Архів автора: Валентин Бут

About Валентин Бут

Homo sum. Humani a me nihil alienum puto. :)

ПРО МОВУ, ПРАВО КОРІННОГО НАРОДУ І НАГАЛЬНУ НЕОБХІДНІСТЬ ПОРЯДНОЇ ВЛАДИ

Опубліковано:

еліфбе

Розгляд Верховною Радою України в другому читанні проекту закону України “Про освіту” минулого вівторка завершило нарешті довгий процес його ухвалення. Перше читання відбулося, як пам’ятаємо, ще в жовтні минулого року. Але вже напередодні громадськість сколихнула тоді тривожна заява письменниці Лариси Ніцой про те, що кулуарно підготований проект закону про освіту, замість стати одним з найважливіших інструментів утвердження в державі державної мови, натомість, своєю сьомою статтею фактично консервував двомовність в сфері освіти, а відтак і дуже вигідну багатьом мовну шизофренію в Краю. Адже, попри те, що в проекті закону мовилось про забезпечення мовних прав нацменшин загалом, ні в кого не виникало жодних ілюзій щодо того, мовні права якої саме нацменшини застоювано в першу чергу.
Проміжок часу між першим та другим читанням був, проте, цілком достатнім для внесення відповідних правок, а піднята невгамовною пані Ніцой хвиля громадського несприйняття політики теперішньої, нібито патріотичної, влади на збереження і подальше плекання московомовності, виявилась досить потужною, аби прочистити мізки багатьом благодушно до того налаштованим депутатам. Відповідні правки, отож, було внесено і на виході закон виглядав вже зовсім не безнадійним. В усякому разі, від міносвітівського “навчання мовою нацменшин” мало що залишилось. Власне, мовою нацменшин таки навчатимуть, але відтепер лише в молодшій школі. Вже з п’ятого класу навчання в національних школах відбуватиметься державною мовою, причому, частка її з кожним наступним класом збільшуватиметься аж до того, що в старшій школі викладання практично всіх предметів вестиметься лише державною мовою.
Чи то демократично? З лихвою. Зважаючи на те, що однією з найважливіших функцій мови є функція об’єднання, згуртування нації, неважко прорахувати, що реалізація права нацменшин на освіту рідною мовою аж до вищої школи, привела б, щонайменше, до того, що ми за власний кошт готували б фахівців для сусідніх держав, в гіршому — до дезінтеграції країни, втрати її частин, до втрати, зрештою, власної державності. Не варто забувати до того ж, що найбільша нацменшина Краю — нацменшина, мова якої і на двадцять шостому році Незалежності продовжує великою мірою пригнічувати мову титульної нації — багаторазово роздута за рахунок наших власних доморощених манкуртів: переконаних малоросів, ідейних хохлят — всіх тих тьотьмоть і минмазєніних, нащадків продотрядівської комси та гулагівських вертухаїв, які до етнічних московитів жодного стосунку, насправді, не мають. Жодним чином не посягаючи на їх беззастережне право кохатися в будь-якій мові, московська вона чи саамська, маємо бути свідомими того, що навіть велика група етнічних лопарів, поселяючись в найдемократичнішій країні, не може вимагати, аби та країна підлаштовувала під них свою мову.
Отже, цього вівторка право нації на державну українську мову більш-менш застояно. Чи на тому все? Навряд чи. Відчайдушні зусилля, які докладала наша привладна “еліта” — навіть не для консервації потужних позицій московської мови в Україні — для їх розширення і просування, не дзволяють, на жаль, сподіватися на таке. Як забути, що “постреволюційні” голова ВР та прем’єр в розпал московської агресії висловлювались за надання особливого статусу московській мові в Україні? Як забути, що “постреволюційний” Президент пішов ще далі — 3 липня 2014 року вніс до Верховної Ради України подання про закріплення того “особливого” статусу московської мови в Конституції України?
От і тепер гидко було спостерігати за тим, як нібито українська влада, в особі Міністерства освіти, Комітету ВР з науки та освіти, всіма засобами намагалась протягнути малоросійський варіант закону. Для легітимації того процесу була сформована група ретельно підібраних громадських експертів, яка замість відстоювання інтересів нації чомусь з великим розумінням сприйняла позицію влади. Головним їх аргументом було те, що депутати ВР нізащо не затвердять єдиною мовою освіти мову державну (забігаючи вперед, зазначимо, що попри категоричні прогнози, за державну мову в освіті були готові проголосувати 196 депутатів. Зовсім не мало, чи не так?) Сумно, але для досягнення своєї мети наша влада вдалася до ганебної маніпуляції, коли нацменшини “невинно” підчепили до корінних народів. Для інформації: в Україні корінними народами, окрім, власне, русичів-українців, є приазовські греки, виселені з Криму за Катерини II, караїми, кримчаки та к’иримлар, більш знайомі нам як кримські татари. Суть же маніпуляції полягала в тому, що безперечне, захищене міжнародними законами право корінних народів, зокрема, на навчання рідною мовою, безпідставно переносилось на решту національних меншин, які, на відміну від корінних народів, є діаспорою народів, що мають свої етнічні батьківщини за межами України. В цьому сенсі, з введенням навчання виключно державною мовою, ані угорська, ні румунська, ні московська, ні навіть грецька мови не опиняються під загрозою, на відміну, скажімо, від кримськотатарської мови, яка сформувалася саме в Криму, тож ніде, окрім як на своїй батьківщині розвиватися повноцінно не може. Відтак, цілком зрозумілою була емоційність виступу голови Меджлісу к’иримлар пана Рефата Чубарова під час дебатів перед голосуванням закону. Очевидно, що закон в цій частині, особливо ж з гляду на вже проговорене, обіцяне надання Кримській автономії статусу національної, має корегуватися. Адже в теперішньому своєму вигляді, стосовно найчисленнішого корінного народу України, він мало чим відрізняється від мовного закону окупанта.
В іншому ж, при всьому позитиві ухваленого закону, який, хто б там що не говорив, є якісним кроком вперед, маємо розуміти, що сам він, як одна лише принука, не здатен змусити неукраїномовних українських громадян полюбити українську мову, щиро сприйняти її своєю. Для того потрібно ще дещо. Що саме? Запитаймо себе, чому це такі непоступливі у нас московомовні громадяни, перебираючись за кордон, скажімо, в Канаду, Сполучені Штати Америки чи в Австралію, залюбки вчать англійську і навіть на думці не мають вимагати від тамтешніх урядів закріплення в їх конституціях ані державного, ні, бодай, якогось особливого статусу для московської мови. Не вимагають нічого подібного від урядів Іспанії, Німеччини і значно напористіші московити. Прикметно, що за такої явної непоштивості і ВВП не вимагає від свого кишенькового уряду права вводити своїх зелених чоловічків на територію тих негречних країн для захисту грубо попраних мовних прав соотєчєствєнніков. Здогадуєтесь чому? Правильно: успішність, а відтак і високий життєвий рівень населення тих країн, їх економічна, військова потуга, їх фінансова, а отже й політична стабільність є настільки вагомими аргументами, що вивчення тамтешньої державної мови сприймається майже як честь.
Ось саме тому ані освітня, ні пенсійна, ні будь-яка інша реформа не запрацює належно в Україні, без відродження економіки, без наведення ладу в фінансовій сфері. А для того треба не на словах, а на ділі забезпечити сприятливі умови ведення бізнесу, повернути довіру до банків, надати можливість легкого доступу до низьковідсоткових банківських кредитів.
Але для того безумовно необхідним є:
а) очищення влади від мафії і шахраїв;
б) приведення в неї порядних, фахових людей, патріотів своєї країни, державців.
Адже можна бути вдягненим в найбарвистіші вишиванки, демонструвати придбані на Привозі дипломи найпрестижніших академій світу, виголошувати з високих, в тому числі міжнародних майданчиків найправильніші, найполум’яніші лозунги, але коли при всьому тому ви вивозите з України український (як правило, нацарьований) капітал в офшори, всі розмови про залучення до Краю іноземних інвестицій перетворюються на чистої води профанацію.
Звідси витікає логічне і неминучи питання: чи здатна змінитися, стати порядною, фаховою наша сьогоднішня влада? Чи здатна на реальні позитивні трансформації влада, яка в часі війни, замість вирішення питання життя і смерті держави Україна, фактично займається мародерством, нарощує собі фінансовий жирок, за прикладом Московії, потроху, але, неухильно згортає демократію, підминає під себе вільну пресу, суди, цілим парламентом відстоює спійманих на гарячому злочинців, які награбували сотні мільйонів?
Якщо відповідь негативна, варто діяти, і то — негайно. Це не означає, що автор закликає до нового Майдану. Якраз навпаки: аби уникнути його, маємо невідкладно, вже сьогодні, змушувати парламент змінити промафіозне виборче законодавство, змінити склад роками нелегітимної ЦВК і, що найголовніше, вже зараз приглядатися до тих, кого завтра приведемо до влади. Годі тасувати засмальцьовану колоду краплених псевдомойсеїв, товариство. Вони вже показали все на що здатні. Ще менше потрібні різномастні коти в мішку. Фаховість, порядність і патріотизм — ось критерій нашого вибору. Не зрадьмо ж себе й цього разу!

8 вересня 2017 р.

Валентин БУТ

ТАНЦІ НА КРОВІ. ЧИ БУДЕ ПРОБУДЖЕННЯ?

Опубліковано:

nnm,

Історична амнезія – річ дуже небезпечна. Втративши історичну пам’ять, напрочуд легко забути, хто ти й для чого в цьому прекрасному, але такому непростому світі. Безліч племен, народів, не встоявши в бурхливій річці життя, обірвавши свої корені, були знесені її течією, розчинилися серед більш успішних народів, підпираючи їх у їхньому поступі. Ким треба бути, аби забувши незчислені покоління своїх пращурів, які з глибини тисячоліть донесли до наших днів неповторну культуру, співучу мову, пам’ять про пройдений шлях, зрадити те все?
З іншого боку, жити з вивернутою назад шиєю нераціонально, неможливо, безперспективно. В цьому сенсі зведення історичної пам’яті нації до перейменування вулиць, заставляння площ новими ідолами чи фетишизації тої чи іншої видатної особи є її профанацією.
Історична пам’ять нації має бути пам’яттю стріли про тятиву, яка випустила її в стрімкий, несхибний політ, де все підпорядковано досягненню мети. Стерши пам’ять про тятиву свого минулого, відкинувши гостре вістря своєї культури, спрямовуюче оперення своєї мови, якої мети може досягнути така стріла-нація? Чиєї мети? Найпевніше, то буде зовсім не її мета.
До якої ж мети запущені всі ті стріли?
– До єдиної – до процвітання. Бути якщо не першими, то рівними серед рівних. Задля її досягнення кожне нове покоління нації має бути успішнішим за попереднє. Саме тому головною метою будь-якої притомної держави є не якісь захмарні ідеї, не наповнення бездонних гаманців привладних злодіїв, а найповніше забезпечення життєвих інтересів своєї нації, а отже, її конкурентоздатності, успішності в цих неймовірних перегонах.
Non progredi est regredi, казали мудрі латиняни – відсутність поступу є відкочуванням. Втрата динаміки руху вперед є критичною. Згаявши хвилину сьогодні, завтра на повернення втрачених позицій потребуватимемо років.
Чи є усвідомлення цього всередині нації?
– На жаль, ні. Як не було його на момент осягнення Незалежності. Але ж з того часу минуло чверть століття, упродовж яких вона отримала стільки болісних уроків! Не вчимося!
Переформатована, викривлена свідомість манкуртизованої більшості – з міцно прищепленою невірою в свої сили, з хитро приживленим сподіванням на месію, який прийде і вирішить всі наші біди – надійніше за будь-які пута тримає нас в сфері залежності від учорашньої імперії, яка сьогодні відверто, на весь голос заявляє про свої права на нас.
Що ж можемо протиставити тому?
– Усвідомлення і дію. Не сконсолідувавшись, не об’єднавшись у мові, культурі, не ставши єдиним цілим, не усвідомивши, що ніхто крім нас самих не змінить нашу долю, не можемо навіть мріяти стати самодостатніми, а в перспективі – успішними, процвітаючими. Не вдавшись до негайних, рішучих, але виважених дій, не маємо шансів видряпатись з бездонної трясовини, яка вже поглинула без ліку зломлених, стомлених, втративших орієнтири націй і народів.
Що може сконсолідувати нас?
– Найпотужнішим елементом об’єднання будь-якої нації є мова. Держава, яка ігноруючи те допускає на своїй території багатомовність, чи й того гірше, мову більш чисельного, більш потужного, агресивного сусіда, ризикує рано чи пізно втратити незалежність, бути дезінтегрованою, щонайменше, позбутися частини своєї території. Влада, яка намагається закріпити на території своєї держави експансію чужої мови, або не сповна розуму, або ж застоює інтереси не своєї нації.
А проте ж, мову, яку витравлювали віками, при всьому бажанні не можна відновити на територіях, з яких її витіснили, ні за день, ні за рік. На те потрібна копітка, наполеглива робота всієї державної машини упродовж, щонайменше, десятиліття. Лише так можна повернути націю в лоно її мови без потрясінь і ексцесів.
І братися за те треба негайно. Саме тому пан Президент має чимскоріш відкликати з ВР України своє подання від 2014 року про закріплення особливого статусу для московської мови в Конституції України. Саме тому протягнутий в першому читанні в жовтні минулого року закон України «Про освіту», де закріплюється право на навчання в Україні московською мовою нарівні з мовою українською, має бути ще до другого читання виправленим на користь мови української. Виняток може бути зроблений лише для мови корінного народу, такого як киримли.
Але якщо українська мова не є на сьогодні безумовним об’єднавчим елементом для чималої частини українського суспільства, може стати таким лише з плином часу, то є те, що вже сьогодні об’єднує нас всіх, без виключення. Ми всі прагнемо бути успішними і заможними. Ми всі прагнемо високих, гідних людини, стандартів життя, які забезпечує сучасна цивілізація. І ми хочемо того не у віддаленому майбутньому, а вже за свого життя.
Чи то є можливим?
– Безперечно. Треба лише, як на тому дитячому малюночку-плутанці, побачити серед безлічі фальшивих стежинок, що ведуть у кращому випадку в нікуди, а в гіршому до загибелі, ту єдину, яка веде до мети. І не лише побачити. Не відкладаючи на потім, негайно рушати нею. Всім разом, бо ж всі ми заслуговуємо на краще.
Чи означає те необхідність нового Майдану?
– Автор не вважає Майдан ефективним інструментом реформації держави. Попри те, що він, безперечно, здатен знести одних привладних злочинців, в його структури легко проникають, більше того – його очолюють представники інших мафіозних кланів, в чому ми вже неодноразово мали нагоду переконатися. Але таким інструментом могла б бути активна позиція принаймні двох глибоко структурованих, сформованих знизу політичних партій.
На жаль, на сьогодні, окрім аватарних проектів, які в переважній більшості своїй перебувають на утриманні все тої ж мафії, не маємо в Україні жодної подібної. Назрів час справжніх партій – партій, які представлятимуть не інтереси злодіїв та шахраїв, а наші з вами інтереси. Докладаймось до їх створення, відстороняймо мафію від влади!
Чи те означає, що доки таких партій не створено, маємо сидіти склавши руки?
– Аж ніяк! Маємо виходити на протести, жорстко вимагати від наших представників у ВР України, вже які там вони є, від президента України, як гаранта наших конституційних прав, реальних, вкрай необхідних реформ. Найперше – відставки давно вже нелегітимних голови та членів ЦВК, заміну їх на позапартійних, незаангажованих, незалежних фахівців та створення парламентської робочої групи з широким залученням фахових спеціалістів від громадських структур (таких як «Опора») задля напрацювання якісно нового, справедливого виборчого закону, який унеможливить потрапляння у владу мафії, олігархату, як її частини, натомість створить умови для приходу в неї тих, хто буде плідно працювати на інтереси нації.
Наступною нашою вимогою має стати ухвалення підготованого згаданою групою виборчого закону а також напрацювання та ухвалення детально виписаних законів про імпічмент президента України та про відкликання народного депутата України будь-якого рівня, включно з депутатами Верховної ради України.
Новий закон про вибори, закон про імпічмент президента України та закон про відкликання народного депутата України є першочерговими, ключовими, адже без них неможливо покласти край репродукуванню у владі олігархату, мафії. Їх ухвалення є абсолютно необхідним для успіху українських реформ.
Якщо вдатися до алегорії і уявити, що наша влада є водієм, якому ми заплатили, аби він за наші гроші, на нашому авто довіз нас з міста Надія до міста Процвітання, то маємо розуміти в якому небезпечному становищі ми опинилися, адже наш водій замість того, аби міцно тримати в руках кермо та тиснути на газ, весь час нишпорить в наших кишенях. І то так ефективно, що нам вже нема чим платити за паливо, а від нашого самохода залишились заледве рама та колеса. Не надто наївно сподіватися доїхати з таким водієм до омріяної нами мети?
А хіба менш наївно сподіватися підняти країну з руїни, виграти нав’язану нам війну, коли наша неймовірна влада і в часі цього страшного випробування продовжує мародерствувати – красти, шахраювати, співробітничати з ворогом, воювати не з ним, а з власним народом? Здача Криму, блюзнірські паради в часі нищення добробатівців, ганебна торгівля з окупантами, засилля явних і перефарбованих регіоналів у ВР, у всіх структурах влади, гальмування розслідування злочинів часів Майдану, тиск на борців з корупцією, на незалежні мідіа, обвал гривні, тарифний геноцид, невчинення жодних притомних дій для реанімації колапсуючої економіки… І на тому фоні влада дає втекти від правосуддя «беркутівцям», що перебувають під слідством, корупціонерам, що нацарювали мільярди, відмовляється від позовів проти них, в найганебніший спосіб – в найгірших традиціях януковицьких часів – вчиняє побиття вояків, які ще вчора грудьми прикривали Край від ворога!
Яких ще доказів потребуємо, аби повірити, нарешті, що з цією владою ми не те що не виграємо війну, не вернемо загарбаного – втратимо натомість і те, що ще маємо?
Прокидаймося, товариство! Змиваймо з очей розмальовані кокошники євробачень та інших підтанцьовок, якими присипляють ваш розум. За тою барвистою ширмою йде кривава війна, яка щодня калічить, вбиває цвіт української нації. За тою завісою в московських буцегарнях знемагають українські патріоти, йдуть судилища над Чийгозом, Семеною, тягають на допити киримли, переформатовують свідомість молоді, окупованого Донбасу, Криму. Там хилини розтягуються на дні, а дні стікають у роки. Не час спати, товариство. Так проспимо Україну.

Валентин БУТ

НЕПРОСТИЙ ШЛЯХ ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

Опубліковано:

ншпд

“Все очень нездорово. Все очень плохо…”
Вадим Колесніченко

З причин, про які не раз згадував у своїх попередніх статтях, мовна політика Української держави, навіть з осягненям формальної незалежності в 1991 році, упродовж чверті століття, що минув з того часу, і далі відтворювала кластери почилого в бозі Союзу РСР. Вони ж, стосовно мовної сфери, були заточені, як тепер модно казати, на домінування мови міжнаціонального спілкування Союзу, а саме, московської мови. І робилося те продумано, цілеспрямовано і наполегливо.
Радянська партноменклатура, яка після розвалу СРСР залишилася при владі практично у всіх колишніх його республіках — тепер формально незалежних державах — свідомо чи підсвідомо і далі довгий час витягувала шиї до Москви. Хтось страждає на ту бехребетність і по сей день. В тому, власне, немає нічого дивного, якщо пам’ятати, що всі органи управління совєцькою імперією знаходились саме там, а в республіках — на місцях, як тоді казали — були лише слухняні виконавці волі кремлівських вождів. Отож, ці ідейні раби, навіть після розвалу плота, на якому тарганились до туманної фатаморгани, і далі, кожен на своїй колоді, продовжував веслувати услід тим, хто залишався царем в їх убогих головах. І міцно приклєєний “общепонятный язык” був одним з визначальних з’єднувальних елементів того притяжіння.
Якщо згадати, що московській мові відводилась свого часу чи не головна роль в формуванні з різношерстних національностей нової спільноти — єдиного совєцького народу, якщо знати, що на момент розпаду Союзу більш чи менш значний прошарок тої зманкуртизованої спільноти вже існував в кожній з новоявлених республік, якщо не закривати очі, при тому, на більш ніж відверті плани потомственних “собирателей земель”, в яких змосковленим манкуртам відводилась роль троянського коня, то можна зрозуміти, чому московська мова в незалежній Україні не те, що не втратила своїх позицій за роки Незалежності, а десь і зміцнила їх. Дехто з нащих поводирів ще плекав надії на відродження такої звичної комунальної казарми — чи то в іпостасі СНД, чи Союзу митного, підживлюючи мовну шизофренію з цих міркувань, а хтось, тим часом, з підказки цинічних політтехнологів, вже повним ходом користався штучно створеною, фактично нав’язаною, мовною проблемою задля отримання особистих політичних вигод в передвиборчих перегонах і не лише в них. Облудна теза про історичну обумовленість існування московської мови на теренах України поширювалася серед широкої публіки всіма можливими засобами, включно зі звертанням до творчості Миколи Гоголя та Тараса Шевченка. Здавалося, що ж тут можна заперечити, якщо навіть класики української літератури купалися в морі “великого русского слова”… От, лиш, чи мали вони інший вибір? Шевченко довів, шо вибір є, але заплатив за те надто велику ціну.
Тут варто розуміти ще один, надзвичайно суттєвий аспект: московська мова не запанувала на наших теренах в результаті якихось її надзвичайних природних переваг. Вона була насильно прищеплена до здорового тіла нації, вивищувалась за рахунок пригнічення мови автохтонної. Справа навіть не в тому, що це була мова метрополії, мова малоросійської правлячої верхівки. Справа в тім, що вся життєдіяльність імперії відбувалась в сфері московської мови. Найперше ж — освіта, звідки українська мова була практично витіснена. За таких нерівних умов фактор часу був критичним. Тож не дивно, що московська мова зміцнила свої позиції на наших теренах настільки, що поступово перебрала на себе функції автохтонної мови в багатьох сферах життя, особливо в нових, передових, невідомих доти. Адже наука не стояла на місці, розвивалася медицина, техніка, інженерія, з’являлися нові технології, нові поняття, нові терміни. Чи багато з того віддзеркалилося в мові українській? Чи треба казати, що зловмисне вилучення її з цілого ряду важливих сфер життя суспільства зводило її до мови села, простолюду, в кращому випадку, до мови художньої літератури та фольклору, робило її значною мірою обмеженою, неповноцінною. Чи варто дивуватися, відтак, що попри рідкісну милозвучність, попри багатство художнього слова, вона так важко утверджується в сьогоденній Україні?
Сумно, але навіть у сфері художнього слова ми скотилася до того, що тиражі книжок українською мовою в незалежній Україні скоротилися, стали в рази меншими ніж навіть за часів русифікатора Щербицького. Можна, звісно, дискутувати на темат якості тодішньої літератури, але сама тенденція є надзвичайно неприємною, більше того — загрозливою.
А починалося ж все досить непогано, і не можна сказати, що позитивних зрушень на мовному полі геть не було. Поступове пробудження самосвідомості українців, велику роль в якому зіграли демократичні сили, зокрема, Народний Рух за Перебудову, значно загальмувало розкручений маховик московизації, повертало націю до розуміння важливості збереження своєї власної мови. Але якщо закон 1989 року “Про мови в Українській РСР”, навіть попри зрозумілі, зважаючи на час його ухвалення, певні реверанси в бік московської мови, був у цілому прогресивним, сприяючим поверненню нації в лоно рідної мови, то ухвалений 2012 року закон “Про засади державної мовної політики” був нічим іншим, як реваншем політики манкуртизації України. Облудно трактуючи, а десь і перекручуючи Європейську хартію регіональних мов, до якої Україна приєдналася під тиском промосковських сил (зауважимо, принагідно, що країни Прибалтики, Ірландія, Туреччина, Греція, Болгарія навіть не підписали Хартію, а країни Кавказького регіону, Фінляндія, Франція, Італія, Московія в їх числі, хоч і підписали, але й досі не ратифікували її), нехтуючи приписами Конституції України, реваншистам вдалося через його ухвалення забезпечити московській мові фактично статус офіційної в ряді південних та східних областей, таких як Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Миколаївська та Харківська. В АР Крим, в Севастополі вона й без тої формалізації була домінуючою упродовж, принаймні, семи десятиліть. Стимулював той закон і подальше засилля московської мови в освіті, теле- та радіоефірі, в друкованих мідіа. Загалом, за чотири роки, що минули після його ухвалення, багато в чому було знівельовано навіть той невеликий поступ, якого вдалося досягти за попередні десятиліття.
Неймовірно, але навіть після повалення режиму Януковича, ба — навіть після війни, розпочатої Московією, цей закон продовжує діяти до цього дня. Яким чином, спитаєте? На моє преконання — через безпринципну, мафіозну по суті своїй владу, яка замість інтересів нації обстоює свої власні вигоди. А ще через потужне лобі на найвищих щаблях влади, яке робить все можливе для гальмування процесу мовної демосковизації Краю. А ще через “патріотичних” нездар, популістів і страхопудів на всіх її рівнях.
Так, одні суперпатріоти замість того, аби кинути всі зусилля на оволодіння ситуацією в Криму, де перебирала владу Московія, вже на другий день по втечі Януковича кинулися скасовувати осоружний закон Ківалова-Колесніченка, давши тим самим, хай і позірні, але такі необхідні на той момент козирі до рук сепаратистів. Герой Криму, щоправда, не підписав його, але ж і не завадив винесенню його на голосування.
Далі — більше. Перепуджена навалою Московії, шантажем Кремля, нова влада устами найперших осіб — тодішніх голови ВР та прем’єр-міністра — анонсує закріплення особливого статусу московської мови в тексті Конституції України. Відразу ж по осягненні поста президента України заявив про те і Петро Порошенко. І не лише заявив, а вніс відповідне подання до Верховної Ради України. Отак!
А вже який піп, така й парафія. В жовтні минулого року з допису письменниці Лариси Ніцой на сторінці ФБ дізнався про подання до ВР проекту нового закону “Про освіту”, яким профільне міністерство практично запрограмувало двомовність в освіті. Це як, панове?
Ухвалений в першому читанні шостого жовтня, закон той ще чекає свого остаточного ухвалення. Сподіваймось, що депутати таки внесуть до нього запропоновані громадськістю, зокрема, пані Ларисою Ніцой, правки, виправлять його промосковський тренд, але сама тенденція, коли неукраїнська, по суті своїй, влада вкотре здає інтереси нації, підігруючи ворогу, який навіть не приховує своїх намірів, є надзвичайно загрозливою.
На тому невеселому фоні внесення до Верховної Ради законопроекту 5670 “Про державну мову” http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=60953 у одних пробуджує надії, в інших песимізм і відверте несприйняття. Висловив своє ставлення до ініціативи тридцяти трьох депутатів українського парламенту і один з авторів горезвісного закону України “Про засади державної мовної політики” пан Колесніченко в своєму інтерв’ю Кримській редакції радіо «Спутник». На думку колишнього депутата ВР, внесений законопроект є ударом проти тих людей, які хочуть зберегти свою рідну мову (напевно ж, маючи на увазі зовсім не українську, бо називає її “язиком”). Законопроект той, як вважає пан Колесніченко, продовжує політику українізації-демосковизації України, будучи, з одного боку, засобом відвернення уваги народу від корумпованої влади, від проблем, які вона створила людям, а з іншого — частиною великого плану перетворення України “на фашистську державу, яка на генетичному рівні виховуватиме людей, які ненавидять Московію, московитів, православ’я і все, що з тим пов’язане,… плану подальшого розчленування Московії,… великої технології нищення руськості та слов’янськості”(?!). Ось такий очіпок на вашу голову, українці!
Коментувати дивні, як на мене, тези пана Колесніченка про плани України винищити “православність, руськість та слов’янськість” в той час, як в окупованому Московією Криму змосковлені навіть ті кілька українських та кримськотатарських шкіл, які там існували, щиро кажучи, непросто. Дуже вже те підпадає під теорію старого Фройда, коли усвідомлення власної неадекватності приводить до агресивних спроб звинуватити в ній іших. Тим більше, що тлумачні словники “великого и могучего” дають надто туманні визначення отого, що, на думку колишнього нардепа, нібито планує знищити “профашистська” Україна. Якщо пан Колесніченко, говорячи про “православність на слов’янськість”, має на увазі православ’я та слов’янство, то це більш ніж дивно, адже православ’я східного обряду, яке поширилося, в тому числі, й на Московію саме з наших теренів, на сьогодні є найсповіданішим віровченням в Україні, а слов’яни її найбільшим автохтонним етносом. І то не просто слов’яни, а русичі — нащадки єдиної відомої в світі Русі, яка процвітала не де-інде, а на берегах нашого Дніпра-Славути. Але ж абсурдно було б навіть помислити, що сьогоднішні українці-русичі усвідомлено планують винищити самих себе! Цілком впевнено почуваються в Україні і т. зв. русские — етнічні московити. Адже, проаналізувавши законопроект № 5670, бачимо, що застоюючи державну мову, він не несе жодних загроз мовам національних меншин, оскільки не регулює ані сферу приватного життя, ні мову релігійних відправ. Натомість, націлений на забезпечення безумовного переведення функціонування державною мовою всіх без винятку державних закладів, установ, в тому числі і найперше – освітніх. Чи є в цьому якась дискримінація мовних меншин? Навряд чи. Адже обов’язок володіти державною мовою для обіймання державних посад є загальносвітовою практикою, якої в самій Московії дотримуються чи не найжорсткіше. Відтак, передбачені законопроектом іспити на підтвердження володіння державною мовою для держслужбовців не є чимось надзвичайним чи дискримінаційним.
Певним кроком вперед є передбачене законопроектом регламентування порядку застосування державної мови в публічному житті суспільства. Після ухвалення цього законопроекту і набуття (за два місяці) законом сили українська мова стане обов’язковою не лише в державних органах, але й в установах освіти, науки, культури, закладах охорони здоров’я, обслуговування, на транспорті, стане, нарешті, мовою засобів масової інформації і т.п.
З огляду на те, що порушення закону передбачає адміністративне покарання з накладанням штрафу, з огляду на впровадження інституту мовних інспекторів, які будуть відслідковувати його виконання, може виникнути побоювання, а чи не заперечує сам закон засадничі права мовних меншин. Насправді, всі положення пропонованого законопроекту чітко узгоджуються з Конституцією України, відповідають рекомендаціям Венеційської комісії, рекомендаціям Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин від 20 грудня 2010 року та європейській законодавчій практиці.
На закид пана Колесніченка щодо того, шо в законопроекті № 5670 нібито закладено порушення статті 10 Конституції України, автор пропонує читачеві самому звернутися до Рішення Конституційного суду №10-рп/99 від 14 грудня 1999 року: http://zakon.golovbukh.ua/regulations/8435/8436/466145/, аби переконатися, що то зовсім не так. Більш того, зазначимо, що пропонований законопроепкт “Про державну мову” цілком співзвучний рішенням Європейського Суду з прав людини.
Звідки ж тоді відчуття, що все надто нездорово, надто погано, про яке мовить пан Колесніченко? Від турботи про права моїх співвітчизників — етнічних московитян, до яких сам він, судячи з прізвища, не належить? Але їх правам, як бачимо, нічого не загрожує. Більш того, ніхто не збирається заборонити письменникам, поетам писати свої твори рідною мовою, чи змусити надто строкате в мовному плані населення України вже на другий день по ухваленні закону заговорити солов’їною. Пересічні громадяни на їх звертання в магазині, на транспорті і в багатьох інших місцях їх рідною мовою, скоріш за все, ще роками будуть отримувати відповідь нею ж. І справа не в тому, що те передбачено законопроектом. Толерантність української нації навіть без того забезпечення гарантувала б те.
Інша річ, що в разі ухвалення цей закон покладе врешті край утискам самої титульної нації. Адже навіть сьогодні, у самісінькому центрі української столиці, в публічних її місцях, вам намагаються нав’язувати спілкування мовою країни-агресора. І… більшість сприймає те, як належне. Але не всі. На думку відразу спадає скандальна історія, що трапилась наприкінці минулого року з нещодавнім ведучим телепрограми “Рідна хата” на Кримському телебаченні, а нині кримським емігрантом, нерезидентом, паном Польченком в Будинку Кіно, про яку розповів він сам на сторінках «КС»: http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=17774 , та ще гучніша, вже цьогорічна історія, “провокатором” якої стала колега Лариса Ніцой, спочатку цілком толерантно прохаючи, аби продавчиня спілкувалася з нею в її країні її мовою. Що з того вийшло, можна дізнатися з допису самої пані Лариси на її сторінці в FB: https://www.facebook.com/larysa.nitsoi/posts/1365979446767517 . Власне тут не лише допис, а й цілий віз коментарів, в яких представлено весь спектр емоцій — від повної підтримки до цілковитого несприйняття. Є навіть пропозиція безкоштовних послуг від адвоката власникам торгівельної мережі, у разі, якщо б ті надумали позиватися до нахаби-письменниці. Останнє вразило. Мимоволі пригадалася бачена сценка, коли в заштатній піццерії молода англійка, не надто добираючи слів, шпетить її власників, поляків, судячи з вимови, за їх кострубату, не надто зрозумілу вимову. Але ж, панове, ті емігранти принаймні намагалися спілкуватися з рудоволосою стервою її рідною англійською. Чи можна уявити, щоб вони настирливо нав’язували їй в її ж країні свою любу польську? Чи можна уявити, щоб якийсь британський адвокат всерйоз сподівався виграти в суді таку справу? Думається, навіть нещасні поляки навряд чи погодилися б витрачатися на більш ніж непевну судову тяганину. Значно мудріше взяти кілька додаткових уроків англійської. Справді, перебираючись зі свого дому до сусідського, не варто вимагати, аби його господарі приймали ще й ваших тарганів.
На жаль, тут, в Україні, всі звикли, що можна й інакше. Можна здіймати гвалт, скаржачись на утиски московської мови, як те робили зовсім недавно у всуціль змосковленому Криму, можна догідливо переходити на мову Великого брата, навіть коли з цілої компанії нею послуговується якийсь один — і то навіть не московит, а ваш зманкуртілий землячок.
Але так не повинно бути. Дуже хочеться вірити, що законопроект № 5670 “Про державну мову”, ставши законом, покладе врешті край тій ганебній практиці, дієво заохочуючи громадян України всіх національностей до опанування державною мовою.
При тому маємо бути дуже толерантними, розуміти, що амбітна справа, за яку беремося, потребує часу, терпіння і праці над собою. Два роки, обумовлені законопроектом, видаються цілком достатнім терміном для оволодіння основами мови країни, яка є нашим домом, чи не так? Але маємо добре усвідомлювати й те, що повернення в лоно рідної мови, з тим, щоб вона увійшла в усі сфери життєдіяльності суспільства, стала там природною і невід’ємною, як повітря, яким дихаємо, займе десятиліття напруженої праці – і то не одних лище лінгвістів і фахівців найрізноманітніших галузей людської діяльності — від авіа- і ракетобудування до мікробіоніки і IT-технологій. Робота над технічними словниками, де на сьогодні існують величезні прогалини в термінології, стандартизація мови, навчання фахівців в різних галузях вже на основі напрацьованого, зрештою, звичка спеціалістів аж до найнижчої ланки користуватися своєю мовою там, де до того віками панувала мова інша — ось та гора, яку маємо зрушити. Для чого?
Найперше, для об’єднання роздертого на частини Краю. Не забуваймо, що всі великі імперії, починаючи від Римської аж до Британської, єднала мова. Знали про те й комуністичні вожді, продовжуючи політику московизації Червоної імперії, розпочату ще царями. Тож не вірмо “доброзичливцям”, які жорстко насаджуючи в сьогоднішній багатонаціональній Московії єдину мову, страшенно збуджуються, проливаючи крокодилячі сльози над тим, що хочуть видати за попрання мовних прав нацменшин в Україні.
Об’єднання країни в мові означає, зокрема, й повернення додому блудних синів — кров від крові нашої, яких упродовж поколінь вирощували яничарами задля інтересів і слави чужих вождів, на біду нашу.
Та найважливішим здобутком відродженої в мові країни є усвідомлення себе особливими і самодостатніми у великій сім’ї народів світу, рівними серед рівних, процвітаючими серед процвітаючих. Тож — геть сумніви і повертаймо собі свою країну!

Валентин БУТ

УКРАЇНА: ЗАТЯЖНЕ ПРОЩАННЯ З ІМПЕРІЄЮ, АБО СЛОВО ДО МОСКОВОМОВНИХ БРАТІВ МОЇХ.

Опубліковано:

Bible_Exodus_37880447-P

Як би не принизливо було про те говорити, але маємо визнати: пунктик психологічної прив’язки до неухильно, але надто повільно конаючої імперії в головах великого числа громадян, є реальністю сьогоднішньої України. Пунктик той – хтось з псевдопатріотичних (не виносити сміття з хати), хтось з інших мотивів – не бажає визнавати. Не варто й казати, що таке ставлення консервує його.
З огляду на те, що одним з «інших» мотивів того пунктику є його успішна експлуатація цілою зграєю привладних політичних паразитів – вчора комуністами, сьогодні – все тою ж незнищеною проімперською колоною, різношерстними популістами від опозиції до уряду і президента включно, зважаючи на те, що більшість пересічних українців і досі плутають його з ностальгією за молодими роками, навіть не усвідомлюючи, що насправді він є однією з найголовніших причин наших сьогоднішніх проблем, пропоную моєму читачеві поміркувати на темат того, наскільки небезпечною є психологія раба і у що вона виливається.
Що проблема є насправді надто серйозною, аби легковажити нею, свідчить класичний приклад зі Старого Заповіту. Мойсей, якому Бог звелів вивести іудеїв з єгипетського полону, мусив цілих сорок років водити своїх родаків Сінайською пустелею, аби привести в Землю Обітовану не закоренілих рабів, а вільних людей. Сорок років! Це при тому, що весь той Сінайський півострів можна обійти по периметру за рік, роблячи в середньому три кілометри на день. Проте ж, як знаємо, навіть та метода не забезпечила повного успіху.
В форматі короткої газетної статті навряд чи можливий детальний аналіз того, як так сталося, що українська нація, яка упродовж століть була уособленням волелюбності, самоврядності, демократії, чия конституція давніша за американську, після трьох століть перебування на задвірках Московської імперії (у всіх її іпостасях), деградувала аж настільки, що й сьогодні, в XXI сторіччі, все ніяк не виплутається з її тенет. Все ж, аби відкинути певні стереотипи, приживлені у суспільну свідомість, зазначимо, що упродовж перебування в складі Московської імперії, українська нація була піддана цілеспрямованому переформатуванню.
Найперше, Московія вже за Петра привласнила собі наше давнє ім’я, під яким світ знав нас довгі віки. Нагадаю: ще на початку XVII сторіччя в документах Речіпосполитої ми є Руссю, наші князі – руськими князями, а країну з центром в Москві весь світ знає як Московське царство. Попри дуже непрості, якщо не сказати більше, стосунки з Варшавою, попри перманентні повстання і криваві війни, нікому в Польщі не спало на думку поцупити наше ім’я. Були горді своїм. Щоправда, невситимі апетити польських магнатів, та відсутність у нас власної сильної централізованої держави призвели до того, що руські землі починають все частіше називати українними землями Великої Польщі. Ось так русичі мало-помалу ставали українцями.
На жаль, утворивши козацьку державу, Богдан Хмельницький не був настільки далекоглядним, аби утвердити її, як правонаступницю Русі, а спроба гетьмана Івана Виговського приєднатися до Речіпосполитої в якості третьої рівноправної держави, Великого князівства Руського, не мала успіху через незгоду в суспільстві: надто свіжою була недобра пам’ять про кривди, яких зазнали перебуваючи під владою Польщі.
Тим часом, Московія молодого амбітного Петра, який поклав вивести її в ряд потужних європейських держав, критично потребувала приховання свого темного, а часто й жаского ординського минулого. Спілка, укладена Хмельницьким з Московією, звісно, не давала жодного права, аби перебирати чуже ім’я, але ж право так часто підбирає крихти зі столу сили…
Бездержавна країна, потрапивши в тенета імперії, як правило, приречена на втрату своєї ідентичності. Маємо безліч прикладів тому, зокрема і в Європі. Назвавшись Росією (Russia), Московія робила все, аби стерти будь-які згадки про істинне походження русичів-українців, чи то, пак, як їх відтоді називали – малоросів. Для їх обезличення застосовувався весь можливий інструментарій. Найперше, було зроблено все, аби приручити українську шляхту. Переважна частина її, аби не втратити свій статус, свої статки, пішла на службу цареві. Той, хто не поспішив з тим, був приречений на опалу, зубожіння, як мінімум, на неуспіх. Відверто непокірні, при тому, безжально нищилися. Доля гетьмана Івана Мазепи та тих його товаришів військових, по яких залишилося страхітливе кладовище під Лебедином, є красномовним і далеко не єдиним свідченням того.
Не дивно, тож, що за умов, коли ласкаве телятко двох маток ссе, а брикливому відрізають голову, верхівка українського суспільства швидко омосковлювалася. «Приручення» шляхти означало позбавлення нації проводирів, її дезорієнтацію. І то було лише одним з елементів її переформатування.
Ще одним диявольським інструментом московських царів, а в подальшому комуністичних вождів, було переселення підвладних їм народів. Виселення у приазовські степи після завоювання Криму кримських християн, витискання з півострова у тому ж часі кримських татар, які були змушені масово перебиратися до Туреччини, переселення Війська Запорізького з обжитого Низу на небезпечну тоді Кубань є лише найвідомішими з подібних акцій. Вже за комуністів, всього сімдесят два роки тому в брутальний спосіб, за лічені дні вивезли з батьківщини кримців, чеченців, інгушів. Проте, найжорстокішим різновидом цього інструменту переформатування нації були штучні голодомори. Тут виселення відбувалося одразу на той світ. Пустка і страх – от, що залишалося після його застосування. А «звільнені» таким варварським способом терени заселялися лояльним до імперської влади населенням – зазвичай вихідцями з центральних регіонів Московії, або як те було в XVIII сторіччі з землями Війська Запорізького – колоністами з інших країв: німцями, шведами, сербами, греками…
Проте, найголовнішим інструментом переформатування нації була і залишається мова. Цей інструмент було найтяжче застосувати, але завдяки його особливостям, зокрема, щонайтіснішим звязкам з культурою, а відтак і з внутрішнім світом як окремої людини, так і зі світосприйняттям цілої нації, його ефективність є ні з чим не порівняною. Пустивши коріння, мова утворює сприятливе для себе середовище, яке в подальшому відтворюється, множиться і захищає себе.
Цілком зрозуміло, що Московська імперія насаджувала на теренах України-Русі свою мову, чинячи всілякі перешкоди мові українській. Не дивно, що українські школи, в тому числі й один з найдавніших навчальних закладів Європи, Братська школа, на століття старша за Московську Академію, занепадали. А були ж і прямі заборони: валуєвський циркуляр, емський указ, було «розстріляне відродження» – скажений спротив вже комуністичної імперії несмілим спробам наївних українських комуністів відродити українську мову, була експансія московської мови часів вірного ленінця Володимира Щербицького.
На жаль, формальне відновлення української державності в 1991 році не спинило процес московизації Краю, не стало ренесансом української мови. Засилений всередину українського організму Чужий за три сторіччя не просто вигриз в ньому життєвий простір для себе – ні, він і сьогодні, на двадцять п’ятому році Незалежності, продовжує успішно поглинати українську Україну.
Переселені колись московити, їх численні нащадки цілком природно користувалися рідною мовою, не маючи, як представники домінуючої нації-поневолювача, жодної потреби, спілкуватися мовою поневолених. Навпаки, поневолені, аби мати шанс на успіх, переходили на їх мову. Але ж мова, як ми згадували – то не просто засіб спілкування, а й культура народу-носія, а відтак і самоідентифікація, часто на підсвідомому рівні. Тож, сформоване за три століття московомовне середовище не те що міцно утримує сьогодні свої позиції в Україні – воно, мов ракова пухлина, і далі поширює свої метастази.
Якою ж була мовна політика незалежної нібито України, що таке стало можливим? Якщо від компартійного ідеолога чи червоного директора в президентському кріслі не варто було чекати радикальних мовних реформ, то на медоточивого «патріота» Віктора Ющенка покладалися великі надії. На жаль, позитивні зміни, які, попри скептичні очікування, все ж були внесені за президентства Леоніда Даниловича Кучми, за нездарного президентства Віктора Ющенка були знівельовані. Так, отримавши в лютому 2005 року призначення на секретаря РНБО, кум президента, Петро Олексійович Порошенко вніс пропозиції, які зводилися до зупинення процесу закриття московських шкіл, відновлення груп у вищих навчальних закладах з московською мовою навчання, а також, створення телевізійного каналу і радіостанцій для московомовних громадян України. Невдовзі після того державний секретар України Зінченко спрямував голові тодішнього уряду пані Юлії Тимошенко проект указу «Про захист прав громадян на використання російської мови та мов інших національностей в Україні». Той указ передбачав затвердження переліку населених пунктів, де у роботі органів влади допускалося, поряд з державною, застосуваня московської або іншої мови національних меншин України. Там же висувалася вимога до державних службовців зазначених регіонів щодо обов’язкового володіння крім державної мови мовою московською, чи мовою іншої національності, яка компактно мешкала на їх теренах.
На загал, попри численні ініціативи помаранчевого президента, більшість з них так і не була втілена в життя, включно з останнім його указом «Про концепцію державної мовної політики».
Не варто й говорити, що каденція президента Януковича була часом наступу на українську мову. Чого вартою була діяльність одного лишень міністра освіти пана Табачника! Московська відновила свої ненадовго втрачені позиції в закладах загальної освіти, та в вишах, стала фактично державною мовою Сходу та Півдня України, включно, зрозуміло ж, із Кримом, де вона весь час залишалася домінуючою.
– Але ж, певно, з приходом революційної постмайданної влади євроінтеграторів все змінилось? – скажете ви.
Гай-гай, мій читачу…
В березні 2014 автор вже писав, що попри всю любов до української мови, голосування щодо скасування закону «Про засади державної мовної політики» авторства п.п.Кивалова та Колесниченка могло б і зачекати – на кораблі, що потрапив у шторм не час фарбувати борти. У часі загарбання Криму, вся увага, всі зусилля влади, парламентарів зокрема, мали б бути зосереджені на організації належного спротиву агресору. Проте ж, навіть успішно проголосований нажаханою привидом розплати за свої злочини проти Майдану Верховною радою, закон той так і не був підписаний новоявленим спікером парламенту, героєм здачі Криму, паном Турчиновим.
Далі – більше. Вже в квітні 2014 року у спільній заяві голови ВР України пана Олександра Турчинова та прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка велося про надання спеціального статусу московській мові. Тоді ж цими достойниками було запропоновано закріпити статус московської мови як офіційної в новій редакції Конституції України.
Послідовний курс на знищення української мови ще від часів свого перебування на посаді секретаря РНБО проводить і нинішній президент Петро Порошенко. Попри патріотичну риторику щодо української, як єдиної державної мови, на ділі Петро Олексійович ще в жовтні 2014 року вніс до парламенту законопроект змін до Конституції, в якому він пропонує закріпити за московською мовою в Україні спеціальний статус. Чи свідомий він того, що те означає подальше розповзання Україною московської мови, а відтак, звуження життєвого простору мови української? Певно, що так.
Ось іще приклад того, як наша влада обстоює інтереси корінної нації. В жовтні вже цього року, Міністерство освіти внесло до парламенту проект закону «Про освіту», в якому втіленні здається всі явні і потаємні мрії колишнього очільника цього притулку палких шанувальників московської мови пана Табачника. Так статтею 7 цього закону гарантується право на навчання мовою національних меншин, що за наших умов буде законною підставою для подальшої московизації не лише системи освіти, але й цілого суспільства. Нагадаю, що європейська практика забезпечення прав національних меншин на освіту рідною мовою передбачає викладання в початкових класах навчальних закладів з вивченням мови національних меншин половини предметів мовою національної меншини, половину мовою лержавною. В середніх класах число навчальних предметів, які викладають мовою національної меншини зменшується на користь мови державної. В старших класах, а також в вишах всі предмети викладаються виключно мовою державною. Ця практика, до слова, є чинною і в Московії.
Закон цей шостого жовтня цього року було ухвалено в першому читанні. Аби не допустити остаточного ухвалення його в такому антиукраїнському вигляді, громадськість подала зініційовані письменницею Ларисою Ніцой правки до нього. На жаль, з десятка депутатів Верховної ради, яким автор цієї статті розіслав зазначені правки, їх вніс лише один з них – пан Дмитро Добродомов. http://nkontrol.org.ua/nardepi-napolyagayut-shhob-u-shkolakh-vikladali-derzhavnoyu-movoyu/ . Маємо робити висновки, щодо відповідності справ гарним словам, на які наша влада є такою щедрою.
Насправді, нам треба добре усвідомлювати, що переймаючись мовними правами національних меншин, їх палкі захисники мають на увазі, найперше, збереження позицій і подальше просування в Україні мови московської. Весь же цинізм ситуації, полягає в тому, що разом з московитами за походженням під поняття московомовної національної меншини підводиться величезний пласт отого переформатованого зманкуртизованого автохтонного населення, про яке згадував попередньо. І робить те ніхто інший, як «наша» влада. Висновки лежать на поверхні, чи не так?
Мені можуть заперечити, мовляв, автор явно належить до стурбованої української інтелігенції, яка тільки й плачеться, що за упосліджену українську мову. А є, ж мовляв, країни, де і дві і навіть три державні мови. Так, є. В Австрії, скажімо, крім офіційної німецької є ще й три регіональні – угорська, словенська, хорватська. В Швейцарії їх навіть чотири. Але всі ті мови є мовами корінних народів, які з діда-прадіда мешкали на тих землях. Так само і мовна карта сьогоднішньої Канади, на яку так часто люблять посилатися, є нічим іншим, як відображенням історичних реалій, а саме, колонізацію її території Британією та Францією. Зовсім інше в Україні.
Чи можу я вважати корінним народом заселених на паланки примусово виселеного перед тим Війська Запорізького московитів, сербів, німців, греків? Очевидно ж, що ні, оскільки все те населення має в світах свою історичну батьківщину. Чи повернеться в кого язик назвати корінними мешканцями московитів, заселених на землях виморених голодоморами українців? На це здатний лише той, хто й сьогодні сповідує ідеали імперії, підсвідомо є її ідейним рабом.
– Але ж є московомовні українці, які щиро вважають себе патріотами України, – скаже мій читач. – І то , не на словах. Скільки їх сьогодні стоїть в окопах, прикриваючи Україну від ворога!
Є й такі. На щастя, їх немало. Ще одним кроком до усвідомлення себе українцем для них має стати усвідомлення того очевидного факту, що московизація тих чи інших регіонів рано чи пізно провокує прихід в них безпардонного, войовничого «русского мира». Так сталося в моєму Криму. Так сталося на Донеччині та Луганщині. Величезних зусиль довелося докласти, аби того не сталося на Харківщині, Херсонщині, Одещині, Миколаївщині…
Маніпулювання правами ефемерного «народу Криму», гра, в тому числі на утисках (!) московської мови в Криму, привели до анексії півострова, до реальних утисків справжнього корінного народу Криму – кримських татар і не лише їх. Вростання через московську мову в «русский мир» привело зрештою до війни на Донбасі, до тисяч жертв, десятків тисяч знедолених і кінця тому поки що не видно.
Дійсно, українська інтелігенція стурбована, адже ясно бачить причинно-наслідковий зв’язок між імперськими амбіціями сьогоднішньої путінської Московії і агресивною політикою, яку вона веде, ставлячи за ніщо міждержавні, міжнародні договори, державний суверенітет та міжнародно визнані кордони. Московизація умів, найперше, засобами московської мови, як бачимо, є найдієвішою зброєю того наступу – зброєю, яка дозволяє агресору захоплювати наші території в окремих випадках практично без спротиву.
Військова агресія, звісно, є крайнім виявом експансії, яка іншими засобами – економічними, дипломатичними, пропагандистськими, корупційно-підкилимними – триває всі двадцять п’ять років нашої формальної незалежності. Експансія ж мови триває вже більше трьох століть.
Наслідки всього того перед нашими очима: зруйнована економіка, занедбана культура. З економікою все зрозуміло – жоден хазяїн, перебуваючи в здоровому глузді, не нищитеме свого дому. Так може чинити лише той, хто не сприймає цей дім своїм. Дозволю собі ще раз нагадати тут про тісний зв’язок між мовою і самоусвдомленням, самоідентифікацією. Ким же усвідомлюють себе наші манкурти? Відповідь проста, мій читачу. Для цього варто лишень пригадати куди вони направляють свої стопи, коли починає пахнути смаженим…
З культурою складніше, хоча руїни тут ще страшніші, аніж в економіці. Найперше, культура ніяк не може процвітати в часі, коли економіка напівмертва. Ледь животіючі театри, музеї, мертві кіностудії, хриплячий в петлі світ української музики, розіп’яте книговидавництво – чи можна те все замінити виставками ляльок-мотанок, з усією повагою до того мистецтва, чи кількома шароварними заходами в Пирогово з його московомовним сайтом? http://pirogovo.org.ua/
– Чекайте, чекайте, – скажуть мені. – А як же Слава Вакарчук, як же Піккардійська терція? А Юрій Андрухович, а Оксана Забужко?
Звісно, перелік імен можна продовжити. На щастя, Україна не збідніла талантами. Маємо і талановитих кінорежисерів, які, щоправда, не мають змоги втілити свої замисли в життя, маємо чудових композиторів, співаків, яких не можемо почути і не лише через засилля московської попси в радіо- та телеефірах, і не тільки через дороговизну послуг професійних студій звукозапису. Не дуже помилюсь, якщо скажу, що на кожного з дюжини розкручених, друкованих письменників, які так-сяк можуть існувати на гонорари від своїх творів, є з десяток не менш талановитих письменників, поетів, які не можуть жити за рахунок свого таланту, своєї письменницької праці, бо ж видають свої твори мізерними тиражами, як правило, залежать від ласки спонсорів чи ще більш рідкісних меценатів. І справа тут навіть не в особливостях книговидавництва, яке так і не спромоглося перерости совковість, чи в неналагодженій системі книгорозповсюдження. Корінь біди в тім, що обібраний до нитки люд не може дозволити собі ні живої музики, ні гарної книжки. Переполовинення мистецького ринку України московомовним продуктом за таких обставин, є майже вироком.
Суджу про те не з теорії. На початку жовтня був запрошений паном Олександром Печорою, поетом, видавцем поетичної збірки «Мислити і жити Українно» на зустріч авторів до Ірпеня. Було дуже приємно зустрітися з колегами по перу, з друзями котрих знав вже кілька років, як чудових поетів. Світ поезії, пісні зачаровував (прегарні пісні на слова наших поетів, в тому числі композитора Віктора Охріменка, були виконані народною артисткою України Оленою Білоконь та Анатолієм Куценко). А проте ж, гіркі думки, як важкі осінні хмари, мимоволі затьмарювали те маленьке свято. Чи багато моїх співвітчизників зможуть хоч коли-небудь прочитати їх справді чудові поезії – тонкі, проникливі, щемливі? А вони самі – чи знайдуть свого вдячного читача? Адже ще незабутній Роберт Луїс Стівенсон говорив про неможливість хоч якось довго писати і не чути відгуку від читача. Професійне письменство має свій матеріальний бік. Друковане слово має, принаймні, утримувати письменника. Чи можуть твори сьогоднішніх українських авторів – хай не утримувати – служити, принаймні, стимулом для їх творчих злетів? Відповідь на це питання знайшов в книгарні «Є», де хотів виставити на продаж свою книжку «Павло Михнович Бут, лицар зрадженої волі». Книготорговців не цікавила книга. Її навіть не попросили показати. Книгарня не працює з авторами, пояснили мені. Працюємо з видавництвами. Ну, чим не СРСР?
Джорджеві МкЛендону, товаришу, з яким «шліфували» свої книжки ще на Authonomy from H&C, тим часом, подібних вимог в його Лас Вегасі ніхто не ставить. Навпаки, щасливі, що він обрав саме їх книгарню ( міг же обрати й іншу  ), особливо, коли заходить на автограф-сесії. Напередодні не лінуються робити йому рекламу.
Чи скоро тоталітарно-імперське мислення вивітриться з голів тих моїх співвітчизників, хто називається владою, чи просто наділений правом вирішувати якусь дрібню? Чи скоро народ дійде думки, що найцінніше в нашому житті навіть не гроші, яких сьогодні не вистачає аж так, що більшість не має чим сплатити за комірне, а час – час нашого життя, який минає безповоротно і який так бездарно марнують наші нікчемні, злодійкуваті урядовці? Чи скоро зробить належні висновки?
Душа моя плаче на думку про те, скільки талантів загублено за цей час, скільки не реалізовано творчих злетів, не зроблено наукових відкриттів…
Який стосунок все те має до мови? Дуже прямий, читачу. Результатом прогресу будь-якого народу, мірилом його успіху є культура. Це єдине, що він лишає по собі в історії. Не можна, при тому навіть уявити культуру без літератури, без письменства. Слово є базою, основою сучасної культури. Але чи можна уявити, скажімо, культуру Франції на базі італійської чи іспанської мови? Ні, кажете? То, яке ж слово ми залишимо світу? Звісно, можна залишити слово московське, чи там, англійське. Але маємо бути свідомими того, що воно увійде до надбання зовсім не української, а московської чи англо-саксонської культури. Тож, міркуймо, московомовні мої землячки. Позбуваймося імперської трухи в наших головах. Наше майбутнє в наших руках. Пам’ятаймо, лишень, що сорока років на блукання нашими сінаями вже не маємо.
3 листопада 2016 р.
Валентин Бут

ПОВЕРНУТИ МАТІР В ХАТУ.

Опубліковано:

еней

Черга на КПП «Джанкой». Троє митників швидко пропускають групу з нашого автобуса. Короткі питання: «Откуда?, Куда?» Клацання штемпеля і – наступний. Попереду сім’я – троє діток, мати, бабуся. Жваво розмовляють, згадуючи відпочинок. Мимоволі – це вже професійне – намагаюсь за вимовою визначити звідки вони. Попри явно українске походження – у вимові це важко приховати – розмовляють московською і це суттєво ускладнює справу. Зрештою, за ледь помітними ознаками роблю несміле припущення: хіба полтавчани?
На переході за московським КПП обганяю більшу частину групи , випереджаю й цю сім’ю, але жвава, наче ртуть, дітвора, не відстає, тож в черзі перед КПП «Чонгар» ми знову поряд. Тут темп руху дуже уповільнюється. Невідомо з яких міркувань – певно щоб привести до тями розслаблених на кримських пляжах відпочивальників – на паспортному контролі українського КПП всього один прикордонник. Зрештою, ніхто не нарікає. Згодні стояти під палючим промінням сонця скільки треба, бо ж думками вже там – вдома. Малеча крутить знічев’я в руках паспорти, гортає сторінки. Хлопчик – йому років дев’ять – починає читати: «Улица Ломоносова, дом… квартира… город…Черновцы». – Та, годі вже тобі перекладати, – каже мати, цього разу українською і аж ніби засоромлено. – Читай як написано: «Чернівці». «От тобі й полтавці!» майнула думка. Вік живи, вік учись…
Згадав про те не випадково, бо вже сидячи в швидкому шкодівському «Intercity» ніяк не міг позбутися відчуття, що їду не Україною, а десь там Курщиною, чи Бєлгородщиною. Люди заходили й виходили, жартували, обговорювали свої нехитрі житейські справи, телефонували коханим, батькам і все те на «общепонятном, общедоступном, великом и могучем». Не лише мешканці Криму, Мелітополя, а й сьогоднішні мешканці земель козацьких вольностей, їх серця – Запоріжжя, легко й невимушено послуговуються в побуті мовою Московії. Тої самої Московії, що попри існуючі міжнародні угоди, всупереч міжнародному праву, зухвало порушивши двосторонній договір «Про дружбу і добросусідство», вчора «відтиснула» Крим. Тої самої, що до сьогодні, не надто криючись, продовжує умивати кров’ю Донбас, чи не кожного дня вбиваючи, калічачи українських вояків – напевно й братів, синів когось з моїх попутників.
– Какая разница, – кажуть нам, – на каком языке разговаривать? Главное – быть патриотом своей земли.
Ніяк не можливо погодитись з вами, землячки мої московомовні, бо патріотом бути, звісно, треба, але «своя земля» набуває аж надто розпливчатих, шизофренічно-роздвоєних обрисів в категоріях мови чужого, хай і сусіднього народу – народу, який, до того ж довгий час тримав вас за покірних, безязиких попихачів, зневажав і всіляко викорінював мову вашої нації, мову ваших дідів і прадідів, довів її до межі існування. З огляду на це, намагання гидких каченят гелготіти в своєму дворі вишуканою мовою іспанських качок не викликає нічого іншого окрім жалю з одного боку та почуття зверхності, а подеколи й неприхованого презирства з боку тих, кому так самовіддано намагаються уподобитись. Власне, на які інші почуття може розраховувати публіка, яка зневажаючи на своїй землі мову свого роду, вперто послуговується збідненим, та ще й скаліченим, шокаюче-гакаючим, сурогатом мови чужої! Чи є ще приклад більш відвертої демонстраціїї своєї меншовартості!
Це не означає, звісно, що автор закликає українців – а це мультиетнічна нація – негайно, за методом Енея, засісти за підручники української мови і вже взавтра під загрозою наглої смерті послуговуватись виключно солов’їною. Але держава, яка сподівається бачити завтрашній день, не може безвольно спостерігати його нищення сьогодні. Вона мала б вже давно – відразу по осягненні Незалежності – розробити і впровадити дієву програму повноцінного відродження напівзнищеної в Краю української мови. Зі зрозумілих причин, одна з яких уникнення соціальної напруги, така програма не може бути втіленою за рік чи два, потребує натомість принаймні десятиліття. На жаль несмілі спроби впровадження такої програми на початку 2000-х не були зреалізовані. Хтось пов’язує цю невдачу з брудними іграми наших безвідповідальних політиків, та насправді маємо бути свідомі того, що всередині країни й досі продовжується протистояння підживлюваної ззовні вчорашньої системи, в якій Україна була на підтанцьовках Московської імперії, і Україною новою. І мова в цім протистоянні займає ключове місце.
Дуже важливо розуміти, що мова – то не лише інформативне поле чи примітивний засіб комунікації. За своєю природою вона якнайтіснішим чином пов’язана з процесами мислення, світосприйняття, є основою самоідентифікації націїї. З матусиної колискової, з казок дитинства вона творить наш внутрішній світ, визначає наше сприйняття світу навколишнього, нашого місця в ньому, тисячами невидимих нейронів на підсвідомому рівні пов’язує нас зі своєю нацією.
Historia est magistra vita – Історія – навчителька життя, казали давні латиняни. Щоправда, навчає вона лише тих, хто робить висновки з її уроків. Чи робимо ми висновки з того широко відомого факту , що починаючи з незапам’ятних часів, найперше, що нав’язували народи-завойовники підкореним ними народам була мова? Саме мова розширила еллінський світ за межі материкової Греції. Саме мова була тим цементом, що упродовж віків склеював в єдине ціле різномастні цеглини ртмської імперії. Саме вона, навіть після розвалу імперій, залишається одним з найважливіших факторів тяжіння вчорашніх колоній до своїх колишніх метрополій. Британська Співдружність націй є чи не найяскравішим прикладом тому. Але якщо, скажімо, тій же Голландії, Франції чи Британії стало глузду відпустити майже всі свої колонії у вільне плавання, то імперія Московська і сьогодні, в XXI сторіччі, агресивно нав’язує свою волю не лише тим, хто є, чи колись був її частиною, але й усьому світові. І насаджувана на її теренах мова відіграє в цьому процесі чи не найважливішу роль. Ось один з прикладів того як це відбувається. Спершу створюється – вишукується, притягується за вуха – привід для інформаційного шельмування, рлозпочинається кампанія, в ході якої з’являються заяви одіозних політиків про мовні утиски «соотечественников», луною їм озивається перша особа держави, наголошуючи на неприпустимості порушення їх прав, на рішимості відстоювати їх «попрані» інтереси будь-де і всіма засобами. Негайно услід за тим законодавчий орган держави послужливо продукує закони, які дозволяють без обмеження використовувати для того захисту весь військовий потенціал. А далі – справа вже за отим потенціалом. При тому, геть ігнорується той факт, що у розсіяних по світах «соотечественников» є власне отечество, де вони мають всі засоби і можливості захищати свої мовні і не лише мовні права. При тому, жодним словом не згадується, що народи, які мали необережність допустити на свою землю те агресивне кодло, як не дивно, також мають право розмовляти в своїй країні своєю власною мовою, рівно як і захищати її. Відтак, дії подібних борців за права «соотечественников» важко трактувати інакше, як обгрунтування, легалізація приводу для агресії.
Найсумнішим є те, що бурхлива діяльність цих стурбованих «правозахисників» не обмежується неадекватними закликами і більш ніж сумнівною законотворчістю. Чи не кожного разу (виключенням поки що є країни Прибалтики), після «інформаційно-правової» атаки в хід іде військова сила. Так, свого часу, у подібний спосіб, з акцентом на правах «русскоговорящих», від Молдови відторгли Придністров’я. Не минуло після того й двох десятків років, як під приводом захисту прав етнічних абхазів та осетин, від Грузії відірвали Абхазію та Південну Осетію, а вже в 2014 році черга дійшла і до України. І знову розігрування мовної карти, знову тези про захист прав «соотечественников»…
Безперечно, в українському Криму упродовж всіх років Незалежності мешкало скількись-там десятків, а чи й сотень (після бурхливої діяльності консульства Московії в Сімферополі ) громадян Московії. Решта етнічних московитян були все ж громадянами України, тож на «соотечественников» в юридичному сенсі ніяк не тягнули. Але сердобольні «правозахисники» були готові відстоювати не лише права «соотечествеников», не лише українських громадян московського походженння, а геть усіх «русскоязычних». Навіть поза тим, що жодного порушення їх прав насправді не було. Дійсно, про яку українізацію могла вестися мова, якщо в доанексійному Криму, окрім семи шкіл з українською мовою навчання на 576 650 етнічних українців (одна школа на 82 378 українців) та чотирнадцяти шкіл на 245 300 етнічних киримли, де викладання велося мовою кримсько-татарською, ( одна школа на 17 521 кримських татар), решта шкіл, а саме, 620 обслуговували 1 450 400 етнічних московитян, тих, хто назвався такими і тих… кому не вистачило місця в українських, та кримськотатарських школах (одна школа на 2 339).
І це тоді, коли в Австралії, де мешкає 35 тисяч українців, функціонують 15 українських шкіл, коли для 220 тисяч українців Аргентини відкрито 73 школи, для 155 тисяч українців Бразилії – 12, а у розпорядженні 150 тисячної української громади Словаччини 156 шкіл.
Про які утиски на мовному грунті можна було говорити, якщо радіо-, телеефір півострова були майже повністю московомовними, коли Україна виділяла з державного бюджету мільйони на підтримку московомовної преси півострова навіть тоді, коли єдина україномовна газета Криму «Кримська Світлиця» часто-густо залишалася без копійки.
Отож, все виглядає так, що у всіх названих випадках Кремль цікавили зовсім не права «соотечественников», які він, до слова, люто утискає і у власному отечестві, а вже тим більше не права якихось там «косноязычных», осетин, абхазів чи сирійців. Його інтересом було і є набуття статусу наддержави, можливість, відтак, диктувати свою волю якщо й не всьому світові, то принаймні якійсь його частині, своїм найближчим сусідам, щонайменше. Саме по собі бажання те не містить в собі криміналу з точки зору міжнародного права, якщо шлях до нього веде через розвиток економіки, через збагачення світової науки, культури, з пошаною до прав як інших націй, так і окремої людини, але ж Кремль обрав інший шлях – шлях попрання міжнародних законів, шлях тероризму та війни, шлях вимощений шантажем та олжею. Кривавий слід тягнеться уздовж того шляху. Тисячі вбитих, десятки тисяч покалічених, мільйони зламаних доль… Хто наступний стане жертвою розшалілого від безкарності агресора? Як зупинити його?
Хтось нарікає на неефективність міжнародних організацій, інші докоряють в недостатній рішучості Сполученим Штатам, звинувачують в недалекоглядності Стару Європу. Найбільше звинувачень, зрозуміло, спадає на голову самого агресора. Підстав для тих нарікань, докорів і звинувачень більш ніж достаттньо. Справді, людство і після двох світових воєн не зуміло створити ефективних важелів пацифікації агресора. Країни-лідери, добиваючись гарантій власної безпеки, як показує практика, часто вельми легковажно ставляться до гарантій безпеки, які вони надають іншим країнам. Так, змусивши Україну передати Московії третій у світі арсенал стратегічної ядерної зброї, країни, які цього добивалися, не надали їй жодних реальних гарантій безпеки. Більше того, країна-бенефіціар тої оборудки, Московія – вона ж одна з країн-гарантів – невдовзі повною мірою скористалася з беззахисності роззброєної сусідки.
Але чи вся вина за те, що ніяк не подужаємо звестися з колін, за те, що стали найбіднішою нацією Європи, за те що проти нас розв’язано війну лежить на комусь, а ми є лише невинними жертвами чужих підступів, чужої нечулості?
Якось в спонтанній дискусії на сторінці ФБ колега з Крим Реалії Володимир Притула, не погоджуючись, очевидно, з моїм баченням причин втрати Криму, перепитував: «Хіба не Путін є причиною втрати Криму?»
– Ні, не Путін, – стверджую й сьогодні, навіть попри те, що саме за його наказом (пам’ятаємо відомий самодонос у фільмі «Крым – путь на родину») московити захопили Крим. Путін був лише тим вовком, якого довго кликали, пускаючи собі кров. Чи міг він не прийти?
На моє глибоке переконання, причиною втрати Криму, зрештою, як і причиною всіх наших сьогоднішніх негараздів є ніхто інший, як ми самі. Якби ми від перших днів Незалежності не ховалися по хатах скраю, якби були більш розбірливими у виборі тих, кого приводили до влади, якби не сахалися від політики, а з перших днів поставили свою владу під контроль, то вже це одне убезпечило б Край від розграбування, від розорення економіки, від знекровлення нації. Контрольована народом влада фахівців не понищила б заводи і фабрики, не знерухомила б одні з найпотужніших у світі верфі, не розпродала б за безцінь морські пароплавства, які наповнювали бюджет, не довела б фінансову систему до гіперінфляції, а народ до тотального зубожіння. Перебуваючи на момент осягнення Незалежності в тридцятці найрозвинутіших економік світу, Україна мала прекрасні шанси для подальшого розвитку і процвітання. Чи можна уявити, щоб якомусь Путіну чи кому іншому спало б на думку випробовувати на собі міць другої найсильнішої армії в Європі на озброєнні якої, до того ж, знаходився третій за потугою ядерний потенціал світу, йти на конфлікт з економічно здоровою, процвітаючою країною? Вовки та шакали нападають лише на слабких.
Звісно, можна кивати на нефахову, злодійкувату у всі часи, антинародну за своєю суттю владу, але хто ж бездумно обирав її? Хіба Путін? Хіба Путін позав’язував вам язики, коли вирізали на метал заводи, коли випихали вас за прохідну? Хіба Путін відводив ваші очі від того, як безсовісно здавався Чорноморський флот, як нищилося військо? Міць країни не створюється за один день, а зруйнувати її можна, як знаємо тепер, дуже швидко. Знекровлена ж країна безальтернативно підпадає під владу сусідів. Московія докладала чимало зусиль для ослаблення України, для повернення її в імперське стійло. І план той ще не завершений.
Саме тому маємо добре затямити собі, що найстрашніший ворог наш не зовні – він усередині нас, а отже, не можемо дозволити собі відсторонюватись від політики, бо ж все те, що відбувається у Краї має прямий стосунок не лише до добробуту, а й до безпеки, до життя і смерті кожного з нас. На жаль, того усвідомлення нема й досі. Так, децентралізація, яка поволі впроваджується нині показує, що і сьогодні українці не дозріли до того, аби перебирати владу у свої руки. Створення громад, за малим винятком, відбувається з великим скрипом. З одного боку цей процес щосили гальмує корумпована система існуючої влади, та найбільшою перепоною є глибоко вкорінений в середовищі суспільства ще від часів есересеру штам бездумного бидла. Вражене ним суспільство навіть після такої жорсткої науки, яку воно отримало, все ще жде доброго пастуха, який зробить їм щастя.
І це нащадки козацького роду, який ще в середні віки утворив на Січі вельми ефективну систему демократичної влади, де очільники Війська Запорізького переобиралися щорічно, звітуючи і відповідаючи за своє правління перед товариством? Власне, демократія відома людству з давніх давен. Багато грецьких полісів в Тавриці – залишки одного з них поряд з моїм домом – мали демократичне самоврядування, коли всі громадяни міста, окрім рабів брали безпосередню участь в управлінні своїм містом-державою. Невже ж наша свідомість настільки нижча за свідомість наших далеких пращурів-козаків, за свідомість еллінів, які жили більше двох тисячоліть тому, що ми легко міняємо свою волю і гідність на гречку, на замусолені, викрадені з нашої ж кишені двісті гривень, на обіцянку ситого стійла хай і з таволгою?! О,українці…
Не відродивши в душі своїй волі а в серці гідності не можемо й мріяти, аби вибрьохатись з болота напіврабського свого теперішнього стану, аби стати в ряд з успішними народами. Хтось скаже, мовляв, про яку волю йдеться? Ми ж вільні.
– Не вільні, раз не можете впливати на свою долю, раз передовіряєте її щоразу лукавим, продажним пастухам своїм, які, в сутності своїй такі самі раби, взавтра перепродадуть вас якщо не Путіну, як нас, кримчан, то ще кому. Але воля неможлива без відповідальності,без щоденної наполегливої праці задля її забезпечення, без моральності, без гідності, без гордості за свою націю і вже точно – без об’єднання нації в лоні відродженої української мови. Пишу: «відродженої», бо ж за століття заборон, витискування з активного життя – з науки, виробництва, з таких сфер, як авіа-, корабле-, ракетобудування, космічні технології, військова справа, вона втратила дуже багато, як та дитинка, яку не пускали на поріг школи. Красна література ще й сьогодні – чи не єдиний її притулок.
Почавши з мови, мовою і завершуємо. І це не випадково. Не повернувши її, як матір нашу, виштовхану за двері добродіями, які упродовж такого довгого часу панували в нашій хаті, не захистивши її від їх численного поріддя, яке і сьогодні напористо відстоює право на панування в нашім домі тої зозулі, що насіяла їх, не сміємо навіть сподіватися ні на гідність, ні на волю, а тим більше на якесь процвітання.
8 вересня 2016 р.
Валентин Бут

Мова, як грунт інформаційного поля. (стаття «СТРАНА ПРОПАГАНДИНИЯ» VS МІНСТЕЦЬ, або НА ДІДЬКА УКРАЇНІ КРИМ…)

Опубліковано:

мова. Крим

Уривок зі статті автора в тижневику Кримська Світлиця

http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=16686

“Хотілося б звернути увагу на ще один аспект національного інформаційного поля, яким наша влада так невиправдано легковажить, а саме — на мовний аспект.
Допускаючи упродовж всіх років Незалежності подальшу експансію в Україні московської мови, а отже, московської ідеології, московського погляду на світ, навряд чи варто тепер дивуватися, що той світ, зрештою, таки прийшов в Україну. Але ж як пояснити, що й нині у країні, щодо якої вчинено агресію, частину території якої окуповано, її державні службовці, включно з найвищими урядовцями і самим президентом, продовжують невимушено спілкуватися мовою агресора, переходять на неї за найменшої нагоди, легко і невимушено? Чи не дивовижно, що українська армія під орудою московомовних, а отже, на підкірковому рівні, московомислячих генералів, відбиваючи атаки «русского мира», послуговується не так своєю мовою, як мовою ворога? Чи ж варто дивуватися відтак тому, що раз по раз українське військо потрапляло як не в Іловайський, то в Дебальцівський мішки? Чи не насторожує нас, що на відміну від козацьких традицій, де пиятика в поході, тим більше під час війни, каралася на горло, нам прищеплюють московські традиції, де чарка вважається незмінним атрибутом справжнього вояка? То чи можна за таких обставин сподіватися виграти війну?!
Хтось заперечить, що мова, мовляв, не має прямого стосунку до інформаційної політики. Інформацію, мовляв, можна доносити будь-якою мовою. Справді, панове? Уявімо собі іннуїта, в мові якого більше десятка найменувань того, що ми звемо просто «сніг», який намагається передати неповторну красу своєї природи берберові з Сахари. Уявімо, як би те сприйняв світ, коли б нам спало на думку перейти всім разом на милозвучну італійську мову, запевняючи водночас, що ми — славна українська нація. Ні-ні, панове, – мова нерозривно пов’язана з нашою свідомістю, з нашим світосприйняттям і саме вона має визначати інформаційне поле, в якому живемо.
Маємо ясно усвідомлювати, що наша мова, яку Московія нищила всіма своїми засобами так довго і вперто, – мова, яку упродовж століть витісняли з південних, східних теренів, насаджуючи там мову московську, є однією з основних цілей, по яких б’є сьогодні Москва, намагаючись виставити її перед усім світом як щось штучне, несправжнє, відтак виводячи думку про штучність та несправжність і самої держави Україна. І скільки б ми не переконували світ у протилежному, допоки ми робитимемо те, раз по раз збиваючись на «великий и могучий русский язык», доти Московія матиме всі шанси і далі водити свою козу, вичікуючи слушної нагоди. ”

http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=16686

ДЕРУСИФІКАЦІЯ УКРАЇНИ. БИТВА З ВІТРЯКАМИ ПО-УКРАЇНСЬКИ?

Опубліковано:

боротьба з вітряками

 

Нещодавня кавалерійська атака Першослужителя від культури на знахабнілі до краю FM радіостанції, які – ну хоч ти лусни! – не хочуть видавати в ефір замість великомосковського непотребу якісну українську пісню, змусила оце й мене, оперезавшись трохи притупленою вже шаблюкою слова, вилізти на свою вірну шкапину – себто, сісти за клавіатуру старенького компа. Аякже! Сам скільки писав про те блюзнірство! Не підтримати тепер патріотичний порив пана міністра було б, за таких обставин, річчю безчесною і, навіть, підлою.
Найперше, кинувся у відкритий ефір – а що як підтримувати вже нічого не треба, адже у пана міністра від слова до діла півкроку! Що як там суціль чаруюча душу українська пісня? Уявляєте – на яку радіостанцію не перемкни у пошуках ну, хоч якогось там завалящого Бітла, чи Висоцького-Окуджави, а дзуськи! Скрізь все наше, українське! Тут ось, «зелене жито зелене», там, куди не кинь оком, котить хвилі розкішний «Океан Ельзи», а ген там он несе спраглому світові рідне слово солодкоголоса зоряна Вірка навпереміну зі співаючим ректором…
Але, що це? Куди б я не повертався, які б станції не «клікав», скрізь каламутні хвилі етеру плюскали у вуха як не англійщиною, то московщиною, чи отою, «маломосковщиною» курковського розливу, яка так привільно почувається на наших теренах. Розчаруванню моєму не було меж. З-поміж десятка радіостанцій ніжні переливи української спіткав лише на «Промені» та на Радіо 24, де саме був випуск новин. Навіть на «Українському Хіті» на українську не натрапив – не з моїм щастям. Хіт був чомусь англійським…
Отакої! Це що ж виходить – мовники елементарно саботують розпорядження самого пана Міністра? Та за таке ж можна й справді поплатитися ліцензіями! Чи ні? Чи всі вже звикли до того, що подібні громи з українського Олімпу – то річ цілком безпечна, бо ж їх основним призначенням є втихомирення «стурбованої» громадськості? Тим більше, що про жодну постанову уряду, як виявилось, не йшлося. Хвилю жвавого обговорення в Мережі та ЗМІ здійняв розтиражований допис, викладений на Twitter відразу пополудні, четвертого січня цього, 2016 року таким собі громадянином В’ячеславом Кириленком, який, судячи з жаргону тої писульки, до міністра КУЛЬТУРИ України, віце-прем’єра українського уряду В’ячеслава Кириленка жодного стосунку не має. В усякому разі, прочитавши ось це: « В Україні є типу вітчизняні FM-станції без пісень укрмовою взагалі.Якщо така профанація,то треба міняти закон і забирати ліцензії.І негайно.», я зробив саме такий висновок.
Деяку невпевненість викликало, щоправда, оте « І негайно» Ну, дуже воно близьке до стилю діяльності нашого уряду, де на словах все відбувається невідкладно, негайно – приймають «доленосні» закони, ухвалюють, навіть не читавши, бюджет, під ошалілі від такої урядової рішучості телекамери, кують в заліза злочинців. Щоправда, закони ті доводиться потім довго й тяжко коректувати, бюджет все-таки читати і, хапаючись за голову, переписувати, а клятих злочинців, попри гучні – на весь світ – заяви відпускати з миром.
– А, що як той допис і справді писаний рукою нашого міністра? –крильми нічного метелика, що намагається пробитися до світла крізь невидиме скло, шелестіла в голові невідступна думка. Ото причепа! Під те шелестіння уявився мені, не знати чому, нездара-пастух, якому громада довірила пасти свій товар. Прочумавшись в якусь мить від філософських роздумів про високе, помічає він раптом, що його норовлива паства зайшла у шкоду. Гойкаючи та сварячись гирлигою, кричить він на неї зі свого безпечного пагорка, сподіваючись якщо не налякати тих гостророгих гимонів, до яких не так-то й безпечно підступитися, то, принаймні, показати свідкам того безчестя, що він-таки не сидів склавши руки, а робив все, що міг, аби припинити потраву.
Дурне порівняння. Хіба ж схожі наші лисніючі від надміру самовпевненості урядовці на якогось там затюканого пастуха! Ні-ні, то якась мара… І, потім, – хто, перебуваючи в здоровому глузді, може заперечити патріотичність В’ячеслава Кириленка – того самого Славка Кириленка, що голодував на мерзлім граніті Жовтневої площі, аби Україна отримала незалежність, Славка, який поклав свою професійну кар’єру на олтар служіння народу, вже понад десятиліття горблячись на нього, невдячного, в парламенті!
Кажете, не бачите результатів того слугування? Кажете, патріотизм ніколи не був професією? Кажете, патріоти наші виявились якщо не відвертими зрадниками, то конформістами чи нездарами, які окрім гучного лементу лишили по собі зруйновану країну? Ну, ви й циніки! А хто ж, питається, вибирав до парламенту комуняцьких, медведчуківських та біло-голубих злдодюг, які гальмували прогрес, розносили країну по кишенях та оффшорах? Та ж те кодло до останнього не давало нашим патріотам розвернутися!
Хоча, воно, й ваша правда,– як не крути, а й опозиція є невід’ємною складовою влади і нарівні з нею несе відповідальність перед народом за розбудову країни, за її успіхи й провали. Та й у діючій владі наші патріоти не вперше. Хто ж забуде надії, які так щедро засівалися на світанку помаранчевих часів! Де вони ті надії? Хто пустив їх за вітром, спаплюживши віру у порядність – чи не наші патріоти?
Ох, вже ті сумні думки! Щось і шкапина моя пристала, зашкандибала під свинцевим їх тягарем і рука з шаблею зависла… Та й на чиї голови опустити її караюче лезо – на голови привладних нездар, а чи на «розумні» голови тих, хто їх приводить до тої влади?
Чи це одному мені, а чи Вам, читачу, теж здається, що й сьогодні маємо дещо схоже на пережитий колись процес болісного протверезіння від помаранчевої ейфорії? Він, щоправда, розпочався майже одразу, але ж ейфорія, яка дозволила амбітним понад всяку міру нездарам видряпатись на Печерські пагорби таки була. Саме тоді, два роки тому, через свою інфантильну легковірність, через поступливість, через любов до дармового сиру (як варіант – гречки), відомо де покладеного, ми знову привели до влади вовків, уряджених, щоправда, не в овечі шкури, а в милі серцю національні кольори. Щоправда, цих навіть вовками важко назвати – вже радше шакали, які нахабно і безсоромно здирають шкуру з овець, що мали необережність довіритися їм, але полохливо ховаються за отару, коли приходять справжні вовки.
Звісно, попередня влада була ще гіршою, бо навіть не приховувала своєї злолдійської сутності. Зате там все було відкрито. Були ми і були вони. А як, скажіть, ставитись до сьогоднішніх «народолюбців», які так довго переконували нас в своїй любові, в своїй відданості нам, але при першому ж випробуванні, попри все оте патріотичне словоблуддя, малодушно віддали ворогові частину Краю, з усіма, хто на той час там перебував, кинувши напризволяще і військо, і флот? Як ставитись до тих, хто до цього дня – притому зовсім не через якісь там високі стратегічні міркування, а саме через усвідомлення свого злочину, коли порушивши закони своєї країни, фактично підігравали агресору – так і не визнали нав’язану нам війну війною? Через те наші військовополонені не мають відповідного статусу, їх не захищає міжнародне право, в зону лиха не має доступу Червоний Хрест, не створено ставку верховного головнокомандувача, яка б концентрувала зусилля війська по звільненню захоплених ворогом територій, натомість, організацію спротиву агресору передовірено цивільним особам. А як ставитись до того, що наші «патріоти», присмоктавшись до корупційних схем попередників, відверто гальмують процес реформ, своїми незугарними діями нищать економіку країни, нищать саму незалежність, довівши країну, фактично, до дефолту?
Прикладів нездарності нашої влади задосить. І оця дивна «війна» нашого міністра культури зі зросійщеним FM простором України, схоже, належить до того ряду. Задумаймось – хіба так мав би чинити один з найвищих чинників української влади, бачачи, що зросійщення Краю не припинилося, більше того, на другому році його урядування і далі набирає обертів? Чи мав би він усвідомити, відтак, особливо після болісного досвіду 23 лютого 2014 року з тою непродуманою, невчасною спробою скасування горезвісного закону Колесніченка-Ківалова, що вирішення мовного питання, як те звучить на пташиній мові нашого напівграмотного чиновництва, зовсім не тотожне об’єднанню мультиетнічної української нації засобами української мови. Попри абсолютну необхідність того об’єднання, його життєву важливість для нації, для її безпеки і успішного розвитку, процес той є справою вельми делікатною і, у всякому разі, нескорою, якщо ми хочемо справді серйозних, незворотніх змін, а не примітивної імітації. І справу ту в жодному разі не вирішити за допомогою найімперативніших постів у Twitter(і)
Як же мав би чинити мудрий міністр Культури? На мою скромну думку, йому найперше варто було б звернути щонайпильнішу увагу на своє найближче оточення, адже за висловом однієї, ну дуже відомої політичної особи: «кадри вирішують все». Якщо кадри мали аж таку вагу в очах диктатора Джугашвілі, який, власне, потребував лише виконавців, бо рішення завжди приймав сам, то наскільки ж ретельніше мав би ставитись до підбору соратників пан Кириленко, беручись до реанімації, як він пише, «укрмови»!
Що ж за «кадри» оточують пана міністра? Чи не його профільним заступником є певний пан Карандєєв, якого ми пам’ятаємо по явно некоректних діях, які, в тому числі, спричинили до призупинення фінансування Кримської Світлиці, при тому, зазначений панок явно намагався ввести в оману громадськість, то стверджуючи, що світличанам продовжують виплачувати зарплату, а то й зовсім заявляючи, що газета геть припинила свою діяльність. Не з найкращого боку характеризує його, скажімо, й засновник, музичний директор та диригент Українського національного симфонічного оркестру, директор Українського центру мистецтв пан Іштван Геді. Чи не під патронажем саме цього профільного пана відбувались явна корупція в Національному газетно-журнальному видавництві, яка спричинила до перебоїв в його діяльності, поставила на грань існування цілий ряд відомих культурологічних видань України, таких, як «Пам’ятки України», «Музика», «Український театр», «Театрально-концертний Київ», портал «Культура», газет «Культура і Життя», та «Кримська Світлиця»?
Ми можемо уявити, що посада міністра Культури, тим більше, першого віце-прем’єра уряду, є клопітною, забирає багато часу, але не настільки ж, щоб не помічати якісь ключові моменти, тим більше, коли вони очевидні навіть для рядових громадян!
З яких міркувань, хотілося б знати, головою видавничої ради газети «Культура і Життя», яка має безпосередній стосунок до очолюваного паном Кириленком міністерства, стає пан Андрій Курков, за яким, окрім слави знаного російськомовного письменника, тягнеться брудний хвіст захисника «гнобленої» в Україні російської мови? Це, нагадаємо, той самий пан, який ще в серпні 2011 року у своїй статті для британського видавництва Penguin Random House Company, зробив такий собі «промоушн» українській мові, розповідаючи, що зарубіжна література перекладена на українську мову, за винятком «Гаррі Поттера», рідко стає популярною в Україні, зате тут існує давня традиція російськомовного письменства. Як приклад, нагадав він про Булгакова, Гоголя, Гроссмана, нагадав, що й Тарас Григорович всі свої прозові твори та половину поетичних написав саме російською мовою. При тому, пан Курков не знайшов потрібним пояснити що все те стало можливим внаслідок жорсткої довготривалої експансії російської мови в нашому Краю, яка продовжується до сьогодні, активним чинником якої, усвідомлює він те чи ні, є, з поміж іншого, і він сам.
Воно, може, часи змінилися, змінивши, мяко кажучи, неоднозначну риторику пана Куркова? Недаремно ж латиняни казали, що tempora, мовляв, mutantur et nos mutamur in illis? Змушений, на жаль, розчарувати мого читача. Декого не змінює навіть час. Так, у липні 2015 року у програмі «Остання барикада» пан Курков заявив, що в Україні, мовляв, давно вже потрібно було б створити окремий «Інститут російської мови» при Національній Академії Наук України.
Власне, нема нічого дивного в тому, що український письменник, яким пан Курков себе вважає, пише в Україні мовою російською. В сенсі можливості реалізації своїх творів, з огляду на руїну, яку являє собою ринок української книжки, україномовного продукту взагалі, включно з FM етером, з якого почали цю історію, таке рішення письменника, який хоче, щоб його книжки продавалися, приносячи йому і гроші, і славу, слід визнати цілком логічним. В усякому разі, нічого поганого я в тому не вбачаю. Інша річ, коли ти намагаєшся переформатовувати під любу тобі, з тих, чи інших мотивів, мову цілу країну, то це вже виглядає, як на мене, відвертим нахабством. Коли я називаю таке нахабством, я маю на увазі от що: маючи під боком стоп’ятидесятимільйонний російський ринок, пан Курков, хоче розширити його ще й за рахунок України. А те, що при тому звужується, нищиться ринок української книжки, нищиться мова автохтонного народу, який за межами України ніде в світі не має можливості жити, розвиватися в сфері її благодаті так повно, як це можливо лише на рідній землі, пана Куркова не обходить. Думаю, він навіть не задумувався про те.
Я не можу похвалитися популярністю пана Куркова, але в мене, окрім українських творів, є моя англомовна поезія, є англомовна проза, щодо якої маю чимало теплих відгуків колег – письменників з Великої Британії, Сполучених Штатів, Канади, Нової Зеландії, Південної Африки, Японії, з інших країн. Проте, мені і на думку не спадає пропонувати владі створювати в Україні за кошт платників податку Інститут англійської мови. Маю, натомість, до своїх послуг ринок ледь не цілого світу! Щоправда, попри зацікавленість, скажімо, того ж Amazon(а), наразі, моя держава унеможливлює продаж моїх англомовних книжок через ту мережу, оскільки Amazon не працює з українськими банками, а прохати НБУ дозволу відкрити рахунок в іноземному банку виглядає аж надто принизливим.
– В кого що болить, той про те і говорить, кажуть в народі. Ось так, непомітно, ми з дивного, фантасмагоричного оточення пана міністра Культури, який обстоюючи на словах українську мову, культуру, дивним чином вибирає собі за сподвижників осіб, які фактично руйнують те все, ми торкнулися пекучих проблем української книжки. Проблеми ті не виникли самі собою, а є результатом продуманих, виважених дій однієї сторони та беззастережного підігрування, конформізму чи елементарної нездарності сторони іншої. Яка сторона зацікавлена в тотальному зросійщенні українців, пояснювати, думаю, не потрібно. Іншою стороною є наша влада, яка за чверть століття Незалежності мало що зробила для утвердження в Україні української мови, української книжки, української культури
Аби пояснити, чому я звертаю таку особливу увагу саме на друковане слово, запитаю: чи не бувало так, що, переглядаючи екранізацію відомого Вам літературного твору, Ви, мій читачу, ловили себе на думці, що все якось не так, як Вам уявлялося – не так все яскраво, герої зовсім не такі, як описував їх автор тої книжки, як бачили їх Ви, та й основний посил, як і не згубився зовсім, то пішов геть в іншому напрямку? Поясненюється це тим, що дивлячись такий фільм, Ви бачите оригінальний літературний твір через призму сприйняття авторів фільму. Відеообрази, створені ними, не потребують Вашої уяви, зате, вони домінують у Вашій свідомості, нав’язуючи абсолютно однозначне їх трактування. Натомість, читаючи книжку, Ви напряму під’єднуєте світ своєї уяви до світу, створеного уявою автора. В результаті такої співтворчості і виникають найяскравіші, найемоційніші образи. Саме через цю свою особливість книжка ніколи не зникне, не розчиниться у світі відеообразів. Саме тому вона є такою важливою для мислячої людини, власне, незамінною.
Вищесказане стосується не лише художніх творів. Непорівняно більшу роль відіграє друковане слово в стимулюванні, в підживленні уяви людей науки, в просуванні нашого знання про світ і нас в ньому. Та, якщо мова наукових творів не має такого важливого значення, то з мовою художніх творів все навпаки. Так, читаючи Тихий Дон незрівнянного Михайла Шолохова, хіба не занурююсь я в світ донського козацтва, хіба не починаю сприймати дійсність через сприйняття його героїв? Хіба, читаючи Кентерберійські Оповідання Джеффрі Чосера, не дибаю я дорогами середньовічної Англії в гурті немитих паломників, хіба не надриваю живіт, регочучи над їх оповідками? Хіба не плачу я кривавими слізьми, хіба не сивію від розпуки, ховаючи рідних разом з Мироном Даниловичем Катранником Василя Барки?
Сіль якраз у тій ідентифікації себе з героями того, чи іншого твору. Поринаючи у їх світ, який, звісно ж, найкраще може бути переданий лише оригінальною мовою твору, читач мимоволі стає частиною того мовного простору. А те, що мова невід’ємна від культури, від звичаїв і традицій народу-носія, то вона на якийсь час, скажімо, на час читання того чи іншого твору, безальтернативно включає читача у сферу своєї реальності. І то прекрасно! Гірше, коли чужа мова заполоняє все навколо і ти вже не знаєш напевно, хто ти сам у цьому вивернутому свті.
Хтось може сказати, що в Україні багато видавництв і ніхто не забороняє їм видавати книжки українською мовою, мовляв, світ вільної конкуренції, де лише попит диктує пропозицію, має свої правила, від яких нікуди не подітись. Все так. Лишень забули додати, що український мовний простір є значною мірою переформатованим зусиллями нашого східного сусіда, які, як бачимо, не припиняються і сьогодні, що наші видавництва (чи й випадково!) поставлені в нерівні умови з видавництвами російськими, чия продукція фактично заполонила книжковий ринок України.
Тож, як би мав діяти наш шановний уряд, аби виправити збочену мовну ситуацію в Україні, коли значна частина її мещканців (умисно не пишу «громадян») на підсвідомому рівні ідентифікують себе скоріш як «славяне», як «русскоязычные укрАинцы», як «русские», але не як українці, з усіма витікаючими з того наслідками і загрозами, частина з яких вже почала реалізовуватись?
Найперше, вкрай необхідно внести до парламенту та в найкоротші терміни ухвалити добре продуманий закон про українську мову, який би на державному рівні поставив її на належне їй місце, зробив на ділі обов’язковою для вжитку у всіх без виключення державних установах, у всіх навчальних закладах. Треба усвідомлювати, при тому, що розвернути течію русифікації, яка на протязі століть лише посилювалась, є завданням непростим і нескорим, особливо з огляду на те, що будь-які різкі порухи можуть бути потрактовані, як порушення прав громадян. Теба розуміти, що те потребуватиме немалих фінансових затрат, оскільки все у цьому світі має свою ціну. Так, замість того, щоб сваритися пальчиком на радіорусифікаторів, чи не краще було б задуматись, чому так сталося, що музичний, пісенний простір України звужено до кількох розкручених груп, до невеличкого числа впізнаваних і щиро люблених співаків? Чи не тому, що в комплексі й тут працює ефект курковства і багато українських співаків, музикантів прив’язані до російськомовного простору значною мірою фінансово? Можна скільки завгодно ганити їх за брак патріотизму, але в світі, де ніхто ще не скасував грошей, таки закиди є фарисейством чистої води. Це, звісно, лише один з моментів, які здатні, за умови комплексного підходу, з часом виправити ситуацію. Насправді, в Україні є достатньо чудових поетів, піснярів, композиторів, музикантів, які роками не можуть пробитися через стіну відчуження, вибудувану владою. Помітьте їх, печерські олімпійці! Відкиньте хитромудру комуняцьку практику де з поетами, письменниками, композиторами, музикантами розплачувались «почесними» грамотами, пустопорожніми званнями, копійчаними гонорарами і такими ж копійчаними преміями. Пора б усвідомити, нарешті, що творчий труд є одним з найкваліфікованіших і найвище оплачуваних у світі.
Чи в рівних умовах знаходяться, скажімо, українська поетеса Галина Литовченко, яка має або ж шукати спонсора, аби видати свою книжку, або ж оплатити вартість її друку сама і Південноафриканська письменниця Пайпер МакДермотт, яка нещодавно видала свою книжку The Seventh Gate? Чи в рівних вони умовах, коли вартість книжки Пайпер двадцять один долар, а вартість подібної ж книжки на українському ринку є в рази меншою? Чи справедливо, що українські автори змушені видавати свої книжки самотужки, мізерними накладами? Чи справедливо, що, окрім невеличкої купки розкручених письменників, решта просто забула, що таке гонорари?
Звідси, окрім нагальної необхідності щонайпильнішої уваги уряду до українського книговидавництва (що зовсім не означає поливання золотим дощем часто незугарних, непрофесійних наших видавництв, які, як правило, не бажають брати на себе жодних ризиків, перекладаючи їх на плечі авторів, а прийняття відповідних, добре продуманих законів, які б полегшили діяльність справді професійних видавництв, зробили б її гарантовано прибутковою, вигідною), треба дуже ясне усвідомлення, що найбільшою проблемою тут є навіть не проблема з книговидавництвом чи з розваленою, знищеною впень системою їх розповсюдження – системою книгарень. Найбільшою проблемою є доведений до краю рівень купівельної спроможності українських громадян, які в величезній більшості своїй поставлені на межу виживання і, навіть, за великого бажання, не можуть дозволити собі такої розкоші, як гарна книжка. Більше того, відчуття пригніченності, а часто й відчаю, яке є неодмінним наслідком доведення нації до зубожіння, аж ніяк не сприяє зануренню в світ мистецтва, а разом з браком вільного часу, коли левова частка його витрачається на здобування засобів до існування, робить його практично недоступним.
Ось де виклики, на які винайняті мною чиновники української влади не можуть/не хочуть/ нездатні наразі дати гідної відповіді!
Справа, власне ж, не в одному ж міністрові Кириленку, якому варто подякувати хоча б за його деленінізацію України, за спроби відродити український кінематограф. Справа у старій, совковій за своєю суттю, системі української влади на загал. Хіба ж не такими самими методами діють «супервайзори» з адміністрації Проезидента – всі оті юріїбогуцькі, які не раз вже скандально світилися своїм неоднозначним втручанням сферу культури, в діяльність Оперного театру, зокрема.
На жаль, в невеликій статті неможливо охопити всю складність мовної проблеми, яка перманентно не вирішується і теперішнім «революційним» урядом, заклопотаним черговими і, звісно ж, нагальними проблемами, які спадають на його голову як з дірявого мішка. Невпинні пошуки закордонних інвесторів, в той самий час, як члени уряду-мільйонери безкарно виводять через державні банки свої капітали в оффшори, подальше затягування боргової удавки, замість активних спроб реанімації власної економіки, нічим не виправданий обвал національної валюти, на якому дехто добряче нагрів руки, субсидії, які виплачують нам з нашої ж кишені, замість гідних зарплат і пенсій… Список можна продовжувати. Питання лише в тому, коли суспільство врешті усвідомить, що нинішня влада не має власного бачення виходу з кризи, яку переживаємо, відтак, потребує щонайшвидшого перезавантаження.

13 січня 2016 р.
Валентин Бут

КРИМ. ФАКТОР ВЛАДИ І ПЕРСПЕКТИВИ МОВНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Опубліковано:

українська мова для криму

Невдовзі після здачі Криму, певні сили в Україні (на жаль, близькі до нинішньої влади) почали засівати міфи про зрадливих кримчан, які не те, що без спротиву здалися Росії, але самі домагалися приєднання до неї. За розрахунками осіб зацікавлених, це мало б відвести «негідні» підозри від тодішньо-теперішнього голови уряду, якому, схоже, напередодні непростих економічних реформ ні до чого були вериги великого дотаційного регіону та тодішнього Голови ВР, який у відсутність Президента виконував повноваження Верховного головнокомандувача. Власне, краще сказати: «мав би виконувати». Насправді, порушивши статті 102, 106 /19, 20, 21/, 116 чинної Конституції України та статті 4, 9 закону України «Про оборону України» , зазначені добродії, разом з посадовцями АР Крим, які зневажили ст. 14 зазначеного Закону, мали б бути притягнуті до кримінальної відповідальності, як того вимагає його двадцята стаття. А проте ж, всі вони продовжують перебувати при владі, перекладаючи відповідальність за свої злочини на зраджене ними військо, на полишений на ласку агресора народ.
Для того, щоб розвіяти щонайменші сумніви чия ж насправді вина – кинутого напризволяще, без жодних притомних наказів, війська, беззбройного народу, який протягом трьох тижнів як міг підтримував обложені гарнізони, чи чинної на той час влади, варто таки уважно перечитати статті Конституції України та закону України «Про оборону України», в яких мова йде про обов’язки влади в часі прямої воєнної агресії. Це дасть чітке розуміння того, хто саме вчинив зраду, адже за законом, військо не мало права розпочинати активні воєнні дії без відповідного наказу а беззбройний народ фізично не міг протистояти регулярній армії. Ще варто розуміти, що з точки зору вітчизняних законів, власне, як і з позиції міжнародного права, не має жодного значення скільки серед мешканців Криму було на момент окупації прибічників приєднання до Росії, а скільки патріотів України, бо за Конституцією, всі вони були громадянами України і обов’язком держави Україна, її посадових осіб зокрема, було захистити їх від зовнішньої агресії.
Тим же, хто маніпулює «волею кримського народу», висловленою громадянами щойно окупованого півострова на так званому «референдумі», проведеному фактично під дулами російської зброї, нагадаю, що окремого «кримського» народу в природі не існує. Натомість, є къиримли (кримці), чи як ми більше звикли їх називати, кримські татари. Ось вони, дійсно, є автохтонним народ Криму, з усіма витікаючими правами. Але навіть вони, згідно чинної Конституції, могли вирішити свою долю лише винісши питання зміни статусу території на всеукраїнський референдум.
Тож, як бачимо, зовсім не зрадливі кримчани є причиною анексії півострова, а неспровокована агресія «братнього» Кремля та відверта зрада владців власної держави. Відтак, на думку автора, найпершою умовою повернення Криму є усунення від влади та засудження осіб, чия зрада призвела до втрати стратегічно важливого регіону, до того, що в окупації опинилися понад два мільйони українських громадян, яких держава невдовзі визнала ще й нерезидентами, до ганебного проголошення анексованої території вільною економічною зоною і відвертого гендлярства з окупантом, з фактичним визнанням її складовою частиною РФ ( угода про поставку електроенергії до т.зв. «Кримського федерального округу», постанова уряду про врахування виплачуваних РФ пенсій кримчанам.)
Засудження (маю на увазі не лише моральний аспект) є абсолютно необхідною вимогою не лише як акт справедливості, але й як недвозначна засторога для наступників. І щошвидше те станеться, то краще, бо замість того, щоб робити системні кроки до повернення втрачених територій, зрадники, що й досі перебувають при владі, намагаються відсунути питання Криму з порядку денного, консервуючи у такий спосіб нинішній стан речей.
Як же мала поводити себе українська влада у стосунках з Кримом, аби не втратити його? В ідеалі, влада має завжди діяти чесно і порядно. В ідеалі, вона мала б діяти так, як те робить влада будь-якої країни – завжди і незмінно в інтересах своєї країни, своєї нації. Але невідтята пуповина, що всі ці роки міцно пов’язувала українські привладні еліти зі вчорашньо-сьогоднішньою імперією, легко уможливлювала для них підпорядкування інтересів українського нації інтересам «старшого брата». Якщо ж розуміти, при тому, що агенти впливу Кремля ще й досі, навіть після рясно скропленого кров’ю Повстання Гідності, перебувають в найвищих ешелонах української влади – у Верховній Раді, в уряді, в Адміністрації Президента, то залишається лише дивуватися, що довготривала операція з повернення України в стійло Московії привела лише до втрати Криму. Але операція та триває…
Мушу розчарувати тих, хто вважає, винуватцями здачі Криму виключно недолугих турчинових-яценюків. Крим здавали від самого початку і доклалися до того, тою чи іншою мірою, всі без виключення українські Президенти і уряди. Це вони десятиліттями ігнорували інтереси українців Криму, не проводячи жодної виразної проукраїнської політики в зросійщеному регіоні. Це вони чверть століття марудили кримських татар, заграючи натомість з відверто промосковськими силами. Це їх клептократія знищила сподівання етнічно різнобарвних кримчан на процвітання у складі України, значною мірою відвернула їх від неї.
Найпершим значимим кроком у здачі Криму було напівзабуте нині відступництво української влади від Чорноморського флоту. Нагадаю: Україна зробила значний внесок у створення військово-морських сил СРСР, виділяла щорічно значні кошти на утримання Балтійського, Північного, Тихоокеанського, Чорноморського флотів та Каспійської військової флотилії, тож мала повне право на отримання своєї частки, що й було зафіксовано в Біловезьких угодах, за якими Чорноморський флот, в тій його частині, що базувалася в портах і базах колишньої УРСР, переходив у повне її підпорядкування. На жаль, зухвалий тиск Московії з одного боку та очевидне нерозуміння вищим політичним керівництвом української держави значення військово-морського флоту для країни з 854 мильним морським кордоном, призвело до нічим не виправданих поступок, до розділу українського Чорноморського флоту, до приживлення в українському Криму ракової пухлини російської військової бази, яка відразу ж почала поширювати свої отруйні метастази, відверто займаючись антиукраїнською діяльністю.
Нерозуміння тодішніми фігурантами українського політикуму структури військового флоту, його значення для морської держави є сумним свідченням того, що українська нація упродовж всіх років перебування в соціалістичному раю, не мала жодного контролю ні над своїми кордонами, ні над ключовими галузями промисловості, ні над ВПК, ні над військом, чи флотом зокрема. Все те контролювалося ззовні, з Москви. Чи не цим пояснюється те, що від перших днів Незалежності на найвищі військові посади призначалися не українські офіцери-патріоти, які мали чіткі плани розбудови українського війська, дієво формували те військо, докладали титанічних зусиль, аби всі військово-морські бази Чорноморського флоту, розташовані на українській території, залишились за Україною, ще в перші роки запропонували (полковник Віталій Ілліч Лазоркін) нову Воєнну доктрину України яка, до слова, не втратила своєї актуальності до цього дня, а особи, які не вийшли з-під ментальної залежності від Москви, тим чи іншим чином або ж проводили її політику, або безвольно слідували у її фарватері?
Не дивно, що та некомпетентно-угодницька політика зрештою привела до того, що разом з кращою частиною Чорноморського флоту, всупереч Конституції України, Росії були здані (формально, передані в довгострокову оренду) військово-морські бази на території півострова. При тому, в головній військово-морській базі, в Севастополі, нахабний орендар відтиснув більші і кращі частини інфраструктури, залишивши українскій маринарці задовольнятися тим, чим погребував сам. При тому, призначена Україною вартість оренди була неймовірно низькою. При тому, Україна не зробила жодних кроків, аби не допустити осадження в Севастополі п’ятої колони російських відставників, для яких мерія Москви активно будувала житло. І це тоді, коли українські моряки (військовослужбовці на загал), які попри шалений тиск на них, щиро прихилилися до України, перебуваючи на своїй землі, були змушені микатись по орендованих квартирах, гуртожитках, жити в казармах, отримуючи зарплати в рази менші за ті, які отримували російські моряки!
Власне, автор не може пригадати жодного випадку, коли б ще хоч одна держава погодилась розмістити на своїй території чужу військово-морську базу, яка б домінувала над власним військовим флотом, тим більше, розмістивши їх фактично в одній бухті! Чи можна уявити, при тому, щоб держава-власниця, попри постійні недружні акти з боку держави-орендаря, попри відверто підривну діяльність чужинської військово-морської бази, зокрема, не робила з того висновків, натомість, продовжила строк оренди ще на чверть століття? Зрештою, все те недолуге, провокуюче приниження власного флоту, власного війська не могло не привести до катастрофи.
Ще однією, вельми показовою рисою київської політики у Криму, була… тотальна відсутність будь-якої державницької політики. Власне, це стосувалося не лише Криму. Замість того, щоб докладати всіх зусиль для розвитку Краю, для підвищення його конкурентоздатності в світі і ефективного просування шляхом прогресу, що результувалося б у зростанні добробуту нації, в її успішності, а відтак, – в її любові до своєї країни, гордості за неї, клани, які змінювали один одного у владі, вдалися до безсоромного розграбування України.
За такої, з дозволу сказати, «політики», не могло бути жодної мови ані про заходи з об’єднання розрізнених регіонів, ані про якусь консолідацію нації якої вона конче потребувала. Більше того, недолугі бастарди взялися грати на етнічних струнах, а мовна проблема стала улюбленим інструментом цинічних політтехнологів, які задля підвищення рейтингу своїх нікчемних винаймачів ладні були розірвати країну. Замість провадження далекоглядної, мудрої державницької мовної політики, замість системних зусиль, спрямованих на те, щоб українська мова посіла нарешті належне їй місце, виконавши одну з найголовніших своїх функцій – функцію консолідатора нації, недолугі владці перед кожними черговими виборами щодалі більше роздмухували жар надуманого мовного протистояння. Чи можна, перебуваючи в здоровому глузді, уявити, щоб замість ефективної підтримки україномовних ЗМІ півострова, влада практично нічого не робила для їх підтримки? Більше того, єдину державницьку українськомовну газету Криму «Кримську Світлицю» Київська влада неодноразово позбавляла фінансової підтримки, піддавала судовим переслідуванням, відверто нищила в той самий час, як на утримання російськомовної преси з бюджету виділялись мільйони гривень!
З часом, те все більше нагадувало божевільні танці на густо замінованому полі. Лише природна толерантність українців дозволяла протягом догого часу уникати нищівного вибуху. А проте, далеко не всі регіони відрізнялися толерантністю. Нетерпимість до інакшої думки в деяких з них прирівнювалась ледь не до чесноти, а десятиліттями насаджувана ненависть до «бендер», до «фашистских-пособников-татар», підживлювана розгнузданою ксенофобською пропагандою «старшого брата», штовхала на неадекватні вчинки.
Оскільки ми зачепили мовну тему, яку автор, в силу своїх переконань, вважає ключовою, доведеться хоча б побіжно торкнутися теми жахів примусової українізації та мовних утисків нещасних російськомовних мешканців Криму, яких вони зазнали під владою бездушних хохлів. Проблема та, маємо усвідомити, непроста. Досить сказати, що нею довгий час впритул опікувався сам господар Кремля, настійно вимагаючи від української влади надання російській мові в Україні статусу державної. Назовні все виглядало цілком логічно: утиски на мовному грунті у фактично двомовній країні могли викликати осуд у цілому світі, а лідер нації, який опікувався правами своїх співвітчизників мав би викликати лише позитивні емоції. «Могли», «мав би»… Чому ж світ не явив ні осуду в першому випадку, ані якихось позитивних емоцій в другому? Чи не тому, що, на відміну від часів засекреченого есересеру, світ цифрових технологій передбачає легкий доступ до відкритої статистики? Але ж офіційні статистичні дані АР Крим, де російськомовні, нібито, зазнавали чи не найбільших утисків, неспростовно засвідчували, що з 586 функціонуючих на 2014 рік середніх загальноосвітних шкіл автономії лише 14 шкіл забезпечували навчальний процес кримськотатарською і… лише 7 українською мовою. У решті 565 шкіл викладання велось виключно мовою російською. В більшості шкіл були, щоправда, ще й українські та кримськотатарські класи, проте, забезпечити в цій структурі викладання всіх предметів рідною (українською, кримськотатарською) мовою було вкрай важко.
Щоправда, сьогодні пані Статистика показує вже зовсім інші цифри. Так, вона свідчить, що в Криму невпинно зменшується число класів з навчанням кримськотатарською мовою. З запланованих на 2015 рік 38 перших класів відкрилися лише 35. Що ж до мови української, то, за словами міністра освіти пані Гончарової, через її «непопулярнність», цьогоріч не відкрито жодного українського першого класу. Загалом на півострові не залишилось жодної української школи, число україномовних класів скоротилося до двадцяти
Що ж, пані Статистика з усією очевидністю засвідчує вміння хазяїна Кремля захищати інтереси своїх співвітчизників. Чи… то були все ж таки не його співвітчизники, а наші з вами? Адже, здається, він лише в травні 2014 перетворив їх всіх чохом в «соотечественников»?
Власне, наводячи ці приклади, автор хотів лишень звернути пильну увагу свого читача на важливість мови в державному будівництві, її значення для утвердженні держави, для ефективної протидії політичному наперсточництву, яке непомітно перетворюється на відверту агресію з усіма витікаючими наслідками.
Насправді, ніщо інше крім мови не може з’єднати країну, зцементувати її. Досвід історії людства переконливо свідчить про те. Але досвід останніх подій зі втратою Криму, з розпалюванням вогнища війни на Донбасі, засвідчує ще й те, що мова в той же час є вельми потужною зброєю, за допомогою якої можна розколоти країну, насадити своє бачення світу, свою ідеологію перетворити її громадян на непримирених ворогів. Але ж, як переконати перейти на мову державну тих громадян України, для кого російська мова по суті є першою мовою – мовою якою вони почули перше слово, освідчилися в коханні? Чи не викличе це спротиву, який приведе до прямо протилежного результату? Не спрощуючи, можу стверджувати, що завдання те цілком посильне. Насправді, в Україні не так багато етнічних росіян, для кого російська мова є справді рідною, для кого перехід на українську, означає необхідність подолання певного психологічного бар’єру, який, до слова, переступає кожний емігрант, оселяючись в іншій країні. Але ж більшість російськомовних громадян України є етнічними українцями, зрусифікованими унаслідок послідовної мовної політики імперії. Повертаючись до своєї родової – рідної мови, їм, принаймні, не доведеться долати згаданий бар’єр.
Мудра держава має докласти всіх зусиль, аби переконати своїх громадян в абсолютній необхідності реального переходу на єдину державну мову і проводити ту політику системно, запровадивши вжиток української мови спершу у всіх без виключення дошкільних навчальних закладах, у школах і вузах, діючи поступово, але неухильно і невідступно.
«А, що ж з кримськими татарами?» спитає читач. «Замість російської, їх змушуватимуть тепер вивчати українську мову? Чи не порушимо ми їх права?» Безперечно, в Криму кримські татари мають бути забезпечені всіма можливостями для отримання освіти рідною мовою. Більш того, кримськотатарська мова мусить мати не лише прописаний статус державної, а й розповсюдитися до повноцінного використання в побуті. З поверненням Криму в склад України та утворенням кримськотатарської автономії, що безперечно рано чи пізно відбудеться, можливості для її повноцінного розвитку розкриються повною мірою. В цьому сенсі, росіянам і українцям Криму варто б почати впритул цікавитись, принаймні, програмою «Еліфбе». Що ж до мов інших національностей, то на сьогодні, скажімо, маємо села, де розмовляють виключно російською, мадьярською мовами, не вміючи гаразд говорити українською. Саме тому, забезпечуючи право представників інших національностей в місцях їх компактного мешкання на вивчення і функціонування їх національних мов, необхідно безумовно забезпечити на тих же територіях повноцінне функціонування державної української мови.
Домінування на теренах України української мови, поза всяким сумнівом, є ключовою умовою реального об’єднання країни, її успішного розвитку. Як альтернатива, мовна дезінтеграція країни напряму веде до дезінтеграції територіальної, до втрати незалежності, до повернення чи то в імперське стійло стагнації, чи до підпорядкування іншій державі. Навала кривавого «русского мира» з його примарними «новоросіями» і месіанською маячнею є очевидним свідченням того.
Але передумовою мовного об’єднання має бути докорінне переформатування владних еліт, найперше, зміна наших поглядів на те, кого слід приводити у владу. Замість «успішних» для своєї кишені товстосумів, замість підкилимних «решал», авантюристів та популістів всіх мастей, маємо навчитися обирати людей порядних, фахових, патріотів свого Краю, які мають чітке бачення перспектив країни та реалістичні плани її розвитку.
Лише прихід якісно нової, нескорумпованої влади, наше усвідомлене бажання непростих змін і наполеглива праця уможливлять реанімацію економіки, її швидкий розвиток і, як результат, відродження України в цілому. Саме цього, а не низьких тарифів і пільг маємо прагнути всім серцем, докладатися всіма силами. Власне, наше майбутнє в наших руках, панове. Не змарнуймо його!
30 грудня 2015 р.
Валентин Бут

Український Крим. Сентиментальна Одісея

Опубліковано:

Sent. Odiss.

© Valentine But
Sentimental Odyssey
Introduction
(in Ukrainian)
Сентиментальна Одісея
Вступне слово автора.
“Ця повість була навіяна оповідями старого рибалки, який народився ще до більшовицької революції, багато чого пам’ятав сам, ще більше знав з розповідей своїх батьків, сусідів, односельців. Його оповіді та розповіді як жилось тут, на Тарханкуті, за давніх часів, були простими й невигадливими, як саме життя, а проте, захоплювали слухачів своєю безпосередністю, докладністю, дотичністю до них самих. Оповідалося ж не взагалі і в цілому, а про певних людей, яких багато хто зі слухачів і сам добре знав, або ж чув про них від своєї рідні, йшлося про цілком реальні випадки з життя, про лихоліття, які довелося пережити маленькій громаді.
Тяжкі то були часи, з голодом, з шкуродернею примусової колективізації, з безправ’ям комуняцької «демократії», у порівнянні з якою навіть старорежимні порядки сприймалися як воля. Старий розповідав, що за царя в морі було куди як вільніше плавати. В багатьох місцях на узбережжі дядьки будували фелюги і навіть великі вітрильники, на яких безперешкодно плавали по всьому Чорному морю, і то, не лише між своїми портами, але ходили до Румунії, Болгарії, Туреччини, нерідко вибиралися й далі – до Греції і навіть Єгипту. Торгували поцінним таврійським зерном, овечим руном, шерстю, рибою, сіллю…
На початку дев’яностих, все те звучало неначе казка, адже в ті роки ми жили зовсім в іншій реальності. Кадебістська шизофренія, де під маркою шпигунофобії правляча комуністична партія намагалася не допустити контактів своїх громадян з відкритим світом, призвела до того, що в повоєнні роки прибережна зона морів навколо СРСР була перетворена на таку собі зону відчуження. Навіть рибоколгоспи, що займались промисловим рибальством в територіальних водах, навіть великі яхт-клуби мусили погоджувати кожний вихід своїх суденець в прибережні, а тим більше в територіальні води з прикордонними військами КДБ СРСР, кожної миті перебували під їх нав’язливою опікою. Не дивно ж, що в той час, коли в світі тисячі яхт щорічно вирушали в далекі плавання, за всі сімдесят років існування СРСР, радянські любителі плавання під вітрилами лише п’ять разів вийшли за межі його територіальних вод і вже буквально в останні роки його конвульсій дві яхти обійшли навколо світу.
За таких обставин, що вже там говорити було про пересічних любителів посидіти в човнику з вудкою, чи пройтися уздовж берега під вітрилом! Концтабірна дисципліна загратованих зусібіч причалів, з цілодобовим несенням вахти і погодинними доповідями на найближчу прикордонну заставу, з круговою порукою, коли за порушення режиму кимось одним, карали невиходом в море на тиждень, а то й на місяць цілий колектив, коли заскочених під берегом любителів повудити рибку з надувних човників (були під тотальною забороною в прикордонній зоні) хапали, а їх нещасні суденця там же, на місці, пороли багнетами – ось як виглядали реалії тих років, ось як виглядав хвалений соціалістичний рай. В тій задушливій атмосфері тотальної підозріливості і нігілювання елементарних людських прав вже не сприймалися як щось неймовірне і десятки штатних сексотів в екіпажах суден пароплавних компаній, і в’їзд виключно за спеціальними перепустками до Севастополя, Балаклави, до розкиданих уздовж берегів численних чорноморськів, біломорськів, сєвероморськів, балтійськів. Лише наївшись досита того комуністичного їдла , можна уявити з яким зачудуванням сприймалися в ті дні дідові оповідки.
Аби не склалося враження, що старий рибалка тільки тим і займався, що з ранку до вечора оповідав історії, поспішу запевнити, що за дев’ять років знайомства і найближчого сусідства (його ял і моя фелюга стояли поряд на причалі) розговорити його вдалося разів зо три. Власне, він був дуже неговірким.
Попри справді цікаві історії, найбільше моє враження було все ж не від них, а від морської термінології, якою старий просто і невимушено послуговувався. То було щось неймовірне! Звиклий до усталеної в російському флоті, і відповідно віддзеркаленій в мариністиці, термінології з голландськими коренями, я з подивом помітив, що тут вона не прижилась. Роззявивши рота, прислухався я, як готуючи свого яла до сезону, дід ганяє своїх «хлопців», кожному з яких було тоді десь за шістдесят, загадуючи одному проциклювати лавки на прові та пупі, прооліфити їх, прооліфити підшиви та пармизан, іншому – зачистити та пофарбувати шкарми, кадини та сидоро, а сам, тим часом, вовтузився зі стерном, іменуючи його чомусь тимоном. На питання, що це в нього за назви такі, він лише знизував плечима, мовляв, назви, як назви, з діда-прадіда уживані.
Як філологу, мені було цілком очевидно, що використовувана старим рибалкою термінологія була романського походження, запозичена, найпевніше, ще від генуезців та передавана з покоління до покоління. Але ж що то означало! По суті, невинне вживання дідом старосвітської термінології виставляло на глум непосильні потуги совєцької історіографії представити Петра Романова, засновником руського флоту. Попри великі заслуги перед державою Московською, для якої він справді створив флот, Петро Олексійович не мав жодного стосунку ані до заснування руського флоту, ні, зрештою, до самої Русі. Адже ми, руси, плавали чорноморськими аквенами ще від IX сторіччя, задовго до появи на світ засновника московитського флоту, перетинали їх уздовж і впоперек великими військовими флотами, посольствами та торгівельними експедиціями. Пізніше, в козацьку добу, попри номінальне домінування Туреччини в Чорному морі, ми не раз отримували перемогу над її флотом, що висилався супроти нас, десятками років шарпали розташовані по його берегах фортеці Падишаха, не раз здобували передмістя самого Істанбулу.
Здавалось би, що таке термінологія ? – Так, деталь… А проте ж, як багато вона каже тому, хто не позбавлений уміння мислити, аналізувати, робити висновки. В нашому випадку, морська термінологія, якою широко користувалися в Криму, в північному Причорномор’ї, на Кубані ще на початку XX сторіччя є безперечним свідченням того, що традиції руського мореплавства є значно давнішими за традиції мореплавства московського.
Не можна заперечувати, звісно, того, що флот заснований Петром I пройшов довгий шлях розвитку, мав ряд славних перемог, ряд видатних досягнень. Але варто не забувати при тому про те, що серед видатних особистостей, хто творив його славу, окрім питомих росіян, були швейцарець Франц Якоб Лефорт, шотландець Патрік Леопольд Гордон оф Охлухрис, данець Вітус Йонассен Беринг, тюрки за походженням Федор Матвійович Апраксін та Федор Федорович Ушаков (нащадок ординського хана Редега), українці Юрій Федорович Лисянський, Петро Степанович Нахімов, Петро Маркович Кішка, німці Адам Йоган фон Крузенштерн, Фабіан Готтліб Тадеус Беллінгсгаузен, прусак Отто фон Коцебу – список можна продовжувати і продовжувати. Безумовно, всі згадані достойники перебували на службі Російської імперії, як, власне, і руські (не плутати з російськими) екіпажі кораблів Чорноморського флоту, які імперія, упродовж всієї своєї історії, набирала майже виключно з малоросійських губерній.
З огляду на це, стає зрозумілим, чому сьогоденна путінська Росія намертво пришвартована до свого імперського минулого. Адже без внеску всіх отих незчисленних тюрків, українців, німців, слава російська якось блякне і маліє, а без сприйняття себе імперією, чи принаймні, спадкоємицею її всі претензії іменувати своїми «ісконними» землями країни, приєднані свого часу до імперії як не мечем, то лукавством та віроломством, стають не вартими виїденого яйця. Пам’ятаймо ж свою історію, українці!
Валентин Бут, Серпень 2015, Ярилгач, Крим”

Кримська Світлиця

Опубліковано:

км

Мовна проблема в Україні є не так проблемою нації, скільки ганьбою вітчизняних владоможців, які за чверть століття Незалежності не дозріли до того, щоб усвідомити, що без вирішення мовного питання країна приречена на стагнацію з постійною загрозою втрати і незалежності і державності. Цього вірша було написано в 2005 році, всього лише через рік після Помаранчевого Майдану. Приводом для написання був кинутий напризволяще в зрусифікованому Криму громадсько-політичний та літературний тижневик Кримська Світлиця. За свою позицію, за підтримку помаранчевого руху зокрема, уряд Віктора Януковича позбавив його державного фінансування. Читати далі