Архів теґу: особисті історії

Особисті історії. Про мовну психотравму і українське ґетто

Опубліковано:

barchuk

Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вони».

Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною травлею Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.

Отже більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу ( батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці. Читати далі

Особисті історії

Опубліковано:

Мирослава Барчук

Про мовну психотравму і українське ґетто
Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вони».
Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною травлею Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.
Отже більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу ( батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці.
Україномовність у Києві – це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири до школи і відразу ж, відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору — ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь – у магазині, у дворі, школі, піонертаборі твоя українська – нєкстаті, що це виклик, провокація для оточуючих, недоречна демонстрація скелету у шафі, тупе настоювання на цьому скелеті.
Це коли в тролейбусі мама говорить до тебе, п’ятирічної, українською, а чоловік в стоптаних сандалях з сусіднього місця каже: «он реп’ях до сраки прицепился бл.дь. Сколько же вас сюда приперлось, рагулей». Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають «А что за имя? Щирі украінци тіпа, да?». Це коли мама твоєї найближчої подруги каже твоїй мамі: «Мирослава хочет поступать в Шевченка на филфак? А вот я расстреляла бы всех сразу там, это же рассадник национализма». А твоя однокласниця, розповідаючи про поїздку в морський круіз, говорить: «С нами на корабле были дипломаты, интересно, что по-украински разговаривали.. Не все украинцы жлобы, в основном, но не все». Це коли ти вступаєш в універ, потрапляєш нарешті в інше середовище (хоча б частково, маєш якусь підтримку) і твій сусід Володька, до якого ти заговорюєш українською питає: «Мира, а ты можеш не вы.бываться? Ты же вроде бы нормальный человек». Це коли тобі чотринадцять і маму викликають на розмову в КГБ за програму «Маруся Чурай», а бабуся звечора навіщось напрасовує мамі нічну сорочку у сумку на випадок арешту. Це коли директриса школи Зоя Сергіївна, викликавши маму до школи за якісь мої абсолютно невинні бешкети, какби вскольз на прощання каже: «Классный руководитель сообщила нам, что у вас в доме бывают гомосексуалисты и ранее судимые товарищи, поэтому я не знаю, что у нее там под чистенькой формой» ( як я розумію, це про Параджанова). Одним словом, це тотально подвійне життя. Вдома – акторське письменницьке українське середовище, колядки, самвидав, в школі – ти російськомовна київська дєвочка, хтось інший, вдаваний, не ти. І так десять років. Ви думаєте, що все це абсурд, ідіотизм і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені? Ви пишете пости про те, як сильно образив вас Скрипка своїм випадом? До речі, під час флешмобу #янебоюсьсказати я не раз думала про те, що всі сексуальні домагання, доторки дорослих чоловіків, різні посягання в підлітковому віці я навіть не згадую, хоч вони й були неодноразово. Для мене все перекрила мовна травма.
Я і десятки моїх знайомих україномовних пам’ятаємо кожну деталь, кожну підколку, хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах. Ви не повірите, але я бачу україномовних людей перед тим, як вони відкриють рота. Ми навчились бачити і розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і далі є наш український світ.
Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це жлобство і ім’я твоє теж сільське. Мама у відповідь, лежачи з тобою в спальні плаче в темноті і каже «як так? Як мені моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» і ти відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, відчуваєш, що єдина втіха – те, що цілу ніч ти не бачитимеш цього світу, школи, однокласників, маминих сліз, цієї всієї виснажливої битви, де ти наперед – жертва і де тобі не хочеться жити.
Ясна річ, що ці наші травми і неврози ми всі якось пережили, відрефлексували, витіснили, у мне не буває ніяких істерик, ніякого ідіотського кидання грошей в обличчя російськомовній касирці. Я не люблю сильних зворотів, категоричності, патріотичного пафосу, серед моїх найближчих друзів більше якраз російськомовних людей. Але мені хочеться, щоб мої російськомовні співвітчизники, сьогоднішні коментатори вчинку Скрипки ось ці мої травми і цей мій біль відчували, усвідомлювали, щоб вони у своїх оцінках, рішеннях, судженнях брали їх до уваги by default.
Після століть імперського катка варіант «а тепер давайте перегорнемо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості і політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний»– не працює. Це неможливо без проговорення, розуміння і усвідомлення вами того, що нам довелось пережити в кількох поколіннях. Тому, дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, блогери, любимі колеги. Перед тим, як судити Олега Скрипку – відчуйте будь ласка і наш біль, проникніться ним так, щоб ми це відчули. І тоді нас усіх попустить.
Скрипку жорстоко розпинати за його зрив. Мені зрозумілі причини цього зриву. Олег один з тих, хто сам українізувався і став одним з кількох людей, які почали українське культурне відродження. Він бився і б’ється з цим опором шоубізнесового, медійного середовища довгі десятиліття. І це старшенно виснажливо, особливо коли ти кладеш на це життя. Для Скрипки російськомовність – гірка реальність постколоніалізму, портал російської культури і, як би нам не хотілося це визнавати, частково пожива, клей для ідей русского міра і російської державності. Я погоджуюся з ним у тому, що або наша національна революція поступово, нашими з вами спільними зусиллями, нашим порозумінням переможе або між нами далі буде «трещина, замазанная густым пафосом» і вже наші діти, всі – і російськомовні, і україномовні – стануть одним великим ґетто в російському світі.

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Багатодітну вдову “кіборга” побили в магазині Дніпра за українську мову. Жінка хотіла купити червоно-чорні стрічки солдатам на обереги, а замість цього отримала стусани. Продавці сусідніх крамниць конфлікт бачили, але не втручалися. На місце приїхала патрульна поліція, і заявила ображеній та побитій вдові, що теж буде спілкуватися російською мовою, бо їм так зручніше.

Особисті історії

Опубліковано:

Тетяна Бура

Я ніколи не думала, що буду писати таке. Але…
СЬОГОДНІ МЕНЕ ДИСКРИМІНУВАЛИ ЗА УКРАЇНОМОВНІСТЬ В ЛЬВІВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ ІВАНА ФРАНКА.

Що відбулося. Ми прийшли на пару, але аудиторію ще не до кінця звільнили. Там сиділо купа жінок літнього віку (як я пізніше довідалась – то щось типу університету для старшого покоління). Більшість з них розмовляло російською. Я здивувалася, підійшла до дівчинки спитати, що відбувається.
Тут до мене підійшла жіночка і щось запиталася російською, (про план їх занять, вона думала я звідти).
Я їй сказала:
– Вибачте, я не розумію. І пішла собі до Таня Бойко говорити. Та жіночка побігла но їхньої “головної” нажалітись як то так, шо нє панімают вєлікій і магучій.
Ця “головна” заволала на всю аудиторію:
– Хто сказав, що не розуміє російську??!!!
Я спокійно піднялася і сказала, що Я. Такого ненависного погляду я ще на собі не відчувала. Це можна порівняти лише з одним (зразу перепрошую за переробку під ситуацію) :
“Вона” дивилась на мене тупо
Очицями, повними блекоти:
— Дарма ти себе уявляєш пупом,
На світі безліч таких, як ти.
“Вона” гриміла одержимо і люто,
І кривилося гнівом лице рябе,
“Вона” ладна була мене розіпнути
За те, що я поважаю себе.
Три хвилини мовчання і фраза:
– Завжди треба перед усім залишатися людиною!!!
– Я повністю з Вами згідна, на 100%

Ну ніби все, всі вже заспокоїлись. Я пішла до останніх парт поговорити з Вікторія Дудик, вона виходила з іншою жіночкою і кидає:
– Дивися, це та красавіца, що російську не розуміє!
Завіса.

Мене трусило цілу пару. Я ручку не могла втримати. Де я вчинила не як Людина? Чи я послала когось? Чи образила? Невже я не маю права на НЕЗНАННЯ іноземної мови?
А ті, хто Миколу Куліша і Леся Курбаса за мову розстріляв були людьми?
І це в стінах мого рідного університету. В аудиторії імені Тараса Григоровича Шевченка. То ми тільки вірші можемо на академіях читати, а насправді в нас такі люди ще й чимось керують!!???

І найцікавіше, ми звісно це обговорювали після пари, кілька людей мене підтримало, більшості байдуже. Але була ще одна позиція:
– Таню, ви обидві винні, бо агресія була з двох боків.
– З яких двох боків? Я вибачилась, і сказала, що не розумію? Де агресія чи образа?
– Але ж ти із ввічливості, мала перейти на мову того, хто до тебе звертається, але не перейшла. І ти все розуміла.
– Але де написано, що я МАЮ розуміти?
– Але ж ти розумієш!!!!

Філфак. Українська філологія. І до чого це я. Коли до “головної” та жіночка прибігла жалітись, що я не розумію, та готова була мені горло перегризти одним тільки поглядом.
А коли я прошу підтримки, що отримую “ти винна, ти мала перейти, будь людиною”.

Мені деколи здається, що все йде до фінішу нашої державності, і не от через таких “захисників мордора”, а через нас самих.
Тому я затегаю тут всіх, хто якось причетний до української освіти, і запитаю: ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ В СТІНАХ НАШОГО УНІВЕРСИТЕТУ. ХТО ЗБОЖЕВОЛІВ Я ЧИ ВОНИ!!??

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

004

Юліана Литвиненко

Мене нагрібає.. Всі знають, що питання мови для мене – не весняне загострення, я не жертва популізма, маніпулятивних технологій, націоналізма, радикалізма і інших ізмів.. Я перейшла на українську майже 13 років тому, живучі в Харкові, це моя принципова позиція, мені всі казали, що розмовляю я, як серпом по яйцях, що “лучше нормально по рускі, чєм ТАК”, багато що казали, відпав величезний прошарок знайомих/друзів саме через це, але я вижила.. набула нових друзів, вдосконалила мову, як могла, 2 роки пішло на тверде “ч”, зробила українську рідною для своїх дітей, і зараз мало хто здогадається, що 24 роки української в моєму житті взагалі не було, окрім 2 рази на тиждень уроків в школі та деяких пісень в хорі.. в колі спілкування, яким я дорожу, наразі десь 50/50, і ніхто не дорікне мені в нетерпимості чи грубій експансії.. я завжди радію як дитина, коли офіціанти звертаються українською, тут же дякую їм за це і всіляко заохочую і мотивую тих, кому хочеться розмовляти зі мною українською, робити це.. Але не буду влаштовувати скандали чи сцени, якщо до мене не перейшли чи не мають українського меню – в деякі місця я не ходжу за відверту українофобську політику, десь можу спитати, чому так, невже це важко, а коли в моїй улюбленій Аромі раптом побачила, що українське меню нарешті з’явилося – дуже раділа і дякувала їм за це..
Але коли мова йде про школи, освіту, дитячі гуртки, про комунікацію в дитячих, нехай і розважальних закладах, в мені прокидається дракон… Так, я щодня переживаю на собі цю “інакшість” – я за це боролася і звикла.. Але чому мої діти в Україні в 2017, в Києві нарешті, а не в Харкові, мають почуватися як в еміграції – цього мені не збагнути.. невже не зрозуміло, що дітям бажано би знати мову країни, в якій вони живуть, якщо ви вже так категорично не хочете, щоб ваші діти послуговувалися нею щоденно??.. про це можна говорити безкінечно – всі україномовні, які віддавали дітей на музику і в спортивні секції, знають, про що я.. Майже неможливо знайти україномовних тренерів/викладачів в таких закладах.. І діти наші постійно почуваються в меншості – в кращому випадку до них переходять індивідуально, що не робить однак перебування там таким комфортним, як для інших, російськомовних дітей..
Я втомилася.. втомилася, що українська мова комунікації чи викладання стає чи не найпотужнішим фільтром.. що абсолютна більшість дитячих закладів орієнтовані повністю на російськомовного споживача.. Мені набридло боротись, відстоювати прописані конституцією права, щось комусь доводити, мені просто хочеться, щоб в цій країні діти, які розмовляють мовою цієї країни, не почувалися білими воронами – і це все…
Шукала на весну табір дітям.. з рекомендованих подивилася 3 – ВСІ описання, сторінки, сайти – все російською.. абсолютно.. Ну, я же не горда, я написала, щоб уточнити.. Ну мало лі.. Так, в ПП вони відповідають українською, і, власне, цим все і обмежується… Іди на фіг, Юля, зі своєю українською.. Їдь в свій Харків і не вимахуйся!.. тут у нас всі нормально разговарівают і не розводять вотетовот – чи твої діти не розуміють російської?? Не видумуй….у нас тут більшість!..
Як же я втомилася від того…
І я не знаю, що робити..
П.С. дуже хочу наголосити, що нікого не хочу образити чи протиставити – не читайте поміж строк.. І да, україномовність в мене не тотожня патріотизму чи іншим чеснотам – маю на увазі саме те, що сказала, і не більше..

001

002

003

004

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Anastasia Levkova

Я можу розповісти сотню історій про україномовність — мою та моїх близьких. Можу розповісти про те, як у дитинстві знайома дивувалася слову «прізвище» з уст моєї сестри: «Чого ти кажеш «прізвище»? Кажи «фамілія». А наша родичка гидливо кривила губи, почувши від мене слово «плівка».

Можу розповісти про те, як моя шкільна подруга сміялася зі слів «перепрошую» і «кокетка» (саме в українському звучанні «кокетка», не російське «какєтка»).

У поїзді (я вже студентка) провідник відмовлявся дати мені ковдру, бо що таке ковдра? Глупа ніч, усі сплять, а він учив мене казати «адєяла», бо «ковдра» ніхто не розуміє, і взагалі що то за сон рябої кобили — ця наша українська мова, чого ми так на неї напосілись. От у нього донька володіє англійською і ще якоюсь, багато з ким спілкується, багато де їздить і каже, що українською ніхто ніде не розмовляє і нікому вона не потрібна.

Водій у маршрутці перекривляв моє слово «решта».

Моя сусідка по гуртожитку, читаючи Ніцше в бібліотеці Вернадського, чула поряд щиро здивований голос: «Девушка, Ницше на украинском? Как это Ницше может быть на украинском? Как? Вы и с друзьями разговариваете на украинском? Разве это возможно?».

Мій україномовний друг-італієць ішов у кіно на розрекламованого «Поводиря» і половину фільму не розумів, адже половина була несубтитрованою російською (російська там виправдана, адже саме нею спілкувалися чекісти, але чому без субтитрів?).

Син моєї подруги вчить німецьку мову в Ґете-Інституті. Викладачка пояснює німецьку граматику російською. Хлопець не розуміє, бо чого б він мав розуміти слова «падеж», «глагол», «склонение», якщо ніколи їх не вчив? Чому, щоб опанувати іншу мову, він має вдаватися до посередництва ще якоїсь третьої, незнаної? Група російськомовна, але хлопець має позицію, і вона натикається на насмішки й ворохобню: сусід по парті, старший на рік чи два, обурюється: «Да тебя никто не понимает, ты что, не можешь говорить нормально!».

Моя подруга, мама дівчинки-другокласниці, каже, що змушена постійно пильнувати мовне оточення своєї дитини, боротися за нього, бути насторожі, аби в разі чого дати відсіч. Тільки-но відволічешся — і твою дитину вже вчать пісеньок «Ходит-ходит серый волк», «В лесу родилась елочка», пропонують російські книжки й у разі чого виправдовуються «какая разница, какой язык».

Якщо ви україномовні, теж можете розповісти сотню історій. Ці історії перетікатимуть одна в одну, і годі переповісти все, адже є випадки, які ми запам’ятовуємо, бо вони кричущі, а є такі, на які вже не звертаєш уваги або звертаєш, але мовчиш, інакше говорити довелося б виключно про це.
Якщо коротко, ті історії не так про «крихітну свічечку букви Ї» та «місячний серпик букви Є» (за Іваном Малковичем), як про невпинну боротьбу, яку веде стійке, але водночас крихке Я в країні, де мало б почуватись якнайкомфортніше.

Ця боротьба не минає безслідно для здоров’я: організм, навіть загартований, виснажується. У десятирічного сина моєї подруги, щойно він виходить із Ґете-Інституту, починається істерика. У мене після розмови з провідником про «ковдру» й «адєяла» всю ніч безсоння. Мама другокласниці тому й відволікається іноді, тому й дає слабину, що жити в стані постійної боротьби неможливо. І головне питання: чому боротися за це маємо ми особисто, а не наша держава, безпека якої й полягає в захисті державної мови?

Ви кажете: «мовний патруль». Усе життя ми, україномовні по східний бік Збруча, стикаємося з мовним патрулем багатьох російськомовних. І, як на мене, проблема, яку часом озвучує дехто з них, мовляв, Українська держава насаджує українську (приклад, який часом наводили кримчани, — українська мова на поясненнях до лікарських препаратів), полягає в тому, що Українська держава недостатньо послідовно, а може, навіть недостатньо жорстко (боронь Боже, щоб мечем, але створюючи відповідні умови) її запроваджувала. Не так, як Фінляндія — фінську, Чехія — чеську, а Франція — французьку.

Я проти мовного патруля, бо проти авторитарності й тиску. Але вдамся до метафори: не може людина на милицях перемогти в бігові здорову людину. Людину на милицях варто підтримати, створити доріжки, якими вона безпроблемно рухатиметься і більше не ламатиме ніг, створити умови для одужання, і лише коли зможе ходити сама, пропонувати змагання. І було б дивно, якби людина на візку виступала за будівництво сходів, якщо немає пандусів. Це жорстка аналогія, але ідея в тому, що умови для функціонування української протягом кількох століть були такими, що вона не може почуватися повноцінно.

Я переконана, що нічого кращого за демократію не вигадано. Щойно мої і ще мільйонів таких, як я, мовні права не порушуватимуть, я захищатиму права російськомовних; якщо потрібно, ходитиму навіть на мітинги, і моє серце радітиме наявності в країні російськомовних ЗМІ (як і кримськотатарською, болгарською, угорською, вірменською мовами, івритом). А поки що, пробачте, не можу.

джерело

 

Особисті історії

Опубліковано:

Римма Бараненко

ХЕРСОНСЬКА ЧИНОВНИЦЯ ВІДМОВИЛАСЬ СПІЛКУВАТИСЬ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ З ВІЙСЬКОВИМ КАПЕЛАНОМ, ЯКИЙ ПОБУВАВ В ПОЛОНІ У СЕПАРАТИСТІВ
Херсон – обласне місто прикордонної області на межі з окупованим Росією Кримом. Тільки завдяки зусиллям патріотів – ми не стали здобиччю як Донбас. Але небезпека нападу агресора ще досі нависає над нами. Кожен день чуємо новини з Мордору, як вони будуть нападати на нас – «рятувати рузькоговорящих». Недарма вже лунають заклики вести в області ВГА.
І ось звичайна херсонська чиновниця на вимогу клієнта відмовляється говорити українською мовою.
Звичайний день, звичайний ЦНАП, звичайна процедура прописки. Але, мабуть, звичайним для чиновників, нелюдяним відношенням до клієнтів – процедура переросла в скандал, а далі в мовний скандал.
Священник – капелан отець Ігор Петренко прийшов у херсонський ЦНАП, щоб приписати дружину. А потрапив з його слів «у сепарське кодло» і звичайна процедура переросла у скандал із з’язуванням принципових мовних позицій.
Навожу свою бесіду з отцем Ігорем. Самому йому через емоційне хвилювання це викласти важко.
«Так, – каже отець Ігор, – я запізнився за графіком, бо процедура вимагає присутності саме дружини, а вона ж кормить наше місячне дитятко. Поки зібрали обох – то на 10 хвилин пізніше приїхали. Нас все-таки прийняли. Але далі виникла конфліктна ситуація через те, що попросили ксерокопію паспорта, а в нас її не було, і не було часу йти до сервісу з платним ксероксом, куди нас відсилали. Тож я звернувся з проханням до дівчини, яка нас обслуговувала, щоб вона зробила цю ксерокопію на ксероксі, який стоїть в неї прямо під рукою. Вона відмовила, сказавши, що це ксерокс для її особистих потреб. Я намагався попросити ще раз, а потім спитав: чи це принципова її позиція? Вона відповіла: «Так!». Тоді, я вже доведений таким байдужим відношенням та небажанням розуміти проблеми інших людей, відповів, що теж маю принципову позицію і хочу, щоб до мене в державних установах звертались українською мовою. Працівниця, яку звали Мельчаковська-Чеснок Ольга Григорівна, від самого початку зверталась до мене російською, хоча я постійно говорив українською. Після мого прохання про державну мову – вона стала просто ігнорувати мене. Я ще раз попросив – повне ігнорування: відвертання від мене, заглядування у свій телефон і короткі зверхні відповіді на мої звернення знову ж таки російською!! Я тоді, вже доведений таким відношенням до емоційного зриву, повторив прохання, згадавши відомий жарт і сказав: «Ви що не можете говорити зі мною українською, у вас що «руськоговорящіє челюсті»? Після цього дівчина взагалі відмовилася приймати документи і визвала охорону.
Охоронник ЦНАПУ почав розказувати мені про Конституцію і гарантію того, що всі мови можуть використовуватись вільно. Я заперечив, що у нас ЄДИНА ДЕРЖАВНА МОВА – УКРАЇНСЬКА! Він мені знову про «повноправність мов нацменшин» став розказувати. Я сказав, що буду звертатись до нього татарською, але чи зрозуміє він мене? На здивування охоронця, я відповів, що це теж мова нацменшин і має право бути в обороті, то чого він не розмовляє нею, а саме російською? Далі спілкування зайшло в глухий кут. Довелося звертатись і до начальниці відділу. Повторювати свою принципову вимогу, щоб зі мною в державній установі розмовляли державною українською мовою! Але там теж не зустрів розуміння…
Дружину врешті-решт таки прописали. Витратили ми на це в рази більше часу, ніж планували, купу нервів (своїх та знервованого малятка). Але гідного відношення як до української мови так і до українського громадянина не побачили.
Більш того, потім від працівниці посипались звинувачення, що це я затіяв сварку, ображав її, навіть матюкався! Скажу, що цього не було. Грішним ділом, на таке свинське відношення до нас та до мови, вже після сварки в мене вирвалось слово «коза». Я про це шкодую та розкаююсь в цьому, але хто побачить на відео до якого стану мене довели цим «сервісом» та відношенням до української держави, і хто хоч раз побував в такій ситуації, думаю мене зрозуміє.
Так: я був знервований. Але ж мене і довели до цього працівники ЦНАПУ. А коли зі мною ПРИНЦИПОВО НЕ ЗАХОТІЛИ ГОВОРИТИ УКРАЇНСЬКОЮ – в мене обурення сягнуло через край!
На середині конфлікту, я здогадався вмикнути телефон. Подивіться самі. І зробіть висновки: чи нормальна така ситуація? Таке відношення до людей і до мови?»
Це мій переказ того, що почула від отця Ігоря. Більше того почула, що ця дівчина Мельчаковська-Чеснок Ольга Григорівна не тільки не спробувала загладити конфлікт, а ще й збирається роздмухувати його, звинувачуючи отця Ігоря!
Я, мабуть, чогось не розумію… Сама колись працювала держслужбовцем і в нас було основне правило: в першу чергу – клієнт; друге правило: ніколи не допускати скандалів, намагатись гасити їх ще у зародку, ну і третє: коли поступали на службу – всі здавали екзамен з української мови. Це було давно, ще у часи революції 2004 року, а зараз у 2017 році, коли у нас йде війна з агресором Росією, чи не повинна українська мова бути понад усе??
А якщо пані Мельчаковська-Чеснок чогось не розуміє, то поясню: поки Ви сиділи у теплому кабінеті, отець Ігор був одним з тих, хто робив все, щоб цей теплий кабінет у Вас був! Не підвал під снарядами, не зйомна кімната в чужій області, як у тисяч біженців, а саме Ваш кабінет і Ваш дім. Отець Ігор постійно їздив на передову, підтримував наших воїнів духовно та матеріально: як капелан – служив Літургії та причащав воїнів під щохвилинною загрозою несподіваних обстрілів, і як волонтер – возив захисникам їжу, одяг, спорядження. І за це ледь не поплатився життям. Два роки тому він попав у полон. Коли отця Ігоря схопили на ворожому блокпосту, пані Мельчаковська-Чеснок, його по-звірячому просто забивали насмерть. Але він дивом вижив. Ми про це не знали. Він просто зник. Декілька місяців всі думали, що він загинув. Ми не втрачали надії – молились всім Херсоном: Церквою, Херсонським Майданом і постійно шукали його. І він знайшовся в полоні, де відсидів в ямі, витримав знущання, і не зламався! Більше того – підтримував дух іншим полоненим! А згодом отець Ігор, разом з іншими в’язнями окупантів, був вигнаний сепаратистами доставати тіла наших героїв з під завалів Донецького Аеропорту. Отих самих героїв, яких ми тоді оплакували. І він теж оплакував і молився над ними. Про це сепаратисти зняли сюжет. Так ми дізналися, що отець Ігор живий. Потім отця Ігоря таки визволили з полону.
Це я до того, якщо отець Ігор нашим чиновникам здався занадто знервованим та комусь надто принциповою здалась його позиція щодо мови. Пані Ольга Мельчаковська-Чеснок, якби Ви пережили таке, то ви б ще років 5 на людей боялись глянути! А коли б чули мову тих, хто скакав по Вашим ребрам і декілька місяців в ямі протримав, то мабуть кожен день говорили українською, навіть, якщо з народження були російськомовні.
А отець Ігор не зламався – він продовжує свою справу. І він продовжує робити все, щоб Ви, пані Ольга, мали далі можливість сидіти в теплому кабінеті й навіть так по-хамські відноситись до нього і до нашої держави, на яку ви працюєте. І вважати великим перевантаженням зробити ксерокопію паспорта, та великим напруженням витримати емоційне невдоволення клієнта!
(Хоча, припускаю, що наші чиновники і надспокійну людину навіть без мовного питання до білого каління зможуть довести. Принаймні, бачачи на відео цю хамську байдужість, розумію, що на місці отця Ігоря я б теж не була спокійна.)
Підсумкове питання: ЧИ БУДЕ КОЛИСЬ ПОРЯДОК В ХЕРСОНСЬКИХ ДЕРЖАВНИХ УСТАНОВАХ? ЧИ ВИВЧАТЬ ЇХ ПРАЦІВНИКИ, ЩО ДЕРЖАВНА МОВА – УКРАЇНСЬКА?!! І ЩО ВОНИ ЗОБОВ’ЯЗАНІ РОЗМОВЛЯТИ НЕЮ. ТИМ ПАЧЕ НА ВИМОГУ ВІДВІДУВАЧІВ! І ЩО ВОНИ ПОКЛИКАНІ ОБСЛУГОВУВАТИ ВІДВІДУВАЧІВ, А НЕ ВІДВІДУВАЧІ ПОВИННІ ДОГОДЖАТИ ЇМ.
І ЩЕ: ЧИ МАТИМУТЬ ЧИНОВНИКИ ХОЧ ЯКУСЬ ПОВАГУ ДО ЛЮДЕЙ, ЯКІ НА СОБІ ВИНЕСЛИ ЦЮ ВІЙНУ???
Хотілось би почути публічну відповідь від публічних осіб. А дружина отця Ігоря, якій спочатку відмовили оформляти документи, буде писати ці питання до мера Володимир Миколаєнко та до голови ХОДА Андрій Гордєєв. Оскільки Павло Гавриш опинився невільним свідком конфлікту – думаю він не дасть це зам’яти.
Сподіваюсь на підтримку активістів та ЗМІ.

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

16587378_1528564883821128_2714362012316507303_o

Oleh Oleg

Вчора стикнувся з черговим проявом українофобії в сфері обслуговування та попиранням базових прав українців в Україні. Сталося це в ресторані “Євразія” в центрі Києва на вул. Льва Толстого 11/61. В моєму рідному місті, на моїй рідній вулиці, в столиці України, де я народився і живу, мене вкотре дискирмінують за мовною ознакою. Я гадав, що мережа “Євразія” вже почала змінюватися, бо останнім часом при замовленні телефоном хоч і вітаються російською мовою (іноземною), але завжди одразу переходять на чисту українську, коли чують моє “Доброго дня!” Проте сьогодні у вищезазначеному закладі мене всі співробітники зустріли мене російською мовою та продовжили у відповідь на мою українську обслуговувати мовою країни-окупанта, мовою, яка мені просто неприємна через давню історію русифікації та окупації України сусідньою росією. А моя дитина взагалі не знає цієї мови і не зобов’язана, бо в нас єдина державна мова – УКРАЇНСЬКА. То що вона має робити, коли підросте і почне стикатися зі сферою обслуговування в столиці??? Переїжджати до Канади, щоб чути там українську та не чути русский язык? Але повернемося до сьогоднішнього випадка. Адміністратор цього закладу Мар’яна (прізвище назвати відмовилася, що є порушенням) вперто насміхалася з прохань не порушувати моїх прав та відповідати мені українською. Ба більш того, в кінці взагалі сказала, що “нє панімаєт мєня і нє абязана”. Це при тому, що меню в них та вся система на комп’ютерах українською мовою! Я не витримав та попросив книгу відгуків, яку вона спочатку не хотіла надавати, та залишив відгук з проханням офіційної письмової відповіді. Ще вперше хотілося викликати поліцію для складання акту, але в мене просто не було часу чекати на них, бо я поспішав додому, де мене чекав мій син, в якого День Народження та бабусі з дідусями.. На моє останнє питання, чи вона (адміністратор) не з росії раптом приїхала, вона сказала, що з “Бєларуссіі”. Кажу, що в Білорусі вже знищили свою мову, хочете й нашу мову знищити? Але я вам НЕ ДАМ цього зробити!! Я БУДУ БОРОТИСЯ Й НАДАЛІ! Українську мову зневажливо називала “укрÁінскім” та відповідала, що знає іноземні мови, але не змогла перейти на жодну, навіть, англійську.
Мені цікаво, хто саме буде розглядати цю скаргу? Чи не вона раптом? Вона ж адміністратор.. Тож хочеться донести цей випадок до вищого менеджменту “Євразії”, щоб вони зробили належні кроки з виправлення цієї ганебної практики в конкретному закладі і мені не довелося звертатися до суду. Тегну офіційну сторінку і позначте когось з керівництва, друзі, якщо знаєте:
Сеть ресторанов и суши-баров «Евразия»

P.S. Нагадаю, що внаслідок останньої моєї подібної офіційної скарги пару тижнів тому “СпортЛайф” приніс мені офіційні вибачення, а співробітниця вже через 2 дні раптом заговорила до мене українською, хоча жорстко відмовлялася це робити раніше. Також мене запевнили, що “СпортЛайф” почав процес українізації.

06/02/2017 РЕЗУЛЬТАТ: Представники “Євразії” в особистому спілкуванні зі мною принесли вибачення і запевнили, що в майбутньому таке не повториться. Директор закладу повідомила мені, що з адміністратором та співробітниками була проведена належна роз’яснювальна робота. Будемо сподіватися, що зміни дійсно відбулися. Будемо контролювати.
Друзі, боріться за свої права. Навіть одна людина може змінити світ. Закон на нашому боці. Ми мусимо змінити і відродити Україну, або її не стане.
«БОРІТЕСЯ — ПОБОРЕТЕ! ВАМ БОГ ПОМАГАЄ!»

 

16587378_1528564883821128_2714362012316507303_o

 

джерело

 

Особисті історії

Опубліковано:

Аня Ющенко

Для початку я би хотіла розповісти про два випадки, які зі мною стались у зв’язку з моєю наполегливістю по відношенню до мови в сфері обслуговування. на вул. Льва Толстого недалеко від метро є “чудове” кафе “Браво”, куди я зайшла випити кави навіть не підозрюючи, що мене там чекає.

Побачивши російські оголошення, меню, рахунок, чек, а також поспілкувавшись з російськомовними офіціантами, я за звичкою попросила книгу відгуків. Поряд зі мною, як виявилось, сиділа бухгалтер цього закладу, яка почувши про книгу, одразу підсіла до мене і попросила пояснити. Я, звісно ж, дуже ввічливо пояснила, що їхньому закладу слід приділяти більше уваги законодавству, яке регламентує зокрема мовне питання у сфері обслуговування (з посиланням на конкретні нормативні акти). У відповідь на це бухгалтер зовсім не ввічливо почала мені доводити, що я не маю рації, що таких нормативних актів не існує, що вони не збираються нічого міняти, а також питала, де я вчусь і досить відверто натякала, що займаючись такою діяльністю (малось на увазі захистом своїх прав) я дуже ризикую. потім вона почала швидко дзвонити знайомому юристові і просила прийти негайно. Читати далі

Особисті історії

Опубліковано:

Вадим П’ятницький

Я обіцяв зробити одну людину зіркою і не можу не дотримати обіцянки. Караван на Сім’ї Сосніних – затяті українофоби. 11 листопада писав скаргу на відмову мене обслуговуванню українською та ще й образи. Обіцяли поговорити з персоналом. Очевидно, бесіда була проведена в ключі: відмовляйте, але без образ. Бо сьогодні мені знову відмовили, посилаючись на те, що обслуговувати україномовних українською їм заборонив дірєхтар. Навіть мої погрози подати на них до суду за дискримінацію не подіяли. Люди реально готові в суді відстоювати собі право не знати і не користуватись українською мовою. Бо вони закінчували російські школи і розмовляють російською. Добре, що ще не беруть на роботу тих, що кінчали китайські школи і розмовляють китайською, бо тоді нам буде зовсім непереливки. Бо як же ти змусиш касира-китайця в Україні розмовляти українською, коли він розмовляє китайською? Це ж порушення його прав і свобод!

джерело

Volodymyr Boyko

Збираюсь їхати до Шустера. Телефоную, щоби замовити таксі:

– Добрий вечір, мені потрібна машина за півгодини, їхати на вулицю Північно-Сирецька…
– Што-што?
– На вулицю Північно-Сирецька.
– А Ви по рускі не можетє? У нас не вибіваєт компьютер названія на украінском, поетому ми обслужіває толька на руском.

Телефон цієї служби таксі: 067 233 55 03

Телефоную в іншу службу: “Експрес-таксі”, телефон 050 239 15 15. Ось сайт цієї служби http://express-taxi.ua/ Відмовляються обслуговувати. Як пояснює диспетчер: “на українском нє обслужіваєм, мнє удобна на руском”, і починає вимагати, щоби я розмовляв з нею російською.

До початку передачі я в студію явно не потрапляю.

Нагадую, це відбувається в столиці України на 25-му році незалежності під час російської збройної агресії, у результаті якої загинули понад 9 тисяч громадян України.

джерело

Олег Казаков

країнофобія Нової пошти

Cьогодні 5 вересня о 17.28 мені зателефонували зі служби доставки Нової пошти у місті Дніпро з приводу посилки, яка прибула на моє ім’я з міста Хмельницький.
Майже відразу з початку розмови я попросив обслужити мене державною мовою, підкреслюю, зробив це максимально ввічливо. Співробітниця спочатку проігнорувала моє прохання (зробила вигляд, що не почула, і продовжила обслуговувати російською). Я звернувся вдруге, і вона вже прямо відмовилась перейти на державну, більш того, вона почала з іздьовкой ковєркати українські слова і дражнитись, “перекривляючи” мою вимову і українську мову в цілому (це жесть просто, не передати словами). На мою вимогу покликати іншого співробітника, який володіє державною мовою, вона відповіла наступне: “у нас такіх нєт”… І лише після вимоги покликати когось з керівництва вона все-таки покликала україномовну співробітницю. Отакий жах… Це що за пріколи такі у Нової пошти ? Телефонували з цього номера:0567959892

Отакі справи, і навіть не знаю, що додати.

До Нової пошти скаргу я надіслав, навіть у них на стіні у фейсбуці виклав…

Це просто жесть… Оце Нова пошта… оце сервіс…

джерело

Ivan Filipovych

МІЙ ДОСВІД В КОФІ ХАУЗ
В переддень Незалежності України мав я от такий досвід в мережевому кафе в Києві, що привело мене до шоку. Офіціантка вперто зі мною спілкувалася російською мовою, наче б то і нічого страшного, та я не втримався, коли вона кожне моє прохання перекладала на російську мову і просила підтвердити, чи саме це я мав на увазі. Тоді я попросив все ж спілкуватися українською зі мною а не заставляти мене підтверджувати її російський варіант мого замовлення. Вона категорично відмовилася, ба більше того, коли я подякувавши виходив із кафе працівники навіть собі дозволили посміятися мені вслід. Це заставило мене повернутися і попрохати книгу скарг. І тут я відкрив для себе щось неймовірне. ДО мене підійшов молодий хлопчина, працівник кафе і порадив не витрачати час на скаргу щодо української мови, оскільки керівництво практично не реагує на такі скарги, а також насміхається з них. Він показав мені ойю брошюру, що на світлинах і сказав, що згідно їхніх стандартів вони зобов’язані розмовляти російською. Коли він на одному із тренінгів запитав, чи можна спілкуватися українською і що ця брошюра надрукова для Росії, йому тренер і один із керівників відповіли :”ТОЛЬКО ПО-РУССКИ”! “Здесь (в Україні) всє прєкрасно понімают русскій язик і для 1% “повьорнутих” нікто стандарти мєнять нє будєт!”
Мережа “Кофі Хауз” російська мережа, але це нічого б могло не значити, важливо їхнє ставлення до мене і моїх співгромадян, до моєї землі, моєї мови, тощо!
Дуже доречно в тему сьогодення ігнорувати цю мережу, або ще більше – вказувати їм на хамське ставлення до України.
Прикро, але це наслідки позиції частини українців із ствердженням :”мені без різниці, якою мовою спілкуватися”, на це їм відповідають хамським принизливим ставленням іноземні компанії.

джерело