Пан Шевчук часто буває в Україні і констатує погіршення у ставленні до державної мови не тільки на рівні чиновників, а і, як не парадоксально, на побутовому рівні.

В інтерв’ю «Главкому» Шевчук розповів, чому нова влада після повалення режиму Януковича не поспішає розвивати українську мову, де у Києві найбільше притіняють українську, чому гасло «Єдина країна – Единая страна» роз’єднує наших співгромадян.

В Україні відбулася Революція гідності, але при цьому не побільшало українського духу. Погоджуєтесь?

На це питання є коротка і довга відповідь. Коротка відповідь полягає в тому, що революція відбулася більше як явище метафоричне, ніж як докорінна зміна устрою. Oлігархат лишився при владі, він не змінився. Відійшла від влади найбільш одіозна йoго частина, сім’я Януковича. Їй на зміну прийшoв значно спритніший клан: із правильною риторикою, відчуттям моменту. Однак є галузь, де нова влада нічим не відрізняється від старої. Це питання мови і культури. Ставлення до них – це лакмусовий папірець не лише українськості, але й європейських цінностей. Це ставлення як ніщо інше говорить про справжню суть й інстинкти тих, хто опинився при владі сьогодні. Цього не можна іґнорувати, хоча б вже тому, що нас хочуть всіляко переконати, що фактор мови не має значення. У цивілізованих країнах з мови й культури усе починається. Культура – це тонки найсубтильніша (вразливіша) матерія. Якщо ви її відчуваєте, на вашому розумовому обрії раптом з’являються дуже важливі речі.

Український олігархат – це клас, який виріс із совєцьких функціонаріїв. Вони, можливо, змінили риторику, поміняли оперення, але не змінили своїх інстинктів. У них лишається глибока недовіра, неприйняття українського, і це виявляється на кожному кроці. Вони контролюють ЗМІ, а ЗМІ є продовженням їхнього менталітету, яке полягає у баченні української мови як чогось, що в засаді є вторинним, непорівняльним і неповноцінним поряд з мовою і культурою російською.

Виходить замкнене коло, олігархи диктують умови, а звичайні громадяни не можуть нічого вдіяти, бо працюють на олігархів?

Величезна енергія, яку революція вивільнила, була каналізована у те, що називається business as usual, тобто у статус-кво, у стан, який існував до неї. З подіями, які відбулися з’явилося дуже спритне гасло «Єдина країна – Единая страна». Одразу стали маніпулювати російськомовними громадянами-патріотами, які були на Майдані і зараз захищають Україну на сході. Мовляв, порушувати питання про дискримінацію українoмовних громадян, що існує в сьогоднішній Україні – це зневага до громадян російськомовних. Насправді такі твердження – ознака шовіністичного російського менталітету, імперського мислення. В Радянському Союзі українцям не можна було говорити своєю мовою так, як це робили росіяни. Язиком – так, а мовою – ні, бо це сприймалося як виклик, як образа. Мовляв, «Чому ви демонстративно говорите українською?» Ця фраза могла вживатися тільки в колоніальному контексті.

Але ж зараз такого немає, нам з вами ніхто не забороняє говорити українською, більше того, хіба українська не стала модною?

В тому то і справа, що ні! Буквально днями в одному з супермаркетів Billa у Києві мене прямо так і запитали: «A чому ви принципово говорите українською, чому ви наполягаєте, щоб я вас обслуговувала українською?» У мене така ситуація повторюється щодня. Вас привчили тут не помічати постійної агресії, якої зазнають в столиці україномовні громадяни. Я багатьох своїх знайомих питаю, як можна з цим миритися? Я зумисне непоступливий. Така непоступливість – елемент мого соціолінгвістичного дослідження у різних містах України. Я не поступаюся, коли мене не чують, коли я вітаюся українською, а мені відповідають російською. Я роблю паузу і знову вітаюся українською. Найчастіше це повторюється тричі. За третім разом людина зауважує, про що саме мені йдеться. Коли я заходив до мережі Coffee House, чи Coffee Time, то мусив звертатися до менеджера з проханням прислати людину, яка володіє українською, і поважає клієнтів. І таке весь час. Тому говорити, що це відійшло в минуле, немає підстав. На мій погляд, якщо порівнювати з минулим роком, то ставлення до україномовців в Києві стало ще гіршим. Цього року я почуваюся в київських закладах торгівлі й обслуговування як ніколи некомфортно, почувався об’єктом мовної агресії.

Що є причиною цього?

Усі сподівалися, що революція пошириться на галузь культури і мови. Натомість вона призвела до зворотного ефекту. Зараз ми усі «патріоти», тому Конституція нас ні до чого не зобов’язує. Стаття 10 Конституції про державність мови не зобов’язує Авакова говорити українською мовою. Як не парадоксально, але навіть україножер Янукович чомусь вважав, що це його обов’язок. Азаров почувався некомфортно, перепрошував, коли переходив на російську. Зараз ніхто не перепрошує. Українофоби дістали дивовижну індульгенцію – любов до України, поєднану із презирством до її мови. Мова сьогодні на десятому, чи сто десятому місці, головне, що я «патріот». Але питається, «патріот» чого, «патріот» якої України? України без голосу, України русифікованої, України, яка є дієтичним варіантом ліберальної Росії? Чим цей патріотизм відрізняється від «патріотизму» Табачника, Азарова, чи Януковича? Як не дивно така риторика, така ідеологія «нового патріотизму», заснованого на презирстві до української мови, обеззброїла величезну кількість національно-свідомої інтелігенції, вона їх заткнула. Вони не знають, що сказати у відповідь і тепер поголовно мовчать.

Часто я чую навіть від деяких письменників, поетів, інтелектуальної сметанки українського суспільства таку трошки невротичну відповідь: «Не на часі говорити про русифікацію, не чіпай цю тему». Вони вважають, що замовчування цієї теми якось об’єднує Україну. Але ж нас це замовчування за 25 років чомусь не об’єднало! Лукава риторика людей, які органічно не сприймають українства, його мови і культури виявляється дуже дієвою. Як не дивно, суспільство зараз по суті капітулювало у культурній війні з Москвою. Нині відбувається гібридна війна в культурі. З одного боку всі звернули увагу на те, що потрібно захищати Україну від реальної військової агресії зі зброєю, танками, гарматами, але всі забули, що в тилу відбувається абсолютне спустошення української культури й мови. Всі здалися, капітулювали.

Деколоніязація України, звільнення її від московського рабства не можливі без дерусифікації, як мовної, так і ментальної.

Нещодавно у Києві секс-меншини вийшли на Марш рівності навіть під загрозою зазнати фізичного насилля, а за українську мову подібних акцій ми не бачили з літа 2012 року. То може для суспільства нині немає проблеми функціонування української мови у державі?

Для мене не підлягає сумніву те, що ця проблема гостра, вона існує, вона усвідомлена. Проблема також у тім, що українське національно свідоме суспільство страшенно атомізоване (поділене на атоми, в сенсі розділене). Люди перебувають у стані зневіри, паралічу і цинізму. Кожен з них навіть не усвідомлює що має сотні тисяч, як не мільйони однодумців. Я, наприклад, це відчуваю, коли даю публічні лекції, говорю на радіо чи телебаченні. Те, що моя лекція на цю тему в Могилянці за добу зібрала понад тисячу переглядів на YouTube, мені здається показовим. Це свідчить, що проблема русифікації хвилює людей. Вона не тільки актуальна, але екзистенційна, тому що йдеться про існування українців як цивілізації. Добре, ми виграємо реальну війну з Росією, повернемося обличчям до України і виявимо, що від України нічого не лишилося. Лишився лише суржик, якесь мукання на рівні «і так понятно». У нас не було і не має україномовного кінематографу, телебачення, радіо. У нас не лишиться своєї літератури, хоч тієї, яка була, не лишиться споживача, що має духовну потребу в українському культурному продукті. Усіх переконали , що російське престижне, незважаючи на те, що російська мова і культура завжди і особливо тепер були і є найдієвішими механізмами кривавої імперської експансії Москви проти українства, тією, за яку ми тепер платимо життями українців.

Є випадки, коли у школах меншість батьків нав’язує більшості дітей вивчення російської як додаткової мови. А чиновники погоджуються, бо викладачів, наприклад, польської немає. Як відстоювати дітям свої права?

Демократія – є балансом прав. Немає прав, які є абсолютними. Якщо ви потрапляєте в іншу країну, ви відчуваєте явний дискомфорт бо не володієте мовою цієї країни. Це нормальна ситуація у демократіях світу. Тут є момент лукавства, фабрикації і маніпуляції, коли говорять, що мовні права усіх мають бути забезпечені. По-перше, це неможливо, по-друге – це чиста демагогія, по-третє, тоді на підставі єдності якої мови ви збираєтеся збудувати країну і яку саме? Кожна демократія Європи будується на єдності однієї мови. Є країни, де є кілька мов, такі як Швейцарія, Бельгія. Але остання, наприклад, нині в процесі розпаду. Швейцарія ж – це конфедерація. Коли востаннє Франція зазіхала на франкомовну територію Швейцарії? Коли востаннє Німеччина зазіхала на територію цієї країни, де переважають німецькомовні громадяни? Коли востаннє Італія зазіхала на італомовну частину Швейцарії? Питання риторичні. На нашу територію кожного дня зазіхає Росія. Тому порівнювати нас з цими країнами не можна. Це для непоінформованих людей. Tі прибічники русифікації, які люблять наводити приклади Швейцарії, Бельгії, Канади чи Фінляндії або не знають про що кажуть, або ж – вони свідомо маніпулюють свідомістю суспільства. Тому, повертаючись до вашого питання, казати, що школа зобов’язана задовольняти бажання усіх батьків – це чиста демагогія. В жодній країні світу цього немає. У США 44 млн іспаномовних громадян, але всі вони спочатку вивчають англійську мову.

Далі є інша фікція, так званий добровільний вибір. Ми добре знаємо історію «добровільного» вибору за совєцького часу, коли створювалася ситуація страшного прямого і символічного насильства, коли вам на кожному кроці некомфортно від того, що ви говорите рідною мовою. Що ви у цьому випадку робите? Ви начебто «добровільно» обираєте мову, яку вам пропонують, щоб вам стало комфортно. В умовах Російської колоніяльної імперії «добровільне» – це не що інше як насильницьке. Кажуть, наприклад, що сьогодні «на сході України батьки добровільно обирають мовою навчання для своїх дітей російську». Ми знаємо, до чого веде ця «добровільність» і звідки вона з’явилася. Це чисто колоніальний хід, з імперською метою – знівелювати, асимілювати українську мову і тим самим виключити саму можливість єднання цієї держави на підставі однієї мови. Подивіться на Канаду з її безкінечними референдумами про вихід Квебеку. Канада має дві державні мови.

Є відома справа, коли Конституційний Суд США ствердив, що громадянин не має права волати «Пожежа!» у заповненому кінотеатрі. Навіть таке, здавалося б святе для американців право як свобода слова мислиться ними не як абсолютне, а лише в балансі з іншими правами. Ідеться про те, що усі ці окремі не україномовні спільноти, на мою думку, мають право на те, щоби вчити своїх дітей російської, польської, ідишу, болгарської, але в жодному випадку не за рахунок української. Тут знову ж таки є момент лукавства. Береться група людей, що нібито має законне право, щоб їхні діти вивчали російську мову. Це право декларується простісінько, тому що російська в цьому суспільстві відкриває усі двері, а українська їх навпаки закриває. Я про це можу окремо сказати.

Не є таємницею те, що в Україні сьогодні українська мова фактично виключена із стратегічних галузей комунікації: політики, судочинства, бізнесу, банківської справи, економіки, телебачення і т.д. Сьогодні є проблемою почути по телебаченню хоча б одну інтелігентну програму українською мовою, цікаву, не спеціально дебілізовану. Української мови не існує і в інших галузях. У Києві існують цілі анклави, де агресивно виключається українська мова. Зайдіть в ресторан «Ніколай». Вас там українською не почують. Зайдіть торгові центри, наприклад «Ґулівєр» чи «Оушен-Плаза», які організовують ігри для дітей виключно російською, роблять різні забави дуже професійно, ефективно і спритно, послідовно виключаючи українську мову. Це все робиться абсолютно відкрито. Цей уряд робить вигляд, що він цього не бачить. Нинішній глава Адміністрації президента України Ложкін якось сказав фантастичну річ, що українці самі не хочуть культурного продукту рідною мовою. Його би висміяли в кожній аудиторії в будь-якій іншій країні світу. А тут навіть ніхто не сумнівається в тому, що це може бути саме так.

В Україні останнє десятиліття-півтора було дуже модно запрошувати саме російських фахівців. Вважалось, що вони начебто більш фахові у різних галузях. Так чинили олігархи, бізнесмени, в тому числі й ті, що сьогодні отримали владу. При цьому незнання мови взагалі не бралось до уваги.

Чи ви можете працювати в Америці як журналіст, не знаючи англійської? Риторичне питання, чи не так? У Франції без французької? У Польщі без польської? Риторичне питання. В Україні питання не риторичне тому, що це все ще колонія Росії.

Є тисячі спеціалістів із західною освітою, відданих Україні, які тут народилися. Чому цих людей не запрошують на роботу? Такі висловлювання свідчать про те, що багато високопосадовців нинішнього уряду ментально перебувають у російському імперському світі. Для них українського світу не тільки не існує, він їх лякає. Цей український світ може зробити їх ніким, нулем. Їх в ньому не повинно було б бути так, як немає, скажімо, в американському політикумі діячів, що для початку володіли б англійською, у польському – польською і далі за списком. Тому такі «українські» високопосадовці намагаються не допустити, щоб у Україні існувала ситуація, що існує в інших країнах світу, не уражених русифікацією. Ці люди пропонують суспільству колонізаторську програму і колонізаторські цінності, що й породжує в суспільстві глибоке відчуття меншовартості, таємне бажання бути росіянами, але в більш людській, ліберальній, малоросійській їх відміні.

Як подолати цей менталітет меншовартості?

Думаю, що пану Ложкіну і тим, хто думає, як він, його вже не подолати. А от наступним поколінням дуже просто. Потрібно реформувати український суспільний простір таким чином, щоб він був не ворожим, a дружнім до людей, які є носіями ознак української ідентичності, насамперед мови і, звичайно, таланту. У нас таких десятки тисяч, маю на увазі грамотних, талановитих, не корумпованих.

У цій ситуації роль незалежної української преси, журналістів, якi пов’язують своє майбутнє і майбутнє своїх дітей з цією країною, є дуже важливою. Преса має стежити за чиновниками, викривати, давати зрозуміти, що скрізь є очі. Преса є тим форумом, де сходяться однодумці, де люди усвідомлюють, що їх багато і вони – велика сила, де зрештою відбувається те, чого так боїться кожний русифікатор, – політична мобілізація українства.

Якщо керуватися вашою логікою, то журналісти не мають спілкуватися з російськомовними спікерами, у ЗМІ не поширювати тексти російською?

Так. Деколоніязація України, звільнення її від московського рабства не можливі без дерусифікації, як мовної, так і ментальної. Кожна нова країна потребує нової мови. Для України цією новою мовою природно може стати українська мова, із її відмуленими народними джерелами, літературними традиціями. Mова, що вживається як перша і панівна у всіх без винятку царинах публічного (не приватного) спілкування. Вживається не з дозволу, чи на прохання, а за визначенням.

Але чи не буде це порушенням прав російськомовних, де тут баланс?

Або ви хочете бути постійно роз’єднані, постійно в вічку російського прицілу, або ви нарешті будете консолідованою державою, об’єднаною однією мовою? Розумієте, національна мова – це фантастичний ресурс захисту, механізм національної безпеки. Є старозавітна історія про слово «шиболет» (колосок), яке вживалося в битвi двох біблійних племен, щоб відрізнити свого від чужого в темряві. Ворог не міг вимовити його правильно і цим видавав себе. Відтак в іудео-християнській традиції «шиболет» став метафорою могутньої захисної сили, національної мови для кожного народу. Ми, українці, зараз у темряві гібридної російської аґресії. Ми відчайдушно потребуємо свій «шиболет», що відрізнив би свого від російського ворога і його наймита. Ним може бути мова. Нас хочуть позбавити захисту, який має кожна інша нація світу. Більшість російськомовних людей звикли до цієї ситуації. Це по-перше. По-друге, ніхто ж не каже про те, щоб позбавити російськомовних громадян права користуватися рідною мовою у приватній царині.

Просто давайте почнемо з того, що приведемо вживання нашої мови у відповідність до процентного складу населення, яке декларувало в останньому переписі українську як рідну. А таких людей понад 67%. Чи ви це відчуваєте, коли дивитеся на газетний кіоск, чи сидите перед телевізором, чи слухаєте російську кримінальну попсу у маршрутці «Київ-Рівне»? Не думаю.

В той час як у Європі, зокрема в країнах Балтії говорять про необхідність створення російськомовного телеканалу, який би боровся з російською пропагандою, ви виступаєте за обмеження російської мови в українських ЗМІ, які також борються з цією пропагандою. Невже Європі боротися з цією пропагандою більше потрібно, ніж Україні?

Для мене логіка цієї зв’язки ніяк не очевидна. Тому що те, що говориться в Європі, говориться в контексті інформаційної війни. З цієї точки зору це зрозуміла річ. Кремлівській пропаганді потрібно протистояти на російськомовному полі, бо там також точиться битва і за російську громадську думку. Однак це ніяк не відміняє імперативу консолідувати Україну навколо її державної мови. В момент, коли мовні права цієї величезної більшості будуть відновлені, почнеться ланцюгова реакція оздоровлення країни. Тоді і мова, і культура будуть повертатися, відбудеться творчий вибух, на зразок того, що ми мали в 1920-х рр.

Ви говорили про «іскру», що маєте на увазі під цим?

Я не прихильник революцій. Революція – це завжди величезне розчарування. Я маю на увазі певний процес. Ми повинні, по-перше, позбутися комплексу, що говорити про несправедливість у мовному питанні – це розділяти країну. Навпаки, замовчувати це означає брехати самому собі і іншим. Адже ця несправедливість, страшенна мовна дискримінація, яка існує, не може бути основою ні для якого об’єднання. Ніякого громадянського миру на підставі брехні бути не може. А брехня в тому, що українська начебто не переслідується. Ми повинні навчитися говорити зі своїми російськомовними співгромадянами, базуючись не на фікціях, а на правді. Інакше ніякого діалогу не відбудеться. Незаперечна правда полягає в тому, що в жодній іншій країні Європи немає такого, що більшість громадян країни дискримінується на кожному кроці, гегемонною аґресивною імперською меншістю.

Це архетип поведінки колонізованого. Для українців пристосуванство, можливо, секрет того, що вони вижили. Інакше їх би просто не було. Кожен, хто обізнаний з історією СРСР, знає, що 75% офіцерського корпусу в Імперії були українцями. Очевидно, усі вони говорили російською мовою. Цей тип поведінки притаманний не тільки українцям. Він притаманний i євреям, i поневоленим народам. Кожен, хто вивчає колоніалізм знає, що пристосуванство, це тип поведінки, притаманний переслідуваним народам і групам. У дискурсі колонізатора це незмінно відображається архетипом «двуликого, зрадливого хохла», «перфідного жида» і т.д. Пам’ятаєте, як обурювався невдячністю зрадливих галичан Дмітрій Табачник (екс-міністр освіти і науки України). Все це той самий спосіб репрезентації колонізованого, який мігрує з одного імперського дискурсу до іншого. Колонізованим не залишалося іншого виходу як рятуватися тим, щоб бути брехливим, двуличним, а відтак зрадливими до імперського хазяїна.

Якщо нам говорять, що переходити на російську з росіянами це чемно, то виходить, що решта світу – грубіяни? Ніхто такої чемності ж не виявляє у Франції, наприклад, чи в тій же так милій багатьом з нас Росії. Українці так глибоко засвоїли таке пристосуванство, що його тепер тяжко позбутися. Очевидно, такі українці розгортають цілі ідеології самовиправдання, легітимізації своєї рабської поведінки.

Доходить до того, що україномовна людина у Києві заходить в магазин чи маршрутку і починає говорити з продавцем/водієм, які також україномовні, абиякою, але російською. Як викорінити цей дивний комплекс?

Казати «навіщо ти це робиш?» означає задавати риторичне питання. Зізнаємося самі собі, що українське є непрестижним до цих пір. Що зробила держава для того, щоб зламати цю оптику? Чи можна в українських мас-медіа почути чудові історії про українців, які досягли успіху на Заході, тобто успіхів, які б не означали втрату ідентичності? Таких же історій повно. Коли ви востаннє читали такі історії? Напевно, ніколи. Натомість кожна інша нормальна преса це розголошувала б i святкувала.

Кожна нація – це творення міфів. От візьміть і покажіть українських героїв з рисами українськості, які роблять чудові речі на сході України. Натомість, що ми бачимо? Серіал «Гвардія», один з героїв якого не має ніяких соматичних, звукових, візуальних ознак українськості, бо він росіянин. Чудовий актор, гарна людина, патріот України, але він не надається (не підходить) грати українського героя, він не надається грати польського чи, скажімо, іспанського героя. Його екранні персони незмінно росіяни, українською на екрані він володіє так само, як і французькою чи польською. Тобто тут йдеться про те, щоб переконати глядача, а не давати йому фільм, сповнений фальші, з стереотипізованим, а тому карикатуризованим українцем, розташованим десь на двадцятому плані. Я вже не кажу про те, з яким органічним презирством герої фільму трактують саму мову. Словом все, дослівно як в житті, від якого ми так відчайдушно намагаємося втекти.

Але хіба це погано, коли росіян показують у фільми саме з українського патріотичного боку, хіба це не доводить те, що серед тих, хто боронить Україну, є достойні росіяни, які корисні Україні?

Ми говоримо про створення міфу. А цей герой у фільмі цей міф руйнує. Ми бачимо російський типаж, і це спантеличує. Ви розумієте, що тут має бути певна фікція. Кожна національна держава збудована на міфах. Юрій Шевельов свого часу казав, що ми можемо перемогти імперію лише тоді, коли дамо їй бій на своєму полі. А своїм полем бою, цитуючи Шевельова, може бути тільки мислення національними категоріями. Коли ми постійно говоримо з Путіним його мовою, відбріхуючись на його обвинувачення, відповідаючи на його посилання, ми заздалегідь приречені на поразку. Тому що якщо ми зараз відбріхуватимемося, що ми не антисеміти і не п’ємо кров російських діток замість кави, то завтра на нашу адресу буде ще більш фантастичне обвинувачення. Це відбріхування і самоусправедливлювання буде без кінця. Нарешті, потрібно покласти цьому край, давати бій на власному полі бою. Цим полем бою може бути мислення національними категоріями, українською мовою, своїми героями, своїми історіями, де колонізатор зник, де він зробився цяткою. Для мене остаточна декомунізація означає остаточну українізацію.

Що ви маєте на увазі під остаточною українізацією?

Є два смисли. У буквальному смислі це сприяння тому, щоб українська мова стала рідною для українців. Якщо не рідною як засіб спілкування, то рідною у сенсі сентиментальному. Щоб навіть носій російської її (українську) любив. Я, наприклад, багато зустрічав російськомовних киян, які так і кажуть: «я ненавижу этот язык, я не хочу его слышать». Це пов’язано з російським шовіністичним менталітетом. Мова завжди веде за собою національну історію, національно специфічний погляд на світ. Російська національна історія – це історія завоювань, гноблення, зневаги до інших народів і до власного. Росіяни найперші страждають від власного імперіалізму, бруталізують інших. Водночас вони є заручниками і натхненими учасниками цього проекту. Українізація для мене означає звільнення поневоленого розуму українців від російщини, якщо вживати вираз Чеслава Мілоша (польського поета, прозаїка). Для мене українізація – це шлях подолання імперських рефлексів, якими нас кодує російська мова, література, кінематограф, попса.

Що рухає украънцями, які народилися і виросли в еміграції, але вивчили українську, в той час як багато киян, не кажучи про мешканців південних і східних регіонів, навіть не намагаються говорити українською?

Говорячи про діаспору, є відчуття, що цих людей виховували в дусі месіанізму, тобто свідомості, що української держави не існує, що Російська імперія руйнує все українське. Це давало їм відчуття обов’язку, мовляв, якщо я того не зроблю, то цього не зробить ніхто. Тому коли трапився вибух української незалежності, люди думали що це справжня незалежність. Вона швидко виявилася гірким обманом, фікцією. Цей «вибух незалежності» позначився на тім, що пожертв грошей на розвиток української мови, науки і культури закордоном стало значно менше, а в дедалі більшій мірі їх передавали безпосередньо в Україну. Зараз йде зворотній процес: всі бачать, що незалежна Україна, особливо її уряд, політикум, владний клас – це театр тіней. Важливо зробити одне застереження – сьогодні діяспора продовжує бути високожертовною, допомагаючи родакам в Україні протистояти московській агресії.

По-друге, люди, які виростали на Заході мислять західними категоріями. Ці категорії говорять про те, що ідентичність і мова нерозлучні. Якщо ти американець – ти англомовний, якщо ти француз – ти франкомовний, якщо ти українець – ти україномовний. Так не тільки діаспорні українці мислять, так мислить кожен там, на Заході.

Українців в Україні привчили до дивовижної неправди, що мова не має значення. За такою логікою можна казати, що я люблю кожну мову за умови, що вона російська. Це очевидне лицемірство, бо якби мова справді не мала значення, чому ж не говорити тоді українською з тими, для кого це має значення?

Я би уникав слова «українізація» тому, що російська пропаганда зробила його радіоактивним, токсичним. Натомість я би говорив про державницьку політику, яка передбачає відновлення належної ролі української мови і культури у цій державі. Державницька політика є відповідальністю, найперше, президента цієї країни. А він свої функції не виконує сповна. Його оголошення про «перемогу над путінським проектом «Новоросії», мені виглядає передчасним. Насправді проект «Новоросія» живе і процвітає в кожному закутку України. Він здійснюється щoдня i щогодини через «українські» телебачення, радіо і пресу, через кожного урядовця, який публічно топче Конституцію, де чорним по білому записано, що українська мова є державною в цій країні.

Йдеться про те, щоб український уряд і політичний клас перестав мислити клановими категоріями, керуватися тим, що добре для них і їхніх чад. Надто часто вони справляють враження зайд, які бояться, що завтра їх не стане у владі, тому треба щонайшвидше «отоваритися». Українські політики мають зрозуміти: те, що вони роблять з українською мовою і культурою, делегітимізує їх. Я не маю простої відповіді на питання, як змусити їх бути проукраїнськими. Можливо, цю тему просто потрібно частіше піднімати

Людська культура – це культура вербальна, це культура слова. Євангеліє починається зі слів «Спочатку було слово», чи не так? Давайте ми проймемося цією думкою. І станемо мислити і будувати вільну Україну на могутніх підвалинах її мови, культури і незнищенного прагнення до свободи.

Михайло Глуховський, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»

Джерело: Главком