Портал мовної політики публікує цікаві роботи, які надійшли на конкурс есе на тему «Стратегія відродження і популяризації постійного вживання української мови у населених пунктах, де переважає російська мова спілкування». Редакція відзначила роботу, автором якої є Володимир Селезньов з Дніпропетровська.
Однією з найболючіших проблем в Україні була і залишається проблема української мови. Незважаючи на те, що Україна вже котрий рік є незалежною державою і, здавалося б, не має жодних перешкод для вільного розвитку української мови, багато українців в східних і південних регіонах досі не бажають ні розмовляти українською, ні щоб їхні діти вчили мову своїх предків і використовували її у своєму повсякденному житті.
Вболіваючи за рідну мову, шанувальники української мови закликають російськомовних українців переходити на українську.
При цьому аргументи, якими оперують у дискусії, залишаються незмінними. Щоб переконати співвітчизників повністю перейти з російської на українську, за звичай, використовуються наступні доводи:
1) Українська мова – це державна мова, тому треба спілкуватися державною.
Але ж якщо виходити з такої логіки, то українці в Росії мають розмовляти виключно російською (навіть у побуті), а у США та Канаді – англійською, чи не так?
Пам’ятаєте на початку 1990-х років сакраментальну фразу: «Говори державною мовою!». Зараз риторика дещо змінилася. Закликають говорити українською не тому, що вона державна, а тому, що українська.
Сьогодні багато спеціалістів погоджуються, що офіційний статус державної не багато додав українській мові популярності.
2) Українська – це мова твоїх батьків, тому треба повертатися до коренів.
Але, по-перше, не завше між батьками і дітьми райдужні стосунки. До речі, в українській літературі про це багато написано (пригадайте хоча б «Кайдашеву сім’ю» І. Нечуй-Левицького).
По-друге, не треба забувати що у людини можуть бути дві рідні мови, якщо батьки належать до різних етносів і розмовляють різними мовами.
3) Майже сто років українців примусово русифікували, тому треба відновити історичну справедливість і вивчити українську мову.
Перш за все, хочу зауважити, що досить часто використовуваний термін «русифікація» стосовно українців є неправильним. Треба говорити про «росіянізацію», бо українська мова колись називалася руською, а самі українці русинами.
Що стосується самого аргументу, коли «тиснуть на жалість», то це не завжди спрацьовує (візьміть для прикладу хоча б суд), оскільки з точки зору логіки він не має значення для висновку. І до речі не слід забувати, що поважають не слабких, а сильних.
4) Російськомовні українці – лохи і дебіли, бо не можуть вивчити українську мову. Останнім часом це дуже популярний аргумент. Соцмережі переповнені подібними постами, ЗМІ заявами відомих шоуменів тощо.
Але насправді цей аргумент (на кшталт «ти дурень, а ти сам такий») є найбільш слабким. Він свідчить, що той, хто сперечається, не може навести більш вагомі аргументи.
Мені відомо чимало прикладів, коли російськомовні українці, цінуючи і поважаючи українську мову, пишуть статті і публічно виступають на захист мови. А що зробив для захисту мови той україномовний українець, який так обзивається?
Отже усі ці аргументи, хоч і є дуже слушними, але, на жаль, не є настільки переконливими, щоб російськомовні переходили на українську мову. Ніякими примусами, вмовляннями чи закликами цього не зробити.
Що ж робити, щоб якомога більше людей переходило на українську мову спілкування у повсякденному житті?
Нижче наведені роздуми з цього приводу, які зовсім не претендуючи на істину в останній інстанції, мають на меті зарадити українській мові у її подальшому розвитку і поширені.
На мою думку, аби російськомовні переходили на українську мову, вона: по-перше, має бути привабливою, цікавою для нового носія; по-друге, має викликати повагу, володіння нею має підвищувати авторитет, соціальний статус нового носія; нарешті, в ній має бути нагальна потреба, необхідність для нового носія. Ще однією умовою переходу на українську мову є усунення об’єктивних перешкод для її розвитку.
1) Як же зробити українську мову привабливою?
По-перше, мову потрібно популяризувати.
Для цього необхідно:
а) Доносити до нового мовного носія правду про українську мову, розвінчуючи міфи, нав’язані російською пропагандою.
Дуже часто небажання розмовляти українською мовою викликане глибоко вкоріненою думкою про її нібито простонародність або навіть меншовартість у порівнянні з «великою і могутньою» російською мовою. І за часів Російської імперії, і в Радянському Союз, ця думка старанно та з однаковим успіхом нав’язувалася українцям і великодержавними шовіністами, і пролетарськими інтернаціоналістами, і нажаль і досі продовжує нав’язуватися.
Розвінчувати міфи про мову дуже складно, адже ці міфи є вельми живучими, але робити це дуже важливо. Назвімо п’ять головних:
– міф про «зіпсованість» мови полонізмами, тюркізмами, неологізмами тощо;
– міф про те, що рідною для українців є російська, а українська вигадана і нав’язана;
– міф про мову Київської Русі, нібито це була російська мова;
– міф про те, що українська мова не самостійна, а лише діалект російської;
– міф про провінційність, сільськість, бідність, смішність мови.
Усі ці нісенітниці не такі вже неважливі і нешкідливі, як дехто вважає, і з ними треба активно боротися.
б) Видавати популярні книжки, створювати фільми, телепередачі. Вони є, але їх занадто мало і вони не завжди цікаві. Є наприклад, цікава передача «Експрес-урок» на каналі 1+1, але вона триває лише 2 хвилини і присвячена скоріше правильності мовлення, а не популяризації мови (її історії, структурі, особливостям).
Науково-популярні книжки також є але вони так само присвячені правильності мовлення (С. Караванський, Б. Антоненко-Давидович, В. Русанівський та ін.), а треба популярно писати про саму мову, це має бути белетристика, а не підручник. Як на мене, дуже цікаво працює у цьому напрямі В. Шевчук, але його твори присвячені літературознавству, а потрібні такі ж про мову.
Майже нема книжок про етимологію. Можна назвати хіба що «Пригоди слова» Алли Коваль та й усе. Семитомний академічний Етимологічний словник української мови, нажаль часто-густо повторює Етимологічний словник російської мови М. Фасмера.
в) Створювати курси, кружки, товариства по вивченню мови, які мають бути безкоштовними і, головне, дієвими, а не формальними.
Гарну ініціативу створив Всеукраїнський комітет захисту української мови зі своїм проектом «Безкоштовні курси української мови». Але комітет є громадською організацією, а курси провадяться волонтерами і не в змозі охопити усю України. Однак такі курси є дуже корисними не тільки з огляду на вивчення мови, а й тому що дозволять створювати коло для спілкування. Адже ж замало почати говорити українською, треба ще мати співрозмовників. У нового носія мови має бути середовище для спілкування.
Гарним прикладом створення такого середовища є дитячі літні табори, на кшталт пластових. Пригадайте, що свого часу (у XIX ст.) були популярними так звані англійські клуби. Чому б не створювати подібні клуби за інтересами і назвати їх українськими клубами.
По-друге, має бути україномовний продукт у достатній кількості та якості.
Причому перш за все масовий. На сьогодні це лише українська музика. Вона дійсно є (інша річ, що її не завжди допускають у ефір), і не лише конкурує, а й перевищує російську. Але це ж традиційно, бо таку високу планку було взято вже здавна. Українська масова пісня, як традиційна, так і сучасна на високому рівні. А от масової літератури і кіно немає, як немає і телебачення.
а) Безперечно є серйозна українська література. Але це тільки для інтелектуалів. А що пропонується пересічному читачеві та глядачеві. Де розважальна література (казки, фантастика, детектив, пригоди тощо). Майже відсутня україномовна науково-популярна література з усіх галузей знання (фізика, техніка, природознавство). Так само досі замало перекладної україномовної літератури, а там де існує російський і український переклад, український часто-густо поступаються російському в якості.
Російськомовна книжкова продукція є набагато численнішою і різноманітнішою, ніж українська. За даними сайту Тексти.org.ua україномовних книг в інтернет-книгарнях меншість: 80% асортименту книгарень складає російськомовна література, україномовної літератури – лише 15% (виняток становлять навчальні та правові книги).
б) Теж саме можна сказати про українське кіно. Існує серйозний український кінематограф, а де ж масове кіно. На інтернет-сервісі ex.ua російських фільмів налічується 10 тисяч, українських – менше 500, перекладених російською фільмів – 75 тисяч, перекладених українською – аж 9,5 тисячі. Ну якщо вже не виробляєте, то хоча б перекладайте.
Де розважальні україномовні телепередачі? Рейтинги російськомовних «95-го кварталу», «камеди клаб» та інших зашкалюють, але де їх українські аналоги. Де українські передачі на кшталт «У світі тварин» чи «Клуб мандрівників»?
в) Дуже бідний порівняно з російським україномовний сегмент Інтернету. Знайти в гуглі відповідь на якесь питання українською мовою набагато складніше ніж російською. Кволо поширюється у мережі український контент, наприклад, у Ютубі. Для прикладу кліп гурту «Ленінград» «Експонат» («Лабутени») набрав більше 40 мільйонів переглядів, тоді як кліп «Обійми» «Океану Ельзи», найбільш успішного україномовного гурту, набрав максимум 6 мільйонів.
По-третє, треба розширювати сфери використання мови.
Українська мова має використовуватися не лише у держустановах чи ЗМІ. Вона повинна обслуговувати також просторіччя та всілякі жаргони і арго. На разі у нас дуже блідий молодіжний жаргон, зовсім відсутнє злодійське арго, робляться лише перші спроби вивчення української обсценної лексики.
Є, наприклад, чи не єдиний словник Лесі Ставицької «Український жаргон», але в ньому … аж трохи більше 4 тисяч слів, з яких половина – це кальки з російської, тобто росіянізми. Для порівняння – подібні російські словники налічують до 40 тисяч слів. І не тому, що в російській мові їх більше, а тому, що в українській такі слова просто не досліджуються. Так само майже не використовуються професійні жаргони (моряків, водіїв тощо). Немає аналогів російському шансону (пародії чи переробки з тієї ж російської до уваги не беремо).
Але треба розуміти, що мова має постійно розвиватися і оновлюватися. Якщо вона зупиняється у своєму розвитку, вона консервується, стає архаїчною, а потім перетворюється на мертву. Тобто вона нібито і є, але її ніхто не використовує.
2) Що потрібно, щоб українську мову поважали?
По-перше, повагу має викликати сама Україна.
І не тільки як країна (справді гарна і чудова), але й як держава з усіма її інституціями. Ця держава має бути економічно розвинутою, не корупційною, соціальною, правовою. Держава повинна опікуватися своїми громадянами. І волонтерством тут не зарадиш. Якщо ж держава не хоче виконувати свої обов’язки, її треба змусити це зробити. Для цього існують певні правові способи.
А допоки у нас будуть такі уряди, такі суди, такі менти і взагалі такі держслужбовці, яких ми маємо, а до того ще й такі зарплати, сподіватися на повагу до української мови серед російськомовних та на їхній масовий перехід на українську не варто.
По-друге, повагу мають викликати самі українці.
Адже люди мають звичку переносити негатив (так само як і позитив) з конкретної людини на її національність, а відповідно і на мову. Це суто психологічний момент.
Звісно, у нас багато поважних і видатних людей, але … корупція, хабарництво та інші негативи зводять усе нанівець. Ось, наприклад, нещодавно телеканал ZIК розповів, що у львівському пологовому будинку від породіль вимагають 2000 гривень лікарю і по 600 акушерам. А тепер уявіть, що у львівський пологовий будинок потрапила переселенка з Донбасу, як ви вважаєте, чи буде вона поважати українську мову?
Тож для тих, хто любить закликати до переходу на українську пропоную таке гасло: «Якщо ти українець – будь ідеально чесною людиною, твори добро і пам’ятай, що кожний твій негідний вчинок паплюжить не тільки тебе, а й українську мову». Ось і давайте жити за таким принципом.
Безперечно, мені скажуть, що й у інших народів є негідники, і ситуація з хабарництвом у пологових будинках напевне є такою ж самою і в російськомовних містах. Але ж ми говоримо саме про популяризацію і захист української мови. Російська чи англійська мови не потребують захисту, а українська потребує. Та й окрім того, чого нам озиратися на інших. Російськомовні хай роблять що завгодно, а україномовні повинні своїми хорошими вчинками популяризувати свою мову.
По-третє за своєю суттю Державна мова є символом держави.
Таким самим, як Державний прапор, Державний герб і Державний гімн. Відповідно до статті 65 Конституції України повага до її державних символів є обов’язковою для всіх громадян України. Тому неповага до Державної мови має нести ті ж самі наслідки, що і неповага до державних символів. Це має бути узаконено на законодавчому рівні.
3) Як зробити українську мову потрібною?
Перш за все знання та використання у повсякденній роботі української мови має бути обов’язковим для всіх держслужбовців усіх рівнів без жодних винятків. Перший крок у цьому напрямку начебто зроблено – прийнята нова редакція Закону «Про державну службу», яким це передбачено. Тобто той, хто хоче попасти на державну службу, повинен вміти спілкуватися українською.
Обов’язковим повинно бути використання української мови у банківській, торгівельній сферах та сфері послуг, оскільки український споживач має право та ознайомлення з характеристиками товару чи послуги українською мовою. Така вимога має бути умовою державної реєстрації вказаних закладів. Недодержання її має каратися адміністративно, аж до скасування реєстрації.
Іспит з української мови має бути обов’язковим при вступі до вищих навчальних закладів незалежно від їхньої спеціалізації. Адже людина з вищою освітою в Україні має знати державну мову. Також знання української має бути обов’язковим для бажаючих отримати наукову ступінь чи звання (тобто для вступу в аспірантуру, докторантуру).
Нарешті знання української мови має бути обов’язковим для тих, хто бажає отримати українське громадянство (обов’язкове складання іспиту на знання мови).
4) Що ж заважає зробити українську мову привабливою і шанованою?
Суб’єктивні причини, притаманні деяким окремим людям, на кшталт лінощів, інертності чи принципової зневаги до української мови, залишимо на совісті цих громадян. Розглянемо лише об’єктивні причини.
По-перше, спроби заборонити російськомовний продукт.
Дійсно, сьогодні в Україні спостерігається засилля російськомовних книжок, фільмів, ЗМІ тощо. Але пряма заборона, як завжди породить лише контрабанду. Держава має регулювати це питання економічно, шляхом проведення політики протекціонізму. Україномовний продукт має отримати пільги і преференції, натомість російськомовний – підвищені мита і податки.
По-друге, намагання тиску стосовно використання української мови.
При цьому тиском є не тільки примус, а й нав’язливе вмовляння, відверте негативне ставлення та висловлювання з цього приводу. Це є неприпустимим та неефективним, бо призводить лише до зворотної реакції.
а) Багато хто не розуміє, що російськомовним так само важко правильно розмовляти українською, як і україномовним російською. Тому ми ризикуємо перетворити російськомовних на суржикомовних, розплодивши нових Сердючок та Азарових. Невже це буде краще?
б) Не варто також забувати, що в Україні існують регіони, де російськомовне населення не просто переважає, а переважає дуже значно, наприклад, Крим і Донбас. І ці люди ніколи не перейдуть на українську. То що ж, тепер нам відмовитися від Криму і Донбасу? Вибирайте панове: збільшення кількості україномовних чи повернення загарбаних територій.
По-третє, досі існуюча невнормованність мови.
Нажаль сьогодні різні посібники та спеціалісти-мовознавці дають різні тлумачення правильного використання мови і мовних правил. Науковці досі сперечаються, як треба правильно писати: фіту чи тету (ефір чи етер), тверде чи м’яке «л» (клас – кляс, клуб – клюб), сполучення «іа» чи «ія» (варіант – варіянт, діаспора – діяспора), «х» чи «г» (хокей – гокей, Хокінс – Гокінс) тощо. Не вгамовуються суперечки щодо українського правопису. І це при тому, що існують академічні Інститути української мови та мовознавства.
З іншого боку правопис і науково-технічна термінологія мають випрацьовуватися лише академічно, тобто фахівцями, а не аматорами-доброзичливцями. Як приклад наведу «Російсько-український медичний словник з іноземними назвами» такого собі С. Нечая, де пропонується так ось термінологія: живник (біолог), твариннолікар (ветеринар), дрібень (вірус), комаховигуб (дезинфекція), опірництво (імунологія) тощо.
Такі аматори тільки дискредитують мову, вигадуючи «питомі» українські слова на кшталт шишковських «мокроступів», «топталища» чи «шароката».
По-четверте, пасивність наших академічних мовознавців.
На жаль поважні інституції займаються лише тим, що перевидають застарілі термінологічні словники (замість щоб розробляти нові), які мають лише історичний, а не практичний інтерес, що аж ніяк не сприяє популяризації мови. Нового нічого не створюється, а якщо й створюється, то з російських зразків. Національний корпус української мови майже не поповнюється.
Крім літературної мови академіків нічого не цікавить. Пані Ставицька якось зауважила, що її словники не викликали ніякої реакції в академічній сфері, тобто в наукових колах. Нашим академікам жаргонна та обсценна лексика нецікава. Які там блатні слова чи матюки, якщо мова солов’їна? Так, дійсно, українці рідше вживають подібні слова аніж росіяни, але це не означає, що в українській мові їх не має і їх не потрібно вивчати.
Так само кволо реагують академіки на твори різних лінгвофриків, що паплюжать українську мову. Вони вважають нижче за свою гідність вступати з ними у дискусії. А дарма, бо як відомо мовчання є знаком згоди. Саме так це і сприймається. Треба брати приклад з російських мовознавців, академіка А. Залізняка та інших, які постійно влаштовують популярні лекції, викриваючи псевдолінгвістичні «штудії».
Усім нам треба чітко усвідомити, що українська мова в повній мірі відродиться тільки тоді, коли усі українські мовні сили будуть спрямовані на її розбудову. А доки національний корпус української мови буде фінансуватися діаспорою і виконуватися силами волонтерів і студентів, а «шанувальники» мови матимуть на меті лише, як дошкульніше дістати російськомовних, діла, як кажуть, не буде.
Тому я й пропоную тим україномовним українцям, які закликають до переходу на українську мову, перекласти українською хоча б одну книжку чи один фільм, створити хоча б один україномовний сайт чи блог, або принаймні зайвий раз клікнути на українському кліпі. Кажете про відродження української мови – робіть. Чи то російськомовні вам заважають?
Один дуже поважний журналіст якось написав, що українська мова не здатна конкурувати з російською і порівняв її з людиною з особливими потребами, з «Давидком-рахітом, якому пропонують поборотися з Голіафом». Однак шановний пан забув, що худорлявий юнак таки здолав біблійного велетня.
У 1818 році О. Павловський писав, що українська мова (малоросійське наріччя) зникає і щоб зарадити цьому склав першу граматику цієї мови. Це стало поштовхом для створення інших граматик, словників і для розвою української літератури загалом. Хіба це не приклад для наслідування? Не варто забувати, що кількість рано чи пізно переходить у якість. Щоб стати віртуозом у грі на скрипці, треба тисячі разів зіграти нудні і нецікаві гами. Тож, закатаймо рукави і працюймо.
Автор: Володимир Селезньов
Портал мовної політики
