Як проблеми з мовами нацменшин вирішуються в країнах Балтії та в сусідній Білорусі? Про це у Вільнюсі дискутували учасники конференції, присвяченої мовним правам національних меншин в Європі. В заході взяли участь вчені з різних країн – Литви, Польщі, Білорусі, Італії, Іспанії та ін.

На конференції обговорювались різні аспекти використання мов в країнах Європи.

«Ніхто не сподівається, що рівні права будуть у всіх мов, проте необхідно керуватись принципом пропорційності, застосовувати практичний підхід та використовувати мову, що найбільш підходить для даного регіону, яка слугуватиме інтересам національних меншин» – вважає науковець з Литви Ельжбета Кузборська.

Країни Балтії: Литва може бути прикладом

В своїй доповіді Ельжбета Кузборська привела позитивний приклад вирішення мовних проблем – це область на півночі Італії в Південному Тіролі. Болюча для Австрії проблема слугувала предметом постійної суперечки з Італією. Мова йшла про людей австрійської національності, що мешкали в невеликому альпійському районі, котрий австрійці називали Південним Тіролем, а італійці – Трентіно Альто Адідже. Остаточно питання Південного Тіроля було врегульоване лише у 1992 році. Італія надала німецькомовним мешканцям регіону право отримувати освіту німецькою мовою, вони стали ширше представлені в муніципальних органах влади.

Представляючи ситуацію в Литві, Кузборська акцентувала, що держава ратифікувала Конвенцію про захист прав людини та основних свобод, проте країни Балтії не підписали Європейську хартію регіональних мов або мов меншин, тому що уряди Литви, Латвії  та Естонії вирішили, що положення хартії суперечать Конституції цих країн.

Країни Балтії не підписали Європейську хартію регіональних мов або мов меншин, тому що уряди Литви, Латвії  та Естонії вирішили, що положення хартії суперечать Конституції цих країн

«Давайте поглянемо на ситуацію з вживанням мов в цих країнах. Тут історичні обставини стали причиною загострення мовних аспектів. Литва, Латвія та Естонія стали незалежними в 1918 році та, приблизно через 20 років після оголошення незалежності, їх анексував Радянський Союз. Саме тоді для національної ідентичності цих країн виникли реальні загрози. Анексію супроводжували масштабні зміни в демографічній ситуації цих країн і тому дуже явно відчувалась загроза їх зникнення. Саме тому не дивно, що після набуття незалежності в 90-ті роки там були прийняті деякі адміністративні та правові положення, які були спрямовані на збереження ідентичності. Особливо явно це відобразилось в мовній політиці та в питанні надання громадянства в Латвії та Естонії» – каже Кузборська.

Вона зазначає, що країнам Балтії вдалося уникнути етнічних конфліктів, хоча 90-ті роки в політичному та економічному відношенні були дуже нестабільним часом.

«Сьогодні основні питання, що стосуються етнополітики – це можливості прийняття громадянства, питання використання мов нацменшин в освіті та контактуванні з органами влади. На жаль, доводиться говорити про негативну суспільну думку про нацменшини та їх уявне небажання інтегруватись в суспільство. По суті, російська і польська національні меншини в Литві та російська меншина в Латвії та Естонії державними службовцями трактуються як особи, яким не варто довіряти» – вважає науковець.

За словами Кузборської, литовські політики впевнені, що для спроб поляків узаконити двомовні назви вулиць немає підстав.

«Причини тут багато в чому історичні, сягають корінням в об’єднану литовсько-польську державу, коли домінувала польська мова та польська культура. І тому нинішня заборона використовувати польську мову може трактуватись як страх малого народу бути поглинутим більшим сусідом. Проте цього ми не можемо сказати про вживання англійської мови. Присутність англійської мови в усіх державних органах дуже помітна» – каже Кузборська.

Пані Ельжбета привела Литву як позитивний приклад, тому що країна всім нацменшинам надала литовське громадянство, проте підкреслила, що в країні в 2010 році припинив діяти Закон про нацменшини, а новий досі не прийнятий.

«Навчання рідною мовою – один з основних елементів, що допомагає забезпечити ідентичність. Литва є однією з небагатьох держав в ЄС, де меншини мають право навчатись рідною мовою в державних школах. З 2007 року в Литві діє відділ Польського університету, в якому навчання ведеться лише польською мовою» – перерахувала позитивні моменти Кузборська.

Також вона нагадала, що в 2011 році в Литві був введений єдиний екзамен з литовської мови для випускників усіх шкіл.

«Ці зміни були прийняті без консультацій з представниками національних меншин, які виступали проти. В той же час були проведені масові протести. Так що не було ніяких підстав вважати ці заходи обґрунтованими. Ще один важливий аспект – це використання мов в суспільному житті країни. Використання литовської мови захищено Конституцією, проте використання мов меншин в країні абсолютно не захищено. І поки що немає ніяких правових можливостей використовувати мови меншин в місцевих органах влади при зверненні до державних службовців» – підсумувала Кузборська.

Білорусь: важливо зупинити русифікацію

Науковець з Європейського центру мов нацменшин Ханна Василевич представила огляд мовної ситуації в Білорусі. За її словами, багато що змінилось після референдуму 1995 року, коли російська мова в країні була визнана державною поряд з білоруською.

«В 17-й статті Конституції було узаконено, що державними мовами в країні буде дві – білоруська та російська. І якщо ми порівняємо кількість студентів, що навчались білоруською мовою в 1992-1993 роках, то побачимо, що таких студентів було 64%, проте пізніше цей відсоток скоротився до 20%, а в 2014-2015 роках вже всього 13,7% навчались білоруською мовою. В школах цей відсоток скоротився до 15%» – відзначає тенденції Василевич.

За її словами, в жодному університеті країни викладання не відбувається лише білоруською мовою.

«Якщо ми подивимось на Закон про освіту, який був прийнятий в 2011 році, то побачимо, що в 19-й статті зазначається, що держава повинна забезпечувати право навчання державними мовами. Але якщо оцінити реальну ситуацію в області освіти, то ми побачимо, що перевага надається російській мові. Якщо ж учні чи їхні батьки надають перевагу білоруській мові, то потрібно звертатись зі спеціальним проханням. І в такому випадку школа вирішує, чи є в неї спеціалісти і чи достатньо охочих навчатись білоруською мовою. Наприклад, в Могильові, а це друге за чисельністю місто країни з населенням 350 000 людей, в якийсь момент білоруською мовою навчався всього один учень» – розповідає науковець з Білорусі.

Зміни, які приніс референдум 1995 року, відобразились і на результатах загального перепису населення.

«В 1999 році 74% опитаних мешканців Білорусі стверджували, що їхньою рідною мовою є білоруська мова. В 2009 році їхня кількість скоротилась до 53%. Людей також запитували, яку мову вони використовують частіше за все. В 1999 році 43% опитаних відповіли, що це білоруська мова, тим часом, в 2009 році таких було 26%» – каже Василевич.

«Ми вважаємо, що великі проблеми з мовами в Білорусі виникли в 90-ті роки через процес політизації в цій області, через погляди А. Лукашенка, котрий сказав, що у світі існує всього дві великі мови – російська та англійська. Пізніше, коли риторика змінилась, змінився і погляд на білоруську мову. Проте яка ж роль у білоруської мови? Я б сказала, що в Білорусі широко розповсюджена двомовність. З’являються організації, котрі здійснюють просвітницьку функцію та організовують курси білоруської мови. І ми відзначаємо, що дорослі люди дедалі більше цікавляться можливостями вивчення білоруської мови, проте важливо зупинити русифікацію країни, тому що де-факто російська мова є найбільш часто вживаною в країні в багатьох сферах життя, білоруській же віддається область культури» – підсумовує Василевич.

Латвія: росіяни ізолювались

Член парламенту Латвії Борис Цилевич в своєму повідомленні відзначив, що після того, як Латвія здобула незалежність, з’явились акти, пов’язані з правовим регулюванням нацменшин, але в багатьох випадках в цій області приймались поспішні рішення. Так що приклад Латвії може бути доказом як досягнень, так і недоліків системи національних меншин.

«В радянський період демографічна ситуація в Латвії помітно змінилась, тоді етнічні латиші складали трохи більше 50% населення. І хоча радянська влада, пропагуючи допомогу культурі народів, щедро фінансувала видавництво книг та, наприклад, театральні спектаклі латиською мовою, одночасно тоді була гарантована можливість отримати освіту як латиською, так і російською мовами» – повертається до радянського минулого Цилевич.

Мовна політика Латвії міжвоєнних років відображала прагнення формувати латиський народ, проте цей процес був порушений в 1940 році.

«У зв’язку з чим значна частина інтелігенції країни після відновлення незалежності трактувала латиську мову як хранителя латиської культури, а не як нейтральне явище, що належить усім незалежно від їх етнічного походження» – каже політик.

Він зазначає, що Конституція Латвії 1922 року, яка була перезатверджена в 1993 році, закріплювала поняття громадянського суспільства, проте в ній робились поправки і процес був завершений в 2014 році.

«В цьому році була прийнята преамбула Конституції, в якій говорилось, що Латвійська держава створена, щоб зберегти існування та розвиток латвійського народу, мови та культури. Проте поняття правової наступності досить помітно обмежували російськомовну меншість Латвії брати участь в процесі формування політики. Через таке відокремлення росіяни Латвії ізолювались, а в деяких випадках створювали  і власні правила» – каже Цилевич.

За його словами, радикальні реформи в країні проводились багато в чому за рахунок впровадження нової системи захисту прав меншин. Доводилось керуватись міжнародними стандартами.

«Проте для сформованої в Латвії мовної політики характерна конкретна специфіка. В країні вживання латиської мови вважається природним, а використання мов меншин – аномалією. Насправді історично усталене мовне різноманіття та контакти з людьми різних національностей створили передумови для толерантного ставлення до вживання інших мов у побуті. Так що фактична мономовність навряд чи може бути досягнута в цій країні» – каже член парламенту.

Вживання мов меншин він умовно розділив на три області: в релігійній практиці (будь-яке втручання в цю область з боку держави вважалось би порушенням права на свободу совісті), в особистих контактах та в культурних зв’язках.

«Але найголовніше – необхідно визнати мови меншин» – впевнений Цилевич.

Він констатує, що в стосунках з органами влади в Латвії ігноруються етнічні особливості регіонів і меншинам заборонено використовувати свою мову в контактах з чиновниками.

Через це, стверджує політик, може скластись ситуація, коли державні послуги не будуть доступні для представників меншин.

Політик також виділив проблему завищених вимог до рівня володіння державною мовою для чиновників. На його думку, список посад, де потрібне гарне знання латиської мови, великий і його необхідно переглянути, керуючись правилом рівноправності. В протилежному випадку через завищені вимоги представники нацменшин опиняться в несприятливому становищі.

«Оволодіння державною мовою – одна з головних умов соціальної інтеграції, проте занадто великий акцент на мові викликає політичну загрозу, що інтеграція буде сприйматись, як культурна асиміляція, а не як соціальне єднання. А це доволі широке поняття, воно включає в себе не лише мовні, але й культурні та соціальні аспекти. Все це необхадно приймати до уваги» – підсумував член парламенту Латвії.

Автор: Наталья Зверко

Джерело: Делфі

Фото: Małgorzata Mozyro