Мовна політика Квебеку

В Україні немає різкого кордону між мовними спільнотами: більшість населення вільно розуміє як українську, так і російську, частина російськомовних вважає себе українцями, а дехто регулярно переходить з мови на мову залежно від ситуації.

Але у Канаді – абсолютно інша ситуація. Більшість англомовних мешканців взагалі не розуміють французької. Це стосується і деяких міністрів федерального уряду “двомовної” країни. Частина франкомовних ледь розуміє англійську. “Другу офіційну” вивчають практично як іноземну. Лише 17% канадців вважають себе двомовними, але реальний відсоток напевно менший. Менш ніж 1% населення вважає рідними водночас англійську і французьку, і приблизно стільки ж вживає вдома обидві мови. Решта – АБО англомовні, АБО франкомовні.

Офіційна мова і її права

Квебек – острівець у англомовному морі: кілька мільйонів носіїв французької versus щонайменш 250 мільйонів англофонів Канади і Сполучених Штатів. Щоб не загубити свою мову і ідентичність, квебекцям доводиться постійно захищати і те і друге.

З 1977 року у провінції діє Хартія французької мови (відома також як “Закон 101″). Згідно з Хартією, французька – єдина офіційна мова Квебеку. Спеціальна державна організація – Офіс французької мови слідкує за дотриманням мовного законодавства, розглядає скарги громадян, проводить перевірки підприємств і організацій, допомагає у францизації і пропонує сучасну франкомовну термінологію у різних галузях.

Чого ж вимагає Хартія французької мови?

1) Мова обслуговування – офіційна

Будь-який магазин чи фірма, що взагалі надають комусь послуги, мають робити це офіційною мовою. Ні, вони можуть робити це і іншими мовами, але якщо клієнт вимагає перейти на офіційну – зобов’язані це зробити.

Якщо вас відмовилися обслуговувати офіційною мовою – можна подати скаргу до державного Офісу французької мови.

2) Мова вивісок і зовнішньої реклами – офіційна

Усі вивіски мають бути офіційною мовою. Можна додати й англійський напис, але розмір літер має становити не більш як 3/4 від розміру літер “офіційного” напису.

3) На роботі – офіційна мова

Кожен громадянин має право вживати на роботі офіційну мову.

У компаніях від 50 співробітників і більше, робочою мовою має бути офіційна. Такі компанії мають пройти перевірку Офісу французької мови і отримати “сертифікат францизації”. Офіційна мова має вживатися на всіх рівнях. Зокрема, менеджери мають вільно володіти офіційною мовою, бо співробітники мають право спілкуватися з ними виключно “по-офіційному”.

4) Школи – офіційною мовою

Якщо хтось з батьків ходив до англійської школи на території Канади, то дитина має право на безкоштовну державну англійську школу. Якщо ні – вчиться виключно офіційною мовою.

Це значить, что практично всі діти іммігрантів і майже всі діти франкомовних вчаться офіційною мовою.

Щоправда, у провінції діє три англомовних університети і багато англомовних коледжів. Держава не обмежує туди доступ.

5) Двомовні муніципалітети – справді двомовні

Муніципалітет може отримати статус двомовного, якщо більше половини жителів – англомовні. Це не звільняє мерію від вживання офіційної мови – просто вона має право паралельно вживати ще й неофіційну.

quebec2

Зрозуміло, що усі державні організації провінційного рівня працюють виключно офіційною мовою (хоча можуть надавати окремі послуги й англійською – за бажанням громадянина).

Хартія не торкається приватного життя громадян (спілкування вдома, на вулиці, у ресторані), а виключно громадської сфери (наприклад мова обслуговування). Само собою, вона не поширюється на індіанські і інуїтські (ескімоські) автономії і резервації (які живуть за своїми правилами).

Хартія не торкається приватного життя громадян (спілкування вдома, на вулиці, у ресторані), а виключно громадської сфери (наприклад мова обслуговування).

Дехто вважає “Закон 101″ ледь не “нацистським”. Контраргументи доволі знайомі: “яка різниця, якою мовою розмовляти?”, “чому держава нав’язує офіційну мову?”, “ніхто ж і так не забороняв вам спілкуватися вашою мовою поміж собою!”, “продавець відмовляється відповідати вам вашою мовою? Ну то йдіть до іншого магазину – які проблеми?!” Тощо тощо. Такі люди впевнені, що “ніяких проблем з французькою нема”.

Насправді ж, закон часто порушують. Ще й сьогодні у Монреалі цілком реально почути від продавця: “I don’t speak French!”. Щоправда, у більшості випадків це буде іммігрант або приїжджий з іншої провінції. Адже більшість квебекських англофонів тепер володіють французькою – саме завдяки “фашистському” закону. А от років 50 тому таких було дуже і дуже мало.

Одномовна “двомовність”

В Україні немає різкого кордону між мовними спільнотами: більшість населення вільно розуміє як українську, так і російську, частина російськомовних вважає себе українцями, а дехто регулярно переходить з мови на мову залежно від ситуації.

Але у Канаді – абсолютно інша ситуація. Більшість англомовних мешканців взагалі не розуміють французької. Це стосується і деяких міністрів федерального уряду “двомовної” країни. Частина франкомовних ледь розуміє англійську. “Другу офіційну” вивчають практично як іноземну. Лише 17% канадців вважають себе двомовними, але реальний відсоток напевно менший. Менш ніж 1% населення вважає рідними водночас англійську і французьку, і приблизно стільки ж вживає вдома обидві мови. Решта – АБО англомовні, АБО франкомовні.

Скажімо, для абсолютної більшості англомовних подивитися фільм французькою нереально – нічого не зрозуміють. Для більшості франкомовних перегляд англомовного фільму – зайва напруга, а зрозуміють вони як мінімум не все (тому при найменшій можливості обирають франкомовну версію).

“2 solitudes” – “2 самотності” – кажуть про канадську культурну ситуацію.

Для абсолютної більшості англомовних подивитися фільм французькою нереально – нічого не зрозуміють. Для більшості франкомовних перегляд англомовного фільму – зайва напруга, а зрозуміють вони як мінімум не все (тому при найменшій можливості обирають франкомовну версію).

“Аргентинці” Північної Америки

У першій половині 18-го сторіччя Франції належали колосальні території у Північній Америці: долина Міссісіпі, береги Великих Озер і більшість сучасного сходу Канади. Проте, помітне франкомовне населення існувало лише у Луїзіані, в Акаді (сучасні Нова Шотландія і Новий Брансвік) і у долині ріки Святого Лаврентія. У 1763 Нова Франція зникла з мапи світу. Канада перетворилася на англійську колонію. Зв’язки з Францією перервалися.

Ще за часів французького панування, мешканці долини Святого Лаврентія – les Canadiens – істотно відрізнялися від французів. В них був інший побут, інший менталітет, інші норми співіснування. Але за період ізоляції від Франції вони остаточно перетворилися на окремий народ. Тепер їх прийнято назвати les Québécois (квебекуа). Квебекуа відрізняються від французів приблизно так само, як аргентинці від іспанців. Навіть “за кров’ю” вони трохи інші: чимало з них має ірландське походження, а коло 80% (за певними оцінками) має бодай одного предка-індіанця.

Від англомовних канадців квебекуа відрізняються приблизно так само, як поляки від німців.

Поза Квебеком, франкомовні або асимільовані, або являють собою мовну меншину. Це – наслідок багаторічних зусиль англіцизаторів. Так, у Манітобі, де наприкінці ХІХ століття франкомовні становили більшість, англійську оголосили єдиною офіційною мовою (1890), а у 1916 заборонили французькі школи. Подібні рішення було прийнято у інших провінціях. Іншомовних іммігрантів (українців, італійців, євреїв, греків тощо) інтегрували лише до англомовної спільноти. Тож коли у 1969 Парламент Канади прийняв Закон про офіційні мови, то було вже запізно: мовний пейзаж вже склався і зацементувався назавжди, а мрія про реальну двомовність стала утопічною.

Соціальний статус та інші “дрібниці”

У Квебеку франкомовні завжди складали не менш як 80% населення – здавалося б, чого тут хвилюватися? Але було три проблеми:

1) Соціальний статус мови

2) Міноритарність на англомовному континенті

3) Імміграція і демографічна криза

Тривалий час, більшість квебекуа були бідними і малоосвіченими – буквально робітники і селяни. А економічна еліта була майже повністю англомовною. Керівництво, менеджмент і навіть клерки крупних компаній були якщо не етнічними англійцями, то принаймні суто англомовними. Франкомовними ж були охоронці і вантажники. Типова ситуація у Квебеку до 1960х років: власник, менеджер чи навіть бригадир – “англо”, робітники – “франко”. Крім того, квебекуа зазнавали реальної національної дискримінації: наприклад, за рівної кваліфікації їм часто платили менше ніж “англійцям”. Коли у 1960-ті директора канадської залізниці спитали, чому серед менеджменту немає жодного франкоканадця, він пояснив, що ці люди “не мають необхідних якостей”, щоб керувати.

Звісно, за таких умов іммігранти воліли інтегруватися лише до англомовного світу. Тим більше, що нечислена, але впливова франкомовна еліта намагалася обмежити доступ “чужинців” до французьких шкіл, аби “захистити” націю від “шкідливих впливів”.

Англійська була мовою бізнесу, реклами і технологій. Це була робоча мова у більшості великих і середніх компаній. На фабриках більшість робітників були франкомовними, але уся документація, уся термінологія і майже всі написи були лише англійською. Про двомовність в ті часи не йшлося. Усі інструкції до автомобілів, побутової техніки, сільськогосподарського обладнання тощо були майже виключно англійською. У найкращих магазинах обслуговували лише англійською. Багато продавців взагалі не розуміли французької. Бувало, що франкомовним продавцям забороняли відповідати клієнтам французькою (навіть коли до них зверталися цією мовою).

Крім цього, Квебек був і залишається острівцем у англомовному морі. Якщо у Європі – багато мов, то у Північній Америці домінує виключно англійська. Колосальна кількість товарів надходила з США та англомовних провінцій. І звісно, ніхто не збирався перекладати етикетки французькою заради кількох мільйонів “голодранців”: “и так поймут“. Ба більше: коли уряд вирішив друкувати двомовні залізничні білети, це викликало обурення в багатьох англомовних.

Зміни сталися несподівано. По Другій світовій, у Квебеку піднявся рівень життя і дещо зменшилася народжуваність (з 8-10 до 3-4 дітей на сім’ю). Нове покоління не хотіло жити по старому, не довіряло “традиційним” елітам і втомилося бути “другим сортом” у власній провінції. У 1960 почалася так звана “Тиха революція”. На виборах перемогли реформатори. Відкрилися нові франкомовні коледжі і університети, фінансово доступні простим людям. Піднявся рівень національної свідомості. Тоді ж з’явилися перші рухи за незалежність Квебеку. Але більшість населення вимагало перш за все захисту своєї національної гідності і мовних прав. У відповідь, федеральний парламент запровадив політику білінгвізму. Ця політика уповільнила асиміляцію і маргіналізацію, але відсоток франкомовних продовжував скорочуватись.

Щороку, до Канади переселяється не менш як 200 тисяч іммігрантів. Більшість іммігрантів обирають англійську. До середини ХХ століття висока народжуваність дозволяла франкомовним зберігати певний баланс (вони складали коло третини населення). Коли ж народжуваність впала, французька почала швидко здавати позиції. Все більше мешканців її не розуміло. Все більше дітей йшло до англійських шкіл, де “другу офіційну” вчили ледве-ледве. Квебекуа вже не могли собі дозволити “закритися у своєму національному гетто”. Квебек мав просту альтернативу: або зробити свою мову основною у провінції, або перетворитися на меншину і згодом асимілюватися.

Квебек мав просту альтернативу: або зробити свою мову основною у провінції, або перетворитися на меншину і згодом асимілюватися.

Якщо раніше франкомовні школи намагалися “захиститися від чужинців”, то з 1960х постала протилежна мета: вмовити іншомовних дітей вчитися французькою. Інша мета – вмовити приватний бізнес надавати послуги і французькою також. Вмовити друкувати франкомовні інструкції до товарів. Вмовити роботодавців дати робітникам змогу працювати французькою. Тощо тощо. Але “вмовити” не вдавалося: всі пояснювали, що “дуже поважають французьку мову”, але перейти на неї “нереально” і “недоцільно”.

Залишалося одне: відмовитися від білінгвізму на провінційному рівні і оголосити французьку єдиною офіційною мовою Квебеку. Перший відповідний закон було прийнято у 1974 за правління федералістської Ліберальної Партії Квебеку. Але він виявився занадто м’яким щоб зупинити англізацію “на всіх фронтах”. Вибори 1976 року виграла сувереністська Квебекська Партія – і вже за рік було прийнято Хартію.

 Реакція на Хартію

До початку 1970-х років Монреаль був найважливішим економічним центром Канади. З прийняттям мовних законів, “центр Канади” перемістився до Торонто. Керівники банків і крупних компаній пояснили, що перейти на офіційну мову “неможливо”, бо вони “не мають достатньо двомовних спеціалістів”, та й самі, вочевидь, нездатні були працювати іншою мовою ніж англійська.

Отже, головні офіси багатьох підприємств було перенесено до Торонто. У Монреалі залишилися лише регіональні представництва – яким таки довелося стати двомовними. Bank of Montreal вчинив хитріше: залишив “символічний головний офіс” у своїй історичній будівлі, а реальний, одномовний, створили у Торонто. Це вдарило по економіці провінції, але не фатально: численні ніші зайняли дрібні і середні підприємства. Та й великі компанії нікуди не ділися: просто перевели частину діловиробництво на офіційну і запровадили двомовні послуги.

Також Квебек залишили тисячі англомовних громадян, що не могли чи не захотіли засвоїти офіційну мову. Оскільки Хартія вимагала в лікарів скласти іспит з офіційної мови, чимало з них емігрувало до “решти Канади”. Слід додати, що частина цих “біженців” переїхала не лише через мову, а й через страх перед квебекським етнічним націоналізмом і перспективами незалежності. У Квебеку не було етнічних переслідувань, але мало хто хоче відчувати себе національною меншиною – особливо коли звик бути носієм домінуючої культури.

Радикальне законодавство – за умов його дотримання – може заохотити великі маси людей засвоїти “непрестижну” і “непотрібну” мову.

Попри таку “масову еміграцію”, у Квебеку живе кілька сотень тисяч англомовних громадян, діють англомовні університети, коледжі, школи, газети, телеканали, радіостанції, церкви і культурні організації. Стосунки між “самотностями” радикально змінилися. Якщо у 1950-ті у відповідь на французьку можна було почути: “Speak white!” (“Говори як біла людина”), то тепер більшість англо-квебекців володіють цією мовою  – особливо молоде покоління. Багато хто віддає дітей до французьких шкіл і вчиться у франкомовних вишах. Є багато мішаних шлюбів, діти яких реально двомовні. У сфері обслуговування, багато англомовних говорять офіційною мовою вільно, якісно і без акценту.

Як бачимо, радикальне законодавство – за умов його дотримання – може заохотити великі маси людей засвоїти “непрестижну” і “непотрібну” мову.

 

Євген Лакінський

http://vent-de-la-mer.dreamwidth.org/

 

Напишіть відгук