Андрій Любка
До Дня Незалежності країною прокотилася хвиля акцій, що спонукали російськомовних патріотів переходити на українську мову – хтось агітував вести свої сторінки в соцмережах українською, хтось радив провести експеримент і бодай один святковий день говорити державною, а кампанія «Мовомарафон» переконувала, що за 25 днів можна виробити звичку і стати україномовним на все життя. Сподіваюся, всі ці ініціативи були успішними, але хочу принагідно нагадати і про найдієвіший метод українізації – не переходити на російську.
Ми усі розбіжимося по русифікованих містах?
Ситуація в магазині: у черзі переді мною стоять хлопець і дівчина, щебечуть (українською) між собою про якийсь фільм, але коли опиняються перед прилавком, до продавчині чомусь звертаються російською. Інший випадок: у купе поїзда завжди обираю верхні полиці, щоб ніхто не заважав і була можливість читати. Тож лежу й читаю, а знизу балакають (українською з елементами суржика) дві старші пані. На наступній зупинці до нас підсідає ще одна жіночка, російськомовна – і за мить уже вся трійця починає говорити російською.
Або історія про мою знайому, двадцятирічну україномовну дівчину, яка живе в найзахіднішому (за півтори тисячі кілометрів від Росії!) обласному центрі – Ужгороді. Вона працює оператором у службі таксі, одного разу я телефоную туди й впізнаю її голос, але говорить вона… російською! «Куда заказиваєтє машинку?» ‒ питає в мене знайома, а я, спантеличений відповідаю: «Віка, з тобою все нормально? Чого це ти на моє «Доброго дня!» відповідаєш чужою нам обом мовою?!». Вона пояснює, що в них у службі якось «так заведено». В україномовному місті україномовні люди мають між собою переговорити російською, щоб замовити таксі (не кажучи вже про те, що для людей, які використовують жахливі покручі «машинка, чєловєчек, хлєбушек» у пеклі має бути заготовано окремий казан).
Таких історій – безліч. Ситуацій, коли природно україномовні люди переходять на російську, хоча потреби в цьому немає. Серед причин цього глупого в своїй суті явища – і почуття меншовартості, і викривлене сприйняття соціальних ролей (успішні, серйозні люди – російськомовні, україномовними можуть бути тільки селяни), і тиск зовнішнього середовища, коли людина вважає, що навколо неї – російськомовна більшість. Але чи так це?
Скільки в Києві україномовних?
Правда ж, цікаво – а скільки у столиці України україномовних людей? Час від часу десь виринає якась статистика, якісь результати соціологічних опитувань, але точної цифри назвати ніхто не може. Так, «на вухо», у Києві переважає російська мова, хоча впродовж останніх років (і особливо після Євромайдану) мовна ситуація в місті суттєво покращилася. Та все ж, на превеликий для всіх нас сором, столицю Української держави ще не можна назвати україномовною. І, як би парадоксально це не звучало, в Києві російська мова переважає не тому, що там живе більшість російськомовних. Я абсолютно впевнений, що для більшості киян рідною, материнською мовою є українська, в усьому її діалектному й навіть суржиковому різноманітті. Чому ж ці люди не говорять рідною мовою на вулицях свого міста? Відповідь вам підкаже моя знайома зі служби таксі – «бо так заведено».
Чимало російськомовних людей кажуть, що хотіли б перейти на українську, але не мають відповідного для цього середовища. Зробіть їм послугу, допоможіть – не переходьте на російську.
Чимало російськомовних людей кажуть, що хотіли б перейти на українську, але не мають відповідного для цього середовища. Зробіть їм послугу, допоможіть – не переходьте на російську. Ніколи. В Україні може функціонувати демократична двомовність, але вона має передбачати взаємність: російськомовні розуміють українську, а ми, україномовні – російську.
Не вірте в імперські вигадки про добрі манери, які нібито змушують переходити на мову співрозмовника. Для російськомовного громадянина України зрозуміти українську труднощів не складає. Якщо ж хтось за чверть століття нашої незалежності так і не навчився розуміти (не говорити, а бодай розуміти!) державну мову, то така людина або хам, і тоді не завдавайте собі клопоту дбати про її комфорт, або …хвора, і тоді цим клінічним випадком маєте займатися не ви, а професіонали.
Пам’ятаєте, коли напередодні Помаранчевої революції люди почали вдягати помаранчеві стрічки, шалики, одяг? Яку ейфорію тоді це створювало – адже ми бачили, що на вулицях нас тисячі, мільйони, що ми – більшість. І це народило переможний, незламний дух. Уявіть, яким би було наше здивування, якби одного дня всі україномовні в Києві заговорили українською. Виявилося б, що це україномовне місто!
Тож будьте собою. Шануйтеся. І не переходьте на російську!
Автор: Андрій Любка, письменник
Джерело: Радіо Свобода
Автор явно параноик и не уравновешенный человек! Выходит, что если, например, мы с семьей сидим за столом, обедаем и мне моя дочь скажет “Пап, передай пожалуйста мне хлебушка”, то для нашей семьи должен быть заготовлен, цитирую, “окремий казан”?! Или если сын попросит “машинку” ему купить?! Это что за высказывания такие??!Вы что себе вообще позволяете?! Я патриот Украины, как и моя семья (хоть и русскоговорящий)! В Киеве спокон русский язык преобладал в обществе и ничего страшного и катастрофического в этом нет! Ваша статья полный бред та ні про що! Для Вас уже подготовлен отдельный “казан в пеклі”!!!
Шановний, це що ви собі дозволяєте?
Власне, кого цікавить ваша думка?
Ви патріот не України, а руського язика, що тільки що і довели. Людина, яка все життя живе в Україні, і не знає української мови, а вважає, що окупація має продовжувати, а рос. мова панувати в Україні, патріотом України бути не може.
Ви – ні те, ні се.
Не росіянин, бо виросли в Україні, і маєте українське прізвище, і не українець, бо розмовляєте російською.
Таких колись називали москалями.
По закінченні 25 років воєнщини при поверненні в Україну, колишні солдати розмовляли російською ( їм там за 25 років добре втокмачували, що люди – руські, українці – нижчий сорт, отож солдати – скалічені душею і після повернення додому використовували руську), приїздили з Московщини, отож і москалі.
Отож, пане москалю, лишіть свою думку при собі, вона мало кого цікавить.
І вчіть українську, бо несподіванкою може стати “паспорт негромадянина”.
Вочевидь, що автор зовім не мав на увазі дитяче “машинка” або “хлєбушек”! З контексту зрозуміло, що йдеться про масове вживання зменшувальної форми там, де вона зовсім не доречна. Подивишся – весь фейсбук сповнений цими “встретил хорошего человєчка”, “ми поєхалі на морько”. Дитяча ііграшка – це машинка, а от коли в службі таксі кажуть про “машинку” це зовсім недоречно
І ще додам. Я сам виріс в російськомовному середовищі і колись вважав, що навіть краще продовжувати розмовляти російською, щоби демонструвати, що патріотами України можуть бути не лише “западенці”. Зараз вже потреби в таких доказах немає. Тепер нам, тім хто виріс в російскомовному середовищі, потрібно зробити наступний крок – почати розмовляти і писати українською, щоб стати хоча б двомовними. На тим, хто виріс в україномовному середовищі, звичайно потрібно не нападати на своїх співгромадян, а допомогати їм зрозуміти важливсть мови
Відкиньте імперські вигадки, Андрію Ткаченко, російськомовним Київ був не завжди. Ще у часи Старицького, автора “За двома зайцями” Київ переважно розмовляв українською. Російську насаджували активно і за царату і в радянські часи, і зараз в Києві проживає значна маса переселенців із сіл, рідна мова котрих українська і вони можуть нею розмовляти, просто інерція, втовкмачена за роки русифікації не дає.
Цікаво, а чому чехи не “косять” під німців, і не розмовляють німецькою? В Празі теж колись престижно було розмовляти по-німецьки… Ба більше, Німеччина така престижна, сильна економічно, культурно… ЇЇ мова теж вважається світовою. Але ж ні, чехи всі як один, від малого до старого, від двірника до міністра, співака чи культуриста – всі фанатично закохані в рідну мову. І їм байдуже, як говорять в Берліні, Варшаві чи Москві. Або словаки: теж чомусь не “косять” під чехів, розмовляють словацькою. Це при тому, що їхні мови набагато ближчі ніж українська і російська.. Але ж ні; дівчина словачка, яка зустрічається із хлопцем чехом, прогулюючись вечірньою Прагою, говорить до нього словацькою, а він відповідає чеською. Ви собі таке уявляєте, щоб дівчина з України розмовляла українською, прогулюючись вечірньою Москвою з росіянином??? Це би було восьмим дивом світу. От, що таке нормальні, здорові нації, і на фоні них, ми бачимо ментально хвору Україну і Білорусь.
Іде вуйко Хрещатиком –
Приїжджа людина.
Запитує у зустрічних:
– А котра година?
Перехожі пробiгають,
Позиркують скоса.
Той рукою вiдмахнеться,
Той відверне носа.
А тут раптом двоє негрів
Вийшли з гастроному.
Один глянув на годинник:
– Зараз чверть на сьому.
Вуйко низько поклонився.
– Дякую, шановнi!
Значить, є ще у столиці
Україномовні. (Павло Глазовий)
Коли в Радi у Верховнiй
Руськомовний виступа,
Ви прислухайтесь, шановні,
Що він меле й телiпа.
– Без единого Союза
Далеко мы не уйдем.
Жить не сможем без России,
Неизбежно пропадем…
– Виступайте на державній! –
Із гальорки хтось гука.
– Перестаньте придираться! –
Чути з іншого кутка.
А йому ж державна мова –
Непотрібна, зайва рiч.
Йому рiдна та, якою
Разговарівал Іллiч.
Проти вищого начальства
Вiн нiколи не ішов.
Що начальство iзрекало,
Те і вiн услід молов.
Не морочилась ніколи,
Твердолоба голова,
Українські чи російськi
Ті начальницькі слова.
Буде три державні мови
Чи чотири, чи одна, –
Ні тiєi, нi цiєї
Вiн не знатиме й не зна.
І його не мучить совість,
І – сумління не гризе…
Тож послухайте терпляче,
Ще чого він наверзе.
– Мы от наших оппонентов
Разных слушаем речей,
А живут они поддержкой
Иностранных богачей.
Потому они им служат,
Что живут за ихний счет! –
Зачекаймо ще хвилинку,
Доки вiн затулить рот.
Зачекаймо й запитаймо:
– А тепер повiдай нам,
За який і чий рахунок
Ти живеш на світi сам?
Ти продуктiв добру купу
Умегенюеш щодня.
Що ж у тебе – є корова,
Власні кури чи свиня?
Може, ти свиню зарізав
І насмажив ковбаси?
Може, з власного городу
Ти картопельку їси?
У народу від нестатків
Уривається терпець,
А у тебе на загривку
Ледь зійшовся комірець.
Ти Росію сильно любиш?
Безперечно, це не грiх,
Але хто ж тебе тримає,
Не пускає до своїх?
Залиши нам Україну,
Не тягни до росiян,
Можеш пупа надірвати,
Це ж тобi не чемодан. (Павло Глазовий)