Історична амнезія – річ дуже небезпечна. Втративши історичну пам’ять, напрочуд легко забути, хто ти й для чого в цьому прекрасному, але такому непростому світі. Безліч племен, народів, не встоявши в бурхливій річці життя, обірвавши свої корені, були знесені її течією, розчинилися серед більш успішних народів, підпираючи їх у їхньому поступі. Ким треба бути, аби забувши незчислені покоління своїх пращурів, які з глибини тисячоліть донесли до наших днів неповторну культуру, співучу мову, пам’ять про пройдений шлях, зрадити те все?
З іншого боку, жити з вивернутою назад шиєю нераціонально, неможливо, безперспективно. В цьому сенсі зведення історичної пам’яті нації до перейменування вулиць, заставляння площ новими ідолами чи фетишизації тої чи іншої видатної особи є її профанацією.
Історична пам’ять нації має бути пам’яттю стріли про тятиву, яка випустила її в стрімкий, несхибний політ, де все підпорядковано досягненню мети. Стерши пам’ять про тятиву свого минулого, відкинувши гостре вістря своєї культури, спрямовуюче оперення своєї мови, якої мети може досягнути така стріла-нація? Чиєї мети? Найпевніше, то буде зовсім не її мета.
До якої ж мети запущені всі ті стріли?
– До єдиної – до процвітання. Бути якщо не першими, то рівними серед рівних. Задля її досягнення кожне нове покоління нації має бути успішнішим за попереднє. Саме тому головною метою будь-якої притомної держави є не якісь захмарні ідеї, не наповнення бездонних гаманців привладних злодіїв, а найповніше забезпечення життєвих інтересів своєї нації, а отже, її конкурентоздатності, успішності в цих неймовірних перегонах.
Non progredi est regredi, казали мудрі латиняни – відсутність поступу є відкочуванням. Втрата динаміки руху вперед є критичною. Згаявши хвилину сьогодні, завтра на повернення втрачених позицій потребуватимемо років.
Чи є усвідомлення цього всередині нації?
– На жаль, ні. Як не було його на момент осягнення Незалежності. Але ж з того часу минуло чверть століття, упродовж яких вона отримала стільки болісних уроків! Не вчимося!
Переформатована, викривлена свідомість манкуртизованої більшості – з міцно прищепленою невірою в свої сили, з хитро приживленим сподіванням на месію, який прийде і вирішить всі наші біди – надійніше за будь-які пута тримає нас в сфері залежності від учорашньої імперії, яка сьогодні відверто, на весь голос заявляє про свої права на нас.
Що ж можемо протиставити тому?
– Усвідомлення і дію. Не сконсолідувавшись, не об’єднавшись у мові, культурі, не ставши єдиним цілим, не усвідомивши, що ніхто крім нас самих не змінить нашу долю, не можемо навіть мріяти стати самодостатніми, а в перспективі – успішними, процвітаючими. Не вдавшись до негайних, рішучих, але виважених дій, не маємо шансів видряпатись з бездонної трясовини, яка вже поглинула без ліку зломлених, стомлених, втративших орієнтири націй і народів.
Що може сконсолідувати нас?
– Найпотужнішим елементом об’єднання будь-якої нації є мова. Держава, яка ігноруючи те допускає на своїй території багатомовність, чи й того гірше, мову більш чисельного, більш потужного, агресивного сусіда, ризикує рано чи пізно втратити незалежність, бути дезінтегрованою, щонайменше, позбутися частини своєї території. Влада, яка намагається закріпити на території своєї держави експансію чужої мови, або не сповна розуму, або ж застоює інтереси не своєї нації.
А проте ж, мову, яку витравлювали віками, при всьому бажанні не можна відновити на територіях, з яких її витіснили, ні за день, ні за рік. На те потрібна копітка, наполеглива робота всієї державної машини упродовж, щонайменше, десятиліття. Лише так можна повернути націю в лоно її мови без потрясінь і ексцесів.
І братися за те треба негайно. Саме тому пан Президент має чимскоріш відкликати з ВР України своє подання від 2014 року про закріплення особливого статусу для московської мови в Конституції України. Саме тому протягнутий в першому читанні в жовтні минулого року закон України «Про освіту», де закріплюється право на навчання в Україні московською мовою нарівні з мовою українською, має бути ще до другого читання виправленим на користь мови української. Виняток може бути зроблений лише для мови корінного народу, такого як киримли.
Але якщо українська мова не є на сьогодні безумовним об’єднавчим елементом для чималої частини українського суспільства, може стати таким лише з плином часу, то є те, що вже сьогодні об’єднує нас всіх, без виключення. Ми всі прагнемо бути успішними і заможними. Ми всі прагнемо високих, гідних людини, стандартів життя, які забезпечує сучасна цивілізація. І ми хочемо того не у віддаленому майбутньому, а вже за свого життя.
Чи то є можливим?
– Безперечно. Треба лише, як на тому дитячому малюночку-плутанці, побачити серед безлічі фальшивих стежинок, що ведуть у кращому випадку в нікуди, а в гіршому до загибелі, ту єдину, яка веде до мети. І не лише побачити. Не відкладаючи на потім, негайно рушати нею. Всім разом, бо ж всі ми заслуговуємо на краще.
Чи означає те необхідність нового Майдану?
– Автор не вважає Майдан ефективним інструментом реформації держави. Попри те, що він, безперечно, здатен знести одних привладних злочинців, в його структури легко проникають, більше того – його очолюють представники інших мафіозних кланів, в чому ми вже неодноразово мали нагоду переконатися. Але таким інструментом могла б бути активна позиція принаймні двох глибоко структурованих, сформованих знизу політичних партій.
На жаль, на сьогодні, окрім аватарних проектів, які в переважній більшості своїй перебувають на утриманні все тої ж мафії, не маємо в Україні жодної подібної. Назрів час справжніх партій – партій, які представлятимуть не інтереси злодіїв та шахраїв, а наші з вами інтереси. Докладаймось до їх створення, відстороняймо мафію від влади!
Чи те означає, що доки таких партій не створено, маємо сидіти склавши руки?
– Аж ніяк! Маємо виходити на протести, жорстко вимагати від наших представників у ВР України, вже які там вони є, від президента України, як гаранта наших конституційних прав, реальних, вкрай необхідних реформ. Найперше – відставки давно вже нелегітимних голови та членів ЦВК, заміну їх на позапартійних, незаангажованих, незалежних фахівців та створення парламентської робочої групи з широким залученням фахових спеціалістів від громадських структур (таких як «Опора») задля напрацювання якісно нового, справедливого виборчого закону, який унеможливить потрапляння у владу мафії, олігархату, як її частини, натомість створить умови для приходу в неї тих, хто буде плідно працювати на інтереси нації.
Наступною нашою вимогою має стати ухвалення підготованого згаданою групою виборчого закону а також напрацювання та ухвалення детально виписаних законів про імпічмент президента України та про відкликання народного депутата України будь-якого рівня, включно з депутатами Верховної ради України.
Новий закон про вибори, закон про імпічмент президента України та закон про відкликання народного депутата України є першочерговими, ключовими, адже без них неможливо покласти край репродукуванню у владі олігархату, мафії. Їх ухвалення є абсолютно необхідним для успіху українських реформ.
Якщо вдатися до алегорії і уявити, що наша влада є водієм, якому ми заплатили, аби він за наші гроші, на нашому авто довіз нас з міста Надія до міста Процвітання, то маємо розуміти в якому небезпечному становищі ми опинилися, адже наш водій замість того, аби міцно тримати в руках кермо та тиснути на газ, весь час нишпорить в наших кишенях. І то так ефективно, що нам вже нема чим платити за паливо, а від нашого самохода залишились заледве рама та колеса. Не надто наївно сподіватися доїхати з таким водієм до омріяної нами мети?
А хіба менш наївно сподіватися підняти країну з руїни, виграти нав’язану нам війну, коли наша неймовірна влада і в часі цього страшного випробування продовжує мародерствувати – красти, шахраювати, співробітничати з ворогом, воювати не з ним, а з власним народом? Здача Криму, блюзнірські паради в часі нищення добробатівців, ганебна торгівля з окупантами, засилля явних і перефарбованих регіоналів у ВР, у всіх структурах влади, гальмування розслідування злочинів часів Майдану, тиск на борців з корупцією, на незалежні мідіа, обвал гривні, тарифний геноцид, невчинення жодних притомних дій для реанімації колапсуючої економіки… І на тому фоні влада дає втекти від правосуддя «беркутівцям», що перебувають під слідством, корупціонерам, що нацарювали мільярди, відмовляється від позовів проти них, в найганебніший спосіб – в найгірших традиціях януковицьких часів – вчиняє побиття вояків, які ще вчора грудьми прикривали Край від ворога!
Яких ще доказів потребуємо, аби повірити, нарешті, що з цією владою ми не те що не виграємо війну, не вернемо загарбаного – втратимо натомість і те, що ще маємо?
Прокидаймося, товариство! Змиваймо з очей розмальовані кокошники євробачень та інших підтанцьовок, якими присипляють ваш розум. За тою барвистою ширмою йде кривава війна, яка щодня калічить, вбиває цвіт української нації. За тою завісою в московських буцегарнях знемагають українські патріоти, йдуть судилища над Чийгозом, Семеною, тягають на допити киримли, переформатовують свідомість молоді, окупованого Донбасу, Криму. Там хилини розтягуються на дні, а дні стікають у роки. Не час спати, товариство. Так проспимо Україну.

Валентин БУТ

“Все очень нездорово. Все очень плохо…”
Вадим Колесніченко

З причин, про які не раз згадував у своїх попередніх статтях, мовна політика Української держави, навіть з осягненям формальної незалежності в 1991 році, упродовж чверті століття, що минув з того часу, і далі відтворювала кластери почилого в бозі Союзу РСР. Вони ж, стосовно мовної сфери, були заточені, як тепер модно казати, на домінування мови міжнаціонального спілкування Союзу, а саме, московської мови. І робилося те продумано, цілеспрямовано і наполегливо.
Радянська партноменклатура, яка після розвалу СРСР залишилася при владі практично у всіх колишніх його республіках — тепер формально незалежних державах — свідомо чи підсвідомо і далі довгий час витягувала шиї до Москви. Хтось страждає на ту бехребетність і по сей день. В тому, власне, немає нічого дивного, якщо пам’ятати, що всі органи управління совєцькою імперією знаходились саме там, а в республіках — на місцях, як тоді казали — були лише слухняні виконавці волі кремлівських вождів. Отож, ці ідейні раби, навіть після розвалу плота, на якому тарганились до туманної фатаморгани, і далі, кожен на своїй колоді, продовжував веслувати услід тим, хто залишався царем в їх убогих головах. І міцно приклєєний “общепонятный язык” був одним з визначальних з’єднувальних елементів того притяжіння.
Якщо згадати, що московській мові відводилась свого часу чи не головна роль в формуванні з різношерстних національностей нової спільноти — єдиного совєцького народу, якщо знати, що на момент розпаду Союзу більш чи менш значний прошарок тої зманкуртизованої спільноти вже існував в кожній з новоявлених республік, якщо не закривати очі, при тому, на більш ніж відверті плани потомственних “собирателей земель”, в яких змосковленим манкуртам відводилась роль троянського коня, то можна зрозуміти, чому московська мова в незалежній Україні не те, що не втратила своїх позицій за роки Незалежності, а десь і зміцнила їх. Дехто з нащих поводирів ще плекав надії на відродження такої звичної комунальної казарми — чи то в іпостасі СНД, чи Союзу митного, підживлюючи мовну шизофренію з цих міркувань, а хтось, тим часом, з підказки цинічних політтехнологів, вже повним ходом користався штучно створеною, фактично нав’язаною, мовною проблемою задля отримання особистих політичних вигод в передвиборчих перегонах і не лише в них. Облудна теза про історичну обумовленість існування московської мови на теренах України поширювалася серед широкої публіки всіма можливими засобами, включно зі звертанням до творчості Миколи Гоголя та Тараса Шевченка. Здавалося, що ж тут можна заперечити, якщо навіть класики української літератури купалися в морі “великого русского слова”… От, лиш, чи мали вони інший вибір? Шевченко довів, шо вибір є, але заплатив за те надто велику ціну.
Тут варто розуміти ще один, надзвичайно суттєвий аспект: московська мова не запанувала на наших теренах в результаті якихось її надзвичайних природних переваг. Вона була насильно прищеплена до здорового тіла нації, вивищувалась за рахунок пригнічення мови автохтонної. Справа навіть не в тому, що це була мова метрополії, мова малоросійської правлячої верхівки. Справа в тім, що вся життєдіяльність імперії відбувалась в сфері московської мови. Найперше ж — освіта, звідки українська мова була практично витіснена. За таких нерівних умов фактор часу був критичним. Тож не дивно, що московська мова зміцнила свої позиції на наших теренах настільки, що поступово перебрала на себе функції автохтонної мови в багатьох сферах життя, особливо в нових, передових, невідомих доти. Адже наука не стояла на місці, розвивалася медицина, техніка, інженерія, з’являлися нові технології, нові поняття, нові терміни. Чи багато з того віддзеркалилося в мові українській? Чи треба казати, що зловмисне вилучення її з цілого ряду важливих сфер життя суспільства зводило її до мови села, простолюду, в кращому випадку, до мови художньої літератури та фольклору, робило її значною мірою обмеженою, неповноцінною. Чи варто дивуватися, відтак, що попри рідкісну милозвучність, попри багатство художнього слова, вона так важко утверджується в сьогоденній Україні?
Сумно, але навіть у сфері художнього слова ми скотилася до того, що тиражі книжок українською мовою в незалежній Україні скоротилися, стали в рази меншими ніж навіть за часів русифікатора Щербицького. Можна, звісно, дискутувати на темат якості тодішньої літератури, але сама тенденція є надзвичайно неприємною, більше того — загрозливою.
А починалося ж все досить непогано, і не можна сказати, що позитивних зрушень на мовному полі геть не було. Поступове пробудження самосвідомості українців, велику роль в якому зіграли демократичні сили, зокрема, Народний Рух за Перебудову, значно загальмувало розкручений маховик московизації, повертало націю до розуміння важливості збереження своєї власної мови. Але якщо закон 1989 року “Про мови в Українській РСР”, навіть попри зрозумілі, зважаючи на час його ухвалення, певні реверанси в бік московської мови, був у цілому прогресивним, сприяючим поверненню нації в лоно рідної мови, то ухвалений 2012 року закон “Про засади державної мовної політики” був нічим іншим, як реваншем політики манкуртизації України. Облудно трактуючи, а десь і перекручуючи Європейську хартію регіональних мов, до якої Україна приєдналася під тиском промосковських сил (зауважимо, принагідно, що країни Прибалтики, Ірландія, Туреччина, Греція, Болгарія навіть не підписали Хартію, а країни Кавказького регіону, Фінляндія, Франція, Італія, Московія в їх числі, хоч і підписали, але й досі не ратифікували її), нехтуючи приписами Конституції України, реваншистам вдалося через його ухвалення забезпечити московській мові фактично статус офіційної в ряді південних та східних областей, таких як Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Миколаївська та Харківська. В АР Крим, в Севастополі вона й без тої формалізації була домінуючою упродовж, принаймні, семи десятиліть. Стимулював той закон і подальше засилля московської мови в освіті, теле- та радіоефірі, в друкованих мідіа. Загалом, за чотири роки, що минули після його ухвалення, багато в чому було знівельовано навіть той невеликий поступ, якого вдалося досягти за попередні десятиліття.
Неймовірно, але навіть після повалення режиму Януковича, ба — навіть після війни, розпочатої Московією, цей закон продовжує діяти до цього дня. Яким чином, спитаєте? На моє преконання — через безпринципну, мафіозну по суті своїй владу, яка замість інтересів нації обстоює свої власні вигоди. А ще через потужне лобі на найвищих щаблях влади, яке робить все можливе для гальмування процесу мовної демосковизації Краю. А ще через “патріотичних” нездар, популістів і страхопудів на всіх її рівнях.
Так, одні суперпатріоти замість того, аби кинути всі зусилля на оволодіння ситуацією в Криму, де перебирала владу Московія, вже на другий день по втечі Януковича кинулися скасовувати осоружний закон Ківалова-Колесніченка, давши тим самим, хай і позірні, але такі необхідні на той момент козирі до рук сепаратистів. Герой Криму, щоправда, не підписав його, але ж і не завадив винесенню його на голосування.
Далі — більше. Перепуджена навалою Московії, шантажем Кремля, нова влада устами найперших осіб — тодішніх голови ВР та прем’єр-міністра — анонсує закріплення особливого статусу московської мови в тексті Конституції України. Відразу ж по осягненні поста президента України заявив про те і Петро Порошенко. І не лише заявив, а вніс відповідне подання до Верховної Ради України. Отак!
А вже який піп, така й парафія. В жовтні минулого року з допису письменниці Лариси Ніцой на сторінці ФБ дізнався про подання до ВР проекту нового закону “Про освіту”, яким профільне міністерство практично запрограмувало двомовність в освіті. Це як, панове?
Ухвалений в першому читанні шостого жовтня, закон той ще чекає свого остаточного ухвалення. Сподіваймось, що депутати таки внесуть до нього запропоновані громадськістю, зокрема, пані Ларисою Ніцой, правки, виправлять його промосковський тренд, але сама тенденція, коли неукраїнська, по суті своїй, влада вкотре здає інтереси нації, підігруючи ворогу, який навіть не приховує своїх намірів, є надзвичайно загрозливою.
На тому невеселому фоні внесення до Верховної Ради законопроекту 5670 “Про державну мову” http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=60953 у одних пробуджує надії, в інших песимізм і відверте несприйняття. Висловив своє ставлення до ініціативи тридцяти трьох депутатів українського парламенту і один з авторів горезвісного закону України “Про засади державної мовної політики” пан Колесніченко в своєму інтерв’ю Кримській редакції радіо «Спутник». На думку колишнього депутата ВР, внесений законопроект є ударом проти тих людей, які хочуть зберегти свою рідну мову (напевно ж, маючи на увазі зовсім не українську, бо називає її “язиком”). Законопроект той, як вважає пан Колесніченко, продовжує політику українізації-демосковизації України, будучи, з одного боку, засобом відвернення уваги народу від корумпованої влади, від проблем, які вона створила людям, а з іншого — частиною великого плану перетворення України “на фашистську державу, яка на генетичному рівні виховуватиме людей, які ненавидять Московію, московитів, православ’я і все, що з тим пов’язане,… плану подальшого розчленування Московії,… великої технології нищення руськості та слов’янськості”(?!). Ось такий очіпок на вашу голову, українці!
Коментувати дивні, як на мене, тези пана Колесніченка про плани України винищити “православність, руськість та слов’янськість” в той час, як в окупованому Московією Криму змосковлені навіть ті кілька українських та кримськотатарських шкіл, які там існували, щиро кажучи, непросто. Дуже вже те підпадає під теорію старого Фройда, коли усвідомлення власної неадекватності приводить до агресивних спроб звинуватити в ній іших. Тим більше, що тлумачні словники “великого и могучего” дають надто туманні визначення отого, що, на думку колишнього нардепа, нібито планує знищити “профашистська” Україна. Якщо пан Колесніченко, говорячи про “православність на слов’янськість”, має на увазі православ’я та слов’янство, то це більш ніж дивно, адже православ’я східного обряду, яке поширилося, в тому числі, й на Московію саме з наших теренів, на сьогодні є найсповіданішим віровченням в Україні, а слов’яни її найбільшим автохтонним етносом. І то не просто слов’яни, а русичі — нащадки єдиної відомої в світі Русі, яка процвітала не де-інде, а на берегах нашого Дніпра-Славути. Але ж абсурдно було б навіть помислити, що сьогоднішні українці-русичі усвідомлено планують винищити самих себе! Цілком впевнено почуваються в Україні і т. зв. русские — етнічні московити. Адже, проаналізувавши законопроект № 5670, бачимо, що застоюючи державну мову, він не несе жодних загроз мовам національних меншин, оскільки не регулює ані сферу приватного життя, ні мову релігійних відправ. Натомість, націлений на забезпечення безумовного переведення функціонування державною мовою всіх без винятку державних закладів, установ, в тому числі і найперше – освітніх. Чи є в цьому якась дискримінація мовних меншин? Навряд чи. Адже обов’язок володіти державною мовою для обіймання державних посад є загальносвітовою практикою, якої в самій Московії дотримуються чи не найжорсткіше. Відтак, передбачені законопроектом іспити на підтвердження володіння державною мовою для держслужбовців не є чимось надзвичайним чи дискримінаційним.
Певним кроком вперед є передбачене законопроектом регламентування порядку застосування державної мови в публічному житті суспільства. Після ухвалення цього законопроекту і набуття (за два місяці) законом сили українська мова стане обов’язковою не лише в державних органах, але й в установах освіти, науки, культури, закладах охорони здоров’я, обслуговування, на транспорті, стане, нарешті, мовою засобів масової інформації і т.п.
З огляду на те, що порушення закону передбачає адміністративне покарання з накладанням штрафу, з огляду на впровадження інституту мовних інспекторів, які будуть відслідковувати його виконання, може виникнути побоювання, а чи не заперечує сам закон засадничі права мовних меншин. Насправді, всі положення пропонованого законопроекту чітко узгоджуються з Конституцією України, відповідають рекомендаціям Венеційської комісії, рекомендаціям Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин від 20 грудня 2010 року та європейській законодавчій практиці.
На закид пана Колесніченка щодо того, шо в законопроекті № 5670 нібито закладено порушення статті 10 Конституції України, автор пропонує читачеві самому звернутися до Рішення Конституційного суду №10-рп/99 від 14 грудня 1999 року: http://zakon.golovbukh.ua/regulations/8435/8436/466145/, аби переконатися, що то зовсім не так. Більш того, зазначимо, що пропонований законопроепкт “Про державну мову” цілком співзвучний рішенням Європейського Суду з прав людини.
Звідки ж тоді відчуття, що все надто нездорово, надто погано, про яке мовить пан Колесніченко? Від турботи про права моїх співвітчизників — етнічних московитян, до яких сам він, судячи з прізвища, не належить? Але їх правам, як бачимо, нічого не загрожує. Більш того, ніхто не збирається заборонити письменникам, поетам писати свої твори рідною мовою, чи змусити надто строкате в мовному плані населення України вже на другий день по ухваленні закону заговорити солов’їною. Пересічні громадяни на їх звертання в магазині, на транспорті і в багатьох інших місцях їх рідною мовою, скоріш за все, ще роками будуть отримувати відповідь нею ж. І справа не в тому, що те передбачено законопроектом. Толерантність української нації навіть без того забезпечення гарантувала б те.
Інша річ, що в разі ухвалення цей закон покладе врешті край утискам самої титульної нації. Адже навіть сьогодні, у самісінькому центрі української столиці, в публічних її місцях, вам намагаються нав’язувати спілкування мовою країни-агресора. І… більшість сприймає те, як належне. Але не всі. На думку відразу спадає скандальна історія, що трапилась наприкінці минулого року з нещодавнім ведучим телепрограми “Рідна хата” на Кримському телебаченні, а нині кримським емігрантом, нерезидентом, паном Польченком в Будинку Кіно, про яку розповів він сам на сторінках «КС»: http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=17774 , та ще гучніша, вже цьогорічна історія, “провокатором” якої стала колега Лариса Ніцой, спочатку цілком толерантно прохаючи, аби продавчиня спілкувалася з нею в її країні її мовою. Що з того вийшло, можна дізнатися з допису самої пані Лариси на її сторінці в FB: https://www.facebook.com/larysa.nitsoi/posts/1365979446767517 . Власне тут не лише допис, а й цілий віз коментарів, в яких представлено весь спектр емоцій — від повної підтримки до цілковитого несприйняття. Є навіть пропозиція безкоштовних послуг від адвоката власникам торгівельної мережі, у разі, якщо б ті надумали позиватися до нахаби-письменниці. Останнє вразило. Мимоволі пригадалася бачена сценка, коли в заштатній піццерії молода англійка, не надто добираючи слів, шпетить її власників, поляків, судячи з вимови, за їх кострубату, не надто зрозумілу вимову. Але ж, панове, ті емігранти принаймні намагалися спілкуватися з рудоволосою стервою її рідною англійською. Чи можна уявити, щоб вони настирливо нав’язували їй в її ж країні свою любу польську? Чи можна уявити, щоб якийсь британський адвокат всерйоз сподівався виграти в суді таку справу? Думається, навіть нещасні поляки навряд чи погодилися б витрачатися на більш ніж непевну судову тяганину. Значно мудріше взяти кілька додаткових уроків англійської. Справді, перебираючись зі свого дому до сусідського, не варто вимагати, аби його господарі приймали ще й ваших тарганів.
На жаль, тут, в Україні, всі звикли, що можна й інакше. Можна здіймати гвалт, скаржачись на утиски московської мови, як те робили зовсім недавно у всуціль змосковленому Криму, можна догідливо переходити на мову Великого брата, навіть коли з цілої компанії нею послуговується якийсь один — і то навіть не московит, а ваш зманкуртілий землячок.
Але так не повинно бути. Дуже хочеться вірити, що законопроект № 5670 “Про державну мову”, ставши законом, покладе врешті край тій ганебній практиці, дієво заохочуючи громадян України всіх національностей до опанування державною мовою.
При тому маємо бути дуже толерантними, розуміти, що амбітна справа, за яку беремося, потребує часу, терпіння і праці над собою. Два роки, обумовлені законопроектом, видаються цілком достатнім терміном для оволодіння основами мови країни, яка є нашим домом, чи не так? Але маємо добре усвідомлювати й те, що повернення в лоно рідної мови, з тим, щоб вона увійшла в усі сфери життєдіяльності суспільства, стала там природною і невід’ємною, як повітря, яким дихаємо, займе десятиліття напруженої праці – і то не одних лище лінгвістів і фахівців найрізноманітніших галузей людської діяльності — від авіа- і ракетобудування до мікробіоніки і IT-технологій. Робота над технічними словниками, де на сьогодні існують величезні прогалини в термінології, стандартизація мови, навчання фахівців в різних галузях вже на основі напрацьованого, зрештою, звичка спеціалістів аж до найнижчої ланки користуватися своєю мовою там, де до того віками панувала мова інша — ось та гора, яку маємо зрушити. Для чого?
Найперше, для об’єднання роздертого на частини Краю. Не забуваймо, що всі великі імперії, починаючи від Римської аж до Британської, єднала мова. Знали про те й комуністичні вожді, продовжуючи політику московизації Червоної імперії, розпочату ще царями. Тож не вірмо “доброзичливцям”, які жорстко насаджуючи в сьогоднішній багатонаціональній Московії єдину мову, страшенно збуджуються, проливаючи крокодилячі сльози над тим, що хочуть видати за попрання мовних прав нацменшин в Україні.
Об’єднання країни в мові означає, зокрема, й повернення додому блудних синів — кров від крові нашої, яких упродовж поколінь вирощували яничарами задля інтересів і слави чужих вождів, на біду нашу.
Та найважливішим здобутком відродженої в мові країни є усвідомлення себе особливими і самодостатніми у великій сім’ї народів світу, рівними серед рівних, процвітаючими серед процвітаючих. Тож — геть сумніви і повертаймо собі свою країну!

Валентин БУТ

Черга на КПП «Джанкой». Троє митників швидко пропускають групу з нашого автобуса. Короткі питання: «Откуда?, Куда?» Клацання штемпеля і – наступний. Попереду сім’я – троє діток, мати, бабуся. Жваво розмовляють, згадуючи відпочинок. Мимоволі – це вже професійне – намагаюсь за вимовою визначити звідки вони. Попри явно українске походження – у вимові це важко приховати – розмовляють московською і це суттєво ускладнює справу. Зрештою, за ледь помітними ознаками роблю несміле припущення: хіба полтавчани?
На переході за московським КПП обганяю більшу частину групи , випереджаю й цю сім’ю, але жвава, наче ртуть, дітвора, не відстає, тож в черзі перед КПП «Чонгар» ми знову поряд. Тут темп руху дуже уповільнюється. Невідомо з яких міркувань – певно щоб привести до тями розслаблених на кримських пляжах відпочивальників – на паспортному контролі українського КПП всього один прикордонник. Зрештою, ніхто не нарікає. Згодні стояти під палючим промінням сонця скільки треба, бо ж думками вже там – вдома. Малеча крутить знічев’я в руках паспорти, гортає сторінки. Хлопчик – йому років дев’ять – починає читати: «Улица Ломоносова, дом… квартира… город…Черновцы». – Та, годі вже тобі перекладати, – каже мати, цього разу українською і аж ніби засоромлено. – Читай як написано: «Чернівці». «От тобі й полтавці!» майнула думка. Вік живи, вік учись…
Згадав про те не випадково, бо вже сидячи в швидкому шкодівському «Intercity» ніяк не міг позбутися відчуття, що їду не Україною, а десь там Курщиною, чи Бєлгородщиною. Люди заходили й виходили, жартували, обговорювали свої нехитрі житейські справи, телефонували коханим, батькам і все те на «общепонятном, общедоступном, великом и могучем». Не лише мешканці Криму, Мелітополя, а й сьогоднішні мешканці земель козацьких вольностей, їх серця – Запоріжжя, легко й невимушено послуговуються в побуті мовою Московії. Тої самої Московії, що попри існуючі міжнародні угоди, всупереч міжнародному праву, зухвало порушивши двосторонній договір «Про дружбу і добросусідство», вчора «відтиснула» Крим. Тої самої, що до сьогодні, не надто криючись, продовжує умивати кров’ю Донбас, чи не кожного дня вбиваючи, калічачи українських вояків – напевно й братів, синів когось з моїх попутників.
– Какая разница, – кажуть нам, – на каком языке разговаривать? Главное – быть патриотом своей земли.
Ніяк не можливо погодитись з вами, землячки мої московомовні, бо патріотом бути, звісно, треба, але «своя земля» набуває аж надто розпливчатих, шизофренічно-роздвоєних обрисів в категоріях мови чужого, хай і сусіднього народу – народу, який, до того ж довгий час тримав вас за покірних, безязиких попихачів, зневажав і всіляко викорінював мову вашої нації, мову ваших дідів і прадідів, довів її до межі існування. З огляду на це, намагання гидких каченят гелготіти в своєму дворі вишуканою мовою іспанських качок не викликає нічого іншого окрім жалю з одного боку та почуття зверхності, а подеколи й неприхованого презирства з боку тих, кому так самовіддано намагаються уподобитись. Власне, на які інші почуття може розраховувати публіка, яка зневажаючи на своїй землі мову свого роду, вперто послуговується збідненим, та ще й скаліченим, шокаюче-гакаючим, сурогатом мови чужої! Чи є ще приклад більш відвертої демонстраціїї своєї меншовартості!
Це не означає, звісно, що автор закликає українців – а це мультиетнічна нація – негайно, за методом Енея, засісти за підручники української мови і вже взавтра під загрозою наглої смерті послуговуватись виключно солов’їною. Але держава, яка сподівається бачити завтрашній день, не може безвольно спостерігати його нищення сьогодні. Вона мала б вже давно – відразу по осягненні Незалежності – розробити і впровадити дієву програму повноцінного відродження напівзнищеної в Краю української мови. Зі зрозумілих причин, одна з яких уникнення соціальної напруги, така програма не може бути втіленою за рік чи два, потребує натомість принаймні десятиліття. На жаль несмілі спроби впровадження такої програми на початку 2000-х не були зреалізовані. Хтось пов’язує цю невдачу з брудними іграми наших безвідповідальних політиків, та насправді маємо бути свідомі того, що всередині країни й досі продовжується протистояння підживлюваної ззовні вчорашньої системи, в якій Україна була на підтанцьовках Московської імперії, і Україною новою. І мова в цім протистоянні займає ключове місце.
Дуже важливо розуміти, що мова – то не лише інформативне поле чи примітивний засіб комунікації. За своєю природою вона якнайтіснішим чином пов’язана з процесами мислення, світосприйняття, є основою самоідентифікації націїї. З матусиної колискової, з казок дитинства вона творить наш внутрішній світ, визначає наше сприйняття світу навколишнього, нашого місця в ньому, тисячами невидимих нейронів на підсвідомому рівні пов’язує нас зі своєю нацією.
Historia est magistra vita – Історія – навчителька життя, казали давні латиняни. Щоправда, навчає вона лише тих, хто робить висновки з її уроків. Чи робимо ми висновки з того широко відомого факту , що починаючи з незапам’ятних часів, найперше, що нав’язували народи-завойовники підкореним ними народам була мова? Саме мова розширила еллінський світ за межі материкової Греції. Саме мова була тим цементом, що упродовж віків склеював в єдине ціле різномастні цеглини ртмської імперії. Саме вона, навіть після розвалу імперій, залишається одним з найважливіших факторів тяжіння вчорашніх колоній до своїх колишніх метрополій. Британська Співдружність націй є чи не найяскравішим прикладом тому. Але якщо, скажімо, тій же Голландії, Франції чи Британії стало глузду відпустити майже всі свої колонії у вільне плавання, то імперія Московська і сьогодні, в XXI сторіччі, агресивно нав’язує свою волю не лише тим, хто є, чи колись був її частиною, але й усьому світові. І насаджувана на її теренах мова відіграє в цьому процесі чи не найважливішу роль. Ось один з прикладів того як це відбувається. Спершу створюється – вишукується, притягується за вуха – привід для інформаційного шельмування, рлозпочинається кампанія, в ході якої з’являються заяви одіозних політиків про мовні утиски «соотечественников», луною їм озивається перша особа держави, наголошуючи на неприпустимості порушення їх прав, на рішимості відстоювати їх «попрані» інтереси будь-де і всіма засобами. Негайно услід за тим законодавчий орган держави послужливо продукує закони, які дозволяють без обмеження використовувати для того захисту весь військовий потенціал. А далі – справа вже за отим потенціалом. При тому, геть ігнорується той факт, що у розсіяних по світах «соотечественников» є власне отечество, де вони мають всі засоби і можливості захищати свої мовні і не лише мовні права. При тому, жодним словом не згадується, що народи, які мали необережність допустити на свою землю те агресивне кодло, як не дивно, також мають право розмовляти в своїй країні своєю власною мовою, рівно як і захищати її. Відтак, дії подібних борців за права «соотечественников» важко трактувати інакше, як обгрунтування, легалізація приводу для агресії.
Найсумнішим є те, що бурхлива діяльність цих стурбованих «правозахисників» не обмежується неадекватними закликами і більш ніж сумнівною законотворчістю. Чи не кожного разу (виключенням поки що є країни Прибалтики), після «інформаційно-правової» атаки в хід іде військова сила. Так, свого часу, у подібний спосіб, з акцентом на правах «русскоговорящих», від Молдови відторгли Придністров’я. Не минуло після того й двох десятків років, як під приводом захисту прав етнічних абхазів та осетин, від Грузії відірвали Абхазію та Південну Осетію, а вже в 2014 році черга дійшла і до України. І знову розігрування мовної карти, знову тези про захист прав «соотечественников»…
Безперечно, в українському Криму упродовж всіх років Незалежності мешкало скількись-там десятків, а чи й сотень (після бурхливої діяльності консульства Московії в Сімферополі ) громадян Московії. Решта етнічних московитян були все ж громадянами України, тож на «соотечественников» в юридичному сенсі ніяк не тягнули. Але сердобольні «правозахисники» були готові відстоювати не лише права «соотечествеников», не лише українських громадян московського походженння, а геть усіх «русскоязычних». Навіть поза тим, що жодного порушення їх прав насправді не було. Дійсно, про яку українізацію могла вестися мова, якщо в доанексійному Криму, окрім семи шкіл з українською мовою навчання на 576 650 етнічних українців (одна школа на 82 378 українців) та чотирнадцяти шкіл на 245 300 етнічних киримли, де викладання велося мовою кримсько-татарською, ( одна школа на 17 521 кримських татар), решта шкіл, а саме, 620 обслуговували 1 450 400 етнічних московитян, тих, хто назвався такими і тих… кому не вистачило місця в українських, та кримськотатарських школах (одна школа на 2 339).
І це тоді, коли в Австралії, де мешкає 35 тисяч українців, функціонують 15 українських шкіл, коли для 220 тисяч українців Аргентини відкрито 73 школи, для 155 тисяч українців Бразилії – 12, а у розпорядженні 150 тисячної української громади Словаччини 156 шкіл.
Про які утиски на мовному грунті можна було говорити, якщо радіо-, телеефір півострова були майже повністю московомовними, коли Україна виділяла з державного бюджету мільйони на підтримку московомовної преси півострова навіть тоді, коли єдина україномовна газета Криму «Кримська Світлиця» часто-густо залишалася без копійки.
Отож, все виглядає так, що у всіх названих випадках Кремль цікавили зовсім не права «соотечественников», які він, до слова, люто утискає і у власному отечестві, а вже тим більше не права якихось там «косноязычных», осетин, абхазів чи сирійців. Його інтересом було і є набуття статусу наддержави, можливість, відтак, диктувати свою волю якщо й не всьому світові, то принаймні якійсь його частині, своїм найближчим сусідам, щонайменше. Саме по собі бажання те не містить в собі криміналу з точки зору міжнародного права, якщо шлях до нього веде через розвиток економіки, через збагачення світової науки, культури, з пошаною до прав як інших націй, так і окремої людини, але ж Кремль обрав інший шлях – шлях попрання міжнародних законів, шлях тероризму та війни, шлях вимощений шантажем та олжею. Кривавий слід тягнеться уздовж того шляху. Тисячі вбитих, десятки тисяч покалічених, мільйони зламаних доль… Хто наступний стане жертвою розшалілого від безкарності агресора? Як зупинити його?
Хтось нарікає на неефективність міжнародних організацій, інші докоряють в недостатній рішучості Сполученим Штатам, звинувачують в недалекоглядності Стару Європу. Найбільше звинувачень, зрозуміло, спадає на голову самого агресора. Підстав для тих нарікань, докорів і звинувачень більш ніж достаттньо. Справді, людство і після двох світових воєн не зуміло створити ефективних важелів пацифікації агресора. Країни-лідери, добиваючись гарантій власної безпеки, як показує практика, часто вельми легковажно ставляться до гарантій безпеки, які вони надають іншим країнам. Так, змусивши Україну передати Московії третій у світі арсенал стратегічної ядерної зброї, країни, які цього добивалися, не надали їй жодних реальних гарантій безпеки. Більше того, країна-бенефіціар тої оборудки, Московія – вона ж одна з країн-гарантів – невдовзі повною мірою скористалася з беззахисності роззброєної сусідки.
Але чи вся вина за те, що ніяк не подужаємо звестися з колін, за те, що стали найбіднішою нацією Європи, за те що проти нас розв’язано війну лежить на комусь, а ми є лише невинними жертвами чужих підступів, чужої нечулості?
Якось в спонтанній дискусії на сторінці ФБ колега з Крим Реалії Володимир Притула, не погоджуючись, очевидно, з моїм баченням причин втрати Криму, перепитував: «Хіба не Путін є причиною втрати Криму?»
– Ні, не Путін, – стверджую й сьогодні, навіть попри те, що саме за його наказом (пам’ятаємо відомий самодонос у фільмі «Крым – путь на родину») московити захопили Крим. Путін був лише тим вовком, якого довго кликали, пускаючи собі кров. Чи міг він не прийти?
На моє глибоке переконання, причиною втрати Криму, зрештою, як і причиною всіх наших сьогоднішніх негараздів є ніхто інший, як ми самі. Якби ми від перших днів Незалежності не ховалися по хатах скраю, якби були більш розбірливими у виборі тих, кого приводили до влади, якби не сахалися від політики, а з перших днів поставили свою владу під контроль, то вже це одне убезпечило б Край від розграбування, від розорення економіки, від знекровлення нації. Контрольована народом влада фахівців не понищила б заводи і фабрики, не знерухомила б одні з найпотужніших у світі верфі, не розпродала б за безцінь морські пароплавства, які наповнювали бюджет, не довела б фінансову систему до гіперінфляції, а народ до тотального зубожіння. Перебуваючи на момент осягнення Незалежності в тридцятці найрозвинутіших економік світу, Україна мала прекрасні шанси для подальшого розвитку і процвітання. Чи можна уявити, щоб якомусь Путіну чи кому іншому спало б на думку випробовувати на собі міць другої найсильнішої армії в Європі на озброєнні якої, до того ж, знаходився третій за потугою ядерний потенціал світу, йти на конфлікт з економічно здоровою, процвітаючою країною? Вовки та шакали нападають лише на слабких.
Звісно, можна кивати на нефахову, злодійкувату у всі часи, антинародну за своєю суттю владу, але хто ж бездумно обирав її? Хіба Путін? Хіба Путін позав’язував вам язики, коли вирізали на метал заводи, коли випихали вас за прохідну? Хіба Путін відводив ваші очі від того, як безсовісно здавався Чорноморський флот, як нищилося військо? Міць країни не створюється за один день, а зруйнувати її можна, як знаємо тепер, дуже швидко. Знекровлена ж країна безальтернативно підпадає під владу сусідів. Московія докладала чимало зусиль для ослаблення України, для повернення її в імперське стійло. І план той ще не завершений.
Саме тому маємо добре затямити собі, що найстрашніший ворог наш не зовні – він усередині нас, а отже, не можемо дозволити собі відсторонюватись від політики, бо ж все те, що відбувається у Краї має прямий стосунок не лише до добробуту, а й до безпеки, до життя і смерті кожного з нас. На жаль, того усвідомлення нема й досі. Так, децентралізація, яка поволі впроваджується нині показує, що і сьогодні українці не дозріли до того, аби перебирати владу у свої руки. Створення громад, за малим винятком, відбувається з великим скрипом. З одного боку цей процес щосили гальмує корумпована система існуючої влади, та найбільшою перепоною є глибоко вкорінений в середовищі суспільства ще від часів есересеру штам бездумного бидла. Вражене ним суспільство навіть після такої жорсткої науки, яку воно отримало, все ще жде доброго пастуха, який зробить їм щастя.
І це нащадки козацького роду, який ще в середні віки утворив на Січі вельми ефективну систему демократичної влади, де очільники Війська Запорізького переобиралися щорічно, звітуючи і відповідаючи за своє правління перед товариством? Власне, демократія відома людству з давніх давен. Багато грецьких полісів в Тавриці – залишки одного з них поряд з моїм домом – мали демократичне самоврядування, коли всі громадяни міста, окрім рабів брали безпосередню участь в управлінні своїм містом-державою. Невже ж наша свідомість настільки нижча за свідомість наших далеких пращурів-козаків, за свідомість еллінів, які жили більше двох тисячоліть тому, що ми легко міняємо свою волю і гідність на гречку, на замусолені, викрадені з нашої ж кишені двісті гривень, на обіцянку ситого стійла хай і з таволгою?! О,українці…
Не відродивши в душі своїй волі а в серці гідності не можемо й мріяти, аби вибрьохатись з болота напіврабського свого теперішнього стану, аби стати в ряд з успішними народами. Хтось скаже, мовляв, про яку волю йдеться? Ми ж вільні.
– Не вільні, раз не можете впливати на свою долю, раз передовіряєте її щоразу лукавим, продажним пастухам своїм, які, в сутності своїй такі самі раби, взавтра перепродадуть вас якщо не Путіну, як нас, кримчан, то ще кому. Але воля неможлива без відповідальності,без щоденної наполегливої праці задля її забезпечення, без моральності, без гідності, без гордості за свою націю і вже точно – без об’єднання нації в лоні відродженої української мови. Пишу: «відродженої», бо ж за століття заборон, витискування з активного життя – з науки, виробництва, з таких сфер, як авіа-, корабле-, ракетобудування, космічні технології, військова справа, вона втратила дуже багато, як та дитинка, яку не пускали на поріг школи. Красна література ще й сьогодні – чи не єдиний її притулок.
Почавши з мови, мовою і завершуємо. І це не випадково. Не повернувши її, як матір нашу, виштовхану за двері добродіями, які упродовж такого довгого часу панували в нашій хаті, не захистивши її від їх численного поріддя, яке і сьогодні напористо відстоює право на панування в нашім домі тої зозулі, що насіяла їх, не сміємо навіть сподіватися ні на гідність, ні на волю, а тим більше на якесь процвітання.
8 вересня 2016 р.
Валентин Бут

Уривок зі статті автора в тижневику Кримська Світлиця
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=16686

“Хотілося б звернути увагу на ще один аспект національного інформаційного поля, яким наша влада так невиправдано легковажить, а саме — на мовний аспект.
Допускаючи упродовж всіх років Незалежності подальшу експансію в Україні московської мови, а отже, московської ідеології, московського погляду на світ, навряд чи варто тепер дивуватися, що той світ, зрештою, таки прийшов в Україну. Але ж як пояснити, що й нині у країні, щодо якої вчинено агресію, частину території якої окуповано, її державні службовці, включно з найвищими урядовцями і самим президентом, продовжують невимушено спілкуватися мовою агресора, переходять на неї за найменшої нагоди, легко і невимушено? Чи не дивовижно, що українська армія під орудою московомовних, а отже, на підкірковому рівні, московомислячих генералів, відбиваючи атаки «русского мира», послуговується не так своєю мовою, як мовою ворога? Чи ж варто дивуватися відтак тому, що раз по раз українське військо потрапляло як не в Іловайський, то в Дебальцівський мішки? Чи не насторожує нас, що на відміну від козацьких традицій, де пиятика в поході, тим більше під час війни, каралася на горло, нам прищеплюють московські традиції, де чарка вважається незмінним атрибутом справжнього вояка? То чи можна за таких обставин сподіватися виграти війну?!
Хтось заперечить, що мова, мовляв, не має прямого стосунку до інформаційної політики. Інформацію, мовляв, можна доносити будь-якою мовою. Справді, панове? Уявімо собі іннуїта, в мові якого більше десятка найменувань того, що ми звемо просто «сніг», який намагається передати неповторну красу своєї природи берберові з Сахари. Уявімо, як би те сприйняв світ, коли б нам спало на думку перейти всім разом на милозвучну італійську мову, запевняючи водночас, що ми — славна українська нація. Ні-ні, панове, – мова нерозривно пов’язана з нашою свідомістю, з нашим світосприйняттям і саме вона має визначати інформаційне поле, в якому живемо.
Маємо ясно усвідомлювати, що наша мова, яку Московія нищила всіма своїми засобами так довго і вперто, – мова, яку упродовж століть витісняли з південних, східних теренів, насаджуючи там мову московську, є однією з основних цілей, по яких б’є сьогодні Москва, намагаючись виставити її перед усім світом як щось штучне, несправжнє, відтак виводячи думку про штучність та несправжність і самої держави Україна. І скільки б ми не переконували світ у протилежному, допоки ми робитимемо те, раз по раз збиваючись на «великий и могучий русский язык», доти Московія матиме всі шанси і далі водити свою козу, вичікуючи слушної нагоди. ”

http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=16686