Чи існуватиме українська та інші неміжнародні мови у ХХІІ столітті? Чи не даремні сьогодні наші намагання її зберегти? Як діяти українцям в часи глобалізації?
Щораз більше людей сьогодні переймається поширеністю української мови: перехід на українську в побуті, вживання в бізнесі і публічній сфері, освіті і сучасних технологіях, мовний пуризм (або створене цим же рухом слово «чистослів’я»), впровадження латинського алфавіту…
Але як часто у нас (бо сам активний прихильник усього вище перерахованого) муха сумніву повзає по тарілці розуму: вчергове змінюєш мову браузера у співробітників, отримуєш рут права на андроїді аби додати українську, комбінуєш клавіші для «Ґ» та апострофа і думаєш собі «Навіщо все це? Мої внуки мабуть ще малими забалакають англійською, потім працюватимуть в Китаї, одружаться з французами і навчать правнуків хіба української колискової»? Глобалізація кидає виклик національному, в тому числі і мовному різноманіттю. Але чи так насправді? І як сьогодні справи в самої глобалізації?
Здавалося б непов’язані, нелогічні, але дуже яскраві події 2016 року – Brexit, політичні успіхи Д.Трампа та загострення агресії Росії в Україні є наслідками так званого «правого повороту» у світовій політиці. За словами історика Ю.Латиша, він виник як відповідь консервативної частини суспільства на глобалізацію, економічну кризу 2008 р., вибухове зростання соціальної нерівності (в Британії вона пов’язана з політикою соціального реваншу Марґарет Тетчер), розмивання середнього класу – політичного фундаменту західного суспільства і творця його моральних стандартів, – а також прекаризації. До цього додався дефіцит безпеки, пов’язаний із загрозою тероризму та страхом перед мігрантами (див. детальніше Брекзит і правий поворот у Європі).
Крім того, глобалізація суттєво обмежує національний суверенітет, а тому дає хороший шанс національним меншинам (і сепаратистським рухам). З цих причин, наприклад, шотландці підтримують ЄС, бо останній обмежує суверенітет Сполученого Королівства і, як наслідок, сприяє самостійницьким амбіціям Шотландії. І навпаки, Росія всіляко опирається глобалізації, оскільки це ослабить її можливості тримати в покорі національні меншини.
В будь-якому випадку ігнорувати такі зміни українці не повинні, адже розгул націоналізму на наших кордонах подібний на зростання тиску за бортом літака при зниженні – якщо його не вирівняти зсередини, нас можуть просто розчавити. Тим більше, що саме в такий час порушується рівновага двох основоположних принципів міжнародного державотворення – непорушності кордонів і національного самовизначення – на користь останнього. Ізоляціонізм основних міжнародних гравців (починаючи з США та UK) дає ще менше шансів на втручання міжнародного співтовариства.
Ціна втрати території як ніколи велика, а наслідки – безповоротні. Адже можливості і темпи асиміляції в сучасному інформаційному світі не йдуть у жодне порівняння навіть з методами Сталіна: на 99% молдавське за етнічним складом село на півдні Одещини (моя друга мала батьківщина), яке два століття з часу заснування говорило тільки своєю мовою, цього року з трьох перших класів набрало один російський і два українських. Космополітичні за переконаннями і прохолодні до свого походження українці повертаються з-за кордону ярими націоналістами, бо поляк в Німеччині першочергово бере на роботу поляків, а росіянин – росіян. Про інші раціональні причини говорити українською я вже писав раніше (див. Чому українцям необхідно говорити українською?).
Та враховуючи циклічність світової політики, цей правий ухил, протримавшись деякий час, рано чи пізно знову поступиться лівому космополітизму. І не останній вклад в це зроблять передові технології, в тому числі автоматичного синхронного перекладу. Подолання мовного бар’єру, передусім технічне, мабуть буде дев’ятим валом глобалізації, який, навіть якщо й не змиє зовсім національні уряди, то виведе на новий рівень великих континентальних монстрів, що об’єднаються за новими критеріями і оперуватимуть двозначними цифрами у відсотках світової економіки. А далі – уявіть за Ленноном або стежте за Орвеллом.
Як і колись питання релігії, що було причиною жорстоких війн XVI-XVII ст, питання мови стане особистою справою особи. В суспільстві наших внуків-правнуків кожен буде сповідувати зручну для себе релігію, святкувати популярні свята, називати себе національністю улюбленого предка і говорити мовою, яка мабуть найбільше підходитиме будові його мозку.
А до того часу завданням розумного уряду буде пошук балансу між творенням однорідної нації, яка наразі є найбільш ефективним механізмом у боротьбі на світовій арені, та згладжуванням мовних, релігійних, етнічних конфліктів. Очевидно, що в Україні зараз сильний ухил в бік останнього.
Невідомо, скільки років буде потрібно для нового витка глобалізації, але від нашого вміння сьогодні скористатись розквітом націоналізму залежить коли, якими і чи взагалі ми до нього доживемо. Не хотілося б щоб наші нащадки, як і ми зараз, просили дозволу лиш пройти на набережну і подивитись вслід відпливаючму кораблю можливостей під назвою «ЄС».
© Максим Бризіцький
