Ми вже писали, що чутки про канадську двомовність дещо перебільшені: лише 17,5 % знають обидві офіційні мови. Натомість, дві третини населення (68 %) знають англійську, але не французьку. Це – коло 90 % англомовних канадців. Ще 12,6 % знають французьку, але не англійську. Це – коло половини франкомовних канадців. Таким чином, більшість населення країни – одномовна.
Час від часу, у англоканадській пресі з’являються статті на тему, що ніяка Канада не двомовна, а тому політика білінгвізму не має сенсу. Квебекській пресі не треба й доводити канадську одномовність: для цього достатньо спробувати замовити французькою сніданок у пересічному кафе Торонто, Калгарі чи навіть Оттави, столиці країни.
« І не помиляйтеся. Канада не є двомовною країною » – писав у 2001 році Стівен Гарпер, майбутній прем’єр міністр.
Але тут виникає питання: чому Канаду взагалі оголосили двомовною? І чому, попри мільйони доларів витрачені на білінгвізм, він так і залишився здебільшого декларативною? Канадська мовна ситуація має багато цікавих аспектів, які варто досліджувати. Деякі з цих аспектів збігаються з українськими реаліями, інші допомагають краще зрозуміти, як (не)діє мовна політика, що треба пересічній людині щоб засвоїти нову мову і як її не забути? І ще багато багато цікавого.
Пропонуємо вашій увазі низку статей Євгена Лакінського про мови у Канаді.
Стаття 1. Що вважати білінгвізмом: двомовна держава чи двомовні громадяни?
Пан Ґрем Фрейзер, колишній Комісар з офіційних мов Канади (2006-2016), зауважував, що канадський Закон про офіційні мови часто розуміють неправильно. Мовляв, якщо 82 % канадців одномовні, то “білінгвізм не працює”. Але первинна мета Закону, вважає Фрейзер, полягала не у тому, щоб зробити усіх канадців двомовними, а у тому, щоб дати змогу кожному канадцю почуватися комфортно навіть залишаючись одномовним.
Чого ж вимагає Закон про офіційні мови?
Щоб кожен громадянин міг спілкуватися з (федеральним) урядом своєї країни офіційною мовою свого вибору. Заповнюєш податкову декларацію? Свідчиш у федеральному суді? Відповідаєш на запитання під час перепису населення? Пишеш листа до держслужби? Маєш право робити це тою з офіційних мов, яка тобі зручніша. І “федерали” мають тобі відповісти тою таки мовою.
Колись це право не було гарантованим. Наприклад, під час перепису населення 1971, тисячі франкомовних квебекців отримали запитальники лише англійською, з зауваженням, що якщо не заповнять його вчасно, то матимуть сплатити штраф. Це при тому, що половина франкомовних не знали мови Шекспіра.
Мандруючи своєю країною, канадець має мати змогу вживати свою офіційну мову – звісно, у сфері федерального підпорядкування. Прийшов на вокзал чи до аеропорту? Маєш право отримати інформацію своєю офіційною мовою. Маєш право на “своємовного” митника, касира, провідника, стюардесу, прикордонника. Навіть у найодномовнішому регіоні, на зміні має бути хочаб один двомовний спеціаліст.
Це у теорії. На практиці, франкомовним клієнтам часто відповідають англійською на французьку, не збираючись кликати нікого реально двомовного. А інколи й геть не розуміють “другу” офіційну. Більшість клієнтів це “ковтає”. Коли ж хтось подає до суду, отримує репутацію “скандаліста”.
Прийшов до національного парку чи музею федерального підпорядкування? Маєш право на відповіді і вивіски своєю офіційною мовою. Зокрема й на плани галерей і брошурки як врятуватися від голодних ведмедів (що цілком актуально у Скелястих горах).
Щоправда, білінгвізм не стосується бізнесу. У кафе на вокзалі чи аеропорті ніхто не зобов’язаний розуміти вашу французьку (якщо ви, звісно, не у Квебеку, де право на франкомовне обслуговування захищено законодавчо).
Білінгвізм не стосується бізнесу. У кафе на вокзалі чи аеропорті ніхто не зобов’язаний розуміти вашу французьку (якщо ви, звісно, не у Квебеку)
Так само, кожен канадець має мати можливість служити Канаді офіційною мовою свого вибору – як у збройних силах, так і на федеральній держслужбі. Але для цього, треба щоб значна частина держслужбовців були двомовними: інакше, як порозумітися з одномовними колегами? А найголовніше – як надавати двомовні послуги одномовним громадянам? Зрозуміло, що й менеджери мають бути двомовними – і чим вища посада, тим важливіша ця вимога.
Але це не значить, що працювати своєю мовою можна усюди де заманеться. Більшість регіонів Канади вважаються “одномовними англійськими” і там офіційна робоча мова лише англійська. Двомовності не вимагають майже не від кого. Можна займати керівні посади, не знаючи жодного французького слова. Є лише один “одномовний французький” регіон: місто Квебек і околиці. Там можна працювати не знаючи англійської.
Є й кілька “двомовних” регіонів: навколо Оттави, навколо Монреалю, у Новому Брансвіку і на півночі Онтаріо. Ось там, у теорії, більшість посад (особливо керівних) вважаються двомовними. Але і там, окрім як у Монреалі, більшість федеральних бюро де факто працюють лише англійською. Втім, від багатьох чиновників вимагають раз на 5 років складати іспити з другої офіційної мови. Це заважає у кар’єрі багатьом одномовним англофонам, а франкомовні все одно мають досконало знати англійську.
У збройних силах якось зрозуміліше: є окремі англомовні і окремі франкомовні військові частини.
Канадці мають право на державну (федеральну) інформацію своєю мовою. Усі важливі документи – від законів і судових рішень, до річних звітів і стратегічних планів – мають бути доступні обидвома мовами. Так само – і федеральні вебсайти. Оскільки більшість з них писано англійською, це дає роботу сотням перекладачів. Ну а якість перекладу заслуговувала б на окрему статтю.
У збройних силах якось зрозуміліше: є окремі англомовні і окремі франкомовні військові частини.
Канадська хартія прав і свобод 1982 року – наріжний камінь Конституції країни – повторює частину вимог Закону про офіційні мови. Крім цього, Хартія гарантує право мовних меншин на шкільну освіту рідною мовою, якщо є достатньо учнів (йдеться лише про офіційні мови – англійську і французьку).
У Квебеку і так були англійські школи; а от у багатьох англомовних провінціях французькі школи були заборонені наприкінці 19-го – початку 20 століть. З 1980х вони відкрилися по цілій Канаді (звісно, якщо у місті було достатньо франкомовних дітей).
Крім цього, Квебек зобов’язаний перекладати свої закони англійською, а інші провінції – французькою.
Отже, офіційний канадський білінгвізм існує, преважно, на федеральному рівні, трохи на провінційному, і майже не торкається приватної сфери. Про те, як він працює на практиці – решта статей цього циклу.
Автор: Євген Лакінський
Портал мовної політики
