Закон Польської Республіки “Про національні та етнічні меншини та про регіональну мову”

ЗАКОН
від 6 січня 2005 р.
про національні та етнічні меншини та про регіональну мову
Dz.U. 2005 Nr 17 poz. 141

Розділ І
Загальні положення

Стаття 1

Законом регулюються справи пов’язані із збереженням та розвитком культурної самобутності національних та етнічних меншин, збереженням та розвитком регіональної мови, соціальна та громадська інтеграція осіб, які належать до національних та етнічних меншин, а також спосіб реалізації принципу однакового ставлення до людей незалежно від етнічного походження та визначає завдання та компетенції органів публічної адміністрації та органів місцевого самоврядування у цій сфері.

Стаття 2

1. Національна меншина, в розумінні закону, є групою громадян Польщі, які підлягають сукупно наступним критеріям:
1) чисельно менша, ніж решта населення Республіки Польща;
2) істотно відрізняються від решти громадян мовою, культурою та традиціями;
3) прагнуть зберегти свою мову, культуру та традиції;
4) свідомі своєї історичної національної спільності та їхні дії спрямовані на її вираження та захист;
5) їхні предки проживали на сучасній території Республіки Польща щонайменше 100 років;
6) ототожнюють себе з народом власної держави.

2. Національними меншинами визнаються наступні меншини:
1) білоруська;
2) чеська;
3) литовська;
4) німецька;
5) вірменська;
6) російська;
7) словацька;
8) українська;
9) єврейська.

3. Етнічна меншина, в розумінні закону, це група польських громадян, яка підлягає сукупно наступним критеріям:
1) чисельно менша, ніж решта населення Республіки Польща;
2) істотно відрізняється від решти громадян мовою, культурою та традиціями;
3) прагне зберегти свою мову, культуру та традиції;
4) свідома своєї історичної національної спільності та є спрямована на її вираження та захист;
5) їхні предки проживали на сучасній території Республіки Польща щонайменше 100 років;
6) не ототожнюють себе з народом власної держави.

4. Етнічними меншинами визнаються наступні меншини:
1) караїмська;
2) лемківська;
3) ромська;
4) татарська.

Стаття 3

У цьому законі нижченаведені терміни вживаються у такому значенні:
1) меншина – національні та етнічні меншини, про які йдеться у ст. 2;
2) мова меншини – власна мова національної або етнічної меншини, про яку йдеться у ст. 2;
3) соціальна інтеграція – діяльність для покращення важливих аспектів суспільного життя осіб, що належать до меншини, зокрема, умов життя та доступу до системи освіти, ринку праці, системи соціального страхування, а також охорони здоров’я.

Стаття 4

1. Кожна особа, котра належить до меншини, має право приймати самостійно рішення про ставлення до неї як до особи, що належить або не належить до меншини, а такий вибір або користування правами пов’язаними з цим вибором, не несе за собою жодних негативних наслідків.

2. Ніхто не може бути зобов’язаний, інакше як законом, до надання інформації про приналежність до меншини або про походження, мову меншини або релігію.

3. Ніхто не може зобов’язати доказувати власну приналежність до даної меншини.

4. Особи, які належать до меншини можуть користуватися правами та свободами, що виникають з принципів цього закону індивідуально, а також спільно з іншими членами меншинами.

Стаття 5

1. Забороняється використовувати засоби, які мають на меті асиміляцію осіб, що належать до меншини, якщо ці засоби застосовуються проти волі меншини.

2. Забороняється застосовувати засоби, що мають на меті зміну національних або етнічних співвідношень населення на територіях, де проживають меншини.

Стаття 6

1. Забороняється дискримінація за ознаками приналежності до національної чи етнічної меншини.

2. Органи публічної влади зобов’язані застосовувати відповідні засоби з метою:
1) сприяння повній та реальній рівності в економічній, соціальній, політичній та культурній сфері між особами, що належать до меншини та особами, які належать до більшості;
2) захист людей, які зазнають дискримінації, ворожнечі або насильства через їх приналежності до меншини;
3) зміцнення міжкультурного діалогу.

РОЗДІЛ 2
Використання мови меншини

Стаття 7

1. Особи, що належать до меншини мають право використовувати та писати свої імена та прізвища відповідно до принципів написання національної меншини, зокрема, для реєстрації в актах цивільного стану та документах, що підтверджують особу.

2. Імена та прізвища осіб, що належать до меншини записані іншим, ніж латиниця алфавітом, підлягають транслітерації.

3. Міністр публічної адміністрації спільно з міністром у справах релігійних віросповідань, національних та етнічних меншин визначає, шляхом видання розпорядження, спосіб транслітерації, про яку йдеться у ст. 2, з врахуванням принципів орфографії мови національної меншини.

Стаття 8

1. Особи, що належать до національної меншини мають, зокрема, право на:
1) вільне використання мови меншини у приватному та публічному житті;
2) поширення та обмін інформацією мовою меншини;
3) розміщення мовою меншини інформації приватного характеру;
4) вивчення мови меншини або навчання на мові меншини.

Стаття 9

1. В органах гміни, окрім державної мови, може використовуватися, як допоміжна мова, мова меншини.

2. Допоміжна мова може використовуватися виключно в гмінах, у яких кількість мешканців, що належать до меншини, мова якої має використовуватись, є не меншою від 20% загальної кількості мешканців гміни і які записані до Державного Реєстру Гмін, у яких використовується допоміжна мова – далі «Державний Реєстр».

3. Можливість використання допоміжної мови означає, що особи, котрі належать до меншини, за винятком ч. 5, мають право:
1) звертатися до органів гміни на допоміжній мові у письмовій чи усній формі;
2) отримувати, за чіткою заявою, відповідь також допоміжною мовою у письмовій чи усній формі.

4. Дозволяється внесення подання мовою меншини. Внесення подання на допоміжній мові не може бути причиною для залишення подання без розгляду.

5. Процедура оскарження відбувається виключно державною мовою.

6. Ніхто не може уникнути виконання законного рішення, виданого державною мовою, якщо обставини вимагають негайного їх виконання, для досягнення своєї мети.

7. Сумніви вирішуються на підставі документів складених державною мовою.

Стаття 10

1. Запис до Державного Реєстру виконує керівник Державного Реєстру міністр у справах релігійних віросповідань, етнічних і національних меншин на підставі заяви ради гміни.

2. Заява, про яку йдеться у ч. 1, має містити, зокрема, державні відомості щодо кількості мешканців гміни, мешканців, що належать до меншини, мова, яка має використовуватись як допоміжна, та ухвалу ради гміни про надання згоди на запровадження допоміжної мови із зазначенням мови меншини, яка має бути допоміжною.

3. Перед внесенням запису до Державного Реєстру міністр у справах релігійних віросповідань, національних і етнічних меншин може відмовити у внесенні запису до Державного Реєстру, якщо заява не відповідає вимогам ч.2.

4. Міністр релігійних віросповідань, національних і етнічних меншин відмовляє у внесенні до Державного Реєстру, якщо кількість мешканців гміни, що належать до меншини, мова якої має використовуватись як допоміжна мова, є меншою від 20% загальної кількості мешканців гміни.

5. Відмову у внесенні запису до Державного Реєстру рада гміни може оскаржити в адміністративному суді.

6. Міністр у справах релігійних віросповідань, національних і етнічних меншин за заявою ради гміни викреслює гміну з Державного Реєстру.

7. Міністр у справах релігійних віросповідань, національних і етнічних меншин спільно з міністром публічної адміністрації визначає, шляхом видання розпорядження, спосіб ведення Державного Реєстру та зразок заяви, про яку йдеться у ч. 1, враховуючи, зокрема дані, що дозволяють одночасно перевірити гміну (назва воєвудства, назва повіту, назва гміни) та інформацію, про яку йдеться у ч. 2.

Стаття 11

1. У гміні внесеній до Державного Реєстру працівникам органу гміни, у допоміжних органах гміни, в органах гміни та бюджетних закладах, може бути призначено додаток до винагороди працівника, за знання допоміжної мови, обов’язкової на території гміни. Принципи призначення додатку до винагороди та його розмір визначається положеннями про принципи оплати праці працівників самоврядування.

2. Знання допоміжної мови підтверджується дипломом, посвідченням або сертифікатом.

3. Міністр у справах релігійних віросповідань, національних і етнічних меншин спільно з міністром освіти та виховання, шляхом видачі розпорядження, визначають перелік дипломів, посвідчень та сертифікатів, про які йдеться у ч. 2, з врахуванням всіх мов меншин.

Стаття 12

1. Додаткові традиційні назви мовою меншини можуть використовуватися поруч з:
1) державними назвами місцевості та фізіографічними об’єктами;
2) назвами вулиць.
встановлених польською мовою на основі окремих положень.

2. Додаткові назви, про які йдеться у ч. 1, можуть вживатися лише на території гмін внесених міністром у справах релігійних віросповідань, національних і етнічних меншин до Реєстру гмін, на території яких використовуються назви мовою меншини – далі «Реєстр гмін». Запис до Реєстру гмін здійснює міністр у справах релігійних віросповідань, національних і етнічних меншин за заявою ради гміни, на території якої мають ці назви використовуватися, з застереженням передбаченим ч. 7 та ст. 13 ч. 1.

3. Додаткові назви, про які йдеться у ч. 1, не можуть нагадувати назви часів 1933-1945 рр., наданих владою Третього Рейху або Союзом Радянських Соціалістичних Республік.

4. Додаткові назви, про які йдеться у ч. 1, можуть запроваджуватися на території цілої гміни або в окремих місцевостях.
5. Додаткові назви, про які йдеться у ч. 1, розміщуються після назви польською мовою і не можуть використовуватись самостійно.

6. Визначення додаткової назви мовою меншини здійснюється відповідно до правил письма даної мови.

7. Додаткова назва місцевості або фізіографічного об’єкту мовою меншини може визначатись за заявою ради гміни, якщо:
1) кількість мешканців гміни, що належать до меншини, є не меншою від 20% загальної кількості мешканців цієї гміни або, у випадку замешкуваної місцевості, про визначення додаткової назви місцевості мовою національної меншини під час консультацій, здійснених у порядку визначеному ст. 5а ч. 1 закону від 8 березня 1990 р. про самоврядування гміни, висловилось більше половини мешканців цієї місцевості, які брали участь у консультаціях.
2) заява ради гміни отримала позитивний відгук Комісії Назв Місцевостей та Географічних Об’єктів, створеної відповідно до закону від 29 серпня 2003 р. про державні назви місцевостей та географічних об’єктів.

8. Для визначення додаткових назв вулиць мовою меншини використовуються положення закону про який йдеться у ч. 7 п. 1.

Стаття 13

1. Рада гміни подає заяву, про яку йдеться у ст. 12 ч. 7, на пропозицію мешканців гміни, що належать до меншини або з власної ініціативи. У випадку заяви щодо назви місцевості замешканої, рада гміни зобов’язана попередньо провести консультації з мешканцями цієї місцевості, у порядку визначеному у ст. 5а ч.2 закону про самоврядування гміни.
2. Рада гміни подає заяву, про яку йдеться у ст. 12 ч. 7, міністрові у справах релігійних віросповідань, національних і етнічних меншин за посередництвом воєводи.

3. Заява, про яку йдеться у ст. 12 ч. 7, має містити:
1) ухвалу ради гміни, щодо визначення додаткової назви місцевості та географічного об’єкту;
2) правильне звучання державної назви місцевості або географічного об’єкту польською мовою;
3) у випадку географічного об’єкту – висновок керівництва воєводств, на території яких знаходиться об’єкт;
4) пропоноване звучання додаткової назви мовою меншини;
5) результати консультацій, про які йдеться у ч. 1 та в ст. 12 ч. 7 п. 1;
6) інформацію про фінансові витрати для запровадження даних змін.

4. Вимоги для ухвалення рішення є виконаними у випадку відсутності висновку, про який йдеться у ч. 3 п.3, протягом 30 днів від дня внесення заяви про винесення такого висновку.

5. Воєвода зобов’язаний передати міністру у справах релігійних віросповідань, етнічних і національних меншин заяву, про яку йдеться у ст. 12 ч. 7, не пізніше ніж протягом 30 днів від дня її отримання, додаючи свої висновки. Міністр у справах релігійних віросповідань, етнічних і національних меншин передає Комісії Назв Місцевостей та Географічних Об’єктів заяву для висновків. Комісія Назв Місцевостей та Географічних Об’єктів надає міністру у справах релігійних віросповідань та етнічних і національних меншин свій висновок, за посередництвом міністра у справах публічної адміністрації, негайно після ознайомлення із заявою.

6. Додаткова назва місцевості або географічного об’єкту мовою меншини вважається прийнятою з моменту внесення запису до Реєстру гмін.

7. Внесення запису про який йдеться у ч. 6 здійснює міністр у справах релігійних віросповідань, етнічних і національних меншин, після отримання позитивного висновку Комісії Назв Місцевостей та Географічних Об’єктів.
8. Міністр у справах релігійних віросповідань, етнічних і національних меншин відмовляє у внесенні запису до Реєстру гмін, додаткової назви місцевості або географічного об’єкту мовою меншини або викреслює назву з цього Реєстру, якщо назва пов’язана з назвою з періоду 1933-1945 рр., наданою Третім Рейхом або Союзом Радянських Соціалістичних Республік.

9. Відмову у внесенні запису, про який йдеться у ч. 6, а також викреслення з реєстру про яке йдеться у ч. 8, може бути оскаржене радою гмін в адміністративному суді.

10. Міністр у справах релігійних віросповідань, етнічних і національних меншин спільно з міністром у справах публічної адміністрації визначає зразки заяв до ради гміни:
1) про внесення запису до Реєстру гміни;
2) про визначення додаткової назви місцевості або географічного об’єкту мовою меншини з врахуванням детальної інформації, яка міститься у Реєстрі гмін.

11. Міністр у справах релігійних віросповідань, етнічних і національних меншин спільно з міністром у справах публічної адміністрації визначає розпорядженням спосіб ведення Реєстру гмін та детальний обсяг інформації, яка вноситься до Реєстру, враховуючи воєводства та повіти на території яких знаходиться гміна, назва гміни, державна назва місцевості або географічного об’єкту та додаткова назва мовою меншини.

12. Міністр транспорту спільно з міністром у справах релігійних віросповідань, етнічних і національних меншин та міністр у справах публічної адміністрації визначає розпорядженням деталі щодо розміщення на знаках та вказівниках додаткових назв мовою меншини з врахуванням, зокрема, величини та стилю шрифту польською мовою та мовою меншини.

Стаття 14

Чисельністю мешканців гміни, що належать до меншини, про яку йдеться у ст. 9 ч. 2, ст. 10 ч. 4 та ст. 12 ч. 7 п. 1, є кількість мешканців встановлених під час проведення останнього державного перепису населення.

Стаття 15

1. Витрати пов’язані з впровадженням та вживанням на території гміни допоміжної мови та витрати пов’язані з впровадженням додаткових назв, про які йдеться у ст. 12 ч. 1 мовою меншини покладаються на, із застереженням ч. 2, бюджет гміни.

2. Витрати пов’язані зі зміною дорожніх вказівників у зв’язку з встановленням додаткової назви місцевості або географічного об’єкту мовою меншини покладаються на державний бюджет.

Стаття 16

Міністр у справах релігійних віросповідань та етнічних і національних меншин доручає здійснення перекладу цього закону на мову меншини.

РОЗДІЛ 3
Освіта, культура та соціальна інтеграція

Стаття 17

Права осіб, що належать до меншин, на вивчення мови меншини, а також права на вивчення історії та культури меншини реалізуються за принципами та в порядку визначеному законом від 7 вересня 1991 р. про систему освіти (Dz. U. z 2004 r. Nr 256, poz. 2572, z późn. zm.5)).

Стаття 18

1. Органи публічної влади зобов’язані вживати відповідні заходи для підтримки:
1) діяльності, що має на меті захист, збереження та розвиток культурної самобутності меншини;
2) громадської та соціальної інтеграції.

2. Засобами, про які йдеться у ч. 1, можуть бути, зокрема цільові або суб’єктні дотації на:
1) діяльність культурних інституцій, художніх організацій та організацій творчості меншини, організацію культурних подій, що мають важливе значення для культури меншини;
2) інвестиції у збереження культурної самобутності меншини;
3) видання книжок, журналів, періодики та одноразових видань мовою меншини або польською мовою, в друкованому або іншому вигляді технічного запису;
4) підтримка програм телебачення та радіо меншини;
5) охорона місць пов’язаних із культурою меншини;
6) просвітницька діяльність,
7) ведення бібліотек та документація культурного та творчого життя меншини;
8) навчання дітей та молоді у різних формах;
9) поширення знань про меншини;
10) інші завдання, що мають на меті досягнення цілей, про які йдеться у ч. 1, зокрема, довгострокової реалізації.

3. Дотації, про які йдеться у ч. 2, надаються частково з державного бюджету, диспонентом якого є міністр у справах релігійних віросповідань, етнічних і національних меншин, можуть виділятися без проведення відкритого конкурсу пропозицій. Міністр у справах релігійних віросповідань та етнічних і національних меншин щороку оголошує принципи щодо надання дотацій, про які йдеться у ч. 2. Положення ст. 14-18 закону від 24 квітня 2003 р. про діяльність публічного набутку та про волонтерську діяльність (Dz. U. z 2014 r. poz. 1118, 1138 i 1146).

3а. 8) Загальна квота дотацій на фінансування інвестицій, про які йдеться у ч. 2 п. 2, що походять не з бюджету Європейського Союзу не може бути вища від 90% запланованої у кошторисі суми інвестицій.
3b. 9) Органи місцевого самоврядування можуть отримувати цільові дотації з державного бюджету, для реалізації завдань спрямованих на реалізацію цілей, про які йдеться у ч. 1.
4. 10) Засобами, про які йдеться у ч. 1, можуть бути також перекази з бюджету органів місцевого самоврядування організаціям або інституціям, які реалізовують завдання спрямовані на захист, збереження та розвиток культурної самобутності меншини або громадської та соціальної інтеграції.
5. 11) Суб’єктні дотації, про які йдеться у ч. 2, можуть отримувати організації меншини або які мають важливе значення для культури меншини та культурні інституції. Положення ст. 122 ч. 4 закону від 27 серпня 2009 р. про публічні фінанси (Dz. U. z 2013 r. poz. 885, z późn. zm.12)) застосовуються відповідно.

РОЗДІЛ 4
Регіональна мова

Стаття 19

1. Регіональною мовою відповідно до Європейської хартії регіональних мов та мов меншин вважається мова, яка:
1) традиційно використовується на території держави громадянами, які складають чисельно меншу групу від решти населення держави;
2) відрізняється від офіційної мови держави; не охоплює діалектів офіційної мови чи мови мігрантів.
2. Регіональною мовою відповідно до закону є кашубська мова. Положення ст. 7-15 використовуються, також з огляду кількістю мешканців гміни про яку йдеться у ст. 14, потрібно враховувати кількість осіб, які використовують регіональну мову, що встановлено під час останнього державного перепису населення.

Стаття 20

1. Реалізація права осіб, які використовують мову, про яку йдеться у ст. 19, для навчання цієї мови або на цій мові відбувається за принципами та в порядку визначеному законом про який йдеться у ст. 17.

2. Органи публічної влади зобов’язані вживати відповідні заходи з метою підтримання діяльності спрямованої на збереження та розвиток мови, про яку йдеться у ст. 19

3. Засобами, про які йдеться у ч. 2, можуть бути засоби, що передаються з бюджету органу місцевого самоврядування організаціям або інституціям, які реалізують завдання, метою яких є збереження та розвиток мови, про яку йдеться у ст. 19.

РОЗДІЛ 5
Органи у справах національних та етнічних меншин

Стаття 21

1. Органом державної адміністрації у справах визначених законом є міністр у справах релігійних віросповідань, етнічних і національних меншин.
2. Міністр у справах релігійних віросповідань, етнічних і національних меншин, зокрема:
1) сприяє реалізації прав та потреб меншин шляхом прийняття рішень на користь меншин та ініціювання програм щодо:
а) збереження та розвитку самобутності, культури та мови меншини;
б) реалізація принципу рівності незважаючи на етнічне походження;
в) громадської та соціальної інтеграції.
2)Співпрацює з відповідними органами у сфері протидії порушенню прав меншин.
3) здійснює аналіз та оцінку правового та соціального стану меншин, зокрема, у сфері реалізації принципу, про який йдеться у п. 1б;
4) поширення знань про меншини та їхні культури, а також ініціює дослідження ситуації меншин, також дискримінації, про яку йдеться у ст. 6 ч. 1, її проявів, методів та стратегії протидії її проявам;
5) вчиняє заходи щодо збереження та розвитку мови, про які йдеться у ст. 19.

Стаття 22

1. Завданнями воєводи є:
1) координація на території воєводства діяльності органів державної адміністрації, що реалізують завдання на користь меншин:
2) вчинення дій спрямованих на дотримання прав меншин та попередження порушень цих прав та дискримінації осіб, що належать до меншин;
3) вчинення дій спрямованих на вирішення проблем меншин;
4) вчинення дій спрямованих на дотримання прав осіб, які використовують мову, про яку йдеться у ст. 19.

2. З метою реалізації завдань, про які йдеться у ч. 1, воєвода співпрацює з органами місцевого самоврядування та громадськими організаціями, зокрема, з організаціями меншин, та дає висновки щодо програм для меншин, а також збереження та розвитку мови, про яку йдеться у ст. 19, які реалізовуються на території цього воєводства.

3. Воєвода може визначити представника у справах національних та етнічних меншин. Положення ст. 18 ч. 1 закону від 23 січня 2009 р. про воєводу та державну адміністрацію у воєводстві (Dz. U. z 2015 r. poz. 525) не використовується.

Стаття 23

1. Створюється Спільна Комісія Уряду та Національних і Етнічних Меншин як дорадчий орган Голови Ради Міністрів – далі «Спільна Комісія».
2. До завдань Спільної Комісії входить:
1) надання висновків щодо реалізації прав та потреб меншин, зокрема, оцінка способів реалізації цих прав та створення пропозицій щодо дій спрямованих на забезпечення реалізації прав та потреб меншин;
2) надання висновків щодо програм, метою яких є створення умов для збереження та розвитку культурної самобутності меншин, збереження та розвитку регіональної мови, громадська та соціальна інтеграція;
3) надання висновків щодо проектів нормативно-правових актів щодо меншин;
4) надання висновків щодо рівня та принципів захисту, збереження та розвитку культурної самобутності меншини та збереження і розвитку регіональної мови;
5) вчинення дій спрямованих на протидію дискримінації осіб, що належать до меншин.

3. З метою реалізації своїх завдань Спільна Комісія:
1) співпрацює з органами державної адміністрації та місцевого самоврядування та зацікавленими громадськими організаціями;
2) може звертатися до інституцій, організацій та наукових кіл та громадських організацій, зокрема, про надання висновку, здійснення експертизи або про надання інформації;
3) може запрошувати до участі у своїй роботі органи місцевого самоврядування, громадські організації та наукові кола.

Стаття 24

1. До складу Спільної Комісії входять:
1) Представники органів державної адміністрації:
а) міністр у справах релігійних віросповідань, етнічних і національних меншин;
б) міністр у справах публічної адміністрації;
в) міністр культури та захисту національної спадщини;
г) міністр освіти та виховання;
д) міністр публічних фінансів;
е) міністр праці;
є) міністр юстиції;
ж) міністр внутрішніх справ;
з) міністр соціального страхування;
и) міністр закордонних справ;
і) Голова Головного управління статистики;
ї) Голова Ради захисту пам’яті битв та мучеництва;
й) Керівник Канцелярії Голови Ради Міністрів;
2) представники меншини у кількості:
а) два представники білоруської меншини;
б) один представник чеської меншини;
в)два представники литовської меншини;
г) два представники німецької меншини;
д) один представник вірменської меншини;
е)один представник російської меншини;
є) один представник словацької меншини;
ж) два представники української меншини;
з) один представник єврейської меншини;
и) один представник караїмської меншини;
і) два представники лемківської меншини;
ї) два представники ромської меншини;
й)один представник татарської меншини;
3) два представники, які користуються мовою, про яку йдеться у ст. 19;
4) секретар Спільної Комісії, яким є працівник органу міністра у справах релігійних віросповідань, етнічних і національних меншин.
2. Голова Ради Міністрів призначає та відкликає членів Спільної Комісії за заявою міністра у справах релігійних віросповідань, етнічних і національних меншин.

3. Міністр у справах релігійних віросповідань, етнічних і національних меншин повідомляє органи, про які йдеться у ч. 1 п. 1, організації меншин та групи, що користуються мовою, про яку йдеться у ст. 19, про намір подати заяву до Голови Ради Міністрів, про яку йдеться у ч. 2.

4. Органи, про які йдеться у ч. 1 п. 1, подають список своїх кандидатів на членів Спільної Комісії міністру у справах релігійних віросповідань та етнічних і національних меншин протягом 90 днів від дня отримання повідомлення, про яке йдеться у ч. 3.

5. Конкретні меншини, про які йдеться у ст. 2, та групи, що послуговуються мовою, про яку йдеться у ст. 19, подають список кандидатів до Спільної Комісії, які представляють дану меншину або групу, що послуговується мовою про яку йдеться у ст. 19, до міністра у справах релігійних віросповідань, етнічних і національних меншин, в кількості визначеній для цієї меншини або для групи відповідно до ч. 1 п. 2 або п. 3, протягом 90 днів від дня отримання повідомлення, про яке йдеться у ч. 3.

6. Якщо у визначений ч. 5 термін якась з меншин або груп, що послуговується мовою, про яку йдеться ц ст. 19, не подасть список своїх кандидатів або надасть в іншій ніж визначено законом кількості для цієї меншини у ч. 1 п. 2, а для групи ч.1 п. 3, у такому випадку міністр у справах релігійних віросповідань, етнічних і національних меншин надає цій меншині або групі, можливість представити оцінку своїх кандидатів на членів Спільної Комісії, що представляють національну або етнічну меншину. У випадку неподання меншиною або групою висновків протягом 30 днів від дня представлення міністром у справах релігійних віросповідань, етнічних і національних меншин кандидатів, вимога отримання висновків вважається виконаною.

7. У заяві, про яку йдеться у ч. 2, міністр у справах релігійних віросповідань, етнічних і національних меншин вказує кандидатів на членів Спільної Комісії осіб, кандидатури яких подані органами про які йдеться у ч. 1 п. 1, а також меншини або суспільні групи, які послуговуються мовою, про яку йдеться у ч. 19, із застереженням ч. 6, а також кандидата на посаду секретаря Спільної Комісії.

Стаття 25

1. Міністр у справах релігійних віросповідань, етнічних і національних меншин подає заяву Голові Ради Міністрів про відкликання членів Спільної Комісії у випадку:
1) подання членом Спільної Комісії відмови від членства в комісії;
2) подання аргументованої заяви про відкликання з посади члена Спільної Комісії органом або групою, що послуговується мовою, про яку йдеться у ст. 19, представником яких є член комісії, міністру у справах релігійних віросповідань, етнічних і національних меншин;
3) Засудження члена комісії законним вироком суду за вчинення умисного злочину.
2. Членство у Спільній Комісії закінчується у випадку смерті.
3. У випадку закінчення членства у Спільній Комісії або відкликання члена, Голова Ради Міністрів, за заявою міністра у справах релігійних віросповідань, етнічних і національних меншин, призначає нового члена Спільної Комісії. Положення ст. 24 ч. 2-7 застосовується відповідно.

Стаття 26

Рада Міністрів може включити в склад Спільної Комісії, шляхом винесення розпорядження, представника органу державної адміністрації іншого ніж перелічені у ст. 24 ч. 1 п. 1. Для призначення та відкликання члена Спільної Комісії застосовуються ст. 24 ч. 2,3, 7 і ст. 25 відповідно.

Стаття 27

1. Співголовами Спільної Комісії є представник міністра у справах релігійних віросповідань та етнічних і національних меншин та представник меншини та групи, що послуговується мовою, про яку йдеться у ст. 19, обрані членами Спільної Комісії про яку йдеться у ст. 24 ч. 1 п. 2 і 3.

2. Співголови Спільної Комісії призначаються та відкликаються Головою Ради Міністрів за заявою міністра у справах релігійних віросповідань, етнічних і національних меншин.

Стаття 28

1. Засідання Спільної Комісії відбуваються не рідше одного разу в шість місяців.

2. Засідання скликає співголова Спільної Комісії, який є представником міністра у справах релігійних віросповідань, етнічних і національних меншин, з власної ініціативи або за заявою співголови, який є представником меншини і суспільної групи, яка послуговується мовою, про яку йдеться у ст. 19.

3. З метою напрацювання спільної позиції меншини та суспільної групи, яка послуговується мовою, про яку йдеться у ст. 19, співголова, який є представником меншини і суспільної групи, може скликати засідання, в яких братимуть участь лише члени Спільної Комісії, про яких йдеться у ст. 24 ч. 1 п. 2 і 3. Без зайвих зволікань інформація переказується співголовою іншим членам Спільної Комісії.

4. З метою напрацювання спільної позиції державної адміністрації, співголова, який є представником міністра у справах релігійних віросповідань, етнічних і національних меншин, може скликати засідання, у яких братимуть участь лише члени Спільної Комісії про яких йдеться у ст. 24 ч. 1 п. 1. Без зайвих зволікань інформація переказується співголовою іншим членам Спільної Комісії.

5. Позиція, про яку йдеться у ч. 3 і 4, а також висновки, про які йдеться у ст. 23 ч. 2, переказуються Голові Ради Міністрів та Раді Міністрів.

6. Детальний план роботи Спільної Комісії визначає у розпорядження Голова Ради Міністрів.

Стаття 29

1. Члени Ради Міністрів не отримують винагороди за виконання функцій членів Спільної Комісії.

2. Представникам організації меншин та суспільних груп, які послуговуються мовою, про яку йдеться у ст. 19, які беруть участь у Спільній Комісії, мають право на повернення витрат на дорогу та ночівлю, відповідно до принципів положень про розмір та умови відшкодування витрат на відрядження в межах території країни, працівникам державної сфери та самоврядування, виданих на підставі ст. 775 § 2 Кодексу праці.

Стаття 30

1. Організаційно-технічне обслуговування Спільної Комісії забезпечує адміністрація міністра у справах релігійних віросповідань, етнічних і національних меншин.
2. Витрати на діяльність Спільної Комісії покриваються з бюджету держави з частини диспонентом якої є міністр у справах релігійних віросповідань та етнічних і національних меншин.

Стаття 31

1. Органи державної адміністрації, місцевого самоврядування та організацій меншин та суспільних груп, що послуговуються мовою, про яку йдеться у ст. 19, зобов’язані надавати на прохання міністра у справах релігійних віросповідань та етнічних і національних меншин інформацію про діяльність цих органів та організацій та щодо ситуації меншини та суспільної групи, що послуговується мовою, про яку йдеться у ст. 19, або реалізації завдань на користь меншин або збереження та розвитку мови, про яку йдеться у ст. 19.

2. Обсяг інформації, про яку йдеться у ст. 1, має бути оцінений Спільною Комісією.

3. Міністр у справах релігійних віросповідань та етнічних і національних меншин готує, не рідше одного разу на два роки, рапорт щодо ситуації меншин у Польщі, враховуючи інформацію, про яку йдеться у ч. 1. Рапорт має бути оцінений Спільною Комісією.

4. Рапорт разом з висновком, про які йдеться у ч. 3 передаються Раді Міністрів, а потім – після затвердження рапорту Радою Міністрів – публікуються міністром у справах релігійних віросповідань та етнічних і національних меншин в електронній формі.

Стаття 32

Органи державної адміністрації, місцевого самоврядування та громадські організації зобов’язані переказувати воєводі, з метою оцінки та висновків, документів щодо програм реалізованих за їх участю на території воєводства, щодо меншин або збереження чи розвитку мови, про яку йдеться у ст. 19, фінансованих повністю або частково з публічних коштів.

РОЗДІЛ 6
Зміни до чинних положень, перехідні та прикінцеві положення

Стаття 33

(виключено)

Стаття 34-38

(виключено)

Стаття 39

Міністр у справах релігійних віросповідань та етнічних і національних меншин повідомляє органи, про які йдеться у ст. 24 ч. 1 п. 1, та організації меншин та суспільних груп, що послуговуються мовою, про яку йдеться у ст. 19, про намір подання заяви Голові Ради Міністрів, про який йдеться у ст. 24 ч. 2, протягом 60 днів від дня оголошення закону.

Стаття 40

До справ охоплених законом, які регулюються договорами обов’язковими до виконання Польщею, ратифіковані за попередньою згодою відповідно до закону про міжнародні договори, застосовуються положення цих договорів.

Стаття 41

Працівники адміністрації міністра культури та захисту національної спадщини, що забезпечують, до дня набрання чинності закону, виконання завдань зі сфери забезпечення прав національних та етнічних меншин, стають, від дня набрання чинності цим законом, працівниками адміністрації, що обслуговує (забезпечує роботу) міністра у справах релігійних віросповідань, національних та етнічних меншин. Положення ст. 23.1 застосовуються відповідно.

Стаття 42

1. Власність адміністрації міністра у справах культури та національної спадщини, для виконання завдань з реалізації прав меншин стає, з дня оголошення закону, власністю адміністрації міністра у справах релігійних віросповідань та етнічних і національних меншин.
2. Фінансові засоби з частини 24 державного бюджету культура та охорона національної спадщини призначені для реалізації завдань зі сфери прав меншин та для підтримання періодичних видань регіональною мовою переносяться до частини 43 державного бюджету релігійні віросповідання і національні та етнічні меншини, з днем оголошення закону.

Стаття 43

Закон набирає чинності після 3 місяців від дня оголошення за винятком ст. 36, ст. 39, ст. 41 та ст. 42, які набирають чинності з дня оголошення.

09.09.2015

Офіційний текст закону: http://isap.sejm.gov.pl/DetailsServlet?id=WDU20050170141

За український переклад Закону щиро дякуємо Христині Потапенко.

Напишіть відгук