Архів теґу: особисті історії

Особисті історії

Опубліковано:

16252055_431129160552516_7261989669173310608_o

Oleh Oleg

Пару місяців тому україномовний фейсбук з подачі однієї людини радісно вітав перехід СпортЛайфу нарешті на державну мову. Всі були в захваті, там ніби якісь таблички були на кшталт “Тепер ми розмовляємо українською”. Що найцікавіше, мова йшла саме про той київський спортклуб, в якому я маю (не)щастя бувати регулярно. Щоб ви розуміли, тоді їх вистачило на один день, не більше. Бо я на радощях прибіг туди наступного дня, але вже не побачив цих табличок, натомість традиційно почув на рецепції московську мову. Хотів ще тоді написати про це, але вирішив не псувати вам свято.
Але днями вони мене дістали остаточно. Другий рік (скоріш за все, останній) я купую там Преміум абонемент, купую там додаткові послуги, а вони (половина персоналу, як мінімум) не поважають моє право на отримання інформації у себе вдома в Києві, в столиці України єдиною державною мовою! Деякі співробітники переходять на українську після прохання, а деякі вперто не хочуть, ще й сміються з такої вимоги. Я не люблю писати скарги, але цього разу вже не втримався. Після того, як дівчина співробітниця неодноразово відмовилася надати мені послугу державною мовою, я попросив книгу скарг та керівника конкретно цього клубу до розмови. Керівників, за їх словами, на місцях в них нема, вони сидять десь в іншому місці (в бункері?), а замість офіційної книги скарг спочатку мені намагалися підсунути якісь саморобні анкети “с пропозициями от клиентов”. Нарешті отримавши справжню книгу скарг, я залишив наступний відгук (на фото). Бачу, що відгук вийшов трохи сумбурним, навіть, дату забув зазначити.. Текст треба трохи підрихтувати на майбутнє (вислухаю ваші пропозиції з цього приводу). Свої контактні дані та телефон я залишив. На місці співробітниця “сервісу” (чи як вони там звуться – ті, що тримають книги скарг та оформлюють договори) запевнила мене чистою українською, що розуміє і підтримує мене і обов’язково передасть зауваження та відгук керівникам. Також зазначила, що СпортЛайф справді нещодавно взяв курс на українізацію (я цього не помітив). Прізвищ поки що не вказую, почекаю на їх реакцію. Але вже минуло дві доби і ніхто не намагався зі мною зв’язатися. Завтра йду на тренування, тож хотів вислухати ваші поради, дорогі друзі. Якщо нічого не зміниться, що робити далі? Писати повторну скаргу і дублювати скаргою в Держпродспоживслужбу? Яким саме чином вимагати захисту прав споживачів – письмово чи кудись подзвонити? Підкажіть, будь ласка, хто має досвід. Дякую.

16178846_1510368348974115_3035757635208935149_o

джерело

Vsevolod Zheyko

Учора, о 14:15-14:20, в одному з супермаркетів «Coop Максі» м. Чернігова (проспект Перемоги, 137), касирка з нижченаведеної знимки відмовилась надати мені послуги українською мовою. Приблизно так відбувався цей діялог:

— Доброго дня.
— Добрий дєнь.
— Даруйте, чи не могли б Ви вимовити це державною мовою?
(павза)
— С вас 89 ґрівєн 33 капєйкі.
— Чи можу я почути це державною мовою?
— Я разґаваріваю на том єзикє, на каком мнє удобна!
— Перепрошую, та це порушення Закону «Про захист прав спожив…»
— (перериває на слові) Ета ні нарушеніє Закона Украіни, а права Ви дома будітє мамє качять! Я жду, штоб ви прабілі тавар і ушлі!

Крім того, ця общєпанятна лярва навіть не завважила відсутність у крамниці книги відгуків і пропозицій. Кінець кінцем, я навіть отримав відмову у спілкуванні з адміністрацією супермаркету; обидва пункти вказані мною в листі до Укоопспілки. (Скріншот листа додається разом зі світлинами.)

Тож закликаю вас, шановне товариство, долучитися до виховної роботи з Укоопспілкою за допомогою телефонів та електронних листів.

Крига вже скресла, та задля ефективности варто її підігріти. Лупаймо сю скалу! Так переможемо.

16252055_431129160552516_7261989669173310608_o

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Dmytro Zadniprovśkyj

Сьогодні 22.12.2016 року, робив покупки у магазині АТБ що знаходиться під Києвом по варшавській трасі, смт Гостомель вул. Кулєшова 26 б.

Привітався як завжди українською з касиром, у відповідь почув язеку сусідньої території, яка зараз окупувала частину Української землі, та впроваджує агресію відносно України.

Ввічливо попросив дівчину, обслуговувати мене українською, та пояснив що маю право як громадянин України, в Україні отримувати послуги українською мовою.

На що вже в нахабній формі отримав відмову. “Я с данєцка прієхала, і буду тут разгаварівать как мне хочіца”
Ну, а я з Маріуполя приїхав, то що тепер?

Попередив що буду змушений викликати патруль, як що надалі будуть порушуватися мої конституційні права. На що почув ” та мне все равно”.
Викликав керівника закладу, для якої також мовне питання не є важливим, та вона зайняла бік своєї підлеглої.

Її колеги вмовляли звертатися до мене та обслуговувати українською, на що вона категорично відмовлялася.

Після приїзду патрульних, мені надали українського касира. Вдумайтесь, в Україні українцю, надали україномовного касира! На вимогу не українця, а правоохоронців.

Дівчинка привітливо зробила свою справу, без проблем, спілкуючись українською.

Я надав пояснення поліції, вони зібрали пояснення від адміністрації.

Там ще алкаш “атошнік” поліз, але ще й цього аватара вчити розуму вже не було а ні часу, а ні бажання.
Але теж такий контингент для України. Тепер кожний кончений алкаш який посидів біля БП сам себе героєм вважає, та має виправдання власній алкогольній залежності. Сумні часи.

Чіпати його не став, хоча він і провокував дуже, руки розпускав, намагався образити. Він все одно не зрозуміє за що, ледве на ногах стояв, та приходив за черговою пляшкою горілки.

Хоча тому кому цікаво скажу, що був і у військкоматі ще у 2014р. де відмовили, і їздив добровільно, і волонтерством займався (безкоштовно).
Ну то таке.

Висновок:На чеку який я сплатив 20% в мене забрала держава, з якою в мене контракт у вигляді Конституції та законів.

Я свою частину контракту виконав, віддав гроші державі. Цікаво як поведе себе держава конкретно в цьому випадку.

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Eugenia Kuznetsova

Така сьогодні ситуація відбулась. Прийшли на ковзанку в Льодовий клуб у Вінниці. Діалог відбувся такий з пані Ольгою.
– здравствуйте!
– доброго дня! А українською ви розмовляєте?
– трішки. Триста двадцать гривен. (Починає пояснювати правила на ковзанці)
– а можна правила катання пояснити українською?
– нет.
– а чому?
– мне удобней русским. На русском языке.
– будь ласка, обслужіть нас українською.
– нет, мне удобно на русском.

На цьому я забила вести діалог.

Ну от в мене, наприклад, дитина російської не розуміє. І взагалі нас було шестеро – ми просили пояснити правила українською. Слів вибачень я не почула – просто “нєт”. Так удобнєй конкретній пані Ользі. У відповідь мені цитують перепис 2001 року (16 років минуло) і розповідають про переселенців, що, звичайно, маніпуляція.

Що робите в таких ситуаціях, френдз? Як донести до менеджменту не лише право Ольги на удобство, але і моє право споживача?

джерело

Rostyslav Martynyuk

Пересічна київська драма. Новорічне свято для дітей в Українському Домі – толька на русском язикє.

Коли спитав організаторів – Асоціацію айкідо – чому так? – помітив: НА ЦЕ їм вперше в житті звернули увагу.

…Свято інтерактивне. Що мають переживати діти, яких Снєґурочка стимулює говорити не по-українськи? Хтось попередив батьків, що так буде? Навряд.

Спорт залишається стовпом московщення дітей у Києві. Тим більш небезпечним, що втовкмачує асоціацію: СИЛЬНИЙ говоріт по-русскі….

джерело

Lana Us

Вимагаю навчання українською – 1.

Я – студентка магістратури, яка в Києві не може отримати освіту державною мовою.

Після тижня настановчої сесії я написала заяву про відрахування з Державного вищого навчального закладу “Університет менеджменту освіти” Національної академії педагогічних наук України. Я не хочу слухати лекції російською та вимагаю виконання Закону про вищу освіту (мова навчання – державна).

З 25 пар 2 провели державною – одну після моєї обіцянки писати скарги в МОН, ще одну – бо російськомовний викладач саме цю єдину тему раніше підготував українською для іншої аудиторії.

Керівництво виправдовує російську співробітників різними причинами і пропонує лишитися студенткою, якщо я зможу стерпіти на парах російську. Офіційно: ми намагатимемося перелаштуватися, одразу (на 26 році незалежності!) не вийде. Неофіційно: нічого не зміниться, але є й україномовні викладачі. Педагогічний виш, 3-я річниця революції гідності, війна з Росією…

Свою персональну проблему я вирішила (чекаю повернення грошей і втрачаю рік). Лишилося вирішити проблеми системи – в освіті, з правами людини та порушенням законів)

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Александр Польченко

Я просто запитав українською!!
Є такий вислів -” театр починається
з роздягальні”
Після сьогоднішньої пригоди добавлю ,а Будинок Кіно в Києві з чергового вахтера!!
Нас колись вчили,що театр це не стільки приміщення , а головне ті хто там працюють ! І не завжди про театр складається враження виходячі з акторів які там працюють! Про театр можна дізнатись навіть не заходячи в середину і не дивлячись жодної вистави!
Адже будь яке адміністративне приміщення спочатку презентує…правильно черговий-вахтер! Саме він ,його образ зустрічає нас на порозі! І якщо глядач іде до театру а при вході білетер беручи квиточок почне на нього “ричати” або повернеться до вас спиною чи скаже ,що не розуміє вас і вашу мову, то чи захочете ви ще раз прийти в цей заклад ? Звичайно ні!Тому ,що “вахтер-білетер” уже створив своєю поведінкою образ цього приміщення і тих хто там працюють!
Я не так часто бував в Будинку Кіно в Києві ,але коли туди приходив то так складалось ,що заходив через службовий вхід! І тому ця історія ,яка відбулась 3 грудня 2016 року мене просто шокувала!
Вранці мені зателефонував приятель ,якого я добре знав по Криму і сказав ,що буде в Києві проїздом лише до вечора! А зараз він знаходиться в Будинку Кіно де у них проходить захід на 2 му поверсі! Захід-це ключове слово !Просто сказав , у нас тут захід! Добре ,домовились ,що об 14-й я приїду до Будинку Кіно ! Десь о 13-45 я вже стояв біля центрального входу! Щоб не турбувати телефонним звоником приятеля,який на якомусь важливому заході я вирішив запитати у миловидної жіночки,яка сиділа перед дверима в холі на сторожі і з посмішкою зустрічала діток ,які заходили в середину ,теж мабудь ,на свій дитячий захід.
Підійшов привітався і спитав: “Скажіть будь ласка ,чи можу я пройти на 2 й поверх ,там проходе захід і на мене чекає приятель” Посмішка моментально зникла з обличчя і я побачив як людина -жінка на моїх очах перевтілюється в” сторожову собаку дворнягу” Вона спочатку випрямилась,потім тихенько “загорчала” виставивши вперед зубки ніби збиралась мене вкусити ! Але мабудь згадала ,що її сюди господар посадив не кусати а спостерігати і пропускати чи не пропускати …Після чого вона посміхнулась своєю сторожовою посмішкою та від думки вкусити не відмовилась і вкусила та тільки скавучачим своїм словом:”Я не понімаю вашего язика і я нє знаю что означаєт по вашему “захід” -скажитє на русском!”От тобі й маєш! От тобі й Будинок Кіно і спілка кінематографістів України!? Зі мною в житті всяке було ,але за 40 років в Криму навіть від самих затятих шовіністів -україноненависників я жодного разу не чув ,що вони мене не розуміють-могли сказати говори “нормальною мовою” але коли я продовжував спілкування українською то відповідали ,хоч і своєю російською ,але відповідали.А тут !? Я завмер! Перше ,що прийшло на думку це “російський трьохпалубний МАТ” але стоп! Ти ж на порозі Центрального столичного українського Будинку Кіно- Національної спілки кінематографістів!!!Ні зупинись ,попробуй обійтись без звичної для неї мови -сказав я сам собі!!!
-Скажіть -продовжую-це Київ вулиця Саксаганського будинок Кіно?
Сторожова -мовчить -вона мене не розуміє ,тобто мою українську!! Я спробував їй як глухонімій до української мови на пальцях показати ,що я хочу пройти на 2 й поверх!!!!Відповідь одна -“говори російською тоді дам інформацію а ні викличу охорону” Я погодився на охорону!! В цей момент зазвонив мій телефон приятель попросив підійти до службового входу!!!
Кажуть ,що всі собаки схожі на своїх господарів! Якщо мені хтось скаже ,що в Будинку Кіно господар будівничий України ,порядний і чесний українець я відішлю їх до його “сторожової -вахтерши”

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Larysa Nitsoi

Я взагалі-то пухнаста. Останнім часом з мене ліплять монстра. Злу і нетерпиму. Особливо нетерпиму. Ви хоч знаєте, що таке терпіння?

Моє терпіння почалося десь у 12 років.
– Мам, ми росіяни? – питаю я.
– Ні, українці.
– Ну ма, ну згадай, може в нас є десь родичі в росії, хоч далекі?
– Та нащо тобі?
– Хочу бути росіянкою, українці – це забиті колгоспники …

Мені 15 років. Ми з родиною приїхали в гості в Київ.
– Мам, давай у Києві будемо розмовляти російською, не хочу, щоб нас сприймали як селюків

16 років. Я-студентка знайомлюся з компанією хлопців теж студентів.
– Ти што, учішся на украінском філфакє? Ти врьош … нє может бить. Ти нє такая! Там учатся одні лохушкі.

17 років. У нас, студенток, нова розвага після пар ходити з магазину в магазин Кіровограда і питати в продавчинь українською мовою про наявність товару. Продавчині нічого не розуміють. Нас це смішить. Але недовго. Це сумно, що ми на своїй землі як іноземці, і українська мова в Україні чужа і ми чужі на своїй землі.

19 років. Гуляємо увечері з одногрупницями по проспекту Комуністичному.
– Дівчатка, ви собі хочете вірте, хочете – ні, а настане такий час, коли знову буде модною українська мова, вишиванки і «глечики». Як у фільмі «Весілля в малинівці». В Україні розмовлятимуть українською! Ну що ви регочете? Ніяка я не фантазерка – побачите! Ми ще це застанемо!

21 рік. Революція на граніті.
– Мам, не плач, не виженуть мене з інституту… Ми нарешті матимемо Україну, розумієш, і говоритимемо українською!

25 років. Я – мама. Моя дитина заговорила російською. Звідки? Вся родина, близька і далека, україномовна. Ааа, ясно. Мультики. Жодного мультика в Україні українською, жодного фільму українською, жодної передачі. Цитує російською російськомовні мультфільми.

32 роки зустрічаю на вокзалі донечку з дорогущого табору відпочинку. Дитя усміхнене, а очі сумні. Таки випитала:
– Там усі розмовляли російською і називали мене селючкою.
– А звідки були ті діти?
– З різних міст: Житомир, Полтава, Бровари.
– А ти казала, що живеш у Києві, що твій тато працює з президентом України?
– Казала. Мам, їм нічого не докажеш, я розмовляю українською, розумієш?

34 роки. Знову літо, знову доня з табору. Розглядаю привезені «трофеї»: грамоти, нагороди. Відкриваю альбом з фото – в кінці дитячими почерками побажання. Кидається в очі: “Леся, а ты, оказывается, классная девченка!» Горло стискається, бо я вже знаю, що це означає. Моя україномовна дитина знову була «забитою жлобихою». Усі діти 21 день відпочивали, а моя повинна була трудитися – відвойовувати своє місце серед російськомовних однолітків, тільки тому, що україномовна, доказувати, що вона нормальна, не розслаблятися, боротися, щоб отримати визнання ровесників: «А ти оказиваєтся, кльовая». Ну звісно, одразу вона не могла бути кльовая, бо україномовна.

35 років. Помаранчева революція. В моді вишиванки! Ще б українську мову в школи і ВУЗи! Нарешті припинять дорікати: “Ви па-нармальнаму гаваріть умєєтє?”

38 років. Дитина-студентка з друзями відпочиває на морі. Щось моє серце не на місці. Телефоную на мобільний. У доні голос схвильований, якісь різкі голоси:
– Мам, не можу зараз говорити, передзвоню.
– Доцю, що відбувається?!
– До мене приклепалися місцеві, щоб я, селючка, з ними нормальною російською розмовляла. За мене вступилися наші – одному вибили зуба…
Зв’язок обривається. Телефон поза зоною кілька днів. Господи, пора їхати на пошуки, чи що. Аж тут тирлинь-тирилинь. Чужий номер. Виявляється, відбулися не тільки вибитим зубом, а й розбитим новеньким телефоном дочки.

45 років. Революція Гідності. Боже, може ж хоч на цей раз українці в Україні отримають українську! Отримали АТО. Путлєр прийшов визволяти російськомовних. Усі українці – «фашисти, нацисти, хунта».

47 років. Національна дитяча лікарня України. В очі кидаються російські написи на стінах. Чому російські? Якщо тут лікуються діти з усієї України і мова порозуміння в Україні для всіх національностей – українська? Прошу написи зробити українською. Скандал, як посміла в Україні вимагати українську мову? Російськомовні влаштовують цькування. На телебаченні розпинають, топчуть на всю країну, ганять і гудять. Виставляють «вишиватною шизофренічкою».

47 років. Питаю в касирки в магазині, чи знає та українську мову і після ствердної відповіді прошу її обслужити мене українською. Та вперто ігнорує моє законне право. Якби вона спілкувалася з друзями – хай би говорила, якою хоче. Але в даний момент обслуговує мене, українку, в Україні за мої гроші і відмовляє мені в отриманні обслуговування українською мовою. Наполегливо залишаюся ввічливою. Прошу чотири рази. Вперто ігнорує і нахабно дивиться. Перед очима пролітають всі роки незалежності, три революції, вічні докори в «націоналізмі» і наше вічне ввічливе бекання у відповідь. Чемно прошу останній раз – касирка затято ігнорує. Змітаю у відповідь здачу з прилавка їй під ноги. До яких пір мене утискатимуть за українську мову? Скільки це продовжуватиметься?

p.s. Мене засудила вся країна. Плювати, що я поскаржилася, що мене довели. Плювати, що мене ґвалтували. Усміхайся і будь чемною, «бандерівське бидло». Які ще закони? Скільки років присідала в реверансах? Тридцять? І ще поприсідай стільки ж, «вишиватниця дебілоїдна». Проти мене ополчилися журналісти, редактори і ведучі телебачення із закликами не купувати мої книжки, бо ж «мене треба в дурку здати, істеричку тупу!».

Друзі телефонують і підтримують. Тримайся, пухнаста…

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Оксана Кротюк

Виявляється, навести лад в супермаркеті під силу одній людині.
“Екомаркет”. 30 грудня.
Попросила касира обслужити мене українською. У відповідь почула, що вона “нє обязана”. Спробувала пояснити, що таки зобов’язана. Розмова тривала хвилин п’ять. Я — з напругою в голосі, касирка — з обуренням, бо вона вважає, що “обязана тільки мамє с папой, а укрАінскава вона не знає, не вміє і нє обязана”.

Я сказала, що я не в Челябінську і не в Самарі, щоб слухати її російську; що подам до суду, що вона втратить роботу, а Екомаркет заплатить за цю пригоду великі гроші, — і далі свої торби збирала мовчки. Касирка, підтримана колегою з сусідньої каси, натомість так розійшлася, що спину їй не було. Я відійшла до пакувального столика, і вже звідти чула, що я “нєнормальная”, “псіхічька” , “прі чьом тут Чєлябінск і Данбас” і т.ін. Хоча — підкреслюю– я не сказала жодного грубого слова і не здіймала лементу.

Вдома я подзвонила на гарячу лінію Екомаркету. Сказала, що в нас відкрили новий магазин, що він мені подобається і я хочу бути постійним клієнтом. А тоді спокійно й детально переповіла свою пригоду, назвала ім’я та прізвище касирки й попередила, що, коли справу не вияснять, — подам до суду.
Мені сказали: згідно з правилами, відповідь я отримаю телефоном протягом трьох днів. Зайшло на свято. Ніхто не відповів.

Минуло 4 дні. Я знов пішла в Екомаркет. “Моєї” касирки того дня не було. На іншій касі, інша, на таке саме тихе моє прохання відповіла: “Я нє умєю по укрАински”. Я ще раз попросила, але вона вдавала, що вже не чує мене. Я тихо сказала: “Добре, навчитеся”.
Ця, на відміну від першої, розмовляла ввічливо і на прощання навіть побажала мені “Харошева вєчєра!”

Вдома я знов подзвонила на гарячу лінію Екомаркету, знов назвала прізвище касира і сказала, що й досі нема відповіді на перше моє звернення.

Відповіді нема, люди, й досі. Сьогодні вже 12 січня. А події були 30 грудня та 3 січня.
Але вчора я зайшла в Екомаркет. Побачила мою першу касирку і, внутрішньо зібравшись, звичайно, пішла з торбинкою на її касу. Черга була величенька. Коли переді мною лишалося троє покупців, я прислУхалася до розмови. І що я почула!…
Від каси — правильною, гарною і такою милозвучною, що хоч на радіо її веди чи став до ілюстрування правил орфоепії — лунає: — Добрий вечір! Вам пакет потрібен? … трам-пам-пам… — З вас стільки-то. Ось ваша решта. До побачення. Гарного вечора!

А покупець відповідав російською…
Мені просто заціпило.
Але те саме повторилося з наступним, а потім ще з одним покупцем… Я слухала її мову… Там жодного русизму, жодного акценту, навіть натяку на акцент… Навіть в тому вузькому лексичному полі чути було, що ця мова в її устах звучить не штучно — це жива мова, це її рідна мова. І жодного разу вона не перейшла до російськомовного покупця на російську…
… І це була та сама моя перша касирка. Та сама, котра, “нє будєт” обслуговувати українською, бо “нє знает, нє умеет и не обязана”…

…Я “построїла” один маленький Екомаркет. Я радію, бо він тільки-но місяць, як відкрився, і лиш почав вибудовувати свій стиль роботи. А поряд школа — і діти бігають сюди зграйками. І от тепер українська на всіх касах “за замовчуванням”. І лагідно.

Але радість моя блякне, коли думаю про ту касирку.
Що з цими людьми діється?.. Таке враження, що їм пороблено.

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Таня Джеріпа

Про україномовних дітей.

Вчора Віруня прийшла з садочку і каже:
– Мені Маша сказала, щоб я з нею російською розмовляла.
Яна:
– Чому? Як це відбулося?
– Я їй зробила зауваження українською, а вона сказала: я нє понімаю, гаварі са мной парускі.
– Та як же вона не розуміє? В неї бабця суржикомовна.. а ти що?
– Ну вона ж не розуміє, я і почала парускі з нею…

Ну дійсно, хто ж нам і дітям нашим забороняє мовою розмовляти… питання риторичне. Розмовляйте собі. Між собою.
Наші діти вже розуміють, що вони не такі, як усі. Вони вже розуміють, що повинні підлаштовуватись. Під друзів поруч, під усіх оточуючих, під дорослих тим паче.
Мова існує тільки вдома з батьками. Ну, ще в школі, але тільки на уроках. Все. Україномовного середовища немає зовсім.

Ви знаєте, скільки в Харкові, місті з півторамільйонним населенням, українських культурних центрів? Аж один. Що там, правда, не знаю. Додзвонитись туди не можу, телефони не дійсні, сайту взагалі нема. Гугл видає те, що бачите. На днях взнаю, чи взагалі він ще існує.
Хочеться знайти хоча б осередок мовний, щоб наші діти побачили, почули, що вони не самі. Що є люди, є діти, які спілкуються українською.
У Мирославки, хвала небесам, хоч є Пласт.

Мирослава розповідає. Йде з подружкою по школі, звертається до якоїсь вчительки з питанням, українською. Та відповідає парускі. Подружка, потім:
– Міра, абращайся к учітєлям парускі. Оні могут тєбя нє панімать.
Мирослава, зіронька моя:
– Мам, ну я їй і відповіла, що вчителі повинні розуміти українську, правда ж? Вони ж вчителі, освічені люди.

Я прошу, заставляти не можу й не буду, прошу свою дитину:
– Міня, я розумію, що це важко. Я все розумію. Але, будь ласка, пташечко, не переходь хоча б, коли я поруч. Не переходь, коли ти в себе вдома і до нас приходять гості. Намагайся розмовляти мовою з найкращими друзями. Вони повинні сприймати тебе справжньою, розумієш?
Вона розуміє.

Наші діти вже розуміють, що вони- білі ворони. Що вони рухаються проти течії.
Чи оцінять вони наші намагання, чи зрозуміють сенс? Чи не скаже мені моя донька в 14, 15 років, коли стадні рефлекси затьмарюють розум: мама, нащо тобі то все було? Чи не буде вона встидатися?
Скільки ще буде таких і подібних випадків?
Чи залишиться мова їй рідною?

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Solomia Shvab

про мову

бо задрали

якимось чином на українському інтелектуальному просторі заговорили з приводу мовного питання. заговорили досить гостро і емоційно, що не мало б бути характерним для інтелектуального простору взагалі, але «український», як завжди, робить свою справу.

словом, хочете емоцій, будуть вам емоції!

я народилися і виросла у повністю ізольованому від російської мови світі, ПОВНІСТЮ ІЗОЛЬОВАНОМУ! батьки мої – люди університецьких кіл – завжди прагнули витончити мою мову до досконалості, озолочували її благородною лексикою, не щадили за русизми чи неправильні наголоси, навіть, інтонація в нашому домі завжди мала суттєві рамки. я завжди страшенно пишалися тим, наскільки красиво звучала моя мова, в порівнянні з мовою будь-кого поза моєю родиною.

правда, те, що було моїм предметом для самоповаги, стало причиною відвертих знущань з боку реального життя.

– Соломія, а ти віруюча?
– ні, чому ти так вирішив?
– ну бо ти кажеш не красівий, а красивий. так тікі штунди говорять.

мені пощастило з мамою і з татом, які завжди тлумачили такі діалоги. в голові 8-річної дитини це не може розшифруватися саме по собі.

в 17 років я приїхала в Київ. і почалася війна.

починаючи з трактатів Арістотеля (перекладів яких на українську, ясне діло, в природі не існує), закінчуючи обов’язковим конспектуванням цього античного потоку думок, я займалася, насамперед, перекладами. може здатися, що це обов’язок студента, але НІХРЕНА ЦЕ НЕ МІЙ ОБОВ’ЯЗОК! я не поступала на іноземне відділення, не здавала іспиту на знання російської і повинна знати цю мову. МОЖУ, АЛЕ НЕ ПОВИННА!

– так, ета студєнти пєрвава курса паліталоґії?
– да!
– екзамєни у вас с дєсятава января начінаюцца, вот распісаніє.
– Аля, шо таке января?

і я не жартую. і це ще не кінець.

з часом я, звичайно що, адаптувалася. до сприйняття на слух і до читання. зрештою, значна частина моїх друзів – російськомовні люди, тому це досить очікувана ситуація. але грамоти я вчити не збиралася і не збираюся.

в якийсь момент прийшов час лупати сюю скалу, точніше шукати дорогу в майбутнє. і от я наївна така, ще зовсім молоденька дівчинка, почала писати у модні видання, шукати будь-яких можливостей. ЩОБ РЕАЛІЗУВАТИ СЕБЕ У СВОЇЙ КРАЇНІ, попрошу зауважити.

(після здачі тестової роботи)
– ви чітаєтє наш журнал вабщє?
– так, звичайно!
– і ви нє чуствуєтє разніци мєжду тєм, што ви напісалі, і тєм, што відітє в журналє?
– …
– ладна, напішите новоє заданіє, но ТАК КАК В ЖУРНАЛЄ.
– щиро дякую за другий шанс!

– Саламія, ви очєнь нам нравітєсь как чєлавєк, то у вас апять адна і та же ашибка. пісать нужна на рускам. ви дажє етава нє понялі, па етаму ми нє можем взять вас на работу.
– а де ж мені тоді писати про моду українською, якщо всі ваші видання російськомовні? можливо є шанс публікувати періодичні українські тексти?
– …

даю слово, що в діалогах подібного змісту я брала участь тричі в житті.

! «ви очєнь нам нравітєсь, но ви же пішетє на укрінскам» !

розумієте, мать вашу?! НА УКРАІНСКАМ!

після всіх тих ударів, десятків істерик і декількох депресій, я перестала стукати в двері, і почала мурувати свої власні.

дискредитеція? пригноблення? деформація норм? трагедія?

так от, любі мої поборювачі російської мови в Україні. поясніть, будь ласка, за що ви так зі мною? чим моя мова завжди була настільки гіршою за вашу? чим я, україномовна українка в Україні, недотягую до вас, таких самих простих смертних?

якщо раптом вам здалося, що ваше право на свободу хтось обмежує, то вам просто здалося.

«найбільша ознака скаліченості суспільства – це транслювання культури, яка це суспільство скалічила!»

як добре, що сльози витираються.

як шкода, що війни не пробачаються.

джерело