Законодавство визначає мову. Чи навпаки?

Сучасна політика будь-якої держави, в тому числі й України, спирається перш за все на правові механізми, за допомогою яких можна не лише окреслити рамки суспільного життя, а й певною мірою «підштовхнути» та надати правильний вектор його розвитку. Однак чи відповідає мовна політика держави в частині правового регулювання державотворчим цілям?

Правове закріплення порядку використання мов України тягнеться ще з 1989 р., коли був прийнятий Закон Української РСР «Про мови в Українській РСР». Як це не парадоксально звучить, однак цей закон із певними змінами діяв аж до прийняття в 2012 р. сумнозвісного Закону «Про засади державної мовної політики» (далі – Закон), основою для якого стала Європейська хартія регіональних мов або мов меншин. Однак більш глибокий погляд на суть та призначення цієї Хартії дозволяє стверджувати, що українським законодавцем була використана хибна позиція щодо необхідності як її ратифікації, так і прийняття в подальшому на її основі Закону.

Основними суперечливими моментами є:

1) Призначення Хартії. Як стає зрозуміло з її Преамбули, «…вважаючи, що охорона історичних регіональних мов або мов меншин Європи, деякі з яких знаходяться під загрозою відмирання…», основним її завданням є захист регіональних та мов меншин (щодо офіційного перекладу цього терміну теж існують дискусії, оскільки більш точним і прийнятним є використання «міноритарні мови» як відповідника поняттю «minority languages», а не мови меншин). Під такими мовами Хартія розуміє такі, що «традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави; та відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави». Очевидним є невідповідність цим критеріям російської мови.

2) Цілі та принципи Хартії. До окремих із них, згідно ст. 7 належать:
– визнання регіональних мов або мов меншин як засобу відображення культурного багатства;

– поважання кордонів кожної географічної місцевості, в якій використовується регіональна мова або мова меншини, з метою забезпечення, щоб існуючий раніше або новий адміністративний розподіл не створював перешкод розвиткові відповідної регіональної мови або мови меншини;

– необхідність здійснення рішучих дій, спрямованих на розвиток регіональних мов або мов меншин з метою їх збереження;

Таким чином, стає зрозумілим, що цілі та принципи Хартії зумовлені необхідністю перш за все гарантувати збереження та заохочувати використання мов як невід’ємної складової культури представників окремих меншин, що в силу тих чи інших причин проживають в певному регіоні держави. Однак російська мова в силу її поширеності використання не є мовою меншин і поширена практично на всій території держави.

3) Надання окремими нормами Закону «Про засади державної мовної політики» регіональній мові статусу, аналогічному державній. Ст. 7 Закону передбачає, що заходи, передбачені ним застосовуються до кожної мови за умови, якщо кількість осіб – носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, становить 10 відсотків і більше чисельності її населення. До основних проблемних заходів, зокрема, належать:

– Передбачена можливість для місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування приймати акти державною або регіональною мовою (ч.2 ст. 10);

– Використання регіональної мови як мови діловодства і документації органів державної влади та місцевого самоврядування (ч.1 ст. 11);

– Використання регіональної мови як мови судочинства (ст. 14); при цьому допускається не лише можливість здійснювати провадження такою мовою, але й необхідність забезпечення такої гарантії, яка має враховуватись при доборі суддівських кадрів;

– і останнє: поріг в 10 відсотків якраз і відсіює ті мовні меншини, чиї культура і мова дійсно потребують спеціального захисту.

 

Виникає й інше важливе питання: а чи узгоджуються ці всі моменти з Конституцією України? Як відомо, ст. 10 Конституції передбачає, що державною мовою в Україні є українська мова, держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Ще в 1999 р. Конституційний Суд України в своєму рішенні вказав, що українська  мова  як  державна  є  обов’язковим  засобом спілкування на всій території України при  здійсненні  повноважень органами  державної  влади  та  органами  місцевого самоврядування (мова актів,  роботи,  діловодства,  документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом. Зрозуміло, що надання можливості використанню регіональної мови у цих сферах є грубим порушенням конституційної норми. Окрім того, ст. 11 Конституції передбачає, що «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури». Враховуючи, що норми Конституції є нормами прямої дії, а закони повинні їй відповідати, неконституційність цього закону є очевидною.

Більше того, одним із основних правових принципів, що застосовуються в юридичній теорії та практиці, є пропорційність. Це означає, що будь-які правові заходи повинні бути пропорційними меті, яку необхідно досягнути. Враховуючи, що закон по суті не лише не відповідає Конституції, а й суперечить сам собі (до прикладу ч. 5 ст. 6 Закону передбачає, що «Жодне положення цього Закону не може тлумачитися як таке, що спрямоване на звуження сфери використання державної мови»; проте зрозуміло, що запропоновані дискреційні повноваження щодо використання регіональних мов органами державної влади та місцевого самоврядування завідомо звужують використання державної мови), очевидно, що його існування є не лише непропорційним, а й шкідливим. По суті, в обхід норми ст. 10 Конституції України Закон надає регіональним мовам (де-факто – російській на окремих територіях) офіційний статус, аналогічній державній мові.

Правова політика України, спираючись на загальні засади конституційного ладу, передбачені розділом 1 Конституції України, повинна стати більш послідовною. Прийняття 5 лютого 2015 р. Закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України» який стосується заборони розповсюдження і демонстрування фільмів, в яких міститься популяризація деяких органів держави-окупанта та популяризуються цінності кримінальної субкультури є одним із показників, які засвідчили, що українська влада готова робити деякі хоч і суперечливі, але важливі кроки для зміцнення української державності. В лютому 2014 р. вже була зроблена спроба визнати Закон «Про засади державної мовної політики» таким, що втратив чинність, однак тоді в.о. Президента України Турчинов відмовився підписати цей закон, а згодом Петро Порошенко заявив, що рішення Верховної Ради України про скасування цього закону було помилкою.

Однак, розуміючи складність політичних реалій, як довго триватиме інша, більша помилка – саме існування закону, норми якого відверто не відповідають Конституції та цілям міжнародних договорів? Питання залишається відкритим.

©Ігор Забокрицький

Громадська організація «Незалежні»

3 thoughts on “Законодавство визначає мову. Чи навпаки?

  1. Boychuk

    В законі КК багато порушень Конституції України та рішення КС від 14.12.1999 – його метою є нівелювання статусу і ролі державної української мови. Також він суперечить букві і духу Європейської хартії регіональних мов, спотворюючи поняття регіональна мова, її роль та співвідношення з державною (офіційною) мовою.

    Державний статус української мови (ст. 10 Конституції), розтлумачений рішенням КС, чітко визначає ОБОВ’ЯЗКОВІСТЬ застосування української мови у всіх органах державної влади і місцевого самоврядування на всій території держави. Це взагалі природний стан і функція державної мови в міжнародній практиці.

    Російська та інші мови національних меншин можуть використовуватись
    а) на місцевому рівні – в органах місцевого самоврядування, в місцевій виконавчій владі
    б) в певних регіонах
    в) лише поряд з державною (тобто українська також повинна застосовуватись)

    Така конституційна конструкція загалом відповідає також Європейській хартії – як формат співвідношення державної та регіональної мови в європейській практиці.
    При цьому рівень сприяння регіональній мові може бути дуже різний, повинен обмежуватись певними регіонами (відсотковий поріг носіїв) і залежати від стану конкретної мови (загрози, брак джерел, ресурсів для розвитку тощо).

  2. Boychuk

    Закон КК все це порушує.

    а) Він впроваджує застосування регіональної(!) (читай російської) на загальнонаціональному (!) рівні (офіційна публікація актів центральної влади ; економічна і соціальна діяльність державних підприємств, установ та організацій ; можливість листування регіональних органів з вищими органами – регіональною мовою…). Це підміна, коли регіональна мова виконує функції державної. Порушує Конституцію та рішення КС. Європейська хартія ніяк не передбачає подібних ситуацій.

    б) Впроваджує безпрецедентно низький відсотковий поріг – 10% ! або й менше ! – прямий шлях для офіційної русифікації. При цьому свідомо не розрізняє сприяння слабкій мові з метою її збереження (promote regional or minority languages in order to safeguard them) – та ситуацію мови, яка сама здатна витіснити (!) офіційну мову держави.

    в) В регіонах взагалі передбачає вживання російської не поряд – а ЗАМІСТЬ (!) української (акти місцевих органів державної влади і органів місцевого самоврядування, офіційні оголошення, матеріали передвиборної агітації … – « державною мовою АБО регіональною мовою ») …

  3. Boychuk

    Окремим порушенням в законі КК є анулювання заходів щодо захисту української мови в засобах масової інформації, в економічній, культурній сфері тощо. Так скасовані обов’язкові частки державної мови у ЗМІ. Комерційні установи, сайти, всі джерела інформації запросто і cкрізь можуть пропонувати послуги тільки російською мовою. Це прямо порушує статтю 10 Конституції, за якою “Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”.

    Мета – використати величезну перевагу – демографічну, ринкову, геополітичну – мови північно-східного сусіда для маргіналізації і поступового витіснення української мови в нашому суспільному просторі.

    З цього приводу Венеціанська комісія вказала, що “визнання мовної свободи в засобах масової інформації та в сфері культури, виходячи з ринкових оцінок, може привести до домінування російської мови”. Спостерігаємо це домінування в дії.

    Загалом закон Ківалова-Колєсніченка створює умови НЕПОТРІБНОСТІ української мови на більшій частині державної території. А також умови для подальшого ВИТІСНЕННЯ української мови з інформаційного простору на всій території держави. Це пряме порушення Конституції і самого значення та ролі, яку повинна відігравати державна мова у будь-якому суспільстві. Жодна європейська країна не допускає нічого подібного в своєму законодавстві.

Напишіть відгук