(Початок циклу статей тут: Що вважати білінгвізмом: двомовна держава чи двомовні громадяни?)
Для початку, варто розглянути ситуацію на концептуальному рівні.
На момент британського завоювання (1759-1760 роки) у Канаді вже жило багатотисячне франкомовне населення. Повним ходом формувалася (франко)канадська ідентичність, а з ізоляцією від Франції цей процес прискорився. Після незалежності Сполучених Штатів, до країни переселилися тисячі англомовних лоялістів, до яких приєдналися іммігранти з Британії. Так виникли дві етно-мовно-культурні групи, жодна з яких не могла асимілювати іншу.
Вже у 1838 році, лорд Дархем писав: “Я знайшов два народи, що борються поміж собою у лоні єдиної держави” (у оригіналі було “two races”).
Але як кожен з цих народів бачив свою країну?
Більшість англомовних канадців були британського походження. Десь до 1950х, більшість з них були монархістами і прибічниками Імперії. Канаду вони розглядали, перш за все, як частину великої Британської Імперії, а себе – як вірних підданих короля. “Бути канадце”, для більшості з них, означало, перш за все, бути британцем.
Іммігрант з Італії, України чи Фінляндії “ставав канадцем” рівно настільки, наскільки засвоював “канадські” (британські) цінності. Усіх небританських колоністів слід було перетворити на зразкових підданих Імперії для їхнього ж блага. Адже хіба не правда, що британський парламентаризм – найкращий у світі, британські суди – найсправедливіші, британські піддані мають найбільше прав (зокрема, обирати депутатів, захищати свої права у суді), а англійська мова – важливий елемент цієї системи? Доказ: Британська Імперія – найбільша і найпотужніша у світі.
У цій гарній візії Канади був лише один слабкий елемент: кілька мільйонів франкоканадців. Ті не тільки не були британцями, але й не хотіли ними ставати. Ба більше, всіляко чіплялися за свою мову, релігію та традиції. І при цьому вони оселилися тут на пару століть раніше від “англійців”, а отже й іноземцями їх не назвеш.
Доводилося визнати, що Канаду заснували все ж таки “два героїчні народи”. Але з цього абсолютно не виходило, що мови цих двох народів мають бути на однаковому рівні. Адже англійська – мова Імперії і британських інституцій, а вони… (див. вище).
А що ж франкоканадці? У 1916, у романі “Марія Шапделен”, французький мандрівник Луї Емон писав:
“Коли франкоканадці говорять про себе, вони завжди кажуть “канадці”, не більше; а для всіх інших рас (народів – Є.Л.), які після них заселили країну аж до Тихого океану, вони залишають у розмові їхні первинні назви: англійці, ірландці, поляки, чи росіяни, не припускаючи жодної миті, що їхні діти, навіть народжені у країні, можуть також претендувати на ім’я “канадці”. Цей титул вони залишають собі цілком природно, без наміру [когось] образити, з огляду на своє героїчне минуле”.
Але кількість англомовних співвітчизників швидко зростала, вони ставали більшістю і, хочеш не хочеш, треба було визнати “англійців” співзасновниками країни. Зрозуміло, що з цього виходило, що обидві мови та культури мали б бути рівні.
Канадський Закон про офіційні мови, прийнятий у 1969 і доповнений у 1988, відібражає саме таке бачення країни: є два народи-засновники, а отже їхні мови мають однаковий статус. Якби такий закон було прийнято на сто років раніше, мовний пейзаж країни міг би бути зовсім іншим.
Але у 1867, на момент утворення Канадської Конфедерації, англомовні вже складали більшість, а у політиці домінувала проімперська візія. Отже, британську імміграцію заохочували, не-британських іммігрантів англіцизували, а французькі школи заборонили у більшості провінцій. Англійські іммігранти отримували канадське громадянство автоматично, відразу після прибуття. Коли у 1940-ві хтось запропонував, що вони мали б чекати кілька років, як всі інші, це спричинило скандал у англоканадському суспільстві.
Завдяки високій народжуваності, франкомовні складали десь третину населення десь до 1950-х, але потім почали здавати позиції. У 1969 році, франкомовні були більшістю лише у Квебеку, третиною – у Новому Брансвіку і незначною меншиною у решті провінцій.
Можна було визнати Квебек ( і частину Нового Брансвіку) – франкомовними регіонами і надати їм особливий мовний статус, залишивши решту країни офіційно англомовною. Але саме цього федеральний уряд намагався уникнути: це був шлях до автономії, а може й незалежності Квебеку.
Натомість, вирішили сконцентруватися не на колективних, а на індивідуальних правах. Усе просто: оскільки більшість роджених у Канаді говорять або англійською, або французькою, то ці дві мови – офіційні. Кожен громадянин, де б він не жив, може спілкуватися з федеральними держустановами тою чи іншою офіційною мовою. І отримувати від них відповідь тою офіційною мовою, яка йому ближче. Якою мовою обслуговують клієнта у супермаркеті чи у мерії – це не компетенція федеральної влади: вона свою частину роботи виконали, а інші нехай беруть приклад (якщо хочуть).
Народження мультикультуралізму
Але у 1890-1960 сталася і інша зміна: з’явилося кілька мільйонів громадян не-британського і не-французького походження. Майже усі вони англіцизувалися, але чим далі тим гучніше заявляли про себе. Справді, навіщо людині українського чи грецького походження вдавати з себе британця? Якщо є франкоканадці і англоканадці, то чому не бути україноканадцям, італоканадцям, китайоканадцям, німецькоканадцям тощо? Так виникла концепція мультикультуралізму.
Звісно, з точки зору нащадка українців з Західної Канади чи нащадка японців з Ванкувера було геть не зрозуміло, чому французька мова – офіційна, а українська чи японська – ні. Франкоканадці були для них “одною з іммігрантських громад”.
Але з точки зору квебекців, усе виглядало дещо інакше. Вони були окремим народом, що жив тут кілька століть, утворив свою ідентичність, зберіг мову і складав більшість у своїй провінції.
Канадські німці, італійці чи китайці приїхали сюди як іммігранти, отже мали адаптуватися до правил країни. Вони ніде не становили абсолютної більшості, а вже у другому-третьому поколінні переходили на англійську. Натомість, предки квебекців були не іммігрантами, а першопроводцями, і заснували своє, нове суспільство.
Оголосивши політику мультикультуралізму, федеральний уряд не міг зробити офіційними іммігрантські мови: це перетворило би Канаду на вавілонську вежу. Не міг він і позбавити французьку офіційного статусу: франкомовних були мільйони, вони жили у Канаді століттями, трималися своєї мови та ідентичності. Вже й так у Квебеку набирав сили рух за незалежність – і не завжди мирний.
Так і виник канадський парадокс: країна – мультикультурна, але офіційні мови лише дві.
Так і виник канадський парадокс: країна – мультикультурна, але офіційні мови лише дві. 75 % – здебільшого англомовні, 25 % – здебільшого франкомовні, 68 % розуміє тільки англійську, 12 % тільки французьку, – але мови формально мають однаковий статус. Франкомовні у більшості у Квебеку і на півночі Нового Брансвіку, англомовні – на решті території, але Канада – двомовна федерація з 10 рівноправних провінцій.
З одного боку, квебекці і акадійці вважають себе націями, а французьку – своєю національною мовою. Отже, йдеться про колективні права народу. Але з точки зору федерального законодавства йдеться про індивідуальні права громадянина на ту чи іншу офіційну мову.
Автор: Євген Лакінський
Портал мовної політики
