Сімович. На теми мови. Прага-Берлін, 1924. Видавництво „Нова Україна”.
Передрук: Василь Сімович. Праці в 2-х томах. Чернівці. Видавництво „Книги-XXI“, 2005.
Під „москвофільством“ у сфері мови я розумію ось що: приймати те, що від чужих народів попадає до скарбу нашої мови, не від них безпосередно, а просіяним крізь московське сито [це проявляться й у правописі чужих слів, і в відміні, й у роді, який прикладаємо до чужих слів і т. д.]; іґноруючи закони української граматики, заводити в нашу мову московські форми; оминаючи свої власні фрази, брати московські; дослівно перекладати [а то й не перекладеними лишати] слова й вислови з московської мови, не додивляючись до тoгo, чи вони відповідають духові нашої мови, чи ні й т. д.
Консерватизм наших авторів проявляється в тому, що вони, звикши й до неорґанічно нераз утвopeнoгo слова, форми, фрази, опираються не тільки витвореним у дусі нашої мови новотворам, але й народнім словам, чи фонетичним явищам, що, з якоїсь та причини, не здобули собі права громадянства в письменницькій мові.

Василь Сімович.
ЖІНКА І КУЛЬТУРА МОВИ
–    Маті, gehn wir ins Wald?
–    Aber Emmi, – wie sprichst du? Sagt man: das Wald? Wie sagt man richtig deutsch, Emmi?
–    Der Wald?
–    Also… Du mußt aufpassen, Emmi, wie man spricht.
–    Мамо, підемо до лісу? [вжила з артиклем середнього роду]
–    Але ж Еммо, як ти говориш? Хіба ж кажуть: ліс? [середнього роду]. Як кажуть німецькою мовою, Еммі, правильно?
–    Ліс? [чоловічого роду]
–    Отож… Ти мусиш, Еммі, вважати, як ти говориш.
Ще й досі стоїть мені перед очима ця невеличка сцена. Санаторія для незаможних недужих на легені в Алянді під Віднем. Спека. Лежанки всі повитягані на терасу. Frau Klimesch із двома діточками прийшла навідати свого недужого чоловіка. Сама жила в поблизькому Ґройсбаху і щоднини сполудня за якимось мереживом сиділа коло свого Франца, а діточки бігали по терасі та радували своїм щебетанням тяжко хворого батька. Мати раз у раз поправляла дітей і наказувала, щоб вони висловлювалися поправно по- німецьки. А була це дружина звичайного віденського робітника.
Це було влітку 1906 року.
Я ні до того часу, ні після того, ні тепер – не чув іще, щоб українська мати не то щоб уважала, як сама говорить, але щоб поправляла мову своєї дитини, та наказувала її, щоб висловлювалася як слід по-українському…
Або ще таке.
Їду німецькими краями колишньої Австрії на південь. Під вікном невеличке товариство. Старша пані, якийсь пан, невеличкий хлопчик і ще якась панночка – може, бонна хлопця. До мене долітають – відривки розмови.
–    Ich hab mir gedenkt…
–    Wie sprichst du denn, – питається стара пані, – sagt man denn gedenkt?
–    Das schabet nishts, Mutti, bei uns in Wien spricht man allgemein „gedenkt”, – каже пан.
–    Wie erziehst du denn deinen Sohn, – відповідає бабуся. – Er muß doch nach der Schrift reden (себто літературною мовою)…
–    Я собі подумав [для цього мало би бути gedacht]
–    Та як ти говориш, -……….,- хіба ж кажуть gedenkt?
–    То не шкодить зовсім, мамцю [але написано з помилками – schabe niсhts!]. У нас у Відні говорять, взагалі, gedenkt.
–    Та як ти виховуєш свого сина, ……… Та ж він мусить говорити за приписами……….
І пішла на цю тему розмова.
Це було якось 1912 року.
Я не чув іще, щоб коли в нас інтеліґентна бабуся казала своїм онукам говорити ,,nash der Schrift” – літературною мовою. Зате часто чув, що сини та внуки навчали своєї мами та бабусі, як його треба говорити по-українськи й за те їм і діставалося: мовляв, „ми вже застарі” або „ти нас не вчи” і т. д.
А в 1909 році в Закопаному мене сильно здивувала така розмова на вулиці. Закопанська ґуралька, що вийшла замуж за якогось італійця і пробувала ввесь час у Венеції – її так і звали у Закопаному „венеціянка” – приїхала навідатись зі сином Стасем до своїх батьків, звичайних селян у Закопаному. Хлопчик говорить із матір’ю по-польськи, але перебрав від дідуся декілька форм слів місцевого говору, починав не вживати шипучих (clowiek) і т. д. На вулиці я зачув таку розмову:
–    Staszek, nie mowi sie „kaj”, ale „gdzie”.
–    Ale ż, mamusiu, dziadzio tak mówi.
–    To dziadzio, ale to nie jest gramatycznie, a ty musisz mówić „gramatycznie” po polsku.
Малоінтеліґентна ґуралька полька, а знала, – що діти мають говорити „gramatycznie”, себто літературною мовою.
Мені ще не доводилося чути, щоб наші матері звертали увагу своїм дітям – про те, щоб це робила мати, віддана за чужинця, та ще далеко від рідної землі, вже й не казати, – щоб вони говорили „gramatycznie”. Навпаки, часто діти наводили матерів на те, щоб вони висловлювалися „gramatycznie”.
За десять років пробування в Чехо-Словаччині я не раз чував і на вулиці, й у товаристві завваги матерів, тіток, старших сестер дітям, небожам, братчикам, що, мовляв, це та те такого і такого вислову, такої і такої форми, що це германізм, а те провінціоналізм і т. д. Взагалі, я замітив, що в чеських жінок культура мови стоїть дуже високо, так як вона колись високо стояла перед війною в росіянок. Супроти цього треба зазначити, що в нас її ніколи досі не було. А велика шкода.
Брак такої культури серед нашого жіноцтва відбивається негативно на молодому поколінні. Через те, що жінота цю справу бере легко, справа з ортоепією, з літературною мовою, з її культурою йде дуже туго. Хоч є після війни тут поступ, але ж у порівнянні з іншими народами ми з цього погляду залишилися таки дуже позаду. І тут велику прислугу могла б зробити саме – наша жінка. Не тільки тим, що вона найбільш на дітей впливає, але й тим, що вона своєю мовою заражує ціле довкілля, легковаження справ мови жінкою передається товариству, в якому вона повертається…
Це ж відома річ, що в устах жінки кожна мова виходить і тонше, і гладше, і звучніше. Незвичні для нашого вуха чужі звуки (напр. горляні, як у румунів чи болгар) виходить у жіночій вимові легшими, що в устах чоловіка видається нерівною, грубуватою, – в жінки, коли вона культивована, – виходить і звучна (напр. чеська), й сонорна (мадярська, румунська), а то й мелодійна (російська). Всі ті завдатки краси має саме у своїй структурі українська мова з її повними голосними, з її різними способами обминати згущення приголосних, із її отвертістю голосних, де різниць між наголошеними й ненаголошеними майже не буває, з її повними складами, дзвінкими приголосними, що не мовкнуть на кінці слів і т. д. Тільки ж, на жаль, свідомости всього цього в нашого громадянства немає, його ця справа мало цікавить, наш інтелігент говорить страшним воляпіком, на який складаються різні говори цілої Галичини й потрохи Наддніпрянщини, при чому звідтіль бере він нераз саме те, чого саме брати не слід… і складається ще на нього той страшний жаргон, який наш інтеліґент виніс із середньої школи з її неможливими щодо мови шкільними підручниками, з її гидотними перекладами з клясичних письменників… Зацікавлення мовою в нас не виходить поза таку дрібницю, як правопис та апострофи. Люди, що кричать про правописний хаос та роздирають собі роти над проблемою „один народ – один правопис”, – над культурою самої мови ніколи не спиняються… Що сама ортоепія, що нормалізація форм, що синтаксичні явища, що семантика, фразеологія – що це все творить мову, не – правопис, про це ніхто й не думає…
А коли б цією справою зайнялося наше жіноцтво, коли б воно повело боротьбу проти дешевеньких гасел, коли б воно зайнялося культурою українського слова, виполювало той страшний кукіль із нашої золотої мовної пшениці – воно б зробило тут куди більше, ніж мільйони статтей на цю тему та різні анкети, чи комісії зажурених правописним „хаосом” наших патріотів, чи хоч би всякі популярно-наукові видавництва на теми мови…
Правда, до того треба великої праці й свідомости великого завдання, яке може сповнити кожна жінка й на цьому полі.
1934 р.

▶ Учні двох останніх середньошкільних клас мусять знати головні рідномовні обов’язки.
▶ Учні всіх шкіл мусять твердо пам’ятати, що рідна мова — то найголовніший предмет їхньої науки, а тому повинні навчатися її зо щирою любов’ю та захопленням.
▶ Учні всіх середніх шкіл мусять уживати як на лекціях, так і на перервах і вдома тільки чистої літературної мови, завжди пильно слідкуючи за своєю мовою й вимовою.
▶ Учні при розмовах у школі й поза нею конче виправляють один одному помилки супроти літературної мови. Ображатися за ці поправки невільно.

▶ Мати — то найміцніша твердиня збереження рідної мови
▶ Мати, що не навчить своєї дитини рідної мови й не защепить їй правдивої любови до неї, є зрадниця своєї нації. Цей найбільший гріх супроти свого народу непокоїтиме таку матір ціле життя, й вона не зазнає правдивого щастя до могили.
7. Кожна інтелігентна мати, особливо ж недержавного народу, конче мусить добре знати Науку про рідномовні обов’язки.
▶ Дбайлива інтелігентна мати вияснить своїй дитині різницю між її мовою літературною й говірковою…
▶ Кожний інтелігент повинен виховувати в своїй родині не тільки соборну літературну мову, але й добру літературну вимову.
▶ Кожний батько, особливо ж інтелігент, мусить говорити в своїй родині тільки літературною мовою, мусить вияснювати рідномовні гасла та обов’язки, завжди даючи добрий приклад своїй дружині та дітям, і завжди вимагаючи від них уживати чистої мови.
▶ Усі інтелігенти вільних професій у своїм родиннім житті обов’язані вживати тільки соборної літературної мови, щоб своїм прикладом заохочувати до того й інших.
▶ При розмовах… виправляють один одному помилки супроти своєї соборної літературної мови. Ображатися за ці поправки невільно.

▶ Кожний … дбає, щоб уся його родина читала приступну [доступну] мовознавчу літературу й говорила тільки своєю літературною мовою.
▶ Кожний … повинен мати в себе найпотрібніші підручні й довідкові рідномовні мовознавчі праці

Виступ професора Павла Гриценка на засіданні Конституційного Суду України

Українські мапи: https://drive.google.com/open?id=0B95056DOCPDMUUNJeFBOaEJxNGc

Кожна влада в Україні, без винятку, – особливо нинішня, – вірила і вірить в тимчасовість національного відродження. Нині національним силам віддано так багато спокусливого поля політичної діяльности, що згорнути цю діяльність мирним чином вже неможливо. Звісно, що політика держави не є національною. Вона є космополітичною. Національні сили провокативно використовуються, – правда, у тих напрямах, які не є визначальними для долі держави. Але національні сили розширюють і активізують свою діяльність. Наче мухи в рідкому сиропі, – не розуміючи ані своєї перспективи, ані причини, яка заважає їм рухатися. Національні сили повірили, або ж незабаром повірять, у свій успіх. Аґресивний росийськомовний космополітично–олігарічний истеблішмент разом з поступовою і активною росийськомовною громадою не уявляє свого життя в українській Україні і просто біологічно не може допустити якоїсь справжньої, не–опереткової українізації життя. Як тільки сьогоднішня влада збагне, що національні сили досягнули критичої межі зростання, вона почне діяти. Тоді наступить чергова українська різня. Націоналізм зостане фізично вирізаний ще нинішньою космополітичною владою.

Можна–би цьому зарадити у суспільстві, тотально налаштованому проти Ро́сиї і проти „русского мира“. Соціологічні опитування свідчать, що приблизно половина населення не відчуває ворожості ані щодо Москаля в Україні, ані щодо Ро́сийської федерації. Щодо московської мови, знову‑ж більшість її шанує і навіть дозволяє собі нею послуговуватися. Щодо культури… наприклад, нинішній прокурор регулярно відвідує московськомовні забави на кшталт 95‑го кварталу. Населення теж пускає солодкі соки хтивости від російськомовних вистав. То я не певний, як воно буде. Якийсь ідіот запустив, а иньший ідіот дозволив поширити у телевізорі звабний заклик пити горілку „Гетьман“. Звучить воно так „Чи є у нас майбутнє“ (?!)

„Русскоязычные патриоты“ і допомоговці („волонтёры“) відбирають в Українців останнє – право на патріотизм. Вони будують Україну неукраїнську. А тепер я пропоную відгукнутись про причини. Українці не є громадсько активними поступовцями? Навіть у моєму Львові по парку ходить у відсотках більше Кацапів чим їх у відсотках живе в місті. Каяками (байдарками) та туризмом займається їх більше, чим у відсотках мешкає у Львові. Спортивні секції — по-більшості русскоязычные. Що ся діє?!