Мова, як фундамент існування нації

“Нації вмирають не від інфаркту.
Спочатку їм відбирає мову”
(Ліна Костенко)

Спекотний кінець липня 2014, Крим. В компанії сім’ї москвичів, що піднялися на борт моєї яхти, тоненька смаглява дівчина невимушено спілкується зі мною гарною українською мовою.

– Це що, в Москві вже так гарно розмовляють українською? – питаю.

– В Москві поки що ні. – посміхається вона хлопцеві-москвичу, що не зводить з неї очей. – Я з Херсонщини.

– Отакої, – кажу я,– та хіба на Херсонщині ще розмовляють українською?

– У нас, в Каланчаці розмовляють. – просто каже вона. – І завжди розмовляли.

Поряд бабуся з онуком. Каже, що вона теж з Москви, але тепер перебралася до північного Криму. Вимова, проте, свідчить, що російська, попри вільне володіння нею, все ж не її рідна мова. В подальшій розмові з’ясовується, що родом бабуся з Тернополя.
– О, і мій товариш з тих країв, – кажу. Мешкає тут, поряд, в Чорноморському вже років із сорок. І мову не забув, – додаю не знати для чого.

Бабуся глипнула на мене і примовкла. Москвичі посміхнулися. М’яко так, без осуду. А мені чомусь стало сумно. Спало на думку, що так, певно, посміхаються переможеному, коли той, аби уникнути проблем, невміло нацуплює на себе однострій переможця. Дурне порівняння. І чого воно так причепилося?

Мова… Важко знайти щось більш фундаментальне, більш важливе, власне, незамінне для існування народу, нації, ніж мова. Ані давні звичаї і традиції, ні вірування, які мінялись упродовж віків, не мають тої потуги, яка визначала б самість, окремість і неповторність цього народу, його ідентичність. Мова насправді теж міняється протягом століть і моєму сучасникові, українська мова часів Тараса Григоровича, не кажучи вже про давніші часи, скажімо, Григорія Савича, чи мого пращура Павла Михновича, безперечно, видалася б незвичною. Але ж ми читаємо і поезію Шевченка і філософські трактати Сковороди і універсали та листи Бута і не маємо жодного сумніву, якою мовою їх писано. Оскільки автор не має наміру писати науковий трактат про історію розвитку української мови, ми не будемо заглиблюватись в туманні нетрі сивої давнини, шукати той корінець великого дерева слов’янських мов, який започаткував саме нашу, українську мову. Для будь-якого неупередженого науковця існування цього пагона є річчю безперечною.

Згадую про це лише тому, що останніми роками з боку сусідньої держави на найвищому рівні все настирливіше нав’язується думка про те, що українська мова – то взагалі ніяка не мова, а всього лише «малороссийское наречие великорусского язика». Думка не нова. Спродукована ще в надрах Російської імперії, аби слугувати політиці асиміляції, обезличення пригноблених народів, вона вже довела свою безпідставність, адже попри всі гоніння на мову, попри її пряму заборону, мова жила і розвивалася.

Але ж, скаже мій читач, якщо мова наша така незнищенна, то не варт і хвилюватися. Виживе і в наші дні. На жаль, не все так просто. Історія знає чимало прикладів, коли заборонена мова виходила з ужитку і вмирала. За нею зникав і народ. Хто покаже мені сьогодні єгиптянина, етруска чи половця? Де вони? Невже всіх їх було винищено? Зовсім ні. «Правильна» мовна політика завойовника і за кілька століть підкорені народи починають ідентифікувати себе як араби, латиняни, чи татари.

Чи маємо таку загрозу ми? На жаль, відповідь ствердна. Маємо розуміти, що багатовікова політика асиміляції, яку послідовно застосовували в тому числі і до українського народу в Російській, а потім в Совєтській імперії, мала руйнівні наслідки. Візьмімо хоч би сумнозвісну політику виселення-переселення. Так, відразу по зруйнуванні Запорізької Січі, Військо Запорізьке було переселене зі своїх споконвічних земель на Кубань і перейменоване на військо Чорноморське. «Вивільнені» таким чином землі, готові села серед пишних ланів та розкішних садів були заселені вихідцями з питомо московських земель. Це витіснення українців з Запоріжжя (та, хіба лише з нього одного?) продовжувалося і в подальшому, причому заселялися вони не лише росіянами, а й більш екзотичними колоністами – зі Швеції, Німеччини, Сербії… Чи мала моя мова великі шанси за таких обставин як на Запоріжжі, так і на Кубані?. Майже ніяких, скажете Ви і будете недалекі від істини. А все ж, на колишніх Запорізьких паланках і досі чути українську. Тихенько, непевно, практично лише по селах, але ж чути… На Кубані теж, як відгомін родової пам’яті, ще співають українських пісень. Але українською вже не розмовляють. А, отже, не ідентифікують себе українцями. Більше того, саме кубанські козачі формування були серед тих, хто забезпечив кремлівському фюреру анексію Криму. Скажете, яничари? По суті, так. Але, не все так просто. Сьогодні вони справді є громадянами Росії. А корені… ну хто про них тепер пам’ятає?

Я згадав тут про виселення в інші краї, а скільки ж було переселено в край, з якого нема вороття! Дивним чином голодомори радянських часів виникали саме там, де селянство ніяк не хотіло розлучатися з землею та вступати до комуни. Не хотіло, власне, втрачати самостійність, волю. Але ж совєтська імперія не потребувала вільних людей. Комуну, за великим рахунком, цікавили раби. Сьогодні маємо документи архівів, які безпристрасно свідчать, що голодомори були не стільки наслідком неврожайних років, скільки результатом спланованої людиноненависницької політики партії більшовиків і її тодішнього вождя. І знову, у «вивільнені» таким чином українські села переселяють росіян.

А що вже казати про етнічні чистки, коли цвіт нації, її еліта пригнічувалась, а часто й безжально винищувалась, натомість всі переваги надавались тим, хто віддано служив владі – будь то царату, а чи комуністичному режиму. Політика русифікації України, розпочата вже за кілька десятиліть по Переяславській раді, з поперемінним успіхом проводилася аж до останніх років радянської влади і, як не дивно, мала своє продовження навіть в останні роки – в роки незалежності. Вижити мові за таких обставин було надзвичайно непросто.

Чи ж маємо дивуватися, що планомірно приживлене до нашого тіла поріддя тих, хто підім’яв під себе Україну, незмінно почувалося на її теренах панівною верствою, поводило себе саме так, обростаючи місцевими манкуртами, творячи свою субкультуру, яка в багатьох регіонах, особливо півдня, сходу, мов той незнищимий мокрець, заглушила зрештою культуру титульної нації, не кажучи вже про мову.

– Але ж ми жили весь цей час у такому стані і не мали проблем,– скаже мені певний читач.

– Чи й справді не мали?

А хіба тупцювання на місці на протязі двадцяти трьох років хтось сприймає за успіх? Брак консолідації всередині нації, неусвідомлення своєї самодостатності, свого власного шляху розвитку,натомість, постійно прищеплюване почуття меншовартості не могли не вести до горезвісної політики багатовекторності, в результаті якої ми втратили цілком пристойні позиції в науці, економіці, культурі.

– До чого ж тут мова? – скаже мій читач.

Але ж, мова і була тим елементом роз’єднання нації! Хіба ми забули, як мовне питання, мов та рейдерська субмарина, незмінно спливало на кожних парламентських, президентських виборах, женучи поперед себе брудну піняву хвилю, на якій у владу заносило переважно одіозних особистостей, шулерів та відвертих злодюг. Чи йшли вони у владу, аби працювати на Україну, на її народ? Оце вже – ні! Таким чином, вже на цьому прикладі видно, що у світі, який бурхливо розвивається, прогресує, неконсолідована нація приречена на відставання й занепад. Найперша ж і найважливіша консолідація – мовна. Нас, щоправда заспокоюють, що в світі немало країн, які послуговуються двома, а то й більше мовами. Як приклади зазвичай наводять Швейцарію, Канаду. Але в швейцарських кантонах, де розмовляють не німецькою, а французькою, ніколи й не розмовляли німецькою. То історично франкомовні землі. Щодо Канади, то ні англійська, ні французька не є мовою корінного населення. Французька мова поширена в основному в провінції Québec – частині Канади, яка була свого часу колонізована Францією. Гадаю, якби до України увійшли, скажімо, Бєлгородська та Курська області з їх питомо російським населенням, то ні в кого в Україні не повернувся б язик вимагати, аби там заговорили українською . Так, ми маємо перед собою приклад Європи і він свідчить, що саме мова об’єднала свого часу Італію, Іспанію, Німеччину, – Росію, врешті-решт! Слід також добре усвідомлювати, що, попри весь лібералізм, жодна з названих і не названих країн не дозволить жодної мовної дезінтеграції.

Саме тому, на моє глибоке переконання, найголовнішим, найважливішим атрибутом держави є зовсім не блискучий герб, чи гордий прапор, але МОВА. Мова і лише вона є незамінною і визначальною для формування внутрішнього світу людини, її самоусвідомлення, її культури, її світогляду зрештою. З материнської колискової, з чарівних казок нашого дитинства беруть витоки нашого внутрішнього світу, нашого Я. Важко почуватися українцем від плоті і крові, коли Ваша мама співала вам колискових пісень, а дід розповідав казки, скажімо, німецькою, а чи російською мовою, коли ця мова домінує в Вашій родині, на вулиці…

Тут ми торкаємось ще одного важливого аспекту, нерозривно пов’язаного з мовою, а саме – інформаційного простору. Якщо наше телебачення, радіоефір, світ друкованої продукції всі двадцять три роки постколоніального періоду продовжує заполоняти іншомовний, скажімо прямо: російськомовний продукт, – навіть не обов’язково вироблений у вчорашній метрополії, – то маємо розуміти, що весь цей час ми перебували на короткому смику, а отже, незалежність наша весь цей час була значною мірою ілюзорною. Тут справа навіть не в безкінечних серіалах типу Гардемарины, Солдаты, дивлячись які, молодь на підсвідомому рівні (така вже особливість кіно, літератури) асоціює себе з головними персонажами, не в беззмістовних Больших Стирках, чи таких популярних колись Застекломах і подібного роду низькопробному мотлоху, основне призначення якого –ментальна прив’язка споживача до країни-носія мови, не в безальтернативному (майже!) російсько-попсовому FM eфірі (це в той час, як Українське Радіо не покриває і третини нашого радіопростору!) Проблема куди глибша і складніша, адже українська мова насправді не присутня в багатьох і багатьох сферах життя. Кораблебудування, літакобудування, космічні технології, медицина – можна перелічувати й перелічувати галузі господарства, напрямки науки, де ми ментально все та ж колонія. І, як апогей цього безумства – наше військо, яке протистоїть сьогодні агресії, інспірованій, забезпечуваній проваджуваній Росією, великою мірою послуговується мовою агресора.

Чи варто дивуватися після цього, що під час повзучої анексії Криму, наші солдати довгий час не сприймали російське військо за ворога, а багато офіцерів прямо казали, що їм важко уявити, що ті, з ким вони навчалися в одних військових училищах, з ким жили тут же, часто на одній вулиці, в сусідніх будинках, будуть в них стріляти? Чи варто дивуватися, що і сьогодні маємо в своєму середовищі вельми немалу верству «співвітчизників», які з презирством ставляться до всього «хохляцького», яким легше уявити себе громадянами віртуальної путінської «Новоросії», аніж – не за одним лише штампом в паспорті, а в душі своїй – визнати Україну своєю Вітчизною. А є ж і такі, які, живучи серед нас, щиро ненавидять все українське. Путінська агресія зірвала чимало масок, але шлях до справжнього очищення непростий і нескорий.

Ситуація, справді, складна, тим більше, що проти нас розв’язано агресію, іде війна, окуповано велику частину нашої території. Тим не менш, відкладати вирішення мовного питання і далі – смерті подібне. Що ж робити?

На мою думку, одним з перших законів, які повинен прийняти новий склад ВР (а для цього він мусить бути дійсно оновленим!), має бути Закон про Мову, закон, за допомогою якого можна було б реально забезпечити поетапний перехід на українську мову в найкоротший розумний термін, скажімо, за одинадцять років. Згадаймо програму, яка була започаткована ще за президентства Леоніда Даниловича Кучми, коли українська мова вводилася починаючи з дитсадочка і до вишу. Була та програма досконалою? Навряд чи. З відстані років можна відзначити певні її недоліки. Але вона працювала! Думаю, вона має бути відновлена, оптимізована і поглиблена. Попередньо ж повинна бути проведена найширша роз’яснювальна робота серед населення областей, де сьогодні переважає російська, румунська, мад’ярська чи яка інша мова. Народ має усвідомити, що мовна дезінтеграція приводить врешті до того, що маємо сьогодні на наших східних кресах, до «братньої» окупації, як в Криму, до руйнування наших міст і сіл, до загибелі рідних. Натомість, мовна єдність є найважливішою запорукою консолідації творчих сил нації, її прогресу і процвітання. Ще раз наголошу, що лише людина яка вихована в повазі до цінностей, культури титульної нації, буде сприймати і ті цінності і культуру, і саму країну, в якій живе невіддільними від себе.

Жодних компромісів, окрім часових рамок на цьому шляху не має бути. Економічна незалежність регіонів, насправді, цілком прогресивна річ, якщо при тому на основних, державотворчих напрямках не пустити все на самотік, Питання відродження єдиної державної мови є одним з таких напрямків.

Сказане жодним чином не має налякати етнічних росіян, мад’ярів, румунів, кримських татарів, інші етноси нашого Краю. Я веду мову про систему державної освіти. Щодо національних шкіл, то громади, з їх розширеною економічною самостійністю, можуть самі визначати їх кількість і утримувати власним коштом. В окремих випадках, скажімо, як у випадку з кримськими татарами, держава може сприяти забезпеченню поширення мережі шкіл, класів з кримськотатарською мовою навчання.

Навчання у вищій школі має відбуватися виключно державною мовою.

Держава (скажімо прямо – влада, яку ми обираємо) має виробити план – чітку дорожню карту, як тепер люблять казати і докладати всіх зусиль для розвитку української мови в Україні. Мається на увазі не лише підтримка літературної мови, як то: відродження українського книжкового ринку, української кінематографії, українського телерадіоефіру – всього, що утворює культурний та інформаційний простір, а й дієве стимулювання появи спеціальних, в тому числі технічних словників української мови по галузях народного господарства, науки, технологій, які б забезпечили її безумовну інтеграцію у вісі сфери життєдіяльності людини.

Тема мови насправді неосяжна для невеликої статті. Безперечно, авторові не вдалося вмістити тут всі варті уваги моменти. Він лише звертає увагу читача на те, що ігнорування вирішення мовного питання в Україні вже привело до тяжких наслідків для кожного з нас. Маємо розуміти також всю делікатність становища, в якому опинились, а отже, діяти вкрай виважено. На жаль, емоційність, спонтанність та популізм, які так люблять демонструвати наші народні обранці, а ще, тотальне нерозуміння ситуації, що склалася на певний момент, можуть привести до зворотного ефекту. Так було зі спробою скасування антиукраїнського Закону Ківалова-Колєсніченка. Спроба не лише не вдалася (довелося повернутися на попередні позиції), а й послужила одним з основних приводів для розпалювання сепаратистських настроїв в Криму, в південних та східних областях. Результат – фактичне підігрування Кремлю.
Мова, без перебільшення, є фундаментом нації. Будуймо ж наш український дім не на піску, а на міцному моноліті!

18 серпня 2014

Напишіть відгук

pompy wtryskowe|cheap huarache shoes| bombas inyeccion|cheap jordans|cheap air max| cheap sneaker cheap nfl jerseys|cheap air jordanscheap jordan shoescheap jordanscheap wholesale jordans