«Прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной», — стверджувала героїня комічної п’єси Миколи Куліша. Складається враження, що деякі регіони України керувалися схожими міркуваннями, кидаючись в обійми сусіда-ґвалтівника. Це й стало переломним етапом в українських мовних баталіях, які розвернулися тепер в інше русло. Учорашні противники закону Колесніченка-Ківалова нині завзято боронять російську мову не лише від фанатичних однодумців пані Фаріон, але й від цілком толерантних українців, які всього лиш хочуть захистити рідну мову у своїй країні.
Проте необхідність балансувати між страхами російськомовних та інтересами україномовних виникає через хибно поставлене питання мовної політики. Воно не в тому, українізовувати російськомовних українців чи визнати право на існування російськомовних українців. Бо щоб уникнути присмаку зґвалтування, вони все одно мають самі для себе зробити вибір. А основним питанням мовної політики у нашій країні мав би бути україномовний простір, якого настільки бракує, що якби хтось таки наважився на насильницьку українізацію, то незрозуміло було б, як це робити. Адже якщо визирнути за межі державного офіціозу, фольклорно-патріотичної культури та інтелектуальних україномовних тусівок, то за тим мало що й знайдеш.
Україномовна атмосфера настільки розріджена, що якби українці не були двомовними, то вже давно задихнулися б. Треба докласти зусиль, щоб знайти україномовну газету на розкладках преси, годі вже говорити про повноцінний жанровий асортимент видань, особливо глянцевих і розважальних. Інформаційні інтернет-ресурси часто бувають двомовними, проте українська версія, як правило, є вторинною і нечитабельною, оскільки текст перекладають з російської за допомогою ґуґлу і навіть не вичитують. Більшість сайтів українських компаній, ресторанів, кінотеатрів тощо не мають україномовної версії, а коли й мають, то значок «укр» частіше стоїть на другому місці після «рус», демонструючи тим самим фактичне положення української мови. Якщо не знаєш російської, то навряд чи працевлаштуєшся, бо більшість вакансій на сайтах з пошуку роботи написані саме цією мовою (за винятком хіба західних регіонів). Так само без знання російської складно буде щось знайти в інтернет-магазинах, власники яких переважно не вважають за потрібне описувати свої товари державною мовою.
В українському телевізійному просторі також упевнено домінує російськомовний продукт. І якщо проблема російських серіалів нині досить активно обговорюється і навіть є спроби вирішити її на законодавчому рівні, то переважання російськомовного українського продукту над україномовним є для багатьох менш очевидною проблемою. А вона існує, якщо навіть політичний гумор представлений російською мовою, де україномовні політики радше смішний виняток, ніж звичне явище. Більше того — джерелом гумору у таких програмах нерідко є недолугий суржик, який протиставляється літературній російській мові. І проблемою є не наявність таких програм, а відсутність україномовної альтернативи на центральних каналах, якої немає і на музичних радіостанціях, окупованих російською попсою та шансоном. Так само україномовні книжки у багатьох книгарнях туляться на маргінесі серед російськомовного різноманіття.
Подібних епізодів з практичного, а не патріотично-фентезійного життя настільки багато, що україномовні в побуті громадяни здебільшого їх навіть не помічають, сприймаючи як належне. А все ще не до кінця подолане почуття національної меншовартості тому сприяє.
Щоб українізація не здавалася комусь зґвалтуванням, вона має відбуватися добровільно і з любові. А щоб була любов, потрібен простір, який можна полюбити і, що не менш важливо, який може задовольнити усі практичні потреби. Бо милозвучність української мови — слабкий аргумент на її користь, якщо цією мовою неможливо почитати характеристики пральної машинки в інтернет-магазині. Тож позиція націоналістів, які закликають російськомовних громадян перейти з «мови окупанта» на державну і творити україномовний простір задля відновлення історичної справедливості, не лише небезпечна, але й відверто слабка в сучасному світі. Та не менш небезпечним є заклик до мовчання україномовних ягнят замість активного обговорення мовних потреб і творення україномовного простору, на який вони мають повне право.
