Архів автора: Stanislav Svidlov

Особисті історії

Опубліковано:

Євген Висоцький

04.07.17 о 14:45 у київській кав’ярні по вул.Лисенка,1 я став свідком, як цей бариста (Сам_лик Євгеній Володимирович, бейдж “Юджин”) брутально відмовив групі іноземних клієнтів в обслуговуванні мовою держави Україна. Клієнти робили замовлення саме українською, робили це напрочуд старанно. Але почувши відповідь російською, зніяковіли… Їм на допомогу прийшла їх перекладачка, вона обурено запитала в бариста, мовляв, невже має перекладати своїм підопічним з російської на українську…?
На пряме питання одного з клієнтів (вже англійською!):
“Why you do not want to speak Ukrainian to me?” – “Юджин” відповів (мовою оригіналу):
“Потому что я – не патриот. Не собираюсь говорить на неудобном мне языке.”

Це був мій другий візит у цей заклад (як і в мережу загалом), і від тепер він вже останній. Ще під час першого візиту я відчув на собі демонстративне ігнорування персоналом української мови в обслуговуванні клієнтів. Про замовчуване “Добрий день” я вже і не говорю…
Але ганебність випадку, про який йдеться в моєму пості, перевершила усі межі…
Зробімо цю людину відомою, тим більше він цього бажав: на моє обурення зухвало запропонував писати скаргу.
Скаргу я написав. Телефоном клієнтської підтримки скористувався. На тому кінці дроту мені повідомили, що це вже не перший випадок, запевнили, що за хамство дана особа буде покарана: “мы не можем его заставить быть патриотом и говорить по-укрАински”, “мы не можем его научить укрАинскому”…
На моє “не треба його примушувати або вчити, він просто не повинен працювати у сфері обслуговування і все!” почув у відповідь: “украиноязычный персонал в Киеве набрать очень трудно”…
Львівські Пляцки та Копальня Кави у КиєвіЛьвівська Майстерня Шоколаду, навчіть колег формувати україномовний персонал.
Кияни колись провчили одну відому мережу кав’ярень… Час нагадати і AROMA KAVA, в якій державі вони працюють.

джерело

Khrystyna Zhuk

Частина 1

Відчуваю себе якоюсь мовною Христиною Фреймут

Хотіла нормально прийти посидіти в хвальоному моїми друзями закладі нашої молодості “Молодість” в Одесі.
Прийшли гарні дівчатка принесли нам меню, на моє прохання принести українською мовою такого в наявності не було. Більше того, офіціантка ще пішла дізнаватись, чи воно взагалі є. Отже, до мене явно мало хто цікавився цим питанням. Перше, що захотілось зробити, то зразу піти, чим показати, во рібята ви на такій дурні втрачаєте клієнтів. Ця стратегія погана тим, що крім здивованого офіціанта ні до кого вище це не дійде.
Тому, пишу коротку інструкцію, що гарно робити в такій ситуації, якщо ви в закладі де не має меню українською.
1) просити книгу скарг і пропозицій
2) писати, що вам зручніше обслуговуватися українською
3) попросити повідомити вас, про заходи, які були вжиті, щодо вашого питання
4) найти групу в фб закладу поставити там 1 зірочку і написати, чому так

Нащо оце все робити взагалі ? Хай собі буде як є ?
Та бо, це нормально, щоб в Україні було меню і українською мовою. Хай собі будуть німецькою, англійською, російською хоч китайською. Але має бути і українською!
Власники думають, все ок ніхто не жаліється, для чого щось змінювати ? Треба провокувати попит на українську мову. У мене все )
Дякую, що дочитали)
П.С. нічого проти російської не маю, просто хочу там де я плачу гроші, щоб мене обслогували українською в Україні)

UPD: заклад відреагував і обіцяли зробити декілька примірників українською :)

Частина 2

Обережно хейтспіч від “гостинної” Одеси )

В Одесі я часто, декілька раз на рік, після Львова – це моє найулюбленіше місто в Україні.
Була в ресторані, попросила меню українською, такого не було, далі: книга скарг, фоточка, пост з алгоритмом, що робити, щоб на ваші запити якось реагували в сфері обслуговування. Далі адекватна реакція ресторану Молодость, що меню зроблять українською і ніби мав б бути хеппі енд.
Але ні, власник мережі Alex Cooper захотів стібанутись з моєї пропозиції і запостив скрін мого пост. Тому, якщо просите книгу скарг, то будьте готові, що потім власник може і публічно висміювати ваше прохання. Ось така то повага до гостів. Але і з ним ми домовились, що потрібно шукати спільне і мир дружба жвачка, як то кажуть. Пост став страшно популярним в Одесі, і здійнявся справжній хайп. Налетіли сотні коментаторів, які мене обзивали різними словами, і страшенно цим пишались.
Знаєте страшно, жити в одній країні з людьми, які тебе вбити готові лише за те, що ти попросила меню державною мовою. Я попросила в Україні меню українською. Не в Китаї, не в Росії чи США!
Сподобався коментар, що ситуація нагадує в Німеччині арабів, які стібуть німців, які просять меню на німецькій.
Жодного слова в пості проти російської в мене сказано не було! Зате в коментах можна побачити, що багато людей хочуть до ДНР і ЛНР доєднатися, позиція типу ” прієхала и шота требуєт єдь дамой куріца” кароче не хочеться навіть перечисляти. Злить, що люди далі живуть з рабським мисленням, бояться щось змінювати для свого комфорту, не поважають один одного і саме страшне мають стільки ненависті.
Настільки, що мене заливають повідомленнями-погрозами типу, що в Одесі мені гайки. І навіть виписують моєму хлопцю.

Радує в цій ситуації одне, що багато є в Одесі притомних людей, які підтримали мою позицію, за що я їм вдячна. Уявляю, як складно жити в такій атмосфері людям, котрі мають іншу думку.

Дякую, що дочитали. Вимагайте якості і поваги до себе, і звичайно зберігати спокій всім добра )

19905362_1359276237517865_2928355434662208831_n 19989611_1359264280852394_660875572364670237_n 19990439_1359264347519054_7388568687710267720_n

джерело 1 та джерело 2

 

Особисті історії

Опубліковано:

Kateryna Chepura

Від сьогодні я починаю бойкотувати Віденські Булочки і закликаю кожного українця який себе поважає зробити те саме.
Я не раз в різних закладах писала в книзі скарг про те, що мене обслуговували іноземною мовою, але такого неадекватного нахабного цинізму у відповідях ще не було.
Отже, на думку Віденських булочок (хто б там не був власником, я це з’ясую пізніше) моя вимога обслуговувати мене українською мовою загрожує мені статтею Кримінального кодексу (!) Вдумайтесь: українець в державі Україна вимагає обслуговувати його українською мовою, а йому погрожують Кримінальним Кодексом. Кого ж ущємляють? Словом, я думала, що мене вже нічим не здивуєш, але я глибоко помилялась.

П.С: в кого є непозбувне бажання побачити кримчанина Колю, який “нє панімаєт па украінскі” і захичаючи право якого адміністрація погрожує відвідувачам кримінальним кодексом то зазирніть до Віденьских булочок на вулиці Інститутська, що знаходяться зовсім недалеко від Алеї Небесної сотні.

17499387_10155103274871064_7561466016651386152_n

джерело

Oleksandr Martynenko

Щойно з “АШАНУ” (Кільцева, 4, 14:40, 24.06.2017р.)… Отримав ударну дозу “рускомірної” отрути: ватник на ватнику їде й ватником поганяє… :( Касирка на касі №30 ПРИНЦИПОВО відмовила спочатку моїй дружині, а потім категорично й мені на ввічливе прохання обслуговувати нас українською! Сфотографував її, за що додалося гавкоту, менеджера кликати грубо відмовилася. У куточку покупця взяв книгу скарг, де все описав, попросив повідомити мене особисто про вжиті заходи і… вислухав історію від уродженки Казахстану, яка, відвідуючи з сином військомат зазнала “угнєтєнія рускаґаварящіх”, хоч українською більш-менш володіє, але не спілкується, бо недосконало і боїться “паплюжити”(!!!). Після чого знайшлася менеджер (Анна Некрич), яка сходу звернулася до мене російською. Після прохання перейти на українську погодилася, повідомила, що згідно політики закладу персонал має спілкуватися з клієнтами на ЇХ МОВІ. Визнала порушення касирки, але навідріз відмовилася при мені роз’яснити тій суть порушення, щоб запобігти його повторенню. Чому?! Від неї та її колег (ще двох менеджерів-чоловіків) протягом щонайменше хвилин 10-ти я дізнався про безліч виробничих, правових та етичних причин, які не дозволяють їм провести 1-хвилинну роз’яснювальну роботу з своєю підлеглою :(Врешті один з них (Дмитро Коряк) висловив упевненість у тому, що касирка ніяких законів не порушувала… Найбільш адекватними з усієї цієї челяді виглядали два охоронці: з Криму і зі Львову. Але, на жаль це тільки на фоні інших… :( Сподіваюсь, адміністрація мережі “АШАН” відреагує на мою скаргу і повідомить про вжиті заходи. Невже у Франції касири можуть нав’язувати покупцям будь яку мову обслуговування крім французької і ніяк за це не відповідати?!

19452934_1564854050252575_786672895289858923_o

https://www.facebook.com/oleksandr.martynenko.37/videos/pcb.1564858143585499/1564854930252487/?type=3&theater

https://www.facebook.com/oleksandr.martynenko.37/videos/pcb.1564858143585499/1564856273585686/?type=3&theater

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Мирослава Барчук

Про мовну психотравму і українське ґетто
Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вони».
Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною травлею Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.
Отже більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу ( батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці.
Україномовність у Києві – це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири до школи і відразу ж, відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору — ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь – у магазині, у дворі, школі, піонертаборі твоя українська – нєкстаті, що це виклик, провокація для оточуючих, недоречна демонстрація скелету у шафі, тупе настоювання на цьому скелеті.
Це коли в тролейбусі мама говорить до тебе, п’ятирічної, українською, а чоловік в стоптаних сандалях з сусіднього місця каже: «он реп’ях до сраки прицепился бл.дь. Сколько же вас сюда приперлось, рагулей». Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають «А что за имя? Щирі украінци тіпа, да?». Це коли мама твоєї найближчої подруги каже твоїй мамі: «Мирослава хочет поступать в Шевченка на филфак? А вот я расстреляла бы всех сразу там, это же рассадник национализма». А твоя однокласниця, розповідаючи про поїздку в морський круіз, говорить: «С нами на корабле были дипломаты, интересно, что по-украински разговаривали.. Не все украинцы жлобы, в основном, но не все». Це коли ти вступаєш в універ, потрапляєш нарешті в інше середовище (хоча б частково, маєш якусь підтримку) і твій сусід Володька, до якого ти заговорюєш українською питає: «Мира, а ты можеш не вы.бываться? Ты же вроде бы нормальный человек». Це коли тобі чотринадцять і маму викликають на розмову в КГБ за програму «Маруся Чурай», а бабуся звечора навіщось напрасовує мамі нічну сорочку у сумку на випадок арешту. Це коли директриса школи Зоя Сергіївна, викликавши маму до школи за якісь мої абсолютно невинні бешкети, какби вскольз на прощання каже: «Классный руководитель сообщила нам, что у вас в доме бывают гомосексуалисты и ранее судимые товарищи, поэтому я не знаю, что у нее там под чистенькой формой» ( як я розумію, це про Параджанова). Одним словом, це тотально подвійне життя. Вдома – акторське письменницьке українське середовище, колядки, самвидав, в школі – ти російськомовна київська дєвочка, хтось інший, вдаваний, не ти. І так десять років. Ви думаєте, що все це абсурд, ідіотизм і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені? Ви пишете пости про те, як сильно образив вас Скрипка своїм випадом? До речі, під час флешмобу #янебоюсьсказати я не раз думала про те, що всі сексуальні домагання, доторки дорослих чоловіків, різні посягання в підлітковому віці я навіть не згадую, хоч вони й були неодноразово. Для мене все перекрила мовна травма.
Я і десятки моїх знайомих україномовних пам’ятаємо кожну деталь, кожну підколку, хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах. Ви не повірите, але я бачу україномовних людей перед тим, як вони відкриють рота. Ми навчились бачити і розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і далі є наш український світ.
Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це жлобство і ім’я твоє теж сільське. Мама у відповідь, лежачи з тобою в спальні плаче в темноті і каже «як так? Як мені моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» і ти відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, відчуваєш, що єдина втіха – те, що цілу ніч ти не бачитимеш цього світу, школи, однокласників, маминих сліз, цієї всієї виснажливої битви, де ти наперед – жертва і де тобі не хочеться жити.
Ясна річ, що ці наші травми і неврози ми всі якось пережили, відрефлексували, витіснили, у мне не буває ніяких істерик, ніякого ідіотського кидання грошей в обличчя російськомовній касирці. Я не люблю сильних зворотів, категоричності, патріотичного пафосу, серед моїх найближчих друзів більше якраз російськомовних людей. Але мені хочеться, щоб мої російськомовні співвітчизники, сьогоднішні коментатори вчинку Скрипки ось ці мої травми і цей мій біль відчували, усвідомлювали, щоб вони у своїх оцінках, рішеннях, судженнях брали їх до уваги by default.
Після століть імперського катка варіант «а тепер давайте перегорнемо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості і політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний»– не працює. Це неможливо без проговорення, розуміння і усвідомлення вами того, що нам довелось пережити в кількох поколіннях. Тому, дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, блогери, любимі колеги. Перед тим, як судити Олега Скрипку – відчуйте будь ласка і наш біль, проникніться ним так, щоб ми це відчули. І тоді нас усіх попустить.
Скрипку жорстоко розпинати за його зрив. Мені зрозумілі причини цього зриву. Олег один з тих, хто сам українізувався і став одним з кількох людей, які почали українське культурне відродження. Він бився і б’ється з цим опором шоубізнесового, медійного середовища довгі десятиліття. І це старшенно виснажливо, особливо коли ти кладеш на це життя. Для Скрипки російськомовність – гірка реальність постколоніалізму, портал російської культури і, як би нам не хотілося це визнавати, частково пожива, клей для ідей русского міра і російської державності. Я погоджуюся з ним у тому, що або наша національна революція поступово, нашими з вами спільними зусиллями, нашим порозумінням переможе або між нами далі буде «трещина, замазанная густым пафосом» і вже наші діти, всі – і російськомовні, і україномовні – стануть одним великим ґетто в російському світі.

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Багатодітну вдову “кіборга” побили в магазині Дніпра за українську мову. Жінка хотіла купити червоно-чорні стрічки солдатам на обереги, а замість цього отримала стусани. Продавці сусідніх крамниць конфлікт бачили, але не втручалися. На місце приїхала патрульна поліція, і заявила ображеній та побитій вдові, що теж буде спілкуватися російською мовою, бо їм так зручніше.

Особисті історії

Опубліковано:

Тетяна Бура

Я ніколи не думала, що буду писати таке. Але…
СЬОГОДНІ МЕНЕ ДИСКРИМІНУВАЛИ ЗА УКРАЇНОМОВНІСТЬ В ЛЬВІВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ ІВАНА ФРАНКА.

Що відбулося. Ми прийшли на пару, але аудиторію ще не до кінця звільнили. Там сиділо купа жінок літнього віку (як я пізніше довідалась – то щось типу університету для старшого покоління). Більшість з них розмовляло російською. Я здивувалася, підійшла до дівчинки спитати, що відбувається.
Тут до мене підійшла жіночка і щось запиталася російською, (про план їх занять, вона думала я звідти).
Я їй сказала:
– Вибачте, я не розумію. І пішла собі до Таня Бойко говорити. Та жіночка побігла но їхньої “головної” нажалітись як то так, шо нє панімают вєлікій і магучій.
Ця “головна” заволала на всю аудиторію:
– Хто сказав, що не розуміє російську??!!!
Я спокійно піднялася і сказала, що Я. Такого ненависного погляду я ще на собі не відчувала. Це можна порівняти лише з одним (зразу перепрошую за переробку під ситуацію) :
“Вона” дивилась на мене тупо
Очицями, повними блекоти:
— Дарма ти себе уявляєш пупом,
На світі безліч таких, як ти.
“Вона” гриміла одержимо і люто,
І кривилося гнівом лице рябе,
“Вона” ладна була мене розіпнути
За те, що я поважаю себе.
Три хвилини мовчання і фраза:
– Завжди треба перед усім залишатися людиною!!!
– Я повністю з Вами згідна, на 100%

Ну ніби все, всі вже заспокоїлись. Я пішла до останніх парт поговорити з Вікторія Дудик, вона виходила з іншою жіночкою і кидає:
– Дивися, це та красавіца, що російську не розуміє!
Завіса.

Мене трусило цілу пару. Я ручку не могла втримати. Де я вчинила не як Людина? Чи я послала когось? Чи образила? Невже я не маю права на НЕЗНАННЯ іноземної мови?
А ті, хто Миколу Куліша і Леся Курбаса за мову розстріляв були людьми?
І це в стінах мого рідного університету. В аудиторії імені Тараса Григоровича Шевченка. То ми тільки вірші можемо на академіях читати, а насправді в нас такі люди ще й чимось керують!!???

І найцікавіше, ми звісно це обговорювали після пари, кілька людей мене підтримало, більшості байдуже. Але була ще одна позиція:
– Таню, ви обидві винні, бо агресія була з двох боків.
– З яких двох боків? Я вибачилась, і сказала, що не розумію? Де агресія чи образа?
– Але ж ти із ввічливості, мала перейти на мову того, хто до тебе звертається, але не перейшла. І ти все розуміла.
– Але де написано, що я МАЮ розуміти?
– Але ж ти розумієш!!!!

Філфак. Українська філологія. І до чого це я. Коли до “головної” та жіночка прибігла жалітись, що я не розумію, та готова була мені горло перегризти одним тільки поглядом.
А коли я прошу підтримки, що отримую “ти винна, ти мала перейти, будь людиною”.

Мені деколи здається, що все йде до фінішу нашої державності, і не от через таких “захисників мордора”, а через нас самих.
Тому я затегаю тут всіх, хто якось причетний до української освіти, і запитаю: ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ В СТІНАХ НАШОГО УНІВЕРСИТЕТУ. ХТО ЗБОЖЕВОЛІВ Я ЧИ ВОНИ!!??

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Юліана Литвиненко

Мене нагрібає.. Всі знають, що питання мови для мене – не весняне загострення, я не жертва популізма, маніпулятивних технологій, націоналізма, радикалізма і інших ізмів.. Я перейшла на українську майже 13 років тому, живучі в Харкові, це моя принципова позиція, мені всі казали, що розмовляю я, як серпом по яйцях, що “лучше нормально по рускі, чєм ТАК”, багато що казали, відпав величезний прошарок знайомих/друзів саме через це, але я вижила.. набула нових друзів, вдосконалила мову, як могла, 2 роки пішло на тверде “ч”, зробила українську рідною для своїх дітей, і зараз мало хто здогадається, що 24 роки української в моєму житті взагалі не було, окрім 2 рази на тиждень уроків в школі та деяких пісень в хорі.. в колі спілкування, яким я дорожу, наразі десь 50/50, і ніхто не дорікне мені в нетерпимості чи грубій експансії.. я завжди радію як дитина, коли офіціанти звертаються українською, тут же дякую їм за це і всіляко заохочую і мотивую тих, кому хочеться розмовляти зі мною українською, робити це.. Але не буду влаштовувати скандали чи сцени, якщо до мене не перейшли чи не мають українського меню – в деякі місця я не ходжу за відверту українофобську політику, десь можу спитати, чому так, невже це важко, а коли в моїй улюбленій Аромі раптом побачила, що українське меню нарешті з’явилося – дуже раділа і дякувала їм за це..
Але коли мова йде про школи, освіту, дитячі гуртки, про комунікацію в дитячих, нехай і розважальних закладах, в мені прокидається дракон… Так, я щодня переживаю на собі цю “інакшість” – я за це боролася і звикла.. Але чому мої діти в Україні в 2017, в Києві нарешті, а не в Харкові, мають почуватися як в еміграції – цього мені не збагнути.. невже не зрозуміло, що дітям бажано би знати мову країни, в якій вони живуть, якщо ви вже так категорично не хочете, щоб ваші діти послуговувалися нею щоденно??.. про це можна говорити безкінечно – всі україномовні, які віддавали дітей на музику і в спортивні секції, знають, про що я.. Майже неможливо знайти україномовних тренерів/викладачів в таких закладах.. І діти наші постійно почуваються в меншості – в кращому випадку до них переходять індивідуально, що не робить однак перебування там таким комфортним, як для інших, російськомовних дітей..
Я втомилася.. втомилася, що українська мова комунікації чи викладання стає чи не найпотужнішим фільтром.. що абсолютна більшість дитячих закладів орієнтовані повністю на російськомовного споживача.. Мені набридло боротись, відстоювати прописані конституцією права, щось комусь доводити, мені просто хочеться, щоб в цій країні діти, які розмовляють мовою цієї країни, не почувалися білими воронами – і це все…
Шукала на весну табір дітям.. з рекомендованих подивилася 3 – ВСІ описання, сторінки, сайти – все російською.. абсолютно.. Ну, я же не горда, я написала, щоб уточнити.. Ну мало лі.. Так, в ПП вони відповідають українською, і, власне, цим все і обмежується… Іди на фіг, Юля, зі своєю українською.. Їдь в свій Харків і не вимахуйся!.. тут у нас всі нормально разговарівают і не розводять вотетовот – чи твої діти не розуміють російської?? Не видумуй….у нас тут більшість!..
Як же я втомилася від того…
І я не знаю, що робити..
П.С. дуже хочу наголосити, що нікого не хочу образити чи протиставити – не читайте поміж строк.. І да, україномовність в мене не тотожня патріотизму чи іншим чеснотам – маю на увазі саме те, що сказала, і не більше..

001

002

003

004

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Anastasia Levkova

Я можу розповісти сотню історій про україномовність — мою та моїх близьких. Можу розповісти про те, як у дитинстві знайома дивувалася слову «прізвище» з уст моєї сестри: «Чого ти кажеш «прізвище»? Кажи «фамілія». А наша родичка гидливо кривила губи, почувши від мене слово «плівка».

Можу розповісти про те, як моя шкільна подруга сміялася зі слів «перепрошую» і «кокетка» (саме в українському звучанні «кокетка», не російське «какєтка»).

У поїзді (я вже студентка) провідник відмовлявся дати мені ковдру, бо що таке ковдра? Глупа ніч, усі сплять, а він учив мене казати «адєяла», бо «ковдра» ніхто не розуміє, і взагалі що то за сон рябої кобили — ця наша українська мова, чого ми так на неї напосілись. От у нього донька володіє англійською і ще якоюсь, багато з ким спілкується, багато де їздить і каже, що українською ніхто ніде не розмовляє і нікому вона не потрібна.

Водій у маршрутці перекривляв моє слово «решта».

Моя сусідка по гуртожитку, читаючи Ніцше в бібліотеці Вернадського, чула поряд щиро здивований голос: «Девушка, Ницше на украинском? Как это Ницше может быть на украинском? Как? Вы и с друзьями разговариваете на украинском? Разве это возможно?».

Мій україномовний друг-італієць ішов у кіно на розрекламованого «Поводиря» і половину фільму не розумів, адже половина була несубтитрованою російською (російська там виправдана, адже саме нею спілкувалися чекісти, але чому без субтитрів?).

Син моєї подруги вчить німецьку мову в Ґете-Інституті. Викладачка пояснює німецьку граматику російською. Хлопець не розуміє, бо чого б він мав розуміти слова «падеж», «глагол», «склонение», якщо ніколи їх не вчив? Чому, щоб опанувати іншу мову, він має вдаватися до посередництва ще якоїсь третьої, незнаної? Група російськомовна, але хлопець має позицію, і вона натикається на насмішки й ворохобню: сусід по парті, старший на рік чи два, обурюється: «Да тебя никто не понимает, ты что, не можешь говорить нормально!».

Моя подруга, мама дівчинки-другокласниці, каже, що змушена постійно пильнувати мовне оточення своєї дитини, боротися за нього, бути насторожі, аби в разі чого дати відсіч. Тільки-но відволічешся — і твою дитину вже вчать пісеньок «Ходит-ходит серый волк», «В лесу родилась елочка», пропонують російські книжки й у разі чого виправдовуються «какая разница, какой язык».

Якщо ви україномовні, теж можете розповісти сотню історій. Ці історії перетікатимуть одна в одну, і годі переповісти все, адже є випадки, які ми запам’ятовуємо, бо вони кричущі, а є такі, на які вже не звертаєш уваги або звертаєш, але мовчиш, інакше говорити довелося б виключно про це.
Якщо коротко, ті історії не так про «крихітну свічечку букви Ї» та «місячний серпик букви Є» (за Іваном Малковичем), як про невпинну боротьбу, яку веде стійке, але водночас крихке Я в країні, де мало б почуватись якнайкомфортніше.

Ця боротьба не минає безслідно для здоров’я: організм, навіть загартований, виснажується. У десятирічного сина моєї подруги, щойно він виходить із Ґете-Інституту, починається істерика. У мене після розмови з провідником про «ковдру» й «адєяла» всю ніч безсоння. Мама другокласниці тому й відволікається іноді, тому й дає слабину, що жити в стані постійної боротьби неможливо. І головне питання: чому боротися за це маємо ми особисто, а не наша держава, безпека якої й полягає в захисті державної мови?

Ви кажете: «мовний патруль». Усе життя ми, україномовні по східний бік Збруча, стикаємося з мовним патрулем багатьох російськомовних. І, як на мене, проблема, яку часом озвучує дехто з них, мовляв, Українська держава насаджує українську (приклад, який часом наводили кримчани, — українська мова на поясненнях до лікарських препаратів), полягає в тому, що Українська держава недостатньо послідовно, а може, навіть недостатньо жорстко (боронь Боже, щоб мечем, але створюючи відповідні умови) її запроваджувала. Не так, як Фінляндія — фінську, Чехія — чеську, а Франція — французьку.

Я проти мовного патруля, бо проти авторитарності й тиску. Але вдамся до метафори: не може людина на милицях перемогти в бігові здорову людину. Людину на милицях варто підтримати, створити доріжки, якими вона безпроблемно рухатиметься і більше не ламатиме ніг, створити умови для одужання, і лише коли зможе ходити сама, пропонувати змагання. І було б дивно, якби людина на візку виступала за будівництво сходів, якщо немає пандусів. Це жорстка аналогія, але ідея в тому, що умови для функціонування української протягом кількох століть були такими, що вона не може почуватися повноцінно.

Я переконана, що нічого кращого за демократію не вигадано. Щойно мої і ще мільйонів таких, як я, мовні права не порушуватимуть, я захищатиму права російськомовних; якщо потрібно, ходитиму навіть на мітинги, і моє серце радітиме наявності в країні російськомовних ЗМІ (як і кримськотатарською, болгарською, угорською, вірменською мовами, івритом). А поки що, пробачте, не можу.

джерело

 

Особисті історії

Опубліковано:

Римма Бараненко

ХЕРСОНСЬКА ЧИНОВНИЦЯ ВІДМОВИЛАСЬ СПІЛКУВАТИСЬ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ З ВІЙСЬКОВИМ КАПЕЛАНОМ, ЯКИЙ ПОБУВАВ В ПОЛОНІ У СЕПАРАТИСТІВ
Херсон – обласне місто прикордонної області на межі з окупованим Росією Кримом. Тільки завдяки зусиллям патріотів – ми не стали здобиччю як Донбас. Але небезпека нападу агресора ще досі нависає над нами. Кожен день чуємо новини з Мордору, як вони будуть нападати на нас – «рятувати рузькоговорящих». Недарма вже лунають заклики вести в області ВГА.
І ось звичайна херсонська чиновниця на вимогу клієнта відмовляється говорити українською мовою.
Звичайний день, звичайний ЦНАП, звичайна процедура прописки. Але, мабуть, звичайним для чиновників, нелюдяним відношенням до клієнтів – процедура переросла в скандал, а далі в мовний скандал.
Священник – капелан отець Ігор Петренко прийшов у херсонський ЦНАП, щоб приписати дружину. А потрапив з його слів «у сепарське кодло» і звичайна процедура переросла у скандал із з’язуванням принципових мовних позицій.
Навожу свою бесіду з отцем Ігорем. Самому йому через емоційне хвилювання це викласти важко.
«Так, – каже отець Ігор, – я запізнився за графіком, бо процедура вимагає присутності саме дружини, а вона ж кормить наше місячне дитятко. Поки зібрали обох – то на 10 хвилин пізніше приїхали. Нас все-таки прийняли. Але далі виникла конфліктна ситуація через те, що попросили ксерокопію паспорта, а в нас її не було, і не було часу йти до сервісу з платним ксероксом, куди нас відсилали. Тож я звернувся з проханням до дівчини, яка нас обслуговувала, щоб вона зробила цю ксерокопію на ксероксі, який стоїть в неї прямо під рукою. Вона відмовила, сказавши, що це ксерокс для її особистих потреб. Я намагався попросити ще раз, а потім спитав: чи це принципова її позиція? Вона відповіла: «Так!». Тоді, я вже доведений таким байдужим відношенням та небажанням розуміти проблеми інших людей, відповів, що теж маю принципову позицію і хочу, щоб до мене в державних установах звертались українською мовою. Працівниця, яку звали Мельчаковська-Чеснок Ольга Григорівна, від самого початку зверталась до мене російською, хоча я постійно говорив українською. Після мого прохання про державну мову – вона стала просто ігнорувати мене. Я ще раз попросив – повне ігнорування: відвертання від мене, заглядування у свій телефон і короткі зверхні відповіді на мої звернення знову ж таки російською!! Я тоді, вже доведений таким відношенням до емоційного зриву, повторив прохання, згадавши відомий жарт і сказав: «Ви що не можете говорити зі мною українською, у вас що «руськоговорящіє челюсті»? Після цього дівчина взагалі відмовилася приймати документи і визвала охорону.
Охоронник ЦНАПУ почав розказувати мені про Конституцію і гарантію того, що всі мови можуть використовуватись вільно. Я заперечив, що у нас ЄДИНА ДЕРЖАВНА МОВА – УКРАЇНСЬКА! Він мені знову про «повноправність мов нацменшин» став розказувати. Я сказав, що буду звертатись до нього татарською, але чи зрозуміє він мене? На здивування охоронця, я відповів, що це теж мова нацменшин і має право бути в обороті, то чого він не розмовляє нею, а саме російською? Далі спілкування зайшло в глухий кут. Довелося звертатись і до начальниці відділу. Повторювати свою принципову вимогу, щоб зі мною в державній установі розмовляли державною українською мовою! Але там теж не зустрів розуміння…
Дружину врешті-решт таки прописали. Витратили ми на це в рази більше часу, ніж планували, купу нервів (своїх та знервованого малятка). Але гідного відношення як до української мови так і до українського громадянина не побачили.
Більш того, потім від працівниці посипались звинувачення, що це я затіяв сварку, ображав її, навіть матюкався! Скажу, що цього не було. Грішним ділом, на таке свинське відношення до нас та до мови, вже після сварки в мене вирвалось слово «коза». Я про це шкодую та розкаююсь в цьому, але хто побачить на відео до якого стану мене довели цим «сервісом» та відношенням до української держави, і хто хоч раз побував в такій ситуації, думаю мене зрозуміє.
Так: я був знервований. Але ж мене і довели до цього працівники ЦНАПУ. А коли зі мною ПРИНЦИПОВО НЕ ЗАХОТІЛИ ГОВОРИТИ УКРАЇНСЬКОЮ – в мене обурення сягнуло через край!
На середині конфлікту, я здогадався вмикнути телефон. Подивіться самі. І зробіть висновки: чи нормальна така ситуація? Таке відношення до людей і до мови?»
Це мій переказ того, що почула від отця Ігоря. Більше того почула, що ця дівчина Мельчаковська-Чеснок Ольга Григорівна не тільки не спробувала загладити конфлікт, а ще й збирається роздмухувати його, звинувачуючи отця Ігоря!
Я, мабуть, чогось не розумію… Сама колись працювала держслужбовцем і в нас було основне правило: в першу чергу – клієнт; друге правило: ніколи не допускати скандалів, намагатись гасити їх ще у зародку, ну і третє: коли поступали на службу – всі здавали екзамен з української мови. Це було давно, ще у часи революції 2004 року, а зараз у 2017 році, коли у нас йде війна з агресором Росією, чи не повинна українська мова бути понад усе??
А якщо пані Мельчаковська-Чеснок чогось не розуміє, то поясню: поки Ви сиділи у теплому кабінеті, отець Ігор був одним з тих, хто робив все, щоб цей теплий кабінет у Вас був! Не підвал під снарядами, не зйомна кімната в чужій області, як у тисяч біженців, а саме Ваш кабінет і Ваш дім. Отець Ігор постійно їздив на передову, підтримував наших воїнів духовно та матеріально: як капелан – служив Літургії та причащав воїнів під щохвилинною загрозою несподіваних обстрілів, і як волонтер – возив захисникам їжу, одяг, спорядження. І за це ледь не поплатився життям. Два роки тому він попав у полон. Коли отця Ігоря схопили на ворожому блокпосту, пані Мельчаковська-Чеснок, його по-звірячому просто забивали насмерть. Але він дивом вижив. Ми про це не знали. Він просто зник. Декілька місяців всі думали, що він загинув. Ми не втрачали надії – молились всім Херсоном: Церквою, Херсонським Майданом і постійно шукали його. І він знайшовся в полоні, де відсидів в ямі, витримав знущання, і не зламався! Більше того – підтримував дух іншим полоненим! А згодом отець Ігор, разом з іншими в’язнями окупантів, був вигнаний сепаратистами доставати тіла наших героїв з під завалів Донецького Аеропорту. Отих самих героїв, яких ми тоді оплакували. І він теж оплакував і молився над ними. Про це сепаратисти зняли сюжет. Так ми дізналися, що отець Ігор живий. Потім отця Ігоря таки визволили з полону.
Це я до того, якщо отець Ігор нашим чиновникам здався занадто знервованим та комусь надто принциповою здалась його позиція щодо мови. Пані Ольга Мельчаковська-Чеснок, якби Ви пережили таке, то ви б ще років 5 на людей боялись глянути! А коли б чули мову тих, хто скакав по Вашим ребрам і декілька місяців в ямі протримав, то мабуть кожен день говорили українською, навіть, якщо з народження були російськомовні.
А отець Ігор не зламався – він продовжує свою справу. І він продовжує робити все, щоб Ви, пані Ольга, мали далі можливість сидіти в теплому кабінеті й навіть так по-хамські відноситись до нього і до нашої держави, на яку ви працюєте. І вважати великим перевантаженням зробити ксерокопію паспорта, та великим напруженням витримати емоційне невдоволення клієнта!
(Хоча, припускаю, що наші чиновники і надспокійну людину навіть без мовного питання до білого каління зможуть довести. Принаймні, бачачи на відео цю хамську байдужість, розумію, що на місці отця Ігоря я б теж не була спокійна.)
Підсумкове питання: ЧИ БУДЕ КОЛИСЬ ПОРЯДОК В ХЕРСОНСЬКИХ ДЕРЖАВНИХ УСТАНОВАХ? ЧИ ВИВЧАТЬ ЇХ ПРАЦІВНИКИ, ЩО ДЕРЖАВНА МОВА – УКРАЇНСЬКА?!! І ЩО ВОНИ ЗОБОВ’ЯЗАНІ РОЗМОВЛЯТИ НЕЮ. ТИМ ПАЧЕ НА ВИМОГУ ВІДВІДУВАЧІВ! І ЩО ВОНИ ПОКЛИКАНІ ОБСЛУГОВУВАТИ ВІДВІДУВАЧІВ, А НЕ ВІДВІДУВАЧІ ПОВИННІ ДОГОДЖАТИ ЇМ.
І ЩЕ: ЧИ МАТИМУТЬ ЧИНОВНИКИ ХОЧ ЯКУСЬ ПОВАГУ ДО ЛЮДЕЙ, ЯКІ НА СОБІ ВИНЕСЛИ ЦЮ ВІЙНУ???
Хотілось би почути публічну відповідь від публічних осіб. А дружина отця Ігоря, якій спочатку відмовили оформляти документи, буде писати ці питання до мера Володимир Миколаєнко та до голови ХОДА Андрій Гордєєв. Оскільки Павло Гавриш опинився невільним свідком конфлікту – думаю він не дасть це зам’яти.
Сподіваюсь на підтримку активістів та ЗМІ.

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Oleh Oleg

Вчора стикнувся з черговим проявом українофобії в сфері обслуговування та попиранням базових прав українців в Україні. Сталося це в ресторані “Євразія” в центрі Києва на вул. Льва Толстого 11/61. В моєму рідному місті, на моїй рідній вулиці, в столиці України, де я народився і живу, мене вкотре дискирмінують за мовною ознакою. Я гадав, що мережа “Євразія” вже почала змінюватися, бо останнім часом при замовленні телефоном хоч і вітаються російською мовою (іноземною), але завжди одразу переходять на чисту українську, коли чують моє “Доброго дня!” Проте сьогодні у вищезазначеному закладі мене всі співробітники зустріли мене російською мовою та продовжили у відповідь на мою українську обслуговувати мовою країни-окупанта, мовою, яка мені просто неприємна через давню історію русифікації та окупації України сусідньою росією. А моя дитина взагалі не знає цієї мови і не зобов’язана, бо в нас єдина державна мова – УКРАЇНСЬКА. То що вона має робити, коли підросте і почне стикатися зі сферою обслуговування в столиці??? Переїжджати до Канади, щоб чути там українську та не чути русский язык? Але повернемося до сьогоднішнього випадка. Адміністратор цього закладу Мар’яна (прізвище назвати відмовилася, що є порушенням) вперто насміхалася з прохань не порушувати моїх прав та відповідати мені українською. Ба більш того, в кінці взагалі сказала, що “нє панімаєт мєня і нє абязана”. Це при тому, що меню в них та вся система на комп’ютерах українською мовою! Я не витримав та попросив книгу відгуків, яку вона спочатку не хотіла надавати, та залишив відгук з проханням офіційної письмової відповіді. Ще вперше хотілося викликати поліцію для складання акту, але в мене просто не було часу чекати на них, бо я поспішав додому, де мене чекав мій син, в якого День Народження та бабусі з дідусями.. На моє останнє питання, чи вона (адміністратор) не з росії раптом приїхала, вона сказала, що з “Бєларуссіі”. Кажу, що в Білорусі вже знищили свою мову, хочете й нашу мову знищити? Але я вам НЕ ДАМ цього зробити!! Я БУДУ БОРОТИСЯ Й НАДАЛІ! Українську мову зневажливо називала “укрÁінскім” та відповідала, що знає іноземні мови, але не змогла перейти на жодну, навіть, англійську.
Мені цікаво, хто саме буде розглядати цю скаргу? Чи не вона раптом? Вона ж адміністратор.. Тож хочеться донести цей випадок до вищого менеджменту “Євразії”, щоб вони зробили належні кроки з виправлення цієї ганебної практики в конкретному закладі і мені не довелося звертатися до суду. Тегну офіційну сторінку і позначте когось з керівництва, друзі, якщо знаєте:
Сеть ресторанов и суши-баров «Евразия»

P.S. Нагадаю, що внаслідок останньої моєї подібної офіційної скарги пару тижнів тому “СпортЛайф” приніс мені офіційні вибачення, а співробітниця вже через 2 дні раптом заговорила до мене українською, хоча жорстко відмовлялася це робити раніше. Також мене запевнили, що “СпортЛайф” почав процес українізації.

06/02/2017 РЕЗУЛЬТАТ: Представники “Євразії” в особистому спілкуванні зі мною принесли вибачення і запевнили, що в майбутньому таке не повториться. Директор закладу повідомила мені, що з адміністратором та співробітниками була проведена належна роз’яснювальна робота. Будемо сподіватися, що зміни дійсно відбулися. Будемо контролювати.
Друзі, боріться за свої права. Навіть одна людина може змінити світ. Закон на нашому боці. Ми мусимо змінити і відродити Україну, або її не стане.
«БОРІТЕСЯ — ПОБОРЕТЕ! ВАМ БОГ ПОМАГАЄ!»

 

16587378_1528564883821128_2714362012316507303_o

 

джерело