Денний архів: 10, Жовтень, 2018

Особисті історії

Опубліковано:

Марія Берлінська

Їду щойно в тролейбусі додому, говорю українською.
П’яна, багряна пика зненацька нависає прямо над вухом:
– А ти бєндєровка с какого Мухосранска сюда пріпьорлась? Єдь атсюда в свой бєндєровскій Мухосранск абратно!

– Шановний спілкуйтесь ввічливо, – намагаюсь спокійно владнати ситуацію.

Але пяний ватний клоун не вспокоюється.
Матом- перегаром на весь тролейбус розказує що треба робити з понаєхавшимі бєндєровцами.
Набираю 102 – пробує вибити з рук телефон. Штовхає.
Переходжу на російський мат.
Виходжу на зупинці – виходить слідом.
Пробує в’їхати по обличчю – ухиляюсь. Встигаю іронічно подумати – “не встигну сьогодні дописати статтю”.
Готуюсь давати здачу. І тут підходить хлопчина в камуфляжі, вже вдвох пропонуємо йому йти лісом.
Підібгавши хвіст, матюкаючись тікає в темряві дворів.
Стоїмо з побратимом, куримо, говоримо про війну і мир.

Тепло прощаємось.

джерело

Анатолій Шара

Как ви уже заєбалі са сваім українскім язиком :)

Ці слова належать вуличній продавчині фруктів та овочів біля ст.м. Золоті Ворота. Історія цього вислову така: до фрау підійшов респектабельно-одягнутий чоловік.Він з добре відчутним акцентом українською мовою попросив зважити йому винограду різних сортів. Продавчині це явно не сподобалося вона роздратовано сказала “што ана йєво нє панімаєт” і “вапщє стоіт лі ламать свой язик єслі можна просто па-рускі”.

Чоловік сказав що це неприйнятно для нього бо хоч він і іноземець але вчить українську мову з поваги до країни, яка дає йому змогу заробляти гроші. І він порадив про це добре подумати продавчині. Вона не довго не роздумуючи сказала йому “Как ви всє заєбалі са сваім українскім язиком”.

Після цього цей чоловік кинув їй виноград на імпровізований прилавок. Продавчиню це загнало в ступор – вона не знала що їй робити.

Це вже вдруге я бачу як іноземці соромлять українців за те, що вони не володіють рідною мовою.

P.S. Чоловік виявився дипломатом, працює в одному з посольств західних держав.

джерело

Олена Максименко

Упоравшись із робочими зустрічами та інтерв’ю, надвечір перетнулася з давнім другом, місцевим мешканцем. «А ти що, оце весь день по місту говорила українською?!» — вражено запитав він. «Ну звісно. А що?» — «Ну ти да­єш!.. І що, жодного разу тобі не нахамили, не наїхали?» — «Та ні, чого б це раптом!» — щиро дивуюся такій постановці питання. «Ти не розумієш. Це місто гопників, ти могла мати неприємності!»

А трохи раніше в межах іншої робочої поїздки мандрувала Луганщиною. Через проблемне транспортне сполучення (точніше, тотальну відсутність такого) мусила вдатися до старого-доброго студентського методу пересування — автостопом. А пунктів призначення було чимало. Ось тут, неподалік від лінії розмежування, справді виникали зрадницькі думки про перехід на «общєпонятний», адже населення прифронтового Донбасу дуже й дуже неоднорідне. До того ж навколо темно й суцільна степова пустка. Але таки не переходила. Із принципу. «А чи справді цей мовчазний похмурий чоловік везе мене туди, куди пообіцяв? — при цьому крутилося в голові. — А чому попереду вказівник на Луганськ? Місто ж мало лишитися позаду! Чи не завезе він мене манівцями на сепарський блокпост як подарунок оркам?»

Внутрішня параноя в певний момент дійшла до того, що я планувала собі, як у разі чого на ходу покидатиму автівку. Проте, на моє щастя, всі попутники виявились адекватними, ані на мовному, ані на ідеологічному ґрунті конфліктів не виникло. За міліметр до халепи я опинилася трохи згодом, у самому центрі Слов’янська, коли застрибнула в маршрутку і поцікавилась, чи йде та до вокзалу. «Шо, б**, украінка нах..?!» — миттю підхопилося якесь глибоко нетверезе тіло двометрового формату чоловічої статі. Тіло нависло наді мною, щедро сиплячи матюками, пропозиціями вийти «пагаваріть» (мовляв, ти достатньо високого зросту, аби прийняти бій, дарма що дівчина), якимись дикими завиваннями про танки… Його монолог розпалювався не на жарт. Я мовчки намацала в кишені ключ і затисла в кулаку, сконцентрувавшись, аби не пропустити першого удару. На лихо, у маршрутці їхали самі бабці й дівчата. Зрештою, одна з них і прийшла мені на поміч, діставши смартфон і щосили рявкнувши (російською, певна річ), щоб агресор забирався із маршрутки, бо вона викликає поліцію. Дивно, але це подіяло.

Потім зрозуміла глибину абсурду ситуації: після чверті століття незалежності говорити українською — просто тому, що для тебе це природно і звично, — подекуди досі залишається екстримом, «привілеєм» «психів», «шибайголів». Що за таку просту річ є ризик зазнати тілесних ушкоджень. Що говорити державною мовою в себе вдома досі може бути страшно й небезпечно.

У цивілізованій Європі, певно, такі історії не прийняли б на віру. Бо це просто не вкладається в межі здорового глузду.

Натомість жодного разу мої російськомовні друзі не мали ніяких неприємностей у тому ж таки Львові та інших традиційно україномовних регіонах. Дехто з них там працевлаштувався й живе уже не один рік, почуваючись цілком комфортно. Дехто зі знайомих — навіть переселенці з Донецька. Звісно, за цим стоїть також питання менталітету — традиційно м’якшого, терпимішого й миролюбнішого. Але будь-яке терпіння має межі, будь-яку греблю під збільшенням тиску рано чи пізно прориває. Жлобство, тупість та агресія — це явища поза національною, расовою чи будь-якою іншою належністю. Певна річ, неадекват трапляється і серед україномовних націоналістів, проте факт зостається фактом: «відгребти» за українську в сучасній Україні шансів більше, ніж за російську. У другому випадку можливий хіба медійний скандал штибу того, що розгорнувся навколо малюнків в Охматдиті (коли художниця розписала стіни зображеннями рибок із російськими іменами, а представники сучасного письменства вважали це неприпустимим і вимагали перейменування). Але кісток не поламають і вийти «пагаваріть» не пропонуватимуть.

Я толерантно і спокійно ставлюся до російськомовних, маючи тим паче серед них чимало друзів-добровольців, котрі свій патріотизм підкріпили кров’ю — у прямому сенсі. Розумію, що це особистий вибір, що будь-які методи примусу тільки загострять неприйняття і ненависть, що варто натомість стимулювати розвиток україномовного якісного контенту тощо. Не вимагаю ніколи, аби мене обслуговували українською. Але розумію і те, що рано чи пізно цей кармічний маятник хитне в протилежний бік: за всі роки знущань, погроз, переслідувань, що тривають і досі, після здобуття незалежності та двох революцій. І не тому, що хтось прагне помсти чи бажає крові. А просто за законом маятника.

джерело