Максим Бризіцький | Портал мовної політики

Архів автора: Максим Бризіцький

Ave, Lingua! Мовний націоналізм та його роль у збереженні державності – Христина Потапенко

Опубліковано:

654

«Мова людини є для неї сутністю її душі»

Йоган Ґ. Гердер

У другій половині ХVIII, коли поняття державного націоналізму не існувало як такого, а саме слово націоналізм не мало жодної негативної конотації, завдяки працям німецького філософа Йогана Ґ. Гердера були введені поняття культурного та мовного націоналізму. Прояви державного націоналізму почали виникати з наполеонівськими війнами, коли держави, на які насувалась хвиля територіальних претензій Наполеона, розпочинали боротьбу за свою національну ідентичність та державу. Гердер у своїх працях «Мова і національна індивідуальність», «Про походження мови», «Ідеї до філософії історії людства», розкриває питання важливості збереження та розвитку мови. В одній зі своїх праць він зазначає:

«Чи є щось дорожче для народу, ніж мова його батьків?
У цій мові зосереджена вся думка народу, його традиції, історія, релігія та основи буття, все його серце і душа. Позбавити народ його мови означає позбавити його єдиного вічного блага»

За Гердером, саме від мови починається розбудова національної самобутності і власне мова є фундаментом всіх культурних цінностей народу. Мова – це основна прикмета роду, за якою розрізняли на категорії «свій» та «чужий». Знищення мови того чи іншого роду призводило до його зникнення, оскільки стиралась його найважливіша дефінітивна ознака. Гердер багато писав про культурний націоналізм, але з поміж нього виділяв мовний націоналізм як невід’ємний чинник існування першого. У часи, коли державний націоналізм був лише засіяним у суху землю імперіалізму зерном, мовний націоналізм давав свої плоди, завдяки філософським напрацюванням Гердера, який заклав цю ідею в голови поневолених імперіями народів. Загарбати території для імперії було неважко, військова могутність та чисельність давалась взнаки, але в боротьбі з мовою та культурою військо було безсиле. Звичайно, можна було вбити носія мови, але краще вбити мову, бо людські ресурси все-ж були потрібні, особливо ресурси без самоідентифікації.

В Російській імперії, а згодом СССР, «війна з мовою» була чи не найзапеклішою. Мовний шовінізм правителів Російської імперії та СРСР щодо української мови став наріжним каменем розвитку українського мовного націоналізму. Довгий час основним інструментом знищення України було знищення української мови та творення ідеї так званої «спільної історії». Історію можна сфабрикувати, а от мову потрібно було просто вбити або вбити людей, які нею розмовляли. Голодомор 1932-1933 рр. це, з поміж усього, і мовний геноцид.

Варто звернути увагу, що мовний націоналізм в жодному разі не можна ототожнювати з мовним шовінізмом. Шовінізм це вбивство чужого, націоналізм це захист свого. Шовінізм спрямований на знищення іншої нації, це проповідь національної виключності, у свою чергу націоналізм – це дії спрямовані на боротьбу проти шовінізму та загарбання. Важливо сприймати націоналізм не в категоріях його негативних трактування. Саймон Дюрінґ писав: «я відмовляюся від позиції, яку займає більшість гуманістів, модерністів, марксистів, а саме, що націоналізм є природно загрозливою ідеологічною формацією. Що ж як не культура захищає від культурного, економічного і військового вторгнення імперіалізму?».

Мовний націоналізм можна розуміти як намагання здобути для спільноти право на використання рідної мови у вищих сферах спілкування – освіті, пресі, періодиці, літературі, науці, релігії, судочинстві, у державних структурах, на виробництві і т.д. Відомий американський учений Уріел Вайнрайх подає наступну дефініцію мовного націоналізму, що це «ставлення до мови як до неподільної єдності і, яка, на противагу іншим мовам, посідає високе становище на шкалі вартостей, становище, яке потрібно захищати».

Націоналізм – це свобода, писав С. Дюрінг. Мовний націоналізм – це свобода розмовляти рідною мовою у всіх сферах життя, як приватного, так і публічного. Такий же висновок можна зробити з тези Антона Лембеде, президента Африканського Національного Конгресу Ліга Молоді (АНКЛМ) та архітектора південно-африканської повноцінної ідеології африканського націоналізму:

«Історія новітнього часу – це історія націоналізму. Націоналізм випробувано в народній боротьбі й у вогні битв; він виявився єдиною протиотрутою від чужоземного панування й сучасного імперіалізму. Саме з цієї причини найбільші імперіалістичні держави гарячково й щосили намагаються пригасити й викорінити всі націоналістичні тенденції серед своїх чужорідних підданців. Саме тому вони щедро витрачають колосальні суми на пропаганду проти націоналізму, відкидаючи його як «вузький», «варварський», некультурний», «диявольський» тощо»

Розвиваючи ідею Гердера, Олександра Єфименко у статті „Пам’яті Тараса Григоровича Шевченка” писала:

«Втрачаючи рідну мову, народ втрачає разом з нею і своє духовне надбання, яке він нажив за багато віків, свій особливий спосіб розуміння світу, особливий спосіб передавати це розуміння, свої запаси мудрості, що зберігаються в народній поезії, в творах усної словесності, якими багатий кожний обдарований народ»

Гердер ніколи не був державним націоналістом, але став батьком націоналізму мовного та культурного. Він вважав, що людині необхідно мати власну культуру та мову, оскільки, якщо їжа і вода потрібна для того, щоб жити біологічно, то мова та культура – щоб жити націє-культурно, тобто бути частиною якоїсь групи. Мова та культура є ідентифікаційними чинниками цієї групи. За концепцією Гердера мова також є свідомістю і дією. Кожна людина, яка вважає себе націє-культурною одиницею конкретного суспільства має спільну ідею та реалізовує її протягом всього життя. Гердер писав:

«Причиною виникнення такої кількості мов стали розбіжності в поглядах на велику спільну мету, а не тільки міграція народів»

Мовний націоналізм важливий для збереження цієї мети кожним народом, кожною його націє-культурною одиницею. Такою метою є саме збереження, колись роду, а тепер нації. Нація не може існувати без ідентифікаційних ознак, бо власне завдяки цим ознакам група людей отримує цей величний титул «Нація» та отримує право на власну територію, владу та інші атрибути державності.

Для розвитку мови та її переходу до наступника роду, між мовою та окремою людиною має бути тісний фізичний та духовний зв’язок. Мова має бути не зовнішньою потребою існування та комунікації з метою задоволення матеріальних потреб, а перш за все внутрішньою потребою душі, для якої саме ця мова є зоною абсолютного комфорту. Імперіалізм руйнує зону абсолютного комфорту, нападаючи на мову з бажанням якщо не знищити, то до мінімуму звести її роль та вплив на індивідуумів. Проте, варто зазначити, що в імперіалізмі, наслідком якого є народження мовного націоналізму, Гердер вбачає не лише деструкцію, але й спонуку для розвитку мови. Гердер зазначає:

«Чим більше він (народ) буде звернений проти інших, тим стане згуртованішим, дужче триматиметься свого коріння, складатиме пісні про діла своїх предків, робитиме їх своїми гаслами, вічними пам’ятками, з тим більшим патріотичним почуттям, у тим більшій чистоті зберігатиме цю пам’ятку – мову, і тим інтенсивніше відбуватиметься вдосконалення мови як говірки предків; тому природа вибрала цей шлях удосконалення мови»

Відновлення апетитів недобитої північної імперії є з одного боку деструктивним фактором для держави, але є безумовно і чи не найважливішим фактором розвитку націоналізму та патріотизму. Однак, з поміж яскравого політичного та державного націоналізму-патріотизму не можна забувати про неабияку роль мовного націоналізму, безсумнівно важливішого від своїх молодших братів.

Вивчити мову звичайно важче, ніж одягти вишиванку, проте, це набагато дієвіший спосіб зберегти національну самобутність, оскільки вишиванку набагато легше здерти з тіла, ніж мову видерти з душі. В жодному разі, не хочу применшити ролі культурного націоналізму, який, зокрема проявляється в національному одязі, традиціях та обрядах, але перше все має бути мовний націоналізм, а  уже разом з ним і культурний, який в аксіологічному вимірі втрачає свою вагу без першого. Мовний націоналізм – це фундамент, а без фундаменту неможливо збудувати будинок націоналізму культурного.

З поміж усіх визначень мови, Гердер звертав особливу увагу на те, що

«мова – це скарбниця людської думки, до якої кожен по-своєму щось дає, це сума діяльності всіх людських душ».

Тому відкидаючи мовний націоналізм, кожен член нації множить на нуль діяльність своїх предків, які творили та берегли мову, щоби згодом передати це багатство наступним покоління. Мова це асонанс безлічі людських душ, з’єднаних однією ниткою національної самобутності, що передається з покоління в покоління та дає можливість заявити та підтвердити свої права називатись «Нація».

 

Використані джерела:

  1. Гердер, Йоган Ґ. (2010). Мова і національна індивідуальність. Націоналізм: антологія. Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. Київ: Простір. Смолоскип. с. 3-9
  2. Гердер, Йоганн Г. (2007). Трактат о происхождении языка. Москва: ЛКИ.
  3. Дюрінг С. (1996) Література – двійник націоналізму? Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. За ред. М. Зубрицької. Львів: Літопис.
  4. Мандела, Н. (2015). Довгий шлях до свободи. Київ: Наш формат
  5. Радевич-Винницький, Я. (2010) Іван Франко й український мовний націоналізм. Нагуєвицькі читання – 2009: Іван Франко і парадигми соціально-гуманітарних наук початку ХХІ століття. Дрогобич. с. 195 – 227.

 

© Христина Потапенко

Мовна політика Польщі або чому для поляків мова понад усе…

Опубліковано:

polski-jezyk-viza.vn_.ua_

Після трьох поділів 1772, 1793 і 1795 рр. Річ Посполита перестала існувати як держава, а її території розділили між собою Австрія, Пруссія та Росія. Відновлення Польської держави відбулось більше як за сто років у 1918 р., проте, справжня незалежність розпочалась після переходу від тоталітаризму до демократі, переходу від Польської Народної Республіки до справді незалежної, демократичної Польщі. Впродовж цих двохсот років, як пише професор Адам Павловський, “…за відсутності власної території та суверенних державних інститутів, важливим або й найважливішим визначником національної ідентичності була мова”. Станом на сьогодні, за різними даними, польською мовою розмовляє від 39 до 48 мільйонів осіб. Читати далі

Законодавство визначає мову. Чи навпаки?

Опубліковано:

ЗУ2

Сучасна політика будь-якої держави, в тому числі й України, спирається перш за все на правові механізми, за допомогою яких можна не лише окреслити рамки суспільного життя, а й певною мірою «підштовхнути» та надати правильний вектор його розвитку. Однак чи відповідає мовна політика держави в частині правового регулювання державотворчим цілям?

Правове закріплення порядку використання мов України тягнеться ще з 1989 р., коли був прийнятий Закон Української РСР «Про мови в Українській РСР». Як це не парадоксально звучить, однак цей закон із певними змінами діяв аж до прийняття в 2012 р. сумнозвісного Закону «Про засади державної мовної політики» (далі – Закон), основою для якого стала Європейська хартія регіональних мов або мов меншин. Однак більш глибокий погляд на суть та призначення цієї Хартії дозволяє стверджувати, що українським законодавцем була використана хибна позиція щодо необхідності як її ратифікації, так і прийняття в подальшому на її основі Закону. Читати далі

Що таке “мовна політика”?

Опубліковано:

Попередження! Стаття нецікава і створена перш за все для осіб, які справді хочуть професійно впливати на мовну ситуацію в країні.

Словосполучення «мовна політика» з’явилося в оптимістичні дні одразу після Другої світової війни, коли багато суспільств зіткнулися з викликами перебудови. В той час, коли науковці природничого спрямування зробили величезний вклад у військову перемогу (винайдення радару, розшифрування Енігми і т.д.), представники соціальних дисциплін сподівались бути корисними у вирішенні післявоєнних проблем, створюючи економічні та іншого роду плани і схеми. Зокрема, лінгвісти обрали напрямом своїх досліджень мовні картини щойно створених незалежних держав та позначали таку діяльність «мовним плануванням», хоча ще чітко не усвідомлювали як повинен виглядати цей «план». Натомість, вони загалом погоджувались, що таке планування породжує мовну «політику» – офіційно встановлений набір правил використання та оформлення мови в межах держави. Читати далі

Мислення людини залежить від мови якою вона розмовляє

Опубліковано:

5

Нації вмирають не від інфаркту, спочатку їм відбирає мову

Ліна Костенко

Наскільки ці слова Ліни Костенко ще здатні викликати у нас живий інтерес? Наскільки доля нашої рідної мови ще не стала для нас байдужою? Численні «за» і «проти» у дискусіях навколо необхідності заходів захисту національної мови, поборюючи один одного, утворюють певне нейтральне поле, ґрунт для байдужості… Читати далі

Чому українцям необхідно говорити українською?

Опубліковано:

мова - крапельниця

Є речі, які, здавалося б, відбуваються самі собою. Є стани, зміни в яких, помітні лише з плином поколінь. І є наслідки бездіяльності, які спокутуватимуть наші нащадки.

В сучасному світі більшість держав побудовані за національним принципом, тобто вони виникають та діють в межах компактного та домінуючого проживання одного самосвідомого етносу, нації. Класичними характеристиками останньої, тобто ознаками, що, по-перше, об’єднують людей в межах спільноти, а по-друге, відрізняють цю спільноту від інших є спільність:

  • походження;
  • культури;
  • мови;
  • релігії.

Читати далі

Перемоги і поразки мовної політики: Латвія та Білорусь

Опубліковано:

20

На стартовій лінії власної мовної політики Білорусь та Латвія перебували практично в рівних умовах. Проте, тепер становище білоруської мови і латиської суттєво відрізняється. В чому причина?

Значення мови в питаннях консолідації народу та формування державності переоцінити важко. Поряд зі спільністю культури, релігії та походження, саме мова часто виступає визначальною особливістю нації, а отже й основою незалежності та політичної влади в суспільстві. Проте, подібно економіці та культурі, мова є об’єктом державної політики, як внутрішньої, так і зовнішньої. Успіхи ж або невдачі мовної політики в довгостроковій перспективі безпосередньо впливають на добробут кожного громадянина. Які ж висновки може зробити для себе українська громадськість з досвіду інших країн?

Усвідомлюючи практичну спрямованість даної тематики, здається доцільним проаналізувати мовну політику держав, які, якщо вірити російській «науці», доволі подібні з Україною за іншими національними ознаками, тобто походженням, культурою та віросповіданням, а також вирізняються чималими здобутками (позитивними чи негативними) саме в питаннях мови – Білорусі та Латвії. Читати далі