Українець із Росії: “Я говорю українською, але мій акцент дратує російськомовних українців”

Сєргєй Карась організовував Мегамарш у вишиванках в Росії, а нещодавно переїхав до Чернігова. На сайті “Високий Вал” він розповів про свої проукраїнські акції в Росії та що його акцент дратує українців.

Сєргєй Карась:

Я належу до найбільшої і найнепомітнішої діаспори українців – українців Росії. Тільки за офіційними даними в 2010 році у Росії нараховувалося 1,93 мільйона громадян, які під час перепису населення у графі національність вказали: “українець”.

Багато з них ніколи не були в Україні. Але, тим не менше, ідентифікують себе як українці.

Я народився під кінець існування СРСР, у тій його частині, яка називалася РСФРР, у тихому містечку Гусь-Хрустальний.

І як тільки навчився читати, визначив для себе свою національність: українець.

Українцем я став не нещодавно. Я був їм і у 1997 році, коли пішов у перший клас, і в 2005, на першому курсі у коледжі, і в 2014, на останньому курсі університету.

Правда при цьому в Україні в перший раз побував тільки у 2012 році.

Євромайдан у Росії

За останні 4 роки я взяв участь або організував кілька проукраїнських акцій.

Наприклад, підтримував українських спортсменів на Чемпіонаті світу з хокею з м’ячем у Ульяновську, чемпіонатах світу зі стритболу та веслування на човнах “Дракон” у Москві і кількох інших турнірах. А одного разу навіть представляв Україну на змаганнях.

У 2016 році, в образі репера Семара, виконував пісню “Ніченькою темною”  українською у реаліті-шоу “Поющій город” у рідному Гусь-Хрустальному.

Брав участь у “Марші миру” проти анексії Криму…

Але найвідомішими, напевно, стали дві мої одиночні акції.

У травні 2013 року пройшли два перших для Росії Мегамарші у вишиванках. Але якщо у Воронежі, в якому досить сильна українська діаспора, на нього прийшло близько 100 чоловік, то у Владимирі у Мегамарші  брали участь я, два поліцейських, кілька журналістів і ціла група анти-підтримки.

А 14 грудня 2013 року я провів одиночний пікет “Євромайдан у Гусь-Хрустальному”.

Свій серед… ніде

Анексія Криму і війна на Донбасі вдарила по мені двічі. По-перше це було сильне емоційне потрясіння: країна, громадянином якої я є, воює з моєю Батьківщиною, Україною.

По-друге, саме влітку 2014 року я збирався у Донецьку область розшукувати родичів мого прадіда, якого після Другої світової війни відправили піднімати шахтарство у Киргизстані і який втратив зв’язок зі своїми родичами з Україні.

В мене існувала надія, що хтось, хто пам’ятає мого прадіда, ще живий. Але з початком війни ці шанси стали майже негативними, та й справа – небезпечною.

Тоді, у лютому 2014 року, я зрозумів, що не бачу для себе місце у нинішній Росії. Але у 2014 році, обійшовши майже всі київські ЗМІ, місця в Україні та українській журналістиці собі я так і не знайшов. У 2015 спроба переїхати в Україну знову зазнала невдачі.

У той же час у Росії знайти собі місце я теж не міг. Навіть у рідному Гусь-Хрустальному, де я працював журналістом в одній з місцевих газет, досить часто з’являючись під час офіційних заходів або у вишиванці, або в шапці з гербом України, та при цьому маючи не дуже тупе перо, мені доводилося не раз отримувати погрози у свою адресу від напівофіційних, і навіть офіційних осіб.

Так, і “бандерівцем”, і “правосеком” теж називали.

В той же час не був я своїм і в Україні. У 2014 році, коли українські прикордонники у Конотопі зняли мене з потяга і навіть хотіли заборонити в’їзд в Україну, я почув і про “агента ФСБ”. А те, що я, з російським паспортом, знав українську мову, викликало у них ще більші підозри.

Перспектива переїзду в Україну ставала все більш туманою, а сенс життя – все більш розмитим. Врятувала з ями мене моя нинішня дружина. Саме завдяки їй 19 грудня 2016 роки я переїхав до Чернігова.

Мова

Ні в одній з російських загальноосвітніх шкіл українську мову не вчать. А в родині моїй мова теж втрачена кілька поколінь тому.

Українську я ніде спеціально не вчив. Слухав пісні, читав, писав диплом на тему “Образ Росії в українських ЗМІ періоду Євромайдану”, у зв’язку з чим, довелося читати і дивитися багато матеріалів українською, і… Приїхавши в 2014 році в Івано-Франківськ, несподівано навіть для себе, заговорив українською.

З тих пір, де б я не був в Україні: в Харкові, Одесі, Києві чи Чернігові, я розмовляю українською.

І одного разу, повертаючись в автобусі зі Сновська, ледь за неї не постраждав: місцевому російськомовному активісту не сподобалося те, що я розмовляю українською, і ношу чуб на голові. Правда обійшлося без бійки.

Але у мене є проблема. Моя українська недосконала. І, так як навряд чи багато хто чув росіянина, який вивчив українську мову, з 2014 року, у різних частинах України мені кажуть, що у мене білоруський акцент. У 2016 році я навіть спеціально їздив до Білорусі. І після поїздки не погоджуся з цією думкою.

Але акцент є. І від нього не так легко позбутися. Хтось позбувається все життя. І невдало.

А поки, при обговоренні мого недавнього сюжету про заборону російських соцмереж, головним в обговоренні читачів одного з популярних чернігівських пабліків став не наступ на свободу слова, а саме мій акцент.

Не залишився осторонь навіть міський голова Владислав Атрошенко, який вчора, під час свого прес-підходу, поцікавився: чи не з Білорусі я.

Напевно, процес позбавлення від акценту йшов би швидше, якби я був в україномовному середовищі. Але українська мова у Чернігові не надто популярна. Помилки в ній часом допускають і офіційні особи. А значна частина коментаторів, яких обурив мій акцент, висловлювали своє невдоволення російською…

 

Який підсумок?

Знайти себе у чернігівській журналістиці мені теж вдалося далеко не відразу. І навіть зараз цей процес навряд чи завершений.

Проте, я вдячний редакції “Високого Валу” за можливість робити сюжети і писати матеріали українською мовою. І за те, що колеги допомагають мені виправляти помилки – теж вдячний.

Я прошу вибачення у тих глядачів, які відчули дискомфорт через мій акцент. Я намагаюся працювати над його усуненням.

І я закликаю чернігівців говорити в Україні державною мовою і завтра вдягнути вишиванку і прийти на Мегамарш. Якщо нас буде багато – це буде красиво!

Джерело: Високий Вал

4 thoughts on “Українець із Росії: “Я говорю українською, але мій акцент дратує російськомовних українців”

  1. Olena Sklyarova

    Британець вітатиме і всіляко підбадьорюватиме людину, що намагається говорити англійською, так зроблять всі, крім украінця – найтолерантніший наш народ придумав фразу ‘не ламай язика, говори нормально’…

    1. Michael Vigovsky

      Коли одна польська співачка спробувала співати російською мені теж хотілося їй порадити або вивчити краще, або не знущатися з мови й співати польською…

  2. Michael Vigovsky

    Я теж українець із РФ, ніхто мені ще не казав про акцент в українській, напроти дивуються, коли кажу, що приїхав з Москви. До речі білоруською я теж можу розмовляти, але в українській жодного білоруського акцента.

Comments are closed.