Мовний фактор безпеки

Українська мова є символом української державності – так вважають 70% наших громадян. Так вважали й ті, хто нашу мову століттями знищував. Якби українська мова не була фактором нашого націотворення та державних устремлінь, не було б тих 58 хвиль заборони її до вжитку, починаючи з 1622 року аж до розпаду СРСР.

Але українська мовна культура виявилась міцною, адже мову не вдалось знищити жодному з наших завойовників.

Цар Михайло палив україномовні Євангеліє, Петро І заборонив книгодрукарство українською та вилучив українські тексти із церковних книг. Його справу продовжили Петро ІІІ, потім Анна Іоанівна, Катерина ІІ – усі вони вилучали українську мову з освіти, з наукового, професійного та релігійного вжитку. Олександр ІІІ в 1888 році пішов далі й заборонив називати українських дітей українськими іменами – ось коли в нас з’явились Вані, Колі, Серьожі, Маші й Даші.

Забороняли українську мову лише з однієї причини, яка відверто зазначена в указі Російського сенату 1908 року – “культурна та освітня діяльність в Україні може викликати наслідки, що загрожуватимуть спокою та безпеці Росії”. Тобто, українців боялись, тому знищували головний національний фактор – мову.

Так само й Польський Сейм примусово вилучав українську мову з ділового та освітнього обігу на території Західної України, адже національна самоідентичність українців неминуче призводила до повстань, протестів та боротьби за власну державність.
За радянської доби тривало найжорстокіше знищення української мови. Бо радянська влада так само боялась українців.

Починаючи з 30-х років арештовано та страчено до 80% української інтелігенції. У 1938-му посилюється русифікація за рішенням 14 з’їзду КПбУ, на державному рівні вступає в дію Постанова “Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках”. А в 1961 запроваджується політика злиття націй та остаточного зросійщення всіх національностей у СРСР.

Крапку в знищенні української мови мала поставити в 1989 році Постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову СРСР – російську.

Та не судилося. Українська мова живе.

Але тепер її спіткало інше лихо – недбальство та хибна політкоректність українців.

Судіть самі: у мовному законодавстві України до 2012 року діяв ще радянський закон про мови – я підкреслюю, не про мову українську, а про мови. На зміну йому був прийнятий скандальний закон Ківалова-Колесніченка, який досі чинний.

Тож, на сьогодні ми з вами маємо лише одну фразу в Конституції про те, що державна мова – українська.

Усі інші мовні закони, конвенції та декларації, що їх ратифіковано Україною, захищають мови національних меншин. В Україні немає закону про державну мову, і ніколи не було.

Я нагадаю, що на відміну від мов національних меншин, українська мова використовується лише в Україні, і зберігати та захищати цю мову більше нема кому.

Тож, наша влада, збочене розуміючи, що таке політкоректність, занедбала мову корінного населення цієї території.

Зараз помилково може здаватися, що закон про державну мову не на часі, бо в країні війна.

Але наша мова – це фактор нашої безпеки. І війна прийшла в наш дім, у тому числі через зросійщення та занедбаність української мовної політики.

Анна Маляр, спеціально для УП

Джерело: Українська правда

Напишіть відгук