Вчора я зустрілася з пораненим військовим, що лікується зараз у госпіталі. З Вінничини. Він перепрошував за суржик, цей милий чоловік, що пройшов пекло, і має пробиті легені. Хоч я й не робила зауважень.Він переконував мене, що вони не вбивають дітей. Хоч ми й так це знаємо. Цей простий чоловік, водій БТР здивував мене ще й тим, що, чуючи нові українські слова, тішився і намагався запам’ятати. Він був як земля, що прокинулась навесні й готова до того,щоб її засіяли добрим зерном. Тим часом наша інтелігенція розважається поголовно суржиком у Фейсбуці, де треба й де не треба, криє матами. Вони теж хороші люди, симпатичні, і теж воюють за Україну. Однак серед бруду і крові війни потрібне сталеве чисте лезо мови. Читати далі
Галина Пагутяк. Якою мовою ми воюємо?
