Тест на толерантність: діаспорна українська та квебекська французька. Або: якби Саскачеван говорив українською

Євген Лакінський

Почувши діаспорну українську, деякі українці з України сприймають її як «застарілу» чи «англізовану». Почувши квебекський діалект, деякі іммігранти вирішують, що це «неправильна» французька. Як зрозуміти таке ставлення?

«Незвична» діаспорна українська?

Українська мова північноамериканської діаспори відрізняється від «стандартної» української, що її вчать у сучасних школах України. Багатьом новоприбулим іммігрантам вона здається «застарілою» та «англізованою». Я й сам був колись новоприбулим іммігрантом і сам мав схожі враження.

Зрозуміло, що нема якогось єдиного «діаспорного діалекту». Йдеться про сотні тисяч людей різного віку, різних хвиль еміграції, розкиданих різними країнами, провінціями, штатами та містами. Приїхавши до Монреалю у 2000 році, я зустрів багатьох людей, народжених в Україні, які опинилися на Заході під час Другої світової і які говорили практично літературною мовою. Проте, так буває не завжди, особливо в другому, третьому чи четвертому поколінні. Марта Госовська, наприклад, вважає, що діаспорні діалекти дають уяву «про те, якою була мова, скажімо, століття чи навіть півтора тому».

Зрозуміло, що значну роль тут відіграє іншомовне середовище: коли ти виріс і живеш у англомовному світі, а потім говориш чи пишеш українською, то подекуди виходять фрази а ля «Беріть кейк із блюберіз» або «Постав байку біля фенсу». Але таке саме трапляється і з новими іммігрантами. У Квебеку, наприклад, іммігрант може запропонувати вам скуштувати смачні «мулі» («les moules» це мідії), а в Торонто жартують про «Наслайсайте, будь ласка, гем тоненькими пісиками».

У Квебеку, наприклад, іммігрант може запропонувати вам скуштувати смачні «мулі» («les moules» це мідії), а в Торонто жартують про «Наслайсайте, будь ласка, гем тоненькими пісиками».

Та навіть якщо не вважати на англізацію, то «діаспорна» мова трохи інша. Пращури «старої» діаспори залишили Україну не пізніше 1944 року (або й до 1914). Більшість із них походили із західних теренів України. Щоб мати кращу уяву про довоєнні мовні стандарти, варто порівняти повісті Ірини Вільде видані в Галичині 1930-х років («Метелики на шпильках», «Б‘є восьма» та «Повнолітні діти») та її ж роман «Сестри Річинські», написаний і опублікований в УРСР після Другої світової.

Люди, які іммігрували до Канади та США до 1950-х і спромоглися зберегти рідну мову, якось не здогадалися, що її треба підлаштуватися під лінгвістичні стандарти пізньої УРСР. З іншого боку, дехто намагався знаходити українські замінники іноземним словам. У публікаціях монреальського СУМу я знаходив «Т-сорочинки» (себто футболки) та «гарячі песики» (себто готдоґи). Такі речі дивували новоприбулих, зокрема й мене.

квебек 2

Фото Євгена Лакінського

Люди, зазвичай, мають надзвичайно високі вимоги до своєї мови. Їх дивує незвичний акцент, незвичні вирази, помилки, «зарозумілі» слова, вульгаризми. Якщо дитина у дворі говорить «занадто правильною» «книжковою» мовою — з неї сміються. Якщо мова занадто «неправильна» — також. Дорослі в цьому плані не кращі від дітей, хоча дещо ввічливіші. Це — інтернаціональна риса притаманна чи не всім народам світу.

Водночас, люди залюбки толерують власні помилки у «чужих» мовах. У своїй країні не важко «стати поліглотом»: якщо, наприклад, ви можете щось сказати шведською, усі вважатимуть що ви знаєте цю мову «дуже добре». Біда у тому, що якщо ви переїдете до шведського містечка, де нема інших іммігрантів, то мешканці лише знижуватимуть плечима: «Цей чужинець майже не говорить по-нашому». Бо для них «володіти шведською» — значить говорити нею, як вони.

Так і з діаспорою: новоприбулі з України говорять англійською чи французькою із акцентом і не без помилок, але чекають що діаспорянин, який виріс у Торонто, Нью-Йорку чи Калгарі, бездоганно говоритиме сучасною літературною українською. Особливо цікаво, коли на «неправильну» діаспорну мову скаржиться людина із русифікованого міста, яка вивчила українську в школі та завдяки медіа, але не знайома з діалектами та побутовою мовою. Я й сам був такою людиною. І теж «знав» що українська має бути лише такою, як у шкільної вчительки чи диктора на радіо.

Мовна толерантність — річ складна. Вона з‘являється із часом та досвідом спілкування.

Квебекський акцент: тест на снобізм

Квебекці — нащадки французьких колоністів 1608-1759 років. На момент британського завоювання 1759-1760, тут вже існувало повноцінне суспільство — із містами, селами, дорогами, церквами і законами. Це якби Богдан Хмельницький встиг створити багатотисячну українську колонію у Північній Америці, а після знищення Гетьманщини Катериною ІІ ця колонія відійшла би до Британської Імперії. За кілька століть у Квебеку склалася своя ідентичність і свій менталітет, які мають мало спільного із сучасною Францією. Є й свій діалект: граматика — як у Франції, але є своя вимова і свої слова та вирази.

Коли іммігрант приїжджає до Австралії, Техасу чи іншого англомовного краю який має власний діалект чи сильний акцент, то намагається пристосуватися до місцевої говірки. Або, принаймні, ставиться до неї з повагою. Коли ж іммігрант приїжджає до Квебеку і чує квебекський акцент, то ніс його задирається трохи вище ніж на 90 градусів. Переконавшись, що місцеві говорять якось «незвично», іммігрант заявляє: це «неправильна» французька.

Ледь приїхавши до Монреалю, деякі іммігранти з Франції починають розповідати, що в Квебеку «взагалі не французька», бо вона «занадто англізована». Якщо вважати, що у самій Франції вживають англійське слово «manager» (у Квебеку кажуть «gestionnaire»), англійське «planning» (замість «planification»), а в Макдональдз замовляють «ice tea» (у Квебеку — «thé glacé»), то такі «лінгвістичні висновки» виглядають дивно.

Чимало людей, які вивчили французьку як іноземну, щиро обурюються, що квебекці говорять не так, як вчителька у школі чи викладач на курсах. Хіба ж квебекці не знають, що до них приїхали освічені культурні іммігранти? Трапляється, що людина знаходить на YouTube фольклорний твір, де вживано, ясна річ, «просту» народну говірку, і ображається: чому це виконавці дозволяють собі говорити так, як селяни 19-го століття, а не так, як диктор на телебаченні?

Чимало людей, які вивчили французьку як іноземну, щиро обурюються, що квебекці говорять не так, як вчителька у школі чи викладач на курсах.

Та найцікавіше, звісно, коли про «неправильність» квебекської французької говорять ті іммігранти, які взагалі французької не знають, або ж вивчили її на початковому рівні. Для них це черговий аргумент щоби вживати лише англійську. Бо тут, бач, — не «паризька французька». І дарма, що у самій Франції безліч діалектів, які відрізняються від стандарту, а реальна мова парижан не завжди схожа на «Parisian French»

Коротко кажучи, квебекці погано підготувалися до приїзду іммігрантів — не підігнали свій діалект до стандарту шкільних підручників.

Якби Саскачеван говорив українською

Як зрозуміти мовну ситуацію у Квебеку? Наведемо просту аналогію.

Відомо, що до Канади колись іммігрували більш як двісті тисяч українців. Сьогодні, більш мільйону канадців — українського походження. Проте, лише коло 11% Ukrainian Canadians знають українську. Це не дивно: українці не оселялися компактно і не мали права на українські школи. Щоправда, в деяких містечках Манітоби, Саскачевану та Альберти вони складали чи не більшість населення, але й там за кілька поколінь більшість дітей або втрачали українську, або використали її рідко і невпевнено.

Та уявімо гіпотетичну ситуацію: напочатку 20-го століття українські іммігранти становлять 80% провінції Саскачеван (цей сценарій не є таким уже й фантастичним, адже «білих» у Преріях тоді було небагато). Уявімо також, що з якогось недогляду тодішнього канадського уряду українцям дозволили би мати україномовні школи. Припустимо також, що православне та греко-католицьке духовенство вчили б українців зберігати мову та культуру, бо боялися б що англізація призведе до протестантизації. Українську дозволили би використовувати в провінційних судах, провінційному парламенті і навіть у деяких провінційних міністерствах.

Що було би далі? Це не важко спрогнозувати. Українці-саскачеванці жили би за принципом «свій до свого по своє» — вони би складали більшість, мали би свої школи, свої церкви, свої газети, власних лікарів та юристів, а згодом — і власний україномовний університет.

Але щоб зробити кар‘єру у корпораціях чи на держслужбі доводилося би переходити на англійську, а краще — взагалі асимілюватися. Свіжі іммігранти (яких у Канаді завжди багато) воліли би інтегруватися до англомовного суспільства, а на вивчання української часто «не мали б часу». Тим більше, що й самі українці не намагалися би когось до себе інтегрувати, їм було би комфортніше «поміж своїми».

Отже, іммігранти би англізовувалися, але й на українських фермах була би висока народжуваність. Тим більше, що й священики би її заохочували: щобільше вірян — то потужніша громада. Це тривало би, припустимо, до 1960-х років. Та суспільство би модернізувалося, народжуваність зменшувалася би, а українці ставали б освіченішими і прагнули би офісної кар‘єри рідною мовою. Та більшість офісів працювали би лише англійською, а більшість вищого менеджменту — шотландці чи англійці — не розуміли би української. А іммігранти би все їхали й їхали…

Далі можливі два сценарії:

1) україномовні потрохи перетворюються на меншину, та поступово переходять на англійську (альтернатива — «нижчі» посади та менший дохід); або

2) приймають закон на захист української, адже більшість депутату провінційного парламенту — україномовні.

Як ви думаєте, що би обрали гіпотетичні україномовні саскачеванці? От і я не знаю. Але другий варіант досить таки ймовірний.

Читач зауважить, що українці були в Канаді іммігрантами, а отже мали інтегруватися, а не примати «мовні закони». Це так. Але припустимо, що українці заселили Саскачеван задовго до того, як туди прийшли британці — побудували міста і ферми, домовилися би про мир з індіанськими народами, а лише потім їх анексувала би Британія. Хіба ж вони не захотіли би захистити свою мову?

Акцент та іммігранти: «говоріть правильною українською»?

Припустимо, що наш уявний альтернативний Саскачеван таки прийняв би закон на захист української. Як би це сприйняли не-україномовні іммігранти? Напевно ж, без великого ентузіазму. Головні аргументи не важко передбачити:

1) Навіщо мені вчити українську, якщо більшість Північної Америки говорить англійською та й взагалі це «міжнародна мова»?

2) Так, не зле би вивчити «ще одну мову», але в мене на таке нема часу.

Серед численних аргументів чому «не треба» вчити українську, обов‘язково був би закид що «вона тут неправильна». «От навіть українці з України» так кажуть», — казали би такі «лінгвісти».

А україномовні? Уявіть, що ви іммігруєте до Канади. Дев‘ять провінцій англо- чи франкомовні, а в одній говорять українською. Що би ви обрали? Особливо, якби в цій провінції була своя імміграційна програма, яка би давала додаткові бали за знання української? Відповідь зрозуміла.

Та ось приїжджаєте ви до офіційно україномовного Саскачевану і чекаєте побачити тут шматочок України у Північній Америці. Щоб люди були «як у нас», тільки природа інша. Приїжджаєте і… зазнаєте культурного шоку. Для початку, виявляється що тут своя вимова, не завжди вам зрозумілий. Ви, ясна річ, оголошуєте що та вимова «неправильна». Потім, коли починаєте той акцент розуміти, виявляється, що й словниковий запас трохи інший: наприклад, багато англіцизмів; але замість стандартних для України іншомовних запозичень — українські аналоги (наприклад, «писар» замість «секретар»). Також, трохи інші назви для найпростіших побутових речей. І щоменше в людини формальної освіти, то незвичнішими для вас є структура її фраз, акцент і вирази.

Зрозуміло, що й тут ви скажете, що місцева мова «неправильна». І в вас буде 121 аргумент аби довести що «правильно» — це саме так, як говорите ви. Зрештою, скільки новоприбулих українців у нашому реальному світі казали, що діаспорна мова — це вже «не українська»? Чи, наприклад, обурювалися щодо «Озівського моря» замість «Азовського»? З іншого боку, й «стара» діаспора не завжди у захваті від «сучасної» мови. Слово «прикол» може інтуїтивно сприйматися як предмет одягу; а деякі слова з уроків української на Duolingo можуть бути просто незрозумілими.

Та повернемося до нашого вигаданого Саскачевану. Крім мовних розбіжностей, наш українським іммігрант усвідомлює ще одну несподіванку: тут зовсім інший менталітет. І зовсім інші правила поведінки: те, що вдома здається нормальним і звичайним, тут викликає подив; і навпаки. І ви, українець, почуваєтеся в цьому україномовному краю іноземцем. Та й місцеві теж не завжди раді людям із «незвичним» акцентом та «незвичною» поведінкою, які оголошують що їхній діалект «найправильніший», а місцеві говорять своєю рідною мовою «погано». І подекуди саскачеванці вам це кажуть.

Десь приблизно так почуваються у Квебеку деякі іммігранти з Франції. На всі, але помітна частина з них. Забуваючи, що якби квебекці не зберегли свою «неправильну» французьку протягом чотирьох століть, то «правильним» французам довелося би переїжджати до 100%-англомовного світу, де їхню мову розуміли би хіба кілька ерудитів, та й ті не дуже. Так і ми, українці, забуваємо, що «стара» діаспора з нуля побудувала тут українські церкви, кооперативні каси, суботні школи, літні табори та палаци культури. І саме «стара» діаспора зберігала українську культурну спадщину коли в УРСР усе винищувала радянська цензура…

Ми звикли до лише одного варіанту своєї мови, культури та ідентичності. Але реальність часто буває складнішою ніж стандартні схеми. Треба бути готовим прийняти і зрозуміти іншого — його діалект, його ситуацію, його реальність. Зрозуміти і поважати.

Автор: Євген Лакінський, автор книги «Мій Квебек. Люди, мови і життя у Квебеку і навколишній Канаді»

Портал мовної політики

 Читайте: Вийти з зони комфорту: чому багатьом страшно заговорити “чужою” мовою (приклад Канади)

Напишіть відгук

pompy wtryskowe|cheap huarache shoes| bombas inyeccion|cheap jordans|cheap air max| cheap sneaker cheap nfl jerseys|cheap air jordanscheap jordan shoescheap jordanscheap wholesale jordans