Ольга Перехрест

Для чого у Львові працюють безкоштовні курси української мови

Соціологи стверджують: лише 4,8% українців не розуміють української мови. Тож виглядає, що проблема взаєморозуміння російськомовних з україномовними є суттєво перебільшеною: абсолютна більшість знає українську достатньо добре, щоб розуміти один одного. Було б бажання.

Окрім бажання, існує також і можливість: вже чотири роки в різних містах Україні працюють безкоштовні курси української мови. Курси працюють зусиллями волонтерів: координаторів та викладачів. Мета цієї ініціативи – дати можливість оволодіти українською тим, хто з різних причин знає її недостатньо добре. У Львові такі курси працюють вже два роки.

Новий семестр почнеться вже у жовтні, тож ZAXID.NET поспілкувався з активістами, що вчать своїх співвітчизників говорити українською мовою.

***

Останнє соціологічне дослідження, яке Центр Разумкова оприлюднив у червні цього року, свідчить: 65% українців вільно володіють українською мовою. 28% опитаних вважають, що їхньої української достатньо для побутового спілкування. Для 4,4% респондентів спілкування українською мовою та її розуміння є проблемою. Зовсім не розуміють українську мову 0,4% опитаних.

Ці цифри не можуть не тішити, особливо, якщо порівняти їх із даними 10-річної давності: у 2005 році погано розуміли українську 7% опитаних, і не розуміли її зовсім 0,8%. Можна зробити висновок: мовна проблема порозуміння якщо й не геть надумана, то принаймні сильно перебільшена.

За останні роки Україна змогла суттєво поліпшити знання своєї мови. Хоча за даними соціологів, рівень знання української все ще залежить від регіону: якщо на заході нею вільно володіють 94% респондентів, 72% – у центрі, 52% – на сході (у Дніпропетровській, Запорізькій, Харківській областях);, 49% – на Півдні, 39% – на Донбасі (Донецька та Луганська області). Водночас, у всіх регіонах переважна більшість (99-81%) громадян володіють українською мовою вільно або в обсязі, необхідному для спілкування на побутовому рівні.

***

«Після Майдану і з початком війни збільшилась кількість охочих перейти на українську», – каже координаторка проекту «Безкоштовних курсів української мови» Анастасія Розлуцька.

Ідея навчати українців української, причому безкоштовно, належить колишньому народному депутату України, політику та активісту Олесю Донію. В червні 2012 року такі курси вперше запрацювали у Києві, у Гостинному дворі, як частина кампанії з боротьби проти «мовного закону» Ківалова-Колесніченка.

Анастасія Розлуцька координує Безкоштовні курси української мови по всій Україні з 2012 року (фото Анастасії Розлуцької)

За чотири роки на курси в різних містах записалось понад 2500 осіб, понад 1700 з них пройшли всю програму та отримали відповідні сертифікати.

Після початку війни та окупації активісти були змушені закрити курси у Донецьку, Луганську, Севастополі. Натомість відкрилися у Сіверодонецьку, Костянтинівці, Краматорську, Слов’янську, Дружківці, Маріуполі.

Зараз безкоштовні курси української мови діють у 17 містах: Дніпро, Дружківка, Запоріжжя, Київ, Кропивницький, Костянтинівка, Краматорськ, Маріуполь, Нікополь, Львів, Одеса, Слов’янськ, Сіверодонецьк, Тернопіль, Харків, Херсон, Чернігів. У різний час курси працювали також у Вінниці, Донецьку, Житомирі, Калуші, Кременчуці, Луганську, Миколаєві, Севастополі, Сумах, Черкасах.

***

Якщо у Києві, де зародилась ця ініціатива, відвідувачами курсів були в першу чергу російськомовні кияни, то курси у Львові чи Тернополі спрямовані саме на переселенців. Координаторка Марія Цимбалюк розповідає, що у Львові ці курси з’явились, коли почалась війна.

«У Львові є чимало переселенців, які справді не розуміють української мови. Людям важко.  Вони приходять на курси з різною метою. Хтось приходить вчити мову, бо працює в дитячому садочку – як це викладачка буде говорити з дітьми російською? Декому для роботи потрібна ділова українська мова. Хтось каже: «Хочу знати українську, щоб прийти в кафе і спокійно замовити кави» (хоча у нас ніхто не тикає пальцем на тих, хто говорить російською). Хтось каже: «Я не розумію вашої галицької мови, цих слів «фіранка», «коліжанка», – розповідає Марія Цимбалюк.

За словами Марії, починати проект було важко: треба було знайти безкоштовне приміщення, безкоштовних викладачів. Але вже два роки програма успішно працює. Курси зробили перерву лише раз, цього літа – на канікули. Попереднього літа викладачка курсів організувала для своїх учнів мовний табір.

«Людям часто важко, вони бояться. Але так приємно спостерігати, як вони читають вірші. Викладачі допомагають подолати цей психологічний бар’єр», – каже організаторка.

Навчальний курс складається з 36 годин. Навчання триває півроку. Заняття відбуваються раз або два на тиждень. Курси не схожі на шкільні чи університетські уроки: викладачі скоріше допогають долати мовний бар’єр, використовуючи літературу, культуру, історію. Але й не обходиться без вивчення граматики, морфем чи синтаксису.

Відвідувачі курсів, як і всі студенти, отримують домашні завдання. Щоправда, за словами Марії Цимбалюк, цих завдань не так багато. Та й взагалі – навчання тут добровільне, ніхто нікого не змушує. Хоча, коли студенти не приходять на заняття, Марія починає дзвонити й нагадувати: «Вас чекають на курсах української мови».

Кількість учнів постійно змінюється. Якщо після старту роботи курсів був значний наплив учнів, то зараз популярність впала: минулого семестру набралась лише одна група. Марія Цимбалюк каже, що сподівається залучити цього року мінімум 2-3 групи.

«На ці курси приходять дуже різні люди: від студентів до пенсіонерів. Сюди не прийдуть люди, з якими не хочеться спілкуватись – їм все цікаво, вони самі все розкажуть. Це люди різного віку і соціальних класів. Але в них є бажання вчитись і розвиватись», – каже Марія.

Зараз триває набір на новий семестр, який розпочнеться 1 жовтня.

***

«Курси створюють мовне середовище, комфортне, відкрите, толерантне, яке дуже часто людина не може отримати в своєму місті, від своїх колег чи навіть в сім’ї. Тут вони можуть знайти розуміння і підтримку, можуть порозумітися і подолати мовний бар’єр», – пояснює Анастасія Розлуцька.

Я сумніваюся, чи можна справді почуватися українцем, взагалі не знаючи мови навіть на рівні розуміння. Гадаю, хоча би пасивно знати її потрібно, бо інакше ти не матимеш уявлення про культуру, а вона лежить в основі національної спільноти. Сергій Стуканов

Подібне мовне середовище створили в 2013 році у Донецьку активісти іншої «україномовної» ініціативи. Той самий закон про регіональні мови, який підштовхнув одних до створення курсів, став причиною появи Українського розмовного клубу в Донецьку.

Його засновник, Сергій Стуканов, розповідає, що на початку сумнівався в доцільності такого клубу.

«Існування Українського розмовного клубу є бажаним і потрібним, скажімо, в діаспорі, але аж ніяк не в українському місті. Я, приміром, на той момент кілька років усюди користувався в Донецьку українською, не мав з тим проблем і не потребував для цього ніяких клубів. Започаткування такого клубу в Донецьку десь могло б означати, що Донецьк не є Україною, раз місцеві патріоти, щоб розмовляти українською, потребують розмовного клубу. На мій подив, упродовж осені 2012 року ще кілька людей мене запевнили, що ідея є актуальною й вони залюбки будуть відвідувати зустрічі клубу. Поміркувавши, я подумав, що це справді доречно, якщо розглядати клуб як місце, де людина, котра хоче заговорити українською, проте не має практики й середовища, може зробити перші кроки», – каже Сергій Стуканов.

Перша зустріч клубу відбулась в грудні 2013 року. Учасники збирались в обласній бібліотеці для юнацтва. Ініціативна група готувала програму щотижневих зустрічей: обирали тему, готували матеріали тощо.

«Ідея клубу полягала у тому, щоби говорити на зустрічах про все на світі, крім мови і нації. Якби ми говорили про мову і націю, про українську історію та вишиванку, то це, власне кажучи, означало би ізоляцію та культивацію діаспорної свідомості. Це притягувало би на засідання клубу лиш тих, хто переймається долею нації, і відштовхувало би всіх решта, кому нецікаві ці теми», – каже Сергій Стуканов.

Натомість донецьким активістам хотілось продемонструвати, що українська – це звичайна мова щоденного спілкування, а не лише мова навчання чи офіціозу. Тож у клубі говорили про спорт, про кіно, про бізнес, книжки, рекламу тощо.

Клуб активно діяв до кінця травня 2013 року. За цей час відбулось близько 25 щотижневих зустрічей, на які приходило від 30 до 50 осіб. Переважно це була молодь, хоча інколи були й старші люди. Після літа клуб взяв паузу у роботі, але повноцінно більше так же й не запрацював.

«Мова не є єдиним, проте важливим чинником самоідентифікації. Не можна заперечувати, що існує безліч людей, котрі почуваються українцями, навіть попри те, що не спілкуються українською щоденно. Проте я сумніваюся, чи можна справді почуватися українцем, взагалі не знаючи мови навіть на рівні розуміння. Гадаю, хоча би пасивно знати її потрібно, бо інакше ти не матимеш уявлення про культуру, а вона лежить в основі національної спільноти. Тому, переконаний, що люди, котрі почуваються українцями, мають переходити на українську або принаймні ставати білінгвами (себто активно уживати українську поряд із іншою чи іншими мовами), а своїх дітей старатися виховати так, щоб українська була для них першою рідною», – вважає Сергій Стуканов.

***

 

Апелюючи знов до статистики: зараз більшість (60%) громадян вважають своєю рідною мовою українську. Ще 15% називають російську, і 22% – українську й російську однаковою мірою. 2% респондентів вважають рідними інші мови. Натомість у 2006 році українську мову як рідну назвали 52% респондентів, російську – 31%, українську та російську рівною мірою – 16%. Ще 1% припадав на інші мови.

Таким чином, частка громадян, які вважають рідною мовою українську, а також дві мови одночасно – збільшилася, російську мову – зменшилася.

Дослідники Центру Разумкова переконані: за останні роки в питанні статусу мов відбулися серйозні зрушення. Статус української мови як єдиної державної нині не підлягає сумніву. Ідея державної двомовності на сьогодні значною мірою втратила популярність у всіх регіонах, насамперед, на півдні і сході України. Натомість, зросла підтримка ідеї можливості надання російській мові (зберігаючи державність української) статусу офіційної в певних регіонах.

***

«Перші півроку роботи я наголошувала, щоб ми ніколи не піднімали політичних тем. Тому що в людей через це серце щемить: хтось був змушений залишити рідних, когось не зрозуміла родина. Коли вони адаптувались, ми почали потроху про це говорити», – каже координаторка курсів української мови у Львові Марія Цимбалюк.

Так до основної програми додались уроки історії. Ці лекції студентам читає історик Тарас Гакавчин. На вивченні історії Марія Цимбалюк не зупинилась.

«Одного разу я підміняла викладача, напередодні дня Святого Миколая. І питаю: «Готові всі до Миколайчика?» Мене почали питати, хто такий Миколай. Люди не розуміють, що таке свято Миколая, звідки він прийшов. І тоді ми почали перед великими святами кожній групі давати лекцій про культуру та традиції. Навіть обмінялись рецептами пончиків перед Різдвом», – розповідає Марія Цимбалюк.

Марія Цимбалюк каже, що хотіла б також організувати курси української мови для англомовних – адже у Львові живе і працює чимало іноземців, яким це було б цікаво.

«Хотіла б також більше розповідати про традиції, але для цього треба хорошого культуролога. Бо українську мову можна вивчити і просто перебуваючи в середовищі – тоді треба дати людині прошарок додаткової культури. Гадаю, навіть львів’яни ходили би на такі курси», – вважає координаторка курсів.

Автор: Ольга Перехрест

Джерело: ZAXID.NET

Автор верхнього фото: Євгенія Онищенко