Український компроміс

Коли говорять про суспільні зміни, які сталися в Україні після анексії Криму та окупації частини Донбасу, то найчастіше згадують про електоральний зсув на користь проєвропейських політичних сил. Дивно, але при цьому практично не згадують про ще один кардинальний зсув – приблизний баланс між україномовним та російськомовним населенням, який останніми роками демонстрували соціологічні опитування, порушено. Я не бачив останніх даних соціологів, але найпростіші підрахунки свідчать про те, що тепер помітну більшість на підконтрольній українському урядові території становить саме україномовне населення (до 60%; раніше цей показник коливався навколо 50%). Саме ця цифра змушує Петра Порошенка раз у раз повторювати ритуальну мантру про “українську як єдину державну”.

Але, у той самий час, для президента критично важливою є й підтримка російськомовного населення. Тому ми навряд чи найближчим часом побачимо реальні кроки, спрямовані на захист української мови. Це означає, що в теле- та радіоефірі її і надалі ставатиме все менше та менше. Нових газет та журналів українською теж не з’явиться – буде добре, якщо принаймні вціліють наявні. Звісно, це все дуже не подобається активним представникам українмовної більшості (до яких, зокрема, можемо віднести ініціативу “И так поймут”). Зовсім нещодавно мені потрапила на очі чергова ініціатива українського жіноцтва писати петиції до видавництв з вимогою видавати жіночі журнали українською (чому ця ініціатива приречена на невдачу, я напишу іншим разом).

На просторах Фейсбуку вже зараз час від часу спалахують дость запеклі мовні суперечки, які, втім, зараз швидко гасяться закликами не розхитувати човен та єднатися перед зовнішньою загрозою. Але це не вирішення проблеми, а лише її відкладання у довгу шухляду. Всі чудово розуміють, що коли зовнішню загрозу нарешті буде відвернуто, то мовна проблема неодмінно знову випірне, та ще й обтяжена новими образами. Тому Україні чимшвидше потрібен своєрідний мовний компроміс.

Як я його бачу? З одного боку, україномовна громада перестає трактувати “Закон про регіональні мови”, який регламентує використання російської, угорської та інших мов на місцевому рівні, як “зраду” та ворожі підступи. З іншого боку, російськомовна громада толерантно сприймає розробку та прийняття окремого закону про підтримку української мови, який, наприклад, передбачатиме такі “неринкові” та непопулярні (особливо для медіаменеджменту) заходи, як обов’язкове видання української версії загальнонаціональних (тобто тих, які поширюються, наприклад, більше, ніж у трьох регіонах) журналів та газет. Підсолодити медіаменеджменту цю пілюлю може прописана у законі на певний перехідний період державна субсидія на переклад.

Звісно, ніхто не хоче зростання в кризовий час державних видатків. Але ми вже переконалися, що єдність держави коштує дуже дорого, а ціна помилки може бути дуже високою (як це, наприклад, було зі спробою скасування “Закону про регіональні мови”, яка стала одним з каталізаторів подій в Криму та на Сході). Якщо ж надалі ігнорувати інформаційні потреби україномовної громади, то в якийсь момент учасники груп на кшталт “И так поймут” зрозуміють, що захистити свої мовні права їм може бути легше в рамках не Великої України, а незалежної Західної…

One thought on “Український компроміс

  1. Boychuk

    Потрібен новий збалансований закон про регіональні мови, на рівні окремих громад, а не цілих областей. При цьому застосування регіональної мови в публічній сфері не може робитись замість державної – а лише поряд з нею – це міжнародна практика.

    Разом з тим потрібен закон Про державну українську мову, з реальними заходами для її захисту і підтримки в суспільному дискурсі, в торгівлі, в медіа тощо, – за аналогічними європейськими зразками.

    Збереження закону Колєсніченка-Ківалова неможливе. Цей текст несумісний з Конституцією, ні з Європейською хартією регіогальних мов. Досить хоча б того, що він заперечує обов’язковість державної мови в офіційній сфері на рівні регіонів.
    Що ж до захисту української мови – текст Колєсніченка-Ківалова не лише не містить жодних заходів, а робить такі заходи в принципі неможливими. Чого вартий хоча б такий пасаж :
    Стаття 24-3 Телерадіоорганізації України можуть на власний розсуд (!!) вести мовлення державною мовою, регіональними мовами або мовами меншин, (…) Обсяги загальнодержавного, регіонального і місцевого мовлення державною мовою, регіональними мовами або мовами меншин (…) визначаються самими мовниками(!!).

    З цього приводу Венеціанська комісія справедливо зазначала, що « визнання мовної свободи в засобах масової інформації та в сфері культури, виходячи з ринкових оцінок, може привести до домінування російської мови ».
    Нічого дивного – для домінування російської мови його і протягували !
    Скасування законних засобів підтримки української мови + можливість застосування російської ЗАМІСТЬ української в суспільному дискурсі – це і є фундамент успішної русифікації всіх часів і народів.

    “… залишається питання, чи … в даному проекті закону [Колєсніченка-Ківалова] є достатні гарантії зміцнення української мови як єдиної державної мови, та ролі, яку вона має відігравати в українському багатомовному суспільстві. Венеціанська комісія може лише повторити свій заклик … до справедливої рівноваги між захистом прав меншин з одного боку, і збереженням державної мови як засобу інтеграції в суспільство, з іншого боку.”

    Тому компроміс можливий лише при створенні нового збалансованого законодавства.

Напишіть відгук

pompy wtryskowe|cheap huarache shoes| bombas inyeccion|cheap jordans|cheap air max| cheap sneaker cheap nfl jerseys|cheap air jordanscheap jordan shoescheap jordanscheap wholesale jordans