Розгляд Верховною Радою України в другому читанні проекту закону України “Про освіту” минулого вівторка завершило нарешті довгий процес його ухвалення. Перше читання відбулося, як пам’ятаємо, ще в жовтні минулого року. Але вже напередодні громадськість сколихнула тоді тривожна заява письменниці Лариси Ніцой про те, що кулуарно підготований проект закону про освіту, замість стати одним з найважливіших інструментів утвердження в державі державної мови, натомість, своєю сьомою статтею фактично консервував двомовність в сфері освіти, а відтак і дуже вигідну багатьом мовну шизофренію в Краю. Адже, попри те, що в проекті закону мовилось про забезпечення мовних прав нацменшин загалом, ні в кого не виникало жодних ілюзій щодо того, мовні права якої саме нацменшини застоювано в першу чергу.
Проміжок часу між першим та другим читанням був, проте, цілком достатнім для внесення відповідних правок, а піднята невгамовною пані Ніцой хвиля громадського несприйняття політики теперішньої, нібито патріотичної, влади на збереження і подальше плекання московомовності, виявилась досить потужною, аби прочистити мізки багатьом благодушно до того налаштованим депутатам. Відповідні правки, отож, було внесено і на виході закон виглядав вже зовсім не безнадійним. В усякому разі, від міносвітівського “навчання мовою нацменшин” мало що залишилось. Власне, мовою нацменшин таки навчатимуть, але відтепер лише в молодшій школі. Вже з п’ятого класу навчання в національних школах відбуватиметься державною мовою, причому, частка її з кожним наступним класом збільшуватиметься аж до того, що в старшій школі викладання практично всіх предметів вестиметься лише державною мовою.
Чи то демократично? З лихвою. Зважаючи на те, що однією з найважливіших функцій мови є функція об’єднання, згуртування нації, неважко прорахувати, що реалізація права нацменшин на освіту рідною мовою аж до вищої школи, привела б, щонайменше, до того, що ми за власний кошт готували б фахівців для сусідніх держав, в гіршому — до дезінтеграції країни, втрати її частин, до втрати, зрештою, власної державності. Не варто забувати до того ж, що найбільша нацменшина Краю — нацменшина, мова якої і на двадцять шостому році Незалежності продовжує великою мірою пригнічувати мову титульної нації — багаторазово роздута за рахунок наших власних доморощених манкуртів: переконаних малоросів, ідейних хохлят — всіх тих тьотьмоть і минмазєніних, нащадків продотрядівської комси та гулагівських вертухаїв, які до етнічних московитів жодного стосунку, насправді, не мають. Жодним чином не посягаючи на їх беззастережне право кохатися в будь-якій мові, московська вона чи саамська, маємо бути свідомими того, що навіть велика група етнічних лопарів, поселяючись в найдемократичнішій країні, не може вимагати, аби та країна підлаштовувала під них свою мову.
Отже, цього вівторка право нації на державну українську мову більш-менш застояно. Чи на тому все? Навряд чи. Відчайдушні зусилля, які докладала наша привладна “еліта” — навіть не для консервації потужних позицій московської мови в Україні — для їх розширення і просування, не дзволяють, на жаль, сподіватися на таке. Як забути, що “постреволюційні” голова ВР та прем’єр в розпал московської агресії висловлювались за надання особливого статусу московській мові в Україні? Як забути, що “постреволюційний” Президент пішов ще далі — 3 липня 2014 року вніс до Верховної Ради України подання про закріплення того “особливого” статусу московської мови в Конституції України?
От і тепер гидко було спостерігати за тим, як нібито українська влада, в особі Міністерства освіти, Комітету ВР з науки та освіти, всіма засобами намагалась протягнути малоросійський варіант закону. Для легітимації того процесу була сформована група ретельно підібраних громадських експертів, яка замість відстоювання інтересів нації чомусь з великим розумінням сприйняла позицію влади. Головним їх аргументом було те, що депутати ВР нізащо не затвердять єдиною мовою освіти мову державну (забігаючи вперед, зазначимо, що попри категоричні прогнози, за державну мову в освіті були готові проголосувати 196 депутатів. Зовсім не мало, чи не так?) Сумно, але для досягнення своєї мети наша влада вдалася до ганебної маніпуляції, коли нацменшини “невинно” підчепили до корінних народів. Для інформації: в Україні корінними народами, окрім, власне, русичів-українців, є приазовські греки, виселені з Криму за Катерини II, караїми, кримчаки та к’иримлар, більш знайомі нам як кримські татари. Суть же маніпуляції полягала в тому, що безперечне, захищене міжнародними законами право корінних народів, зокрема, на навчання рідною мовою, безпідставно переносилось на решту національних меншин, які, на відміну від корінних народів, є діаспорою народів, що мають свої етнічні батьківщини за межами України. В цьому сенсі, з введенням навчання виключно державною мовою, ані угорська, ні румунська, ні московська, ні навіть грецька мови не опиняються під загрозою, на відміну, скажімо, від кримськотатарської мови, яка сформувалася саме в Криму, тож ніде, окрім як на своїй батьківщині розвиватися повноцінно не може. Відтак, цілком зрозумілою була емоційність виступу голови Меджлісу к’иримлар пана Рефата Чубарова під час дебатів перед голосуванням закону. Очевидно, що закон в цій частині, особливо ж з гляду на вже проговорене, обіцяне надання Кримській автономії статусу національної, має корегуватися. Адже в теперішньому своєму вигляді, стосовно найчисленнішого корінного народу України, він мало чим відрізняється від мовного закону окупанта.
В іншому ж, при всьому позитиві ухваленого закону, який, хто б там що не говорив, є якісним кроком вперед, маємо розуміти, що сам він, як одна лише принука, не здатен змусити неукраїномовних українських громадян полюбити українську мову, щиро сприйняти її своєю. Для того потрібно ще дещо. Що саме? Запитаймо себе, чому це такі непоступливі у нас московомовні громадяни, перебираючись за кордон, скажімо, в Канаду, Сполучені Штати Америки чи в Австралію, залюбки вчать англійську і навіть на думці не мають вимагати від тамтешніх урядів закріплення в їх конституціях ані державного, ні, бодай, якогось особливого статусу для московської мови. Не вимагають нічого подібного від урядів Іспанії, Німеччини і значно напористіші московити. Прикметно, що за такої явної непоштивості і ВВП не вимагає від свого кишенькового уряду права вводити своїх зелених чоловічків на територію тих негречних країн для захисту грубо попраних мовних прав соотєчєствєнніков. Здогадуєтесь чому? Правильно: успішність, а відтак і високий життєвий рівень населення тих країн, їх економічна, військова потуга, їх фінансова, а отже й політична стабільність є настільки вагомими аргументами, що вивчення тамтешньої державної мови сприймається майже як честь.
Ось саме тому ані освітня, ні пенсійна, ні будь-яка інша реформа не запрацює належно в Україні, без відродження економіки, без наведення ладу в фінансовій сфері. А для того треба не на словах, а на ділі забезпечити сприятливі умови ведення бізнесу, повернути довіру до банків, надати можливість легкого доступу до низьковідсоткових банківських кредитів.
Але для того безумовно необхідним є:
а) очищення влади від мафії і шахраїв;
б) приведення в неї порядних, фахових людей, патріотів своєї країни, державців.
Адже можна бути вдягненим в найбарвистіші вишиванки, демонструвати придбані на Привозі дипломи найпрестижніших академій світу, виголошувати з високих, в тому числі міжнародних майданчиків найправильніші, найполум’яніші лозунги, але коли при всьому тому ви вивозите з України український (як правило, нацарьований) капітал в офшори, всі розмови про залучення до Краю іноземних інвестицій перетворюються на чистої води профанацію.
Звідси витікає логічне і неминучи питання: чи здатна змінитися, стати порядною, фаховою наша сьогоднішня влада? Чи здатна на реальні позитивні трансформації влада, яка в часі війни, замість вирішення питання життя і смерті держави Україна, фактично займається мародерством, нарощує собі фінансовий жирок, за прикладом Московії, потроху, але, неухильно згортає демократію, підминає під себе вільну пресу, суди, цілим парламентом відстоює спійманих на гарячому злочинців, які награбували сотні мільйонів?
Якщо відповідь негативна, варто діяти, і то — негайно. Це не означає, що автор закликає до нового Майдану. Якраз навпаки: аби уникнути його, маємо невідкладно, вже сьогодні, змушувати парламент змінити промафіозне виборче законодавство, змінити склад роками нелегітимної ЦВК і, що найголовніше, вже зараз приглядатися до тих, кого завтра приведемо до влади. Годі тасувати засмальцьовану колоду краплених псевдомойсеїв, товариство. Вони вже показали все на що здатні. Ще менше потрібні різномастні коти в мішку. Фаховість, порядність і патріотизм — ось критерій нашого вибору. Не зрадьмо ж себе й цього разу!
8 вересня 2017 р.
Валентин БУТ