Перемоги і поразки мовної політики: Латвія та Білорусь

На стартовій лінії власної мовної політики Білорусь та Латвія перебували практично в рівних умовах. Проте, тепер становище білоруської мови і латиської суттєво відрізняється. В чому причина?

Значення мови в питаннях консолідації народу та формування державності переоцінити важко. Поряд зі спільністю культури, релігії та походження, саме мова часто виступає визначальною особливістю нації, а отже й основою незалежності та політичної влади в суспільстві. Проте, подібно економіці та культурі, мова є об’єктом державної політики, як внутрішньої, так і зовнішньої. Успіхи ж або невдачі мовної політики в довгостроковій перспективі безпосередньо впливають на добробут кожного громадянина. Які ж висновки може зробити для себе українська громадськість з досвіду інших країн?

Усвідомлюючи практичну спрямованість даної тематики, здається доцільним проаналізувати мовну політику держав, які, якщо вірити російській «науці», доволі подібні з Україною за іншими національними ознаками, тобто походженням, культурою та віросповіданням, а також вирізняються чималими здобутками (позитивними чи негативними) саме в питаннях мови – Білорусі та Латвії.

Довгий час практично лише використання білоруської та латиської мови більшістю населення становило відмінну ознаку вказаних націй в межах «радянського народу».

Отож, поглянемо на деякі статистичні дані обох країн:

10

Іншим критерієм відбору, що підкреслює схожість з українськими обставин здійснення мовної політики, є тривалий період перебування цих територій в складі російської імперії (Латвія – з початку, а Білорусь з кінця ХVIII ст.) та згодом по радянську сторону «залізної завіси». Вказаний фактор мав наслідком значну частку населення-етнічних росіян, а також масову русифікацію усіх сфер суспільного життя.

Таким чином, на стартовій лінії власної мовної політики (обидві країни практично одночасно проголосили незалежність – 21 та 25 серпня 1991 року) Білорусь та Латвія перебували практично в рівних умовах.

Сьогоднішні ж дані зовсім інші.

11Фактичні результати відрізняються ще більше. В Білорусі станом на 2012 рік серед міського населення російську, як основну розмовну мову назвали 81,9% населення і лише 11,3% – білоруську. Білоруською в школах навчаються лише 151 тисяча учнів, тобто 16,4% усіх школярів, а в дитячих садках – 11,4% дітей. У вищих навчальних закладах з виключно білоруською мовою навчання навчається лише 700 осіб або 0,2% усіх студентів.

В офіційній сфері використання білоруської мови обмежене: судочинство ведеться винятково російською, майже відсутнє діловодство білоруською. В сфері книгодрукування тільки 9% найменувань книг і брошур, виданих в 2011 році, були білоруською мовою (російською – 82%). Журналів та інших періодичних видань у 2011 році білоруською вийшло 17% (російською – 85%), а газет – 26%.

Натомість в Латвії кількість учнів, що навчаються національною мовою з 1995 по 2007 рік зросла з 60 до 73%, а російською – скоротилася вдвічі. Лише дві загальнодержавні та 60 місцевих газет видаються російською мовою (з усіх 259).

Білоруською в школах навчаються лише 151 тисяча учнів, тобто 16,4% усіх школярів, а в дитячих садках – 11,4% дітей. У вищих навчальних закладах з виключно білоруською мовою навчання навчається лише 700 осіб або 0,2% усіх студентів.

Наведені дані перш за все ілюструють наслідки провальної, чи точніше відсутньої мовної політики в Білорусі. Спочатку, зі здобуттям незалежності, гуманітарна інтелігенція країни, об’єднана в культурні та мовні спілки, висловлювала протести проти продовження радянських традицій русифікації. Білоруський народний фронт – політичне об’єднання всіх демократичних сил – жадало негайної та безкомпромісної білорусифікації через законодавчі зміни.

Прийнятий в 1990 році закон «Про мови в БРСР» та Конституція Республіки Білорусь (1994р.) проголошували білоруську мову державною. Російській забезпечувалось право вільного користування як мові міжнаціонального спілкування. Результатом цих подій і загалом національного підйому стало поширення використання білоруської мови у сферах побуту, культури, освіти. Від 1990-го до 1995-го кількість шкіл з білоруською мовою навчання невпинно зростала, охоплюючи початкові класи на рівні 60%.

Проте спротив російськомовного населення й посилення тиску з боку Росії, відновлення діяльності комуністичної партії, а також початок економічних реформ, що призвели до значного погіршення рівня життя населення, накопичували в суспільстві негативні настрої.

Багато людей, вихованих за соціалізму, пов’язували особисті та суспільні невдачі з новою мовною політикою, спрямованою на створення переваг для білоруської мови. Крім того, не виявляли особливого бажання провадити мовну реформу і владні структури, оскільки не вірячи в несподівано здобуту незалежність, не знаючи, в який бік кожної хвилини може повернутися політичний маятник, багато хто з державних чиновників вважав за краще не робити рішучих кроків, що давало можливість зберегти посадові крісла у випадку ймовірного «скасування» державної незалежності і реставрації радянської політичної системи.

З іншої сторони, надмірний лібералізм у законодавчій сфері дозволяв зловживання правами тодішнім мовним меншинам. У січні 1995 року вимоги деяких батьків забезпечува­ти безумовне право на вибір мови навчання, широко висвічувані російськими ЗМІ, фактично були підтрима­ні Конституційним судом.

У своєму посланні (до речі, підготовленому російською і вже пізніше перекладе­ному на білоруську мову) до прези­дента і парламенту Конституцій­ний суд критично висловився щодо 24 статті закону про мови, яка ні­бито зобов’язує проводити навчаль­ну та виховну роботу в загально­освітніх школах «тільки по-білоруськи». Натомість, Кон­ституційний суд схвально відгукнув­ся про статті Конституції, які гарантували «свободу вибору мови виховання і навчання».

Згадались слова В.Винниченка, сказані ним в листопаді 1917 року: «Україна – республіка мирна, ні на кого нападати не збирається, тому армія нам не потрібна». Чому позбувшись тиранії суспільства так швидко сліпнуть і «йдуть додому»?

Після проведення в країні референдуму в 1995 pоці, який багато західних країн визнали нелегітимним, державна політика, спрямована на впровадження білоруської мови в різні сфери громадського життя, згортається.

1998 року Національні збори Республіки Білорусь ухвалюють нову редакцію «Закону про мови», в якому проголошено державність білоруської й російської мов.

Юридичне закріплення необов’язковості використання білоруської мови в офіційному вжитку спричинило майже повсюдне її витіснення зі структур державної влади.

Більшість статей згаданого закону сформульовано таким чином, що в одночасному застосуванні двох мов немає ані найменшої потреби. Наприклад, у статті восьмій зазначено: «У Республіці Білорусь мовами діловодства й документації, а також мовами взаємостосунків державних органів, органів місцевого керування й самоврядування, підприємств, установ, організацій і громадських об’єднань є білоруська і (або) російська мова».

В той самий час «маленька, але горда» Латвія творила національну державу. Отримавши спадок імперської та радянської русифікації та переселення народів, коли навіть сьогодні у Ризі латиші є національною меншиною, суспільство з перших днів незалежності робить все можливе для відновлення своєї нації.

Перший закон про мову був прийнятий ще 1989 року Верховною Радою Латвійської РСР. Він передбачав обов’язкове використання латиської мови у громадських місцях, встановлював трирівневу систему оцінювання володіння мовою, обмежував використання іноземних мов (фактично російської) у громадському та приватному секторах. Закон також заборонив використання двомовних (російсько-латиських) вивісок, крім туристичної та культурної сфер.

У принципі, закон встановив правило, що будь-хто, завітавши до приватної установи (наприклад, магазину чи перукарні) має право питати й одержувати відповідь латиською мовою.

Контролює виконання мовного законодавства Державний мовний центр – інституція, що призначена бути охоронцем державної мови. Центрові підпорядковуються 18 мовних інспекторів Латвії, 9 з яких працюють у Ризі. Центр було сформовано 1992 року, він має справу з усім – від друку підручників латиської мови до мовних інспекцій вулицями міст. Інспектори або реагують на скарги, або проводять вибіркові перевірки в установах чи магазинах.

Так, інспектор може влаштувати перевірку знання мови тих працівників, для яких вона не є рідною, на робочому місці. Всі такі працівники зобов’язані мати мовний сертифікат одного з трьох рівнів: найвищий рівень володіння мовою має бути у депутатів парламенту (скасовано після ряду рішень Європейського суду з прав людини), лікарів, власників приватних підприємств – у тих, хто займає високу позицію у суспільстві; середній – у робітників та працівників сфери послуг; нижчий – у представників професій, що не вимагають спілкування (водії автобусів тощо).

У 2007 році Державний мовний центр отримав 579 скарг, провів 3803 перевірки дотримання закону про державну мову, розглянув 2 063 адміністративні скарги, наклав штраф у 721 випадку на загальну суму понад 12 тис. латів (17,6 тис. євро).

Латвія веде політику жорсткого спротиву російській мові. За 20 років в уряді Латвії не було жодного етнічного росіянина, а «російські партії» ніколи не входили до урядової коаліції.

До прийнятого в 1989 році «Закону про мови», що вже тоді не був ліберальним, постійно вносились поправки, спрямовані на зменшення сфери використання російської мови. Наприклад, одним із кроків латишів було переведення державних шкіл із російською мовою викладання на латиську.

Отже, мовна політика Латвії має чітку установку на розширення сфери функціонування латиської мови.

Немало було конфліктних ситуацій стосовно законів щодо мови, які приймалися у Латвії. На початку 1998 року латвійські російськомовні газети протестували проти поправки до Закону про працю, за якою працівників дозволялося звільнювати за недостатній рівень володіння латиською мовою. А вже у листопаді того ж таки 1998 року під час перевірки Міністерства внутрішніх справ було виявлено, що 1629 його службовців не відповідають встановленим державою стандартам (тобто недостатньо володіють державною мовою та законодавством). До їх числа, до речі, потрапив і голова Імміграційної поліції Айварс Курпнієкс.

Наприкінці 1998 року Латвійська Національна Рада з питань радіо та телебачення прийняла рішення закрити приватну телекомпанію «Рига». Причиною цього кроку було регулярне порушення мовного законодавства, яке виявлялося у тому, що майже всі свої програми телекомпанія транслювала російською мовою.

У січні 1999 року близько 90 шкільних вчителів провалили найвищий державний мовний іспит, а ще 53 повинні були перескласти його до 1 червня того ж року. Вчителі мали бути звільнені лише у тому разі, якщо буде знайдено їм заміну. Приблизно у той самий час Міністерство освіти оголосило, що ті вчителі, які викладають латиську мову не латишам, одержуватимуть надбавку до платні.

В 1998 році офіційний статус латиської мови був встановлений в конституції (стаття 4), а з 2002 року члени парламенту перед вступом на посаду складають присягу, в якій зобов’язуються зміцнювати латиську мову як єдину державну.

Новий закон про мови від 1999 року став ще суворіший. Подання заяв і документів  у державні та місцеві установи, а також підприємства, дозволено лише латиською мовою (за винятками надзвичайних ситуацій і т.п.), так само як і відповіді на них.  Вводяться шість рівнів володіння державною мовою та два списки професій (для публічного та приватного сектору). Організація масових заходів повинна супроводжуватись латиською, що також включає афіші та рекламні щити (білборди).

Закон про електронні медіа встановлює, що кінофільми на усіх каналах в Латвії повинні бути дубльовані латиською або транслюватися мовою оригіналу з латиськими субтитрами. Те саме стосується телепрограм, окрім випусків новин, прямих включень та програм з вивчення іноземних мов. Трансляція мовами меншин обмежена приватними каналами та радіостанціями та не може перевищувати 25% ефіру.

Як бачимо, наявність політичної волі, свідоме суспільство та індивідуальна участь кожного громадянина доволі легко можуть знайти необхідні засоби та способи проведення мовної політики.

Залишилось одне запитання, яке собі задає мабуть більшість читачів: «нащо їм (і нам) єдина мова?».

Відповідь була вище, в статистичних даних. ВВП на душу населення, один із найважливіших показників розвитку економіки та особистого достатку громадян, у Білорусі складає $8 711, а у Латвії вдвічі більше – $16 836. До речі, в України всього $2,979.

Звісно, перемоги чи поразки мовної політики не впливають безпосередньо на наведені цифри. Але на відміну від латишів, білоруська нація ще не відбулася, немає міцної основи державності, а отже держава не може виконувати свою функцію – забезпечувати добробут кожного свого громадянина.

Автор: Максим Бризіцький, Громадська організація “Незалежні”

Максим Бризіцький ©. Стаття підготовлена, зокрема, за матеріалами з Wikipedia та посібника О. М. Куць «Мовна політика деяких зарубіжних держав».

2 thoughts on “Перемоги і поразки мовної політики: Латвія та Білорусь

Напишіть відгук

pompy wtryskowe|cheap huarache shoes| bombas inyeccion|cheap jordans|cheap air max| cheap sneaker cheap nfl jerseys|cheap air jordanscheap jordan shoescheap jordanscheap wholesale jordans