Російські зарозумілі шовіністи, які є громадянами України і воюють проти Путіна, відстоюють ліберальну Україну для своїх дітей, які пануватимуть над україномовним плебсом. Мова, як вінець національної культури, як ціль і сенс існування раси, є тим єдиним результатом, який взагалі виправдовує існування кожного народу. Мова, а не держава чи соціяльний устрій має для мене вирішальне значення. Російськомовні добровольці мали‑б з волі власного сумління усвідомити гріх своєї російськомовности і своєю участю у війні його спокутувати. Я не проти вживання російської мови на найнижчому рівні, але я проти її пропаґанди, захисту, і неймовірного, до того‑ж престижного, поширення після революції (гляди, зокрема, новорічне телебачення).
Архів категорії: Блоги
КРИМ. ФАКТОР ВЛАДИ І ПЕРСПЕКТИВИ МОВНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ
Невдовзі після здачі Криму, певні сили в Україні (на жаль, близькі до нинішньої влади) почали засівати міфи про зрадливих кримчан, які не те, що без спротиву здалися Росії, але самі домагалися приєднання до неї. За розрахунками осіб зацікавлених, це мало б відвести «негідні» підозри від тодішньо-теперішнього голови уряду, якому, схоже, напередодні непростих економічних реформ ні до чого були вериги великого дотаційного регіону та тодішнього Голови ВР, який у відсутність Президента виконував повноваження Верховного головнокомандувача. Власне, краще сказати: «мав би виконувати». Насправді, порушивши статті 102, 106 /19, 20, 21/, 116 чинної Конституції України та статті 4, 9 закону України «Про оборону України» , зазначені добродії, разом з посадовцями АР Крим, які зневажили ст. 14 зазначеного Закону, мали б бути притягнуті до кримінальної відповідальності, як того вимагає його двадцята стаття. А проте ж, всі вони продовжують перебувати при владі, перекладаючи відповідальність за свої злочини на зраджене ними військо, на полишений на ласку агресора народ.
Для того, щоб розвіяти щонайменші сумніви чия ж насправді вина – кинутого напризволяще, без жодних притомних наказів, війська, беззбройного народу, який протягом трьох тижнів як міг підтримував обложені гарнізони, чи чинної на той час влади, варто таки уважно перечитати статті Конституції України та закону України «Про оборону України», в яких мова йде про обов’язки влади в часі прямої воєнної агресії. Це дасть чітке розуміння того, хто саме вчинив зраду, адже за законом, військо не мало права розпочинати активні воєнні дії без відповідного наказу а беззбройний народ фізично не міг протистояти регулярній армії. Ще варто розуміти, що з точки зору вітчизняних законів, власне, як і з позиції міжнародного права, не має жодного значення скільки серед мешканців Криму було на момент окупації прибічників приєднання до Росії, а скільки патріотів України, бо за Конституцією, всі вони були громадянами України і обов’язком держави Україна, її посадових осіб зокрема, було захистити їх від зовнішньої агресії.
Тим же, хто маніпулює «волею кримського народу», висловленою громадянами щойно окупованого півострова на так званому «референдумі», проведеному фактично під дулами російської зброї, нагадаю, що окремого «кримського» народу в природі не існує. Натомість, є къиримли (кримці), чи як ми більше звикли їх називати, кримські татари. Ось вони, дійсно, є автохтонним народ Криму, з усіма витікаючими правами. Але навіть вони, згідно чинної Конституції, могли вирішити свою долю лише винісши питання зміни статусу території на всеукраїнський референдум.
Тож, як бачимо, зовсім не зрадливі кримчани є причиною анексії півострова, а неспровокована агресія «братнього» Кремля та відверта зрада владців власної держави. Відтак, на думку автора, найпершою умовою повернення Криму є усунення від влади та засудження осіб, чия зрада призвела до втрати стратегічно важливого регіону, до того, що в окупації опинилися понад два мільйони українських громадян, яких держава невдовзі визнала ще й нерезидентами, до ганебного проголошення анексованої території вільною економічною зоною і відвертого гендлярства з окупантом, з фактичним визнанням її складовою частиною РФ ( угода про поставку електроенергії до т.зв. «Кримського федерального округу», постанова уряду про врахування виплачуваних РФ пенсій кримчанам.)
Засудження (маю на увазі не лише моральний аспект) є абсолютно необхідною вимогою не лише як акт справедливості, але й як недвозначна засторога для наступників. І щошвидше те станеться, то краще, бо замість того, щоб робити системні кроки до повернення втрачених територій, зрадники, що й досі перебувають при владі, намагаються відсунути питання Криму з порядку денного, консервуючи у такий спосіб нинішній стан речей.
Як же мала поводити себе українська влада у стосунках з Кримом, аби не втратити його? В ідеалі, влада має завжди діяти чесно і порядно. В ідеалі, вона мала б діяти так, як те робить влада будь-якої країни – завжди і незмінно в інтересах своєї країни, своєї нації. Але невідтята пуповина, що всі ці роки міцно пов’язувала українські привладні еліти зі вчорашньо-сьогоднішньою імперією, легко уможливлювала для них підпорядкування інтересів українського нації інтересам «старшого брата». Якщо ж розуміти, при тому, що агенти впливу Кремля ще й досі, навіть після рясно скропленого кров’ю Повстання Гідності, перебувають в найвищих ешелонах української влади – у Верховній Раді, в уряді, в Адміністрації Президента, то залишається лише дивуватися, що довготривала операція з повернення України в стійло Московії привела лише до втрати Криму. Але операція та триває…
Мушу розчарувати тих, хто вважає, винуватцями здачі Криму виключно недолугих турчинових-яценюків. Крим здавали від самого початку і доклалися до того, тою чи іншою мірою, всі без виключення українські Президенти і уряди. Це вони десятиліттями ігнорували інтереси українців Криму, не проводячи жодної виразної проукраїнської політики в зросійщеному регіоні. Це вони чверть століття марудили кримських татар, заграючи натомість з відверто промосковськими силами. Це їх клептократія знищила сподівання етнічно різнобарвних кримчан на процвітання у складі України, значною мірою відвернула їх від неї.
Найпершим значимим кроком у здачі Криму було напівзабуте нині відступництво української влади від Чорноморського флоту. Нагадаю: Україна зробила значний внесок у створення військово-морських сил СРСР, виділяла щорічно значні кошти на утримання Балтійського, Північного, Тихоокеанського, Чорноморського флотів та Каспійської військової флотилії, тож мала повне право на отримання своєї частки, що й було зафіксовано в Біловезьких угодах, за якими Чорноморський флот, в тій його частині, що базувалася в портах і базах колишньої УРСР, переходив у повне її підпорядкування. На жаль, зухвалий тиск Московії з одного боку та очевидне нерозуміння вищим політичним керівництвом української держави значення військово-морського флоту для країни з 854 мильним морським кордоном, призвело до нічим не виправданих поступок, до розділу українського Чорноморського флоту, до приживлення в українському Криму ракової пухлини російської військової бази, яка відразу ж почала поширювати свої отруйні метастази, відверто займаючись антиукраїнською діяльністю.
Нерозуміння тодішніми фігурантами українського політикуму структури військового флоту, його значення для морської держави є сумним свідченням того, що українська нація упродовж всіх років перебування в соціалістичному раю, не мала жодного контролю ні над своїми кордонами, ні над ключовими галузями промисловості, ні над ВПК, ні над військом, чи флотом зокрема. Все те контролювалося ззовні, з Москви. Чи не цим пояснюється те, що від перших днів Незалежності на найвищі військові посади призначалися не українські офіцери-патріоти, які мали чіткі плани розбудови українського війська, дієво формували те військо, докладали титанічних зусиль, аби всі військово-морські бази Чорноморського флоту, розташовані на українській території, залишились за Україною, ще в перші роки запропонували (полковник Віталій Ілліч Лазоркін) нову Воєнну доктрину України яка, до слова, не втратила своєї актуальності до цього дня, а особи, які не вийшли з-під ментальної залежності від Москви, тим чи іншим чином або ж проводили її політику, або безвольно слідували у її фарватері?
Не дивно, що та некомпетентно-угодницька політика зрештою привела до того, що разом з кращою частиною Чорноморського флоту, всупереч Конституції України, Росії були здані (формально, передані в довгострокову оренду) військово-морські бази на території півострова. При тому, в головній військово-морській базі, в Севастополі, нахабний орендар відтиснув більші і кращі частини інфраструктури, залишивши українскій маринарці задовольнятися тим, чим погребував сам. При тому, призначена Україною вартість оренди була неймовірно низькою. При тому, Україна не зробила жодних кроків, аби не допустити осадження в Севастополі п’ятої колони російських відставників, для яких мерія Москви активно будувала житло. І це тоді, коли українські моряки (військовослужбовці на загал), які попри шалений тиск на них, щиро прихилилися до України, перебуваючи на своїй землі, були змушені микатись по орендованих квартирах, гуртожитках, жити в казармах, отримуючи зарплати в рази менші за ті, які отримували російські моряки!
Власне, автор не може пригадати жодного випадку, коли б ще хоч одна держава погодилась розмістити на своїй території чужу військово-морську базу, яка б домінувала над власним військовим флотом, тим більше, розмістивши їх фактично в одній бухті! Чи можна уявити, при тому, щоб держава-власниця, попри постійні недружні акти з боку держави-орендаря, попри відверто підривну діяльність чужинської військово-морської бази, зокрема, не робила з того висновків, натомість, продовжила строк оренди ще на чверть століття? Зрештою, все те недолуге, провокуюче приниження власного флоту, власного війська не могло не привести до катастрофи.
Ще однією, вельми показовою рисою київської політики у Криму, була… тотальна відсутність будь-якої державницької політики. Власне, це стосувалося не лише Криму. Замість того, щоб докладати всіх зусиль для розвитку Краю, для підвищення його конкурентоздатності в світі і ефективного просування шляхом прогресу, що результувалося б у зростанні добробуту нації, в її успішності, а відтак, – в її любові до своєї країни, гордості за неї, клани, які змінювали один одного у владі, вдалися до безсоромного розграбування України.
За такої, з дозволу сказати, «політики», не могло бути жодної мови ані про заходи з об’єднання розрізнених регіонів, ані про якусь консолідацію нації якої вона конче потребувала. Більше того, недолугі бастарди взялися грати на етнічних струнах, а мовна проблема стала улюбленим інструментом цинічних політтехнологів, які задля підвищення рейтингу своїх нікчемних винаймачів ладні були розірвати країну. Замість провадження далекоглядної, мудрої державницької мовної політики, замість системних зусиль, спрямованих на те, щоб українська мова посіла нарешті належне їй місце, виконавши одну з найголовніших своїх функцій – функцію консолідатора нації, недолугі владці перед кожними черговими виборами щодалі більше роздмухували жар надуманого мовного протистояння. Чи можна, перебуваючи в здоровому глузді, уявити, щоб замість ефективної підтримки україномовних ЗМІ півострова, влада практично нічого не робила для їх підтримки? Більше того, єдину державницьку українськомовну газету Криму «Кримську Світлицю» Київська влада неодноразово позбавляла фінансової підтримки, піддавала судовим переслідуванням, відверто нищила в той самий час, як на утримання російськомовної преси з бюджету виділялись мільйони гривень!
З часом, те все більше нагадувало божевільні танці на густо замінованому полі. Лише природна толерантність українців дозволяла протягом догого часу уникати нищівного вибуху. А проте, далеко не всі регіони відрізнялися толерантністю. Нетерпимість до інакшої думки в деяких з них прирівнювалась ледь не до чесноти, а десятиліттями насаджувана ненависть до «бендер», до «фашистских-пособников-татар», підживлювана розгнузданою ксенофобською пропагандою «старшого брата», штовхала на неадекватні вчинки.
Оскільки ми зачепили мовну тему, яку автор, в силу своїх переконань, вважає ключовою, доведеться хоча б побіжно торкнутися теми жахів примусової українізації та мовних утисків нещасних російськомовних мешканців Криму, яких вони зазнали під владою бездушних хохлів. Проблема та, маємо усвідомити, непроста. Досить сказати, що нею довгий час впритул опікувався сам господар Кремля, настійно вимагаючи від української влади надання російській мові в Україні статусу державної. Назовні все виглядало цілком логічно: утиски на мовному грунті у фактично двомовній країні могли викликати осуд у цілому світі, а лідер нації, який опікувався правами своїх співвітчизників мав би викликати лише позитивні емоції. «Могли», «мав би»… Чому ж світ не явив ні осуду в першому випадку, ані якихось позитивних емоцій в другому? Чи не тому, що, на відміну від часів засекреченого есересеру, світ цифрових технологій передбачає легкий доступ до відкритої статистики? Але ж офіційні статистичні дані АР Крим, де російськомовні, нібито, зазнавали чи не найбільших утисків, неспростовно засвідчували, що з 586 функціонуючих на 2014 рік середніх загальноосвітних шкіл автономії лише 14 шкіл забезпечували навчальний процес кримськотатарською і… лише 7 українською мовою. У решті 565 шкіл викладання велось виключно мовою російською. В більшості шкіл були, щоправда, ще й українські та кримськотатарські класи, проте, забезпечити в цій структурі викладання всіх предметів рідною (українською, кримськотатарською) мовою було вкрай важко.
Щоправда, сьогодні пані Статистика показує вже зовсім інші цифри. Так, вона свідчить, що в Криму невпинно зменшується число класів з навчанням кримськотатарською мовою. З запланованих на 2015 рік 38 перших класів відкрилися лише 35. Що ж до мови української, то, за словами міністра освіти пані Гончарової, через її «непопулярнність», цьогоріч не відкрито жодного українського першого класу. Загалом на півострові не залишилось жодної української школи, число україномовних класів скоротилося до двадцяти
Що ж, пані Статистика з усією очевидністю засвідчує вміння хазяїна Кремля захищати інтереси своїх співвітчизників. Чи… то були все ж таки не його співвітчизники, а наші з вами? Адже, здається, він лише в травні 2014 перетворив їх всіх чохом в «соотечественников»?
Власне, наводячи ці приклади, автор хотів лишень звернути пильну увагу свого читача на важливість мови в державному будівництві, її значення для утвердженні держави, для ефективної протидії політичному наперсточництву, яке непомітно перетворюється на відверту агресію з усіма витікаючими наслідками.
Насправді, ніщо інше крім мови не може з’єднати країну, зцементувати її. Досвід історії людства переконливо свідчить про те. Але досвід останніх подій зі втратою Криму, з розпалюванням вогнища війни на Донбасі, засвідчує ще й те, що мова в той же час є вельми потужною зброєю, за допомогою якої можна розколоти країну, насадити своє бачення світу, свою ідеологію перетворити її громадян на непримирених ворогів. Але ж, як переконати перейти на мову державну тих громадян України, для кого російська мова по суті є першою мовою – мовою якою вони почули перше слово, освідчилися в коханні? Чи не викличе це спротиву, який приведе до прямо протилежного результату? Не спрощуючи, можу стверджувати, що завдання те цілком посильне. Насправді, в Україні не так багато етнічних росіян, для кого російська мова є справді рідною, для кого перехід на українську, означає необхідність подолання певного психологічного бар’єру, який, до слова, переступає кожний емігрант, оселяючись в іншій країні. Але ж більшість російськомовних громадян України є етнічними українцями, зрусифікованими унаслідок послідовної мовної політики імперії. Повертаючись до своєї родової – рідної мови, їм, принаймні, не доведеться долати згаданий бар’єр.
Мудра держава має докласти всіх зусиль, аби переконати своїх громадян в абсолютній необхідності реального переходу на єдину державну мову і проводити ту політику системно, запровадивши вжиток української мови спершу у всіх без виключення дошкільних навчальних закладах, у школах і вузах, діючи поступово, але неухильно і невідступно.
«А, що ж з кримськими татарами?» спитає читач. «Замість російської, їх змушуватимуть тепер вивчати українську мову? Чи не порушимо ми їх права?» Безперечно, в Криму кримські татари мають бути забезпечені всіма можливостями для отримання освіти рідною мовою. Більш того, кримськотатарська мова мусить мати не лише прописаний статус державної, а й розповсюдитися до повноцінного використання в побуті. З поверненням Криму в склад України та утворенням кримськотатарської автономії, що безперечно рано чи пізно відбудеться, можливості для її повноцінного розвитку розкриються повною мірою. В цьому сенсі, росіянам і українцям Криму варто б почати впритул цікавитись, принаймні, програмою «Еліфбе». Що ж до мов інших національностей, то на сьогодні, скажімо, маємо села, де розмовляють виключно російською, мадьярською мовами, не вміючи гаразд говорити українською. Саме тому, забезпечуючи право представників інших національностей в місцях їх компактного мешкання на вивчення і функціонування їх національних мов, необхідно безумовно забезпечити на тих же територіях повноцінне функціонування державної української мови.
Домінування на теренах України української мови, поза всяким сумнівом, є ключовою умовою реального об’єднання країни, її успішного розвитку. Як альтернатива, мовна дезінтеграція країни напряму веде до дезінтеграції територіальної, до втрати незалежності, до повернення чи то в імперське стійло стагнації, чи до підпорядкування іншій державі. Навала кривавого «русского мира» з його примарними «новоросіями» і месіанською маячнею є очевидним свідченням того.
Але передумовою мовного об’єднання має бути докорінне переформатування владних еліт, найперше, зміна наших поглядів на те, кого слід приводити у владу. Замість «успішних» для своєї кишені товстосумів, замість підкилимних «решал», авантюристів та популістів всіх мастей, маємо навчитися обирати людей порядних, фахових, патріотів свого Краю, які мають чітке бачення перспектив країни та реалістичні плани її розвитку.
Лише прихід якісно нової, нескорумпованої влади, наше усвідомлене бажання непростих змін і наполеглива праця уможливлять реанімацію економіки, її швидкий розвиток і, як результат, відродження України в цілому. Саме цього, а не низьких тарифів і пільг маємо прагнути всім серцем, докладатися всіма силами. Власне, наше майбутнє в наших руках, панове. Не змарнуймо його!
30 грудня 2015 р.
Валентин Бут
Український Крим. Сентиментальна Одісея
© Valentine But
Sentimental Odyssey
Introduction
(in Ukrainian)
Сентиментальна Одісея
Вступне слово автора.
“Ця повість була навіяна оповідями старого рибалки, який народився ще до більшовицької революції, багато чого пам’ятав сам, ще більше знав з розповідей своїх батьків, сусідів, односельців. Його оповіді та розповіді як жилось тут, на Тарханкуті, за давніх часів, були простими й невигадливими, як саме життя, а проте, захоплювали слухачів своєю безпосередністю, докладністю, дотичністю до них самих. Оповідалося ж не взагалі і в цілому, а про певних людей, яких багато хто зі слухачів і сам добре знав, або ж чув про них від своєї рідні, йшлося про цілком реальні випадки з життя, про лихоліття, які довелося пережити маленькій громаді.
Тяжкі то були часи, з голодом, з шкуродернею примусової колективізації, з безправ’ям комуняцької «демократії», у порівнянні з якою навіть старорежимні порядки сприймалися як воля. Старий розповідав, що за царя в морі було куди як вільніше плавати. В багатьох місцях на узбережжі дядьки будували фелюги і навіть великі вітрильники, на яких безперешкодно плавали по всьому Чорному морю, і то, не лише між своїми портами, але ходили до Румунії, Болгарії, Туреччини, нерідко вибиралися й далі – до Греції і навіть Єгипту. Торгували поцінним таврійським зерном, овечим руном, шерстю, рибою, сіллю…
На початку дев’яностих, все те звучало неначе казка, адже в ті роки ми жили зовсім в іншій реальності. Кадебістська шизофренія, де під маркою шпигунофобії правляча комуністична партія намагалася не допустити контактів своїх громадян з відкритим світом, призвела до того, що в повоєнні роки прибережна зона морів навколо СРСР була перетворена на таку собі зону відчуження. Навіть рибоколгоспи, що займались промисловим рибальством в територіальних водах, навіть великі яхт-клуби мусили погоджувати кожний вихід своїх суденець в прибережні, а тим більше в територіальні води з прикордонними військами КДБ СРСР, кожної миті перебували під їх нав’язливою опікою. Не дивно ж, що в той час, коли в світі тисячі яхт щорічно вирушали в далекі плавання, за всі сімдесят років існування СРСР, радянські любителі плавання під вітрилами лише п’ять разів вийшли за межі його територіальних вод і вже буквально в останні роки його конвульсій дві яхти обійшли навколо світу.
За таких обставин, що вже там говорити було про пересічних любителів посидіти в човнику з вудкою, чи пройтися уздовж берега під вітрилом! Концтабірна дисципліна загратованих зусібіч причалів, з цілодобовим несенням вахти і погодинними доповідями на найближчу прикордонну заставу, з круговою порукою, коли за порушення режиму кимось одним, карали невиходом в море на тиждень, а то й на місяць цілий колектив, коли заскочених під берегом любителів повудити рибку з надувних човників (були під тотальною забороною в прикордонній зоні) хапали, а їх нещасні суденця там же, на місці, пороли багнетами – ось як виглядали реалії тих років, ось як виглядав хвалений соціалістичний рай. В тій задушливій атмосфері тотальної підозріливості і нігілювання елементарних людських прав вже не сприймалися як щось неймовірне і десятки штатних сексотів в екіпажах суден пароплавних компаній, і в’їзд виключно за спеціальними перепустками до Севастополя, Балаклави, до розкиданих уздовж берегів численних чорноморськів, біломорськів, сєвероморськів, балтійськів. Лише наївшись досита того комуністичного їдла , можна уявити з яким зачудуванням сприймалися в ті дні дідові оповідки.
Аби не склалося враження, що старий рибалка тільки тим і займався, що з ранку до вечора оповідав історії, поспішу запевнити, що за дев’ять років знайомства і найближчого сусідства (його ял і моя фелюга стояли поряд на причалі) розговорити його вдалося разів зо три. Власне, він був дуже неговірким.
Попри справді цікаві історії, найбільше моє враження було все ж не від них, а від морської термінології, якою старий просто і невимушено послуговувався. То було щось неймовірне! Звиклий до усталеної в російському флоті, і відповідно віддзеркаленій в мариністиці, термінології з голландськими коренями, я з подивом помітив, що тут вона не прижилась. Роззявивши рота, прислухався я, як готуючи свого яла до сезону, дід ганяє своїх «хлопців», кожному з яких було тоді десь за шістдесят, загадуючи одному проциклювати лавки на прові та пупі, прооліфити їх, прооліфити підшиви та пармизан, іншому – зачистити та пофарбувати шкарми, кадини та сидоро, а сам, тим часом, вовтузився зі стерном, іменуючи його чомусь тимоном. На питання, що це в нього за назви такі, він лише знизував плечима, мовляв, назви, як назви, з діда-прадіда уживані.
Як філологу, мені було цілком очевидно, що використовувана старим рибалкою термінологія була романського походження, запозичена, найпевніше, ще від генуезців та передавана з покоління до покоління. Але ж що то означало! По суті, невинне вживання дідом старосвітської термінології виставляло на глум непосильні потуги совєцької історіографії представити Петра Романова, засновником руського флоту. Попри великі заслуги перед державою Московською, для якої він справді створив флот, Петро Олексійович не мав жодного стосунку ані до заснування руського флоту, ні, зрештою, до самої Русі. Адже ми, руси, плавали чорноморськими аквенами ще від IX сторіччя, задовго до появи на світ засновника московитського флоту, перетинали їх уздовж і впоперек великими військовими флотами, посольствами та торгівельними експедиціями. Пізніше, в козацьку добу, попри номінальне домінування Туреччини в Чорному морі, ми не раз отримували перемогу над її флотом, що висилався супроти нас, десятками років шарпали розташовані по його берегах фортеці Падишаха, не раз здобували передмістя самого Істанбулу.
Здавалось би, що таке термінологія ? – Так, деталь… А проте ж, як багато вона каже тому, хто не позбавлений уміння мислити, аналізувати, робити висновки. В нашому випадку, морська термінологія, якою широко користувалися в Криму, в північному Причорномор’ї, на Кубані ще на початку XX сторіччя є безперечним свідченням того, що традиції руського мореплавства є значно давнішими за традиції мореплавства московського.
Не можна заперечувати, звісно, того, що флот заснований Петром I пройшов довгий шлях розвитку, мав ряд славних перемог, ряд видатних досягнень. Але варто не забувати при тому про те, що серед видатних особистостей, хто творив його славу, окрім питомих росіян, були швейцарець Франц Якоб Лефорт, шотландець Патрік Леопольд Гордон оф Охлухрис, данець Вітус Йонассен Беринг, тюрки за походженням Федор Матвійович Апраксін та Федор Федорович Ушаков (нащадок ординського хана Редега), українці Юрій Федорович Лисянський, Петро Степанович Нахімов, Петро Маркович Кішка, німці Адам Йоган фон Крузенштерн, Фабіан Готтліб Тадеус Беллінгсгаузен, прусак Отто фон Коцебу – список можна продовжувати і продовжувати. Безумовно, всі згадані достойники перебували на службі Російської імперії, як, власне, і руські (не плутати з російськими) екіпажі кораблів Чорноморського флоту, які імперія, упродовж всієї своєї історії, набирала майже виключно з малоросійських губерній.
З огляду на це, стає зрозумілим, чому сьогоденна путінська Росія намертво пришвартована до свого імперського минулого. Адже без внеску всіх отих незчисленних тюрків, українців, німців, слава російська якось блякне і маліє, а без сприйняття себе імперією, чи принаймні, спадкоємицею її всі претензії іменувати своїми «ісконними» землями країни, приєднані свого часу до імперії як не мечем, то лукавством та віроломством, стають не вартими виїденого яйця. Пам’ятаймо ж свою історію, українці!
Валентин Бут, Серпень 2015, Ярилгач, Крим”
Олександр Мельник. Оголосити 2016-ий роком повернення Україні української мови
Відкритий лист Президентові України Петру Порошенку від Олександра Мельника
Вельмишановний пане Президенте!
Щиро радий Вашому указу 641/2015 “Про проголошення 2016 року Роком англійської мови в Україні”. Шкода, що таких указів не могло бути в час мого школярства та студентства – тоді видавалися укази про посилене, поглиблене вивчення лише російської мови. Але ні тодішнє, ні теперішнє керівництво чомусь не бачить загроженого стану української мови, не усвідомлює нагальної необхідності допомагати саме їй. Читати далі
Кримська Світлиця
Мовна проблема в Україні є не так проблемою нації, скільки ганьбою вітчизняних владоможців, які за чверть століття Незалежності не дозріли до того, щоб усвідомити, що без вирішення мовного питання країна приречена на стагнацію з постійною загрозою втрати і незалежності і державності. Цього вірша було написано в 2005 році, всього лише через рік після Помаранчевого Майдану. Приводом для написання був кинутий напризволяще в зрусифікованому Криму громадсько-політичний та літературний тижневик Кримська Світлиця. За свою позицію, за підтримку помаранчевого руху зокрема, уряд Віктора Януковича позбавив його державного фінансування. Читати далі
Борги
Ще краплю боргу рідній мові,
Ще краплю чистої любові-
Живу краплину кришталю,
Без сподівання, без жалю,
Ще раз скувати крицю рими,
Ще раз упитися твоїми
Суницями солодких губ
І потонути в морі згуб,
Ще раз в обіймах ніжних рук
Забути холоди розлук,
Відчути ще раз смак жаги –
Твій поклик крізь буття круги,
А потім можна вже і в путь,
В той край усі стежки ведуть… 9.03.2003
Вибір
Ще великий Володимир Ілліч Ульянов–Ленін поставив перед Українцями умову: Незалежна Україна можлива большевицька, – або ніяка. З того часу нічого не змінилося. Українці не спромоглися до цього часу на щось більше, аніж на вибір суверена. Вибір між москвофільством і ґерманофільством; між большевизмом і нацизмом; між азіятською Російською федерацією і космо-семітською Европою. У спогадах останнього гетьмана України Скоропадського можна знайти запис: приходили на розмову Українці. В державі Україна записувалися на візитацію до Гетьмана представники національної меншини – Українці!
Міжнародний космополітизм попихає Україну до европейських цінностй. першою такою „европейською“ цінністю є азіятська московська мова. В цьому керунку маємо найбільше успіхів. Правда, маємо антикорупційне б’юро. А починати слід‑би зі служби розмосковщення. Натомість запрошені високі керівники не беруть прикладу з першого військового міністра Морозова, котрий бездоганно вивчив мову перед тим, як взятися керувати Українцями. Українці не варті цього, бо їх не має буть в скорому часі.
Втрачені після-революційні шанси… Деякі втрачені навіки. Чи будемо наново перейменовувати шерифів, поліцейських, капралів…? Я виріс в часі большевицької окупації, зовнішньою ознакою якої були московсько-мовні силові структури. Прекрасний шанс – нехай‑би нова европейська патрульна служба (стежа по‑нашому) набиралася з Українців і нехай‑би вона говорила до Кацапа державною мовою. Та ні, хоч нове воно, хвалене з усіх боків, але… кацапське. Я собі так думаю, що Хохол на Сході і Русин на Заході і оцю боротьбу з корупцією перемелють, як перемололи і австріяцьку, і польську, і московську, так і большевицьку держави…
Америка для Американців, Польща для Поляків, Росія для Москалів, европейська Україна для космополітів. Европа не для Українців (хіба що для української худоби) – ось приховані правдиві гасла Революції гідности, про які не здогадувалися Небесні герої. Не бачив правди і я, бо не звернув уваги, якою мовою писалося SMS, що кликало на Майдан. Доказ дволичности? Прошу. Президент Саакашвілі, випускник КНУ-ту, виступав зі сцени помаранчевого Майдану доброю українською. Нині в Одесі він вчиться правильно по‑кацапськи вимовляти м’ягке „Одєсса“. Товариш по студентській лаві президент Порошенко пускає повз вуха. А чи пускає, чи, може, добре знає, що не з українською мовою житиме Україна в Европі? Чи до Українців приїхав пан Саакашвілі, чи поклонився він Козацькому дубові на Бульварі Шевченка в Одесі? Хіба ні, бо небажання вдосконалити своє знання української мови часто і нахабно виказує на численних телевізійних виставах-балачках. Пан Саакашвілі є державним службовцем, знає українську мову але з висоти телевізійних трибун мужньо і одверто подає добрий приклад прагматичного зневажання державної мови. Зрештою, аби показати, що в цій державі українська мова – повний непотріб для фахових політиків та діячів з вищих кіл, – особливо мужнього нахабства не треба. Посполиті й так солодко облизуються од самого смаку кацапсько-европейського патріотизму.
Нищитель українства Аваков, висунений кацапо-патріотичною „Батьківщиною“, бачить Українців, мабуть, там, де Турки бачили Вірмен в 1915-му. Це я пишу спеціяльно для україно-мовного любителя „каліного заліза“ пана Сергія Соболєва, Заступника у „Батьківщині“ („Свобода слова“ Куликова, 30 листопада ц. р.) Як‑би мав хоч якусь повагу до власної інтеліґентности перед личком телевізійної публіки – то збудував‑би такого‑собі словничка перекладів з кацапо-депутатської на українську, та й вправлявся‑би перед виступами, тоді вивчив‑би, що то є розжарене залізо і блудні (а не „блуждаючі“), вибачте, дупутати. А от я, як патріот, мав‑би цього пана поважати за його европейськість(!).
Натомість, президент України своїми брехливими українсько-мовними виступами намагається навіяти недоумкуватим, що вони терплять і гинуть за Україну. Та Президент не дурить! Він чесно заявляє, що ми гинемо за Европу Савіка Шустера. Цей останній непересічний пан спочатку розмовляв литовською (бо там народився), далі – вивчив італійську (бо там жив), пізніше – англійську (бо це потрібно). Українською знатним панам володіти немає потреби, навіть перед лицем всенького люду 40-мільйонної Неньки. Президент України обіцяє президенту Шустер-студії віддати життя за того кацапську виставу-балаканину. Президент не обіцяє віддати життя за те, щоби Шустер заговорив державною мови його, Президента, держави та ще й повикидав Кацапів разом з перекинчиками з етеру. Не варта українська мова життя пана Порошенка. Якось навіть смішно подумати. Не смішно було‑би нашому Франкові, засновникові Радикальної партії Галичини, але де той Франко…
Від перекинчиків роїться. Знову проклятий вибір: або передові европейські космополіти кацапського духу (бо яка мова, такий і дух), або бездоганно україномовні ґенеральні фарисеї на самому чубку влади. Або – кацапські волонтерні (українські звались‑би добровольцями) герої Революції у Верховній Раді, яким, з їхньої кацапської простодушности, невтямки, що їхня людська порядність закінчується там, де починається їхня кацапська мова.
У збіглу п’ятницю в Шустера до перекинчиків записалися наче-б то передові Українці Марина Ставнійчук та Ігор Смешко (не відаю, чи у Христинівці поширене прізвище Смішко; ані московського, ні українського слова „смешко“ не існує, але то може бути польське, коли писати через „є“). Обидвоє дружньо заговорили кацапською, демонструючи спідлену вторинність української мови (доказові чого в першу чергу присвячена і сама вистава-балачка Шустера). Немає сумніву, що хотіли‑б вони популярности. Але хто їх шануватиме? Добре, коли‑б прочитали оте, що тут пишу. То ж слухайте: Українець вас не шануватиме, бо самі себе не шануєте. Кацап вас не пошанує з тієї ж причини, зрештою, ви не його роду. У песиголовців-космополітів теж своя раса, вам туди зась. Отак і ходитимете скоморохами у наймах.
Були й такі, що придержувались української. Та їхня українська мова, на жаль, геть хвора, небога: „агітувати про те“, „один раз щось нажати“, „блуждающий депутат“ (це у них спільний кацапізм, замість блука́льний, блуденний, бродяжний), „зустрічався в Турції (Туреччині)“, „стратегія будується на хибних посилах (знаках, о́повістях)“ – це од Віктора Чумака; „бігство (втеча) Януковича“ – від Олеся Донія.
Ось вам і ще один проклятий вибір: або ганьба перекинчика, або ганьба неграмотности. Вибору гідности не існує. Хоч революція зветься тепер Революцією гідности.
Мішанина
Спробуйте зайти під адресу http://mms.kyivstar.net/mmbox/index.html?act=viewmsg&locale=uk_UA&box=MMS
Початковий діялог виключно московською мовою. Далі – начебто є можливість вибору мови з‑поміж Englsh, Ukrainian, Russian. „English“ працює OK, зате „українське“ оформлення не розроблене: воно просто дублює „Russian“.
Набридло!
Коли держава не стежить за справедливим рівноправ’ям для української мови, мене заливає злість (пишу з іронією саме про рівноправність, бо про переваги для „державної“ української навіть не йдеться). Коли держава не вирішує вразливих конфліктних міжетнічних клопотів – настає час вуличних розбишак, биття вікон, підпалів воріт… Ви цього прагнете, панове Верховна рада? Чи ви уважаєте, що Хохол ніколи не доросте до усвідомлення власної гідности? Де закон про обов’язковість пріоритетного оформлення будь-якого багатомовного продукту саме українською мовою?
Моя лють поміркована. Під польським пануванням моя мама боялася (з її слів) розмовляти на вулиці українською мовою. Син Франка Андрій отримав каменем по голові від польських молодиків, переходячи звичайною вулицею. Але я маю терплячість. Кацапи теж люди. На вулиці може буть мішанина. Але у своєму житті я не хочу неприятельської мови. Хочу апартеїду. Кращі канали телебачення, без натяку на мовну неприємність. Окремі (кращі) канали мовлення, без вкраплень московською. Державні заклади, де зі мною спілкуються виключно моєю мовою. Кращі приватні заклади для Українців, де Українець не ризикує наразитися на мовний дискомфорт, не ризикує наштовхнутися на Кацапа.
Всі ці байки про політичну націю і політичного різно-етнічного Українця могли‑б гарно втілитися у життя, якби не пиха московської мови. Песиголовець–інтернаціоналіст з повним правом власної зарозумілости вказує Українцеві на його місце біля купи коров’ячого гною десь серед решток аґонізуючого села без учителя і без фельдшера.
Етнічне Ніхто з висоти владного „Истеблішменту“ щоденно доводить до простодушного українського ідеаліста просту істину, що Революція гідности робилася не Українцями і не для Українців. На жаль, і тут Українці програли. І навіть кривавий бизнес-проєкт під назвою АТО розвивається поза інтересами Українців. До часу збанок воду носить. Досить. Мені вже обридла „толерантність“.
Не Зрадити Рід
Цю статтю було написано тридцять один місяць тому, в квітні 2013 року. Але хто ті статті читає, хто робить висновки…
Попри “революційний” галас, попри відверту імітацію змін, в Краю, насправді, мало що змінюється на краще. “Чужий”, приживлений в організм нації і далі продовжує впевнено перетравлювати його, Ознаками того і реально прогресуюче “двуязичіє” (тиждень тому, сидячи в очікуванні потягу на Київському вокзалі, нарахував цілу купу російськомовних FM радіостанцій і лише кілька україномовних), і реально втрачені території, і ті, які влада вже готується “втратити”, і кинуті напризволяще люди, і те, як впевнено почувається той “Чужий” – та невмируща п’ята колона в наших (чи й справді наших!) міністерствах, компаніях, банках, в науково дослідних інститутах українонезнавства, українобайдужості, українословоблуддя та відвертого україноненависництва.
Може спробуємо пробудитися від тої летаргії, панове?
28 листопада 2015 р.
Валентин Бут
Мов тінь шуліки промайнув наш час,
В степах широких не знайти вже нас.
Чи ж буде наша пам’ять далі жити
Жагою волі вже в твоїх очах?
Закінчуючи книгу, присвячену пам’яті мого пращура Павла Михновича Бута – славетного воїна, мудрого політика, який був чи не першим, хто спробував відновити власну державність після століть, що минули по занепаду Київської Русі, я більш чи менш випадково наштовхнувся на викладену в Мережі статтю певного нікчеми з титулом кандидата історичних наук, що вийшла в XXIX томі Збірника наукових праць Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії з претензійною назвою « Козацьке повстання 1637 р. під проводом Павла Бута (Павлюка) як важливий чинник українського етнодержавонацієтворення в українознавчому вимірі».
Стаття вразила мене. Але не розмахом дослідження, не золотими зернятками невідомих до сьогодні фактів, видобутими з руди першоджерел, не намаганням усвідомити сутність тих справді грандіозних і водночас трагічних процесів, що відбувалися в Україні, а точніше, на той час, на південно-східних кресах Речі Посполитої на самому початку XVII сторіччя.. Ні, її автора, схоже, цікавили зовсім інші речі. Те що я сприйняв спершу, як дивну, як на науковця, зашореність, вузьколобість, про що свідчить небажання бачити очевидні речі, ігнорування фактів, які на протязі минулих віків ні в кого не викликали ані найменшого сумніву, бо ж інтерпретуються в різних і незалежних одне від одного першоджерелах цілком однозначно, насправді є, або елементарним бузинізмом – спробою, здійнявши брудну хвилю, спливти на її вершечку хоч би й шматком лайна, або, що набагато гірше, спробою перелицювання нашої історії.
Говорячи про зашореність, я маю на увазі ту просту істину, що оповідаючи про слона, варто принаймні бачити його цілком., а не робити те на основі аналізу одного лише його правого вуха. Обмежившись часовим діапазоном 1635 – 1637 років, а в географічному плані теренами Наддніпрянщини, автор вже одним тим обрізанням унеможливив сприйняття цілісної картини подій, розірвав причинно-наслідковий зв’язок. Але щодалі читаєш цей перл «наукових» досліджень, то більше розумієш, що без того обрізання авторові ніяк не вдалось би протягнути власну інтерпретацію подій. Ось, як він сам пише про т е:
«Актуальність дослідження заявленої нами проблематики полягає в тому, що … ми не тільки намагаємося осягнути важливі події минувшини нашої Батьківщини, а й переосмислюємо їх з висоти сьогодення та надбань, втрат і перспектив розвитку України, українців і світового українства.»
Отже – переосмислення з висоти сьогодення. А яке сьогодення, така й висота і ті перспективи, які з тої висоти дозволено, а чи замовлено оглядати. Щоправда, через те обрізання в «намагання осягнути» з самого початку якось не дуже вірилось. Саме тому заявлене «переосмислення», як я розумію, задля новизни сприйняття світу і себе у ньому відразу напружувало.
Насправді, це неймовірно важливо, як окремий індивід, ціла нація сприймає навколишній світ, ким почувається в ньому – творцем з необмеженими, Богом даними можливостями, чи бездумним лукавим рабом, що віддасть все за хліб та видовища. Світ раба, що живе сьогоденням, не виходить за межі його елементарних потреб. Він не багато чекає від майбутнього і не надто цікавиться минулим. Світ людини-творця, нації-творця не можна уявити без широких горизонтів і у жодному разі він неможливий без усвідомлення своїх коренів, відчуття того, що позаду тебе стоять славні пращури, славна історія.
Стаття недовченого, усвідомлює він те, чи ні, є нічим іншим як спробою зруйнувати мій світ, підкопуючи під корені мого роду, моєї нації, виставляючи її безмозким бидлом та бруднячи пам’ять мого славного пращура Павла Михновича Бута. І те потребує негайних спростувань і вибачень.
Але, ближче до суті моїх претензій. Найперше, представляючи свою статтю, автор скромно звертає нашу увагу на те, що:
«Новизна наукової праці (це він про свою статтю) виявляється в тому, що попри значну наявну кількість напрацювань, присвячених, цьому періоду української історії, на жаль, майже відсутні узагальнюючі концептуальні публікації, в яких на, достатньому теоретичному рівні, а головне − всебічно, аналізується роль козацького виступу під орудою П.Бута (Павлюка) у тогочасних вітчизняних етнічних, державотворчих і націєтворчих процесах.»
Не можу погодитись з автором щодо «значної кількості напрацювань, присвячених цьому періоду». Робіт насправді небагато і майже всі вони базуються на матеріалах, почерпнутих з Окольськєго. Найбільш солідним дослідженням дотичним до теми, поза всяким сумнівом, є VIII том Історії України-Руси пана Грушевського. Цікавими є також роботи п.п. Антоновича, Голобуцького, Яворницького, Замлинського, Щербака. Але жоден з названих авторів, звісно ж, не може претендувати на всеосяжну «концептуальність» цієї статті з її «всебічністю» та «теоретичним рівнем».
Чи не на чверть стаття складається з цитат. В основному з Грушевського та кількох з Окольськєго, Замлинського, Голобуцького Антоновича та Щербака. Дуже дивно, але автор цитує Окольськєго, так би мовити, через треті руки – беручи ті цитати не напряму з Щоденника, а з його цитування в інших роботах. Лише в двох випадках автор прямо посилається на Щоденник Окольськєго, каже, що перекладено ним (я б і повірив, бо в тому перекладі помилки, як до слова, немало їх і в самій статті), але ж вказує чомусь україномовне видання з іншою назвою. В усякому разі, вказані сторінки в обох випадках не мають нічого спільного з нумерацією оригіналу Щоденника. Воно б, наче, й дрібниці – переклад Щоденника в тому виданні цілком адекватний, інша річ, як те корелюється з елементарною порядністю… Більше того, окрім secomd hand Окольськєго, жодного іншого першоджерела не наводиться. Ясна річ, що така неймовірна всебічність, новочесна концептуальність та високий теоретичний рівень якомусь там Грушевському і не снилися!
Ну і, звісно, лише справжні концептуали з відповідним теоретичним рівнем зважилися б написати таке:
«Автор переконаний, що головною причиною цього військового конфлікту було небажання офіційної Варшави йти назустріч козацьким клопотанням стосовно ігнорування їхніх прав і привілеїв. До цих зовнішніх причин додалися внутрішні (боротьба за владу між старшиною), зрештою дуже швидко всі ці суперечності посприяли розгортанню козацько- селянського повстання, яке своїм нещадним полум’ям охопило майже всю Наддніпрянщину.» (стаття)
Якби я зміг переконати певного концептуального імпотента потоваришувати з першоджерелами, та не робити оте обрізання часу та простору, якби мені вдалося прищепити йому вірус порядності та вставити в лоба українські очі, можливо після того він переглянув би свій нікчемний здогад щодо головної та побіжної причин повстання 1637 року.
В будь якому разі, хотів би звернути увагу на те, що світом правлять не небажання а саме б а ж а н н я. Бажання, навіть не Варшави, а польських магнатів, прибрати до рук не лише козацькі землі, а й підбити під себе, уярмити самих козаків з одного боку і бажання козаків залишатися вільними з іншого – ось де справжній конфлікт! І виник він зовсім не в 1637 році, а за шістдесят вісім років до згадуваних подій, «…як результат Любельської унії, яка юридично зафіксувала об’єднання королівства Польща та Великого князівства Литовського. В результаті того акту, Польщею були фактично анексовані такі українські землі, як Підляшшя. Волинь, Поділля, Брацлавщина, та Київщина, населення яких за Литви не знало кріпосного права. Роздаючи ці нові землі польським магнатам та шляхті, король фактично визнавав при тому їх право і на тих, хто там мешкав. Відтоді, згідно польських законів, всі ті, хто не вийшов з маєтностей своїх новоявлених панів за десять років, вважалися їх власністю. Цей стан речей чітко зафіксовано в Źródłach Dziejowich.
А все було зумовлено тим, що в тогочасній Польщі, окрім духовенства було всього два стани – шляхта та хлопи. Поляки не визнавали козаків шляхтою. Козаки не визнавали себе хлопами. Страх втрати волі, безсумнівно, був найпотужнішим стимулом переселення українців на вкрай небезпечний, але ще відносно вільний тоді Низ, що, в свою чергу, зумовило формування нової якості козацтва. А, проте ж, не всі зважувались покинути свою з діда-прадіда землю та тягнути сім’ю у невідомість. Хтось шукав способів обійти те, хтось надіявся, що якось те все минеться, а хтось ще не дуже й розумів, що ж зрештою сталося. Та, скоро власники маєтків стали залізною рукою приводити нових хлопів до покори, змушуючи працювати на себе до трьох днів на тиждень, скоро обклали їх всіма можливими видами податків, скоро взялися заганяти схизматиків в лоно католицької церкви, як всі ті нестерпні кривди вихлюпнулися в силове протистояння. …
Породжений безперестанними утисками та крайньою безвихіддю вал людського гніву щокілька років стрясав Україну, виливаючись у повстання, гамовані люто й безжально. Коса найшла на камінь. Шляхта не бажала йти на жодні поступки. Це й не дивно, бо ж як польські магнати, так і «руські» князі та дідичі – всі ті Конєцпольські, Потоцькі, Жолкевські, Даниловичі, Вишневецькі, Киселі, потребували робочих рук до вже отриманої українної землі, причому сердечно хотіли не вільних, а саме холопів, рабів, бидла, якому, за виразом великого короннного гетьмана Станіслава Конєцпольськего, «…треба вставити мундштук в губу…».
Чи не те саме знаходимо у Грушевського?
«Для сучасної суспільности ся причина особливого завзяття коронних гетьманів та иньших діґнїтаріїв на козаччину теж не була тайною. Пясецкий, оповідаючи про війну 1637 p., кладе як головну пружину цілої справи сі апетити українських магнатів. „Ріжні шляхтичі польські здобувши великі маєтности чи то купном, чи то з щедрот королівських в київських сторонах, що були головним осідком козаків, бажаючи побільшити їх доходи, підносили перед королем і сенатом потребу приборкання козацького своєвільства, що їм здавало ся перешкодою їх плянам“ , (ІУР СТОР 276)
Незвісний автор „Памятників“, повторюючи се оповіданнє, розцвітив його ще живійшими подробицями: сенатори і дігнїтарії, що держали великі королївщини на Україні, і місцеві шляхтичі напирали на правительство, тому що козаки не давали завести корчемну аренду і гонили жидів арендарів. Chronica с. 590. 2) Pamiętniki do panów. Zygm. III т. I c. 245 (там же)» ( М. Грушевський, Історія України-Руси).
Особиста зацікавленість магнатів в дармовій робочій силі, нових рабах – ось насправді та рушійна сила, якою керувалась тоді найбільша Європейська монархія, обзиваючи сваволею природнє небажання українства підставляти шию під ярмо.» (В. Бут,Павло Михнович Бут, Лицар Зрадженої Волі)»
Хтось скаже, що автор «наукової праці» мав на увазі те саме. Я так не думаю. Акценти в статті розставлено абсолютно невідповідно. Можливо, ближчі до нас в часі події допоможуть краще зрозуміти, що я маю на увазі. Згадаймо часи, коли німецький чобіт топтав Україну. Я що – воював з ними через те, що вони ігнорували мої права і привілеї? Я воював з ними, бо вони намагались, відібравши мою землю, мій світ, зробити з мене покірне бидло, раба.
Саме через це я вважаю, що таке потрактування головної причини, та ще й спроба звести все до усобиць всередині козацтва, пояснити все кар’єризмом Павла Михновича Бута є неспростовним свідченням того сумного факту, що інтелектуальний рівень певного кандидата історичних наук межує з інтелектуальним рівнем дощового черв’яка, свідченням перебування вітчизняної історичної науки в глибокій кризі. “There’s something rotten in the state of Denmark”, сказав би пан Шекспір…
Називаючи боротьбу за владу між старшиною однією з причин повстання 1637 року, зводячи все до кар’єризму Павла Бута недовчений кандидат наук прямо заявляє про свою абсолютну некомпетентність у справі, за яку взявся. Лише тотальним нерозумінням структури українського козацтва тих часів, незнанням процесів та тенденцій всередині того стану можна пояснити подібне твердження. Це в м’якій версії. Значно гірше, коли недовчений викривляє нашу історію свідомо.
Козацтво ніколи не було монолітом, але навіть після створення Стефаном Баторієм козацького реєстру, включно з розглядуваним часом,практично всі реєстровці проходили через горнило Запорізької Січі. Саме тому й мали право зватися військом Запорізьким. І в Січі, і в реєстровому війську старшого вибирали самі козаки. В реєстровому війську він мав бути затверджений ще й великим коронним гетьманом та королем, як верховним очільником війська. Козаки звали своїх старших гетьманами, хоча в офіційному листуванні з короною вони іменувались старшими Війська й.к.м. Запорізького. Оскільки, функції реєстрового війська були дещо іншими, ніж Січового, аж до того, що поляки неодноразово намагалися використовувати його як поскромнювача Війська Січового, то нема нічого дивного в тому, що кожне військо мало свого гетьмана (старшого). Січовики ставилися до того з жалем, але й з певним розумінням. Під час повстань реєстровці в більшості своїй приєднувалися до січовиків і гетьман був на ту пору лише один. Січовий. Поза тим, впродовж усього часу Січ бажала повернути колишню єдність війська та мати єдиного старшого. Саме про це писав у своєму листі до реєстрової Ради і Павло Михнович 16 червня 1637 року:
«А ще краще і корисніше було б, як би одно було у нас товариство, одно військо і оден провідник, а не два! Разом пробували б при скарбі військовім, брат з братом, в боязні божій, чесноті й вірі, один одного шануючи, так як попередники наші жили, ворогів своїх не тішачи, а під ноги топчучи!» (М. Грушевський, Історія України-Руси)
Звинувачення Павла Бута в кар’єризмі є нікчемним вже хоч би тому, що він вже був гетьманом, мав найвищу військову владу. Інша річ, що починаючи повстання, він жодним чином не міг допустити двовладдя на Україні, тим більше, що обрання реєстровою старшиною на гетьмана Сави Кононовича, який зрадив свого попередника, зрадив козацтво, ігноруючи його інтереси та позиціонуючи себе вірним слугою польської корони, неминуче привело б до внутрішнього протистояння.
Але хіба може недовчений навести мені хоч би рядок, де Павло Бут заявляв би, що бажає очолити реєстрове військо? Жодних подібних заяв не було і не могло бути. Навпаки, в цьому питанні він стояв за те, аби військо було єдиним і саме Січовим. Він не лише прямо й недвозначно писав про це, а й чинив саме так, як декларував. Якщо недовченому привиділось щось інше, скажімо, в єдиному відомому нам листі до Станіслава Конєцпольськєго, писаного восени 1637 року, то йому треба ще вчитися й вчитися, бо на відміну від нього, старий гетьман абсолютно однозначно розглядав той лист, як намагання виграти час. Хіба недовченому нічого не говорить згадка Павла Бута про Кам’яницю та Сокола в тому листі? Verba sonant, actiones demonstrat… Щоб зрозуміти глибинні причини того, чому Павло Бут ніколи не ставив собі за мету стати старшим реєстру, треба знати його не лише в короткому проміжку1635-1637 років і не виключно зі слів капелана війська карателів Шимона Окольськєго.
Таким чином, про жодний кар’єризм не йшлося, бо гетьман Війська Запорізького Низового був більше військовим вождем, першим серед рівних. Карлуватим від науки можливо невідомо, що запорізькі гетьмани ніколи не були призначенцями, що січовики, бувало, міняли їх як рукавички, часто, не раз на рік, не прощаючи навіть підозри в зраді, когось топили лише за спробу присвоїти кілька золотих – читайте, хоч би того ж Боплана!
Властиво, вся стаття недовченого зводиться не до аналізу повстання, «як важливого чинника українського етнонаціодержавотворення» (автор, чи то не будучи впевнений, що там в той час саме творилося – етнос? нація? держава?, чи через презирство до української мови, яка не надає достатньо можливостей, аби розкрити широту його концептуальних думок, використовує ще й інші, подібні цьому дикі неологізми, як от: магнатерія, коронярі), а до намагань збезчестити добре ім’я Павла Михновича Бута. Народна мудрість каже, що розумну людину видно далеко, а дурня ще далі. Не володіючи матеріалом, не розуміючи гаразд процесів, що відбувалися на той час на широких теренах від Персії до Швеції, частиною яких були й українські події, не маючи, як про те з усією очевидністю засвідчує його куца стаття, ані найменшого уявлення про дипломатію, військову стратегію та тактику, не маючи досвіду військових операцій, масштабніших за тарганячі бої на своєму робочому столі, цей концептуальний хробак дозволяє собі безчестити пам’ять того, хто все своє життя намагався здобути незалежність своєму Краю, двічі стояв за свою мрію на варшавському ешафоті, склав, зрештою, там свою голову. І все для того, аби через віки, один з духовних нащадків кононовичів-караїмовичів поливав брудом його ім’я?! Сумно, панове… Сумно…
Певно приміряючись до темних глибин власної душеняти (чи й є вона в такого!) недовчений пише:
«…останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння, стала активна радикальна позиція П.Бута. Щоб зрозуміти головні мотиви його вчинків, мало бути істориком, а треба ще й добре розумітися на людській психології та дещо знатися в психіатрії» (стаття).
Це, як вам, читачу? Виходить, намагання застояти волю,здобути Краю незалежність є ознакою психічної неврівноваженості? Дуже актуально для сьогодення, я б сказав…
Після зруйнування Кодака літом 1635 року, всіх учасників тої, насправді, блискучої операції (щойно збудовану, як вважалось, неприступну фортецю було взято силами, сучасною термінологією сказати б, десанту. 800 запорожців зробили те за одну ніч) було жорстоко покарано – різано вуха, носи, та відправлено на каторжні роботи. Співорганізаторів – Івана Михайловича Сулиму та Павла Михновича Бута, після мук, було засуджено в Варшаві до страти. Сулиму стратили. Не допомогло ні заступництво самого короля, ні перехід в католицьку віру. Павло Бут від віри не відступився, а страти уник. Чому? Через століття історики губляться в здогадах. Матеріалів і справді небагато, а є ж ще й людський фактор, коли простіше висунути версію, яка взята чи то зі стелі, чи викопана десь з глибин темної підсвідомості, куди без психіатра краще, й справді, не заглядати, аніж витрачати дні, тижні, місяці піднімаючи архіви, аналізувати, співставляти, на перший погляд, розрізнені події, робити з того висновки,міркувати, зрештою. Ті, хто зацікавиться тим питанням, сподіваюсь невдовзі зможуть прочитати про те в моїй книжці Павло Михнович Бут, Лицар Зрадженої Волі.
Версія недовченого про причини скасування судової постанови щодо Павла Михновича дуже «сильна», бо компілює … висмоктану з пальця версію пана Щербака:
«…варшавські політики вирішили задіяти додатковий козир (на їх думку – майбутній джокер) –Павла Бута. Ось так цей політичний крок коментує В.Щербак: «…звільняючи Бута, власті прагнули використати цю впливову особу для придушення козацького руху в Україні. З цією метою навесні 1636 р. його було призначено на королівську службу в Чигиринський полк (очевидно, на посаду сотника)». Але все вийшло з точністю до навпаки.»
Недовченого, здається вражає оте «навпаки», Воно не вкладається в вибудовувану ним схему, тож висуваються пояснення того феномену:
«Чому так трапилося? На нашу думку можливі такі варіанти пояснення дій П. Бута:
1) його польські покровителі спочатку пообіцяли йому цілковиту підтримку в козацьких справах, але коли в них щось пішло не так, Павла кинули напризволяще, тому надалі він діяв на свій страх і розсуд;
2) П.Бут повернувся в Україну тільки з одним, але головним бажанням – підготувати і здійснити всеукраїнське повстання, щоб визволити Батьківщину з лядської неволі і тим самим помститися владі за смерть І.Сулими й побратимів, а разом і за свої власні страждання;
3) Павлюк – не герой України і не мученик за віру, а звичайний авантюрист і кар’єрист, який заради гетьманської булави й особистого самоствердження готовий був пожертвувати життям і спокоєм десятків тисяч людей.»
Чи не симптоматично, що в двох з трьох варіантів недовченого Павло Бут, як не джокер в руках польських покровителів, то авантюрист та кар’єрист? Але ж, навіть у версій, які більш прийнятні для письменника, ніж для титулованого історика, мають бути логічні пояснення. «Джокер» в моїй уяві не є жодним поясненням, більш того, наводить на думку, що автор подібної версії не раз битий шулер.
Третя версія, як на мене, найкраща, бо ж на кожній канатчиковій дачі відомо, що сеймовий суд безумовно скасовував смертні вироки всім авантюристам і кар’єристам. Чи… ні?
Зі «спокоєм», яким був готовий пожертвувати Павло Бут заради майбутньої булави, ще гірше. Таке враження, що недовчений колись добряче впав з дуба головою вниз і те й досі дається взнаки, адже він силкується представити нам пекло, в якому опинилося українство таким собі Едемським садом.
З варшавськими покровителями, в яких «щось пішло не так» насправді наївно до смішного. Чи можна уявити таке, щоб той, хто доклав титанічних зусиль, аби скасувати сеймову постанову (нагадаю – навіть король не зміг добитись того для свого протеже), раптом кинув все на півдорозі? Падіння з дуба, очевидно, було дуже серйозним. Від цього і логіка страждає. Речі Посполитій насправді не бракувало вірних людців серед реєстрової старшини і вона не потребувала ще одного ренегата. Більше того, ренегат вже ніколи не сприймався б запорожцями як лідер. Отже, це не про Павла Бута, бо він був і залишався лідером до останнього кроку на своєму другому ешафоті. А все ж, Варшава була таки вельми зацікавлена саме в особі Павла Михновича Бута. Більше того, саме з ним вона пов’язувала нові перспективи для Речі Посполитої. І те не мало нічого спільного з придушенням козацького руху. Але, щоб осягнути те, треба вивчати історію, а не намагатися «переосмислити» її, порпаючись на смітниках та поливаючи брудом те, що осмислити не вдалося.
Обрізання у просторі і часі дається взнаки й надалі, бо результується в нерозумінні і незнанні навіть там, де все давно і відомо, і зрозуміло. Але, може в тому й полягає загадковий принцип історизму та новизна сьогоденних поглядів на нашу історію, аби подібними недолугими недослідженнями недовчених підігріти інтерес українців до своєї історії:
«Чи бачив цю геополітичну і геостратегічну перспективу П.Бут, ми не знаємо, але на перших порах він активно поринув у кримські справи. В кінці 1636 р. сформував і, ймовірно (?! В.Б), очолив кількатисячний загін охочих козаків та на початку 1637 р. допоміг кримському хану перемогти його суперника −очільника ногайської (буджацької) орди Кантеміра.»
«Ми не знаємо», «ймовірно» …Ігнорування першоджерел грає з недовченим злі жарти, бо той тицяється, мов сліпе кошеня на рівній дорозі, переплутавши світ реальності і власних недолугих фантазій:
«На нашу думку, ротація у вищому керівництві Кримського ханства …була великою втратою для українського козацтва. Проте якщо всі ці події стали наслідком недолугої діяльності П.Бута, який очолював козаків і був союзником Інаєта (можливо, Павлюка підкупили посланці Кантеміра, щоб він не втручався у справи кочовиків; ймовірно, Бут особисто вирішив зіграти у свою власну гру з номадами; чи все це було лише випадковим збігом обставин, хто його зна…), тоді ми отримуємо перше свідчення його слабкості як політика, стратега і тактика, що, зрештою, призвело до його безславного кінця» (стаття)
Цікавий зразок хворої уяви, коли з сивого туману «якщо», «можливо», «ймовірно» та «хто його зна», сконцентрованих лише в одному реченні, можна формувати безапеляційні висновки про недолугу діяльність Павла Бута, його слабкість як стратега і тактика. Старий Фройд, сказав би, що автор подібних заяв має певні психологічні проблеми і його згадка про психіатрію є підтвердженням того на підсвідомому рівні.
Наступний опус просто анекдотичний. Присвятивши аж цілих дві сторінки своєрідному, в дусі недовченого, аналізу кримських подій 1636-1637 р.р., майже половину якого складає цитата з Історії України-Руси М.Грушевського – подій, яким присвячено цілі томи, недовчений ремствує на те, що попри його титанічний труд «недолугий» Бут так і не зрозумів їх:
«Ми так багато зусиль доклали для осягнення сутності кримських подій кінця 1636 – початку 1637 рр., тому що переконані: позитивне їх вирішення кардинально змінило б наявну на той час геополітичну й геостратегічну ситуацію в Центрально-Східній Європі. Проте їх важливість так і не зміг чи не захотів зрозуміти П.Бут.»
Якби недовчений менше концентрувався на переосмисленні та викривленні історії, якби замість блукань в темних закапелках своєї підсвідомості, частіше заглядав би до історичних архівів і, при тому, навчився б читати знайдені там документи з розумінням ким те писалося, для кого і з якою метою, якби зважився неупереджено поглянути на події та співставити їх з фактами, можливо, він був би дуже здивований і присоромлений …
Натомість буйна фантазія левітуючого над реаліями недовченого продовжує фонтанувати. Реєстрова старшина в нього не взялася до приборкання заколоту (повстання 1637 року. В.Б.) тому, що їй, старшині, аж ніяк не хотілося розпочинати братовбивчу війну.
– А могла, хочеться спитати?
Це ж до якої міри треба не розуміти тодішні реалії, аби тішитись подібними нісенітницями!
Далі – більше. В голові, де двом думкам, очевидно, вже затісно, часи й події переплутались настільки, що в нього вже «М.Грушевський свідчив: «Піднявши сею агітацію Запороже, Павлюк десь при кінці мая ст. ст. кинув ся з випищиками на волость, захопив армату в Корсунї й перетягнув її на Запороже.».
Насправді, мені простіше уявити, що пан Грушевський просто писав про ті, майже такі ж далекі від нього, як і від нас, події, аніж стояв десь там поряд в кущах під час тої операції, аби потім виступати в ролі ексклюзивного свідка для автора концептуальних переосмислень. Думаю, видатному історику було б соромно за такого наступника. А ще, сумно. Сумно, бо коли попередній ляп можна поблажливо трактувати, як обмовку, то наступний викликає здивування:
«…розкол козаччини на реєстровців, нереєстровців (випищиків) і запорозьких козаків на цьому етапі є позитивним явищем…»
Позитивним те явище могло сприйматися лише ворогами українства, але навіть зазначений поділ козацтва є дуже умовним. Як я те бачу, було запорізьке козацтво, частину якого було взято (напівофіційно ) на службу польської корони. Під час воєн реєстр збільшували, по їх закінченню поверталися до попередньої кількості, виписуючи тих, що були набрані понад звичайне його число. Мова мала вестися не про розкол, а про різне бачення перспектив реєстровцями, якими польська влада намагалася маніпулювати за допомогою жолду та підкуплення старшини і рештою козацтва.
Сприйняття історичних подій, насправді, є дуже важливим. Не секрет, що поляки й українці, татари й турки мають свій погляд на події спільної історії. Причини того цілком зрозумілі і жодних додаткових пояснень не потребують. Але ж, ось певний недовчений нікчема, який – зовсім не дивно, як на наш час – є титулованим завідувачем-якогось-там-відділу Національного науково-дослідного інституту українознавства і всесвітньої історії, утримуваного, між іншим, моїм коштом та коштом сорока шести мільйонів українців, починає трактувати мою історію якщо не з точки зору іншої нації, то з місця сидіння невмирущої п’ятої колони. Не дивно, що повстання 1637 року, яке в історичному процесі було нічим іншим як спробою моїх пращурів вибороти собі волю та незалежність, в цього недовченого як не «ребелія», то «непослух», «заколот», «деструктивні процеси», «бунт». З того, що поляками, після боровицької зради, «було проголошено амністію козакам (у недовченого термінологія як не картяра, то зони), оприлюднено величезні шкоди, заподіяні козацтвом Речі Посполитій», читач має робити єдино «правильний» висновок про те, що ті бунтівники-ребелізанти-заколотники були звичайними кримінальними злочинцями.
Не зробивши жодної спроби проаналізувати Щоденник Шимона Окольськєго, але пройнявшись трепетною довірою до цього панегірика маєстату Речі Посполитої, де, зокрема, йдеться, що заяви козаків про спалення церкви в Корсуні, та вбивстві дітей є брехливими, це карлувате від історії резюмує: «…щоб зібрати під свої корогви якнайбільше бунтівників і збудити серед своїх прихильників звірячу ненависть до ляхів, козацька старшина не гребувала будь-якою негативною і брехливою інформацією, а при гострій потребі навіть фальсифікувала її на свою користь.»
Брехлива інформація, фальшування, збудження звірячої ненависті… Який штиль! Окольський може спокійно спочивати, маючи таких послідовників. А як же щодо доказів? Де вони?
Недоуки недолюблюють копирсатися в першоджерелах, але ж наш недовчений щедро «упестрив» свою статейку, принаймні, цитатами з Михайла Грушевського. Є там і та, де великий історик пише про універсали великого гетьмана коронного, розіслані старостам і урядникам ще восени з Бару. Конєцпольський там прямо наказував:
«…самовільно покозачених підданних в козачих правах не признавати, коли вони не покорять ся і від повстання не відстануть — ловити і до польського війська приставляти, а як би їх самих не могли до рук дістати — то карати їх жінок і дїтей і доми їх руйнувати, — „бо краще нехай так на тім місцї кропива росте, нїж би ті зрадники множили ся” (Історія України-Руси М. Грушевського)
Але, видно, права рука недовченого не знає, що робить ліва, а концептуальні мізки не можуть чи то осмислити, а чи, навіть, звести до купи кілька простих думок. Та, хіба то важливо, коли мова йде про переосмислення історії!
Щойно призначений польним гетьманом Миколай Потоцький дуже ревно виконував той наказ великого гетьмана корони і показав себе справжнім катом, обсадивши дороги палями з конаючими козаками. Важко повірити, що він стримував себе і напередодні битви, перебуваючи 12-14 грудня в Корсуні, велика частина козацтва з якого знаходилась на той час у війську повсталих.
То, кому ж мені вірити – явно брехливому капеланові, який безсовісно сфалшував відомості про чисельний склад польського та козацького військ, про втрати сторін (докази в книзі Павло Михнович Бут, Лицар Зрадженої Волі), чи моєму пращурові, який в своєму останньому універсалі до лівобережних військ, писаному увечері 15 грудня, напередодні Кумейківської битви повідомляв, «…що по тих містах, тобто Корсунь та інших, – церкви спустошили, дітей, жінок там вистинали…» (Щоденник Окольськєго, стор. 47)?
Слідом за Окольським (birds of a feather…) недоук трактує вимушений вихід з бою Павла Бута та Карпа Скидана як акт боягузтва, зради. Куди ж втекли боягузи і зрадники – може, на Січ, до Криму, в московські україни? Перший зупинився в Черкасах і до підходу відступаючого козацького табору встиг роздобути ще гармати та переконати, змусити частину лівобережних загонів переправитись на правий берег та підтримати повсталих (не можна уявити, щоб комусь з меншими повноваженнями вдалося те зробити). Другий в цей час займався в Чигирині поповненням запасів пороху, знищених під час бою під Кумейками.
Треба ясно розуміти, що лише негайне поповнення боєзапасу війська, яке в один момент опинилося перед лицем переважаючого ворога без пороха, а отже, майже беззбройним, могло його врятувати. Саме ця пекуча потреба і ніщо інше змусило невеликий загін Бута та Скидана полишити табір.
З’єднавшись зі свіжими загонами, залученими Павлом Бутом, військо відступило до Боровиці, де укріпилося і було знову готове до бою. Лише зрада підкупленої поляками реєстрової старшини (маємо пряме свідчення одного з тодішніх зрадників) призвела до дезорганізації війська, зміщення Павла Бута з гетьманства, капітуляції, та видачі очільників повстання до рук Потоцькєго.
Будучи нікчемою у всьому, окрім «мистецтва» поливання брудом, недовчений щиро дивується з того, що «…українські вчені як колись, так і зараз чомусь соромляться називати речі своїми іменами.» (себто поливати брудом гетьмана Павла Бута. (В.Б.) Йому, схоже, навіть не спадає на думку, що це не тому, що вони «соромилися» (чого б це?!), а саме тому, що вони вчені, а отже, добре розуміли ті події.
Правду кажуть, – щонікчемніші мізки, то безапеляційніші судження. Сидячи по шию в смердючому болоті неуцтва і не помічаючи того, як можна сподіватися розгледіти щось інше?
Саме тому цей концептуальний вбогий одним махом засунув всіх тих сором’язливих українських вчених за пояс, мов рукавички, назвавши «речі своїми іменами». Павло Бут у нього і «слабкий політик, стратег, тактик», і «нікчемний полководець», і «недолугий», і «легкодухий», і «брехливий», і «боягуз», і «шантажист» і повстання він підняв зовсім не задля здобуття незалежності, а виключно для того, аби… утриматись на гетьманстві (!) Недоука не змушує замислитись навіть те, що ні козаки не відступилися від нього до самої боровицької зради (а воювали вони в жодному разі не за Бутове гетьманство), ні той факт, що головним, найтяжчим пунктом судового звинувачення, пред’явленого Павлу Буту та його старшині було намагання відірвати Україну від Речі Посполитої.
Брудний потік патологічної злоби, диких звинувачень, нічим не підтверджених алогічних припущень, порівняно з якими марення сивої кобили є просто чарівним фентезі, здавалось, не матиме кінця. Навіть завершальні слова не про заявлену важливість повстання в етнодержавонаціє-що-там-ще-творенні, а про «недолугість» Павла Бута.
За безпідставні звинувачення, за брудні образи і злісні намагання очорнити добре ім’я славного козацького гетьмана, знеславити один з найдавніших козацьких родів, за намагання принизити роль повстання 1637 року, зводячи його аж до пересічних чварів козацької старшини, треба відповідати.
Цією своєю статтею я вимагаю від автора зазначеної антинаукової статті спростування його брудних наклепницьких випадів щодо мого пращура Бута Павла Михновича, спростування бездарних висновків щодо причин повстання 1637 року та його значення. Спростування мають бути опубліковані в найближчому випуску Збірника наукових праць Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії. Крім того, автор має принести свої публічні вибачення в засобах масової інформації перед українським народом за спробу фальсифікації його історії.
Роблячи цими днями огляд ще неопублікованої книги The Devil’s Stepchild колеги, письменниці зі Сполучених Штатів Америки Ширли Грейс Келли, мені впала в око ось така фраза: ‘…the past can change and improve the future.’ ( «…минуле може змінити і поліпшити майбутнє.») Продовжуючи думку Ширли Грейс в контексті цієї статті, я б сказав, що плюндрування, фальсифікація нашого минулого, приниження його героїв прямо веде до нікчемного майбутнього, фактично, до його руйнації. Наголошу ще раз, що не всі війни ведуться за допомогою примітивної зброї…
На щастя, нам нема потреби підмальовувати свою минувшину, аби почуватися впевнено сьогодні. Ми походимо з давнього та славного роду, маємо всі підстави бути гордими за своїх пращурів. А вже знання того, чиї ми нащадки, має результуватися в нашому ставленні до тих, хто сьогодні плюндрує країну, до імпотентної злодійкуватої влади, яка замість того, щоб зробити економічний, культурний прорив, доки це ще є можливим, та приєднатися, врешті, до успішних країн першого ешелону, натомість, заради своїх нікчемних вигод, здає економічні інтереси країни, знекровлює її економіку, не забуваючи, при тому, набивати свої бездонні кишені, знищує найголовніший атрибут будь-якої держави – її мову, дозволяє плюндрувати наше минуле, корені нашого роду,руйнуючи тим самим мости до майбутнього.
Саме з думкою про майбутнє, якого нема без минулого, писано книгу Павло Михнович Бут, Лицар Зрадженої Волі та цю статтю.
Валентин Бут
21 квітня 2013 рік.
День української мови
Щороку, дев’ятого листопада, яке вважаємо днем створення української писемності, ми традиційно згадуємо про мову, складаємо їй дифірамби, завчено оспівуємо її мелодійність, милозвучність, наділяємо її затертими епітетами, не надто задумуючись над тим, що вона для нас насправді значить. Чи не нагадує це ситуацію, коли раз на рік, в зручний для нас день, ми згадуємо про батьків, вибираємося на село, аби потішити їх своєю неповторною особою, зажити щедрих дарів квітучого саду-городу і, втомившись від всього того, назавтра повернутися до «реального» життя?
Чи не про таке писав талановитий поет і композитор Віктор Охріменко у своєму вірші «Мові»:
«Рідко ми тебе вживаєм –
наче паску в день святковий.
Тебе всяко обзиваєм,
українська рідна мово:
солов’їно-калинова,
цимбалисто-сопілкова,
соколино-беркутова,
лебедино-гусакова
і лірично-мелодична,
і пісенно-колискова,
освіжаючо-кринична,
коломийково-казкова,
переливчасто-срібляста,
полуденно-світанкова,
сорочино-зозуляста,
Азарово-урядова…
Цих епітетів, напевно,
вже придумали чимало.
Було б краще, щоб щоденно
ми тобою розмовляли.»
Як називається таке ставлення до батьків ми здогадуємося. Знаємо також до чого те приводить. А як назвати подібне ставлення до мови? Які наслідки маємо очікувати від зневаження, фактично, зради власної мови?
Можливо, комусь видається, що слово «зрада» в цьому контексті невідповідне? Хтось пригадав відомий вислів: «Щобільшою кількістю мов ти володієш, то більше ти людина»? Справді, знання іноземних мов долучає нас до культури інших народів, до світових наукових здобутків, до найпередовіших технологій, робить нас громадянами світу. Зрештою, світ глобалізується і та тенденція щодалі більше набирає обертів. В такому світі володіння кількома мовами, особливо інтерлінгвою, стає критичною потребою, життєвою необхідністю, аби бути успішним, не залишитись на задвірках світу.
Але ж ми тут мовимо дещо про інше, а саме, про цілком реальні загрози українській мові на її споконвічній території – там де вона виникла і і розвинулась до однієї з найбагатших літературних мов світу – в незалежній, нібито сьогодні, державі Україна. З огляду на це, слово «зрада» цілком адекватно відображає те, до якого стану ми її довели. Я не обмовився, кажучи «ми». Кожен з нас доклався, певною мірою до сьогоднішнього занедбаного стану нашої мови. Хтось, активно борючись за надання державного статусу мові імперській, хтось, граючи на тому, інші – своєю вичікувальною, а то й байдужою позицією. Хіба ж то не ми приїжджаючи, скажімо, в Донецьк чи Ялту, поводили себе так, начебто опинились на просторах «матушки-Рассеи», легко й без жодного примусу переходячи на мову російську? Хіба то не ми запопадливо переходимо на російську у розмові навіть не з питомим росіянином, що було б звичайною толерантністю, а зі зросійщеним хохлом, який мешкаючи все життя в Україні, не вважає за потрібне навчитися нашій мові?
Може в когось з патріотів такі звинувачення викличуть протест, але факти дуже вперта річ і вони свідчать про те, що сфера вживання української мови за часи незалежності практично не розширилася, а десь, якщо пригадати советські тиражі української книги, і звузилася. Чи могло таке статися, якби кожен з нас на своєму місці доклався до відродження нашої мови? Хіба ж то не ми всі ці роки приводили до влади людців, які перманентно демонстрували (досі демонструють!) відсутність системної державної політики подолання наслідків русифікації, яка проводилась, натомість, симтемно й планомірно протягом століть? Хіба ми не бачили, як безголові хохли від українського політикуму загравали зі значною мірою зрусифікованим електоратом південних і східних регіонів? Хіба не помічали зухвалого тиску на мову численного і вельми впливового клану відвертих лоббістів повернення в лоно Великої Росії? Хіба не бачимо, що й сьогоднішня «революційна» влада «патріотів» явно не розуміє значення мови для творення успішної держави?
Читаючи ці рядки, хтось може подумати, що автор дещо згущує кольори, надаючи аж такого значення мові, яка для більшості існує лише, як засіб спілкування. Подумаєш, там, – бідують якісь там письменники-поети, які вже й забули, що воно таке, ті гонорари! А для звичайної людини – що українська, що російська, китайська чи англійська – яка різниця, якщо людина буде почуватися щасливою?
Не так все просто, панове. Мова – то далеко не примітивний засіб спілкування. Мова – то цілий космос, який формує культуру, світогляд, життєву філософію. Ті, хто захотів долучитися до вигод розвинутих країн, перебравшись до однієї з них, добре знають, що найперше, чого вимагає від тебе така країна, це, щонайменше, знання мови, культури, історії. Але навіть виконання тієї умови не є гарантією, що тебе сприйматимуть в подальшому за повноцінного «свого». Найчастіше, те потребує зміни поколінь.
Значення мови, насправді, неможливо переоцінити. На моє глибоке переконання, саме мова є найголовнішим структуроутворюючим елементом підмурку, на якому вибудовується нація, цементуються стіни держави (див. статтю «Мова, як фундамент існування нації», Портал Мовної Політики http://language-policy.info/2014/12/mova-yak-fundament-isnuvannya-natsiji/ або КС № 34/2014 http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=13801 )
Але, може це лише недолуга точка зору автора? Можливо, в цивілізованому світі погляд на мову дещо інший? Ось реакція на зазначену статтю колеги-письменниці з Південно-Африканської республіки Piper McDermott: «I absolutely agree that language is possibly the most important aspect of an individual and a people’s identity – and the one sure way to target any given group is to undermine their language.» («Я повністю погоджуюсь, що мова є, напевно, найважливішим аспектом неповторності особистості і народу – і один з певних способів створити загрозу для будь-якої групи, це підкопати під їх мову.»)
Може хтось призабув, але й Велика Британія, і Франція, Іспанія, Німеччина, та ж сама Росія – всі ці держави утвердилися, не в останню чергу, завдяки мовному об’єднанню і кожна з них робить все, аби не допустити мовної дезінтеграції. Приклад, скажімо, Росії, яка під приводом захисту нібито попраних прав російськомовних в Україні, анексувала Автономну республіку Крим, намагалася поширити те на весь південь і схід Краю, розв’язала війну на Донбасі, свідчить, що жодної реальної двомовності на федеральному рівні всередині власної держави вона не визнає. Так, на анексованому півострові, попри офіційно визнаний державний статус трьох мов – кримськотатарської, російської та української, їх можливості зовсім не однакові. Так, за визнанням першої заступниці «Міністра освіти, науки і молоді» російського уряду Криму Наталії Журби, « В цьогорічному навчальному плані, який нам надіслало федеральне міністерство освіти, виділено всього одна-дві години, які можна розподілити на вивчення кримськотатарської або української мови.» (http://ru.krymr.com/content/news/27083911.html ) І це в той час, коли на вивчення російської мови виділяється 5 годин.
Не дивно, що з таким підходом, у сьогоднішньому Криму закриті майже всі українськомовні класи, значно скорочено викладання української, кримськотатарської мов, кардинально переформатовано Українську гімназію, так що українського там лишилося дуже мало.
В самій Росії, жодним казанським татарам, марійцям, чи удмуртам, попри державний статус їх мов, навіть на думку не спадає вимагати, аби їх діти могли навчатися не те, що в московських університететах, а навіть в середніх спеціальних навчальних закладах та вишах власних автономій на рідній мові. Лише учням Башкортостану, Татарстану та Якутії дозволено навчатися рідною мовою до одинадцятого класу. Карелам пощастило значно менше. Відомий прецедент, коли під приводом уникнення сегрегації (!) в республіці було заборонено функціонування повністю кареломовних дитячих ясел.
Як бачимо, поборники прав російськомовних українців, пильнують мовних прав своїх власних громадян далеко не з таким запалом.
На противагу тому, українське мовне законодавство виписане значно лояльніше до прав національних меншин. Притому, воно стосується не лише корінних народів, як от кримськотатарського, мова якого, сформувалася в межах Криму і немає жодної іншої країни в світі, де б вона могла вільно розвиватися, але, скажімо, й етнічних росіян, за якими стоїть велика Росія, і навіть російськомовних українців(!). Це законодавство до сьогодні утримує в Україні коштом платників податків величезну кількість шкіл, де навчальний процес відбувається виключно російською мовою і далеко не до дев’ятого класу, як те визначено навіть для державних мов суб’єктів федерації Росії. Більше того, навчальний процес в переважній більшості середніх спеціальних навчальниї закладів і вишів, відбувається також мовою нашої північно-західної сусідки. Наукові заклади, виявляється, теж не обмежені у використанні мови і мій читач вже, певно, здогадався, якою саме мовою там переважно користуються.
То, для кого ж, нашим коштом, ми готуємо кадри, панове? На кого, зрештою, працює наша наука? А що вже казати про мову, якою, послуговується військо!
– Не чіпайте війська! – скажуть мені, адже добра половина тих, хто зупинив на Донбасі «русский мир» – то російськомовні вояки. Істинно і слава їм! Але те не маємо виставляти як доказ для збереження сьогоднішньої абсолютно деструктивної, самознищувальної мовної політики Краю.
Ще раз наголошу, що мова це не лише засіб спілкування. Це спосіб мислення, самоусвідомлення, самоідентифікації. Сягаючи коренів нашого роду, вона живить нас в нашому сьогоденні розумінням того, хто ми є на цій Землі, знанням пройденого шляху і перспектив. Як не можна адекватно, у всіх тонкощах, сприймати японську культуру через мову пігмеїв ака, власне, через будь-яку іншу мову, окрім японської, так само абсурдним є зватися етнічним українцем, виховуючись на культурі чужого народу. Тут, звісно ж, не йдеться про нав’язування української мови, культури громадянам України інших етносів – киримли, мадярам, росіянам, чи кому іншому. Йдеться лише про те, щоб об’єднати, врешті, Край за допомогою найпотужнішого цементу – мови.
Задля цього маємо рішуче відкинути блудливі думки про надання статусу другої державної будь-якій іншій мові. Якщо навіть федерації не можуть дозволити собі відступитися від цього правила, то унітарна держава має майбутнє, лише закладаючи його на основі єдиної державної мови. Це не означає, звісно, утискання регіональних мов, тим більше, мов корінних народів. Нещодавно ухвалений Верховною Радою закон про передачу влади на місця дає якнайширші повноваження місцевим громадам утримувати будь-які навчальні заклади, які лишень вони вважають за потрібне утримувати. А проте, викладання у державних навчальнх закладах, зокрема у всіх середніх спеціальних навчальних закладах, у всіх вишах, має бути майже виключно україномовним. Слово «майже» вжите задля того, аби в Україні могли з’явитися навчальні заклади, в тому числі й виші, не лише російськомовні, а й англомовні, франкомовні, etc. Те ж саме стосується мови державних наукових закладів. Чиновники державних установ, органів влади на місцях мають безумовно володіти державною мовою і, залежно від регіону, мовою регіональною.
Цілком зрозуміло, що перейти до того можна лише поступово, за умови системної роботи над відродженням мови, що є неодмінною, ключовою умовою відродження Краю. Як свідомі громадяни, маємо закладати основу того процесу в кожній сім’ї, маємо змусити державу продовжити його в системі дитячих садочків, шкіл, аж до вишів і подальшого безкраю життєвого моря. Українська мова має стати нашим природним оточенням, частиною кожного з нас.
В цій короткій статті автор не ставив перед собою мети занудити свого читача до смерті, розписуючи всі тонкощі того процесу, хотів лишень ще раз звернути увагу на нагальну необхідність взятися до того якомога швидше.
Випхана з життя, зведена лише до вузького кола художнього слова, українська мова має повернутися і посісти належне їй місце у всіх його сферах – від сфери науки і інтернет-технологій до таких специфічних галузей, як космічні проекти (не забули ще, що Україна була не так давно на стрижні того потоку?), авіація, мореплавство, медицина і в багатьох інших. Це непроста справа – грандіозний проект, насправді, який вимагатиме років часу і титанічних зусиль. Укладання лише словників термінів потребуватиме скоординованих зусиль лінгвістів і фахівців вже названих і багатьох неназваних галузей, але результат буде вартий будь-яких зусиль, адже результатом буде справді єдина, багата і сильна Україна.
11 листопада 2015
Валентин Бут