Тарас Марусик: Влада ніяк не може зрозуміти, що мова – один з ключових елементів конституційного ладу

А відсутність мовної політики – теж політика.

Нещодавно українців, яких щиро переймає доля української мови, приємно здивувала новина – Конституційний Суд, попри довге зволікання, все-таки почав розглядати подання народних депутатів щодо визнання неконституційним Закону України “Про засади державної мовної політики”, який в народі охрестили законом Колесніченка-Ківалова. Про те, що могло вплинути на таке рішення КС, про негативні наслідки цього закону і те, чому його так боїться підписати влада, – спілкуємося з журналістом, громадським діячем, заступником голови Координаційної ради з питань застосування української мови у всіх сферах суспільного життя при Міністерстві культури Тарасом Марусиком.

- Пане Тарасе, чому Конституційний Суд, попри довге зволікання, все-таки вирішив розглянути подання 57 народних депутатів щодо закону Ківалова-Колесніченка?

– Однозначно відповісти на це запитання важко. Можу висловити свою гіпотезу, чому раптом КС поставив це питання до порядку денного. Як ми знаємо, цьому поданню понад 2, 5 року: ще в липні 2014 року депутати звернулися до Конституційного Суду з вимогою скасувати закон Колесніченка-Ківалова, і термін розгляду питання минув ще в січні 2015 року. Однак тільки в травні 2015 року на сайті КС з’явилося повідомлення про те, що готується усне слухання у цій справі. Але через кілька днів ця інформація з сайту зникла. Юрій Баулін, відповідаючи на запитання журналістів, сказав, що КС не розглядатиме закон Колесніченка-Ківалова доти, доки його не розгляне Верховна Рада і президент України.

З того часу збіг понад рік, і раптом виникає це питання. Чому? Мені здається, що найважливішим поштовхом могла бути зміна позиції в адміністрації президента. Це лише моя гіпотеза, але людина, яка ще в лютому 2014 року постановою ВР (“Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді” від 24 лютого 2014, – ред.) була рекомендована до звільнення, людина, яка ходить під кримінальними статтями (проти голови КС поданий судовий позов за невиконання покладених на нього функцій), до кінця опиралася б розгляду цього питання. Думаю, була якась вказівка згори, а оскільки Баулін – квота президента, він не міг не послухатися…

- Хто ініціював оте подання 57-ми депутатів у липні 2014?

– Як відомо, ініціатором конституційного подання щодо невідповідності Конституції України Закону України “Про засади державної мовної політики” була Ірина Фаріон. Його підписали всі 37 членів тодішньої фракції ВО “Свобода” у парламенті, а також 20 депутатів тодішньої “Батьківщини”. До речі, нагадаю, що напередодні парламентських виборів 2012 року ВО “Свобода” і ВО “Батьківщина” підписали меморандум спільних дій, в одному з пунктів якого йшлося про обов’язкове скасування Закону України “Про засади державної мовної політики”. Під меморандумом підписався і Олександр Турчинов, який через рік і кілька місяців відмовиться підписувати ухвалений ВР в легітимний спосіб Закон про скасування цього ганебного закону.

11154842_1388694938121720_7660742136932909804_o

- Чому тоді не відбулося масових протестів? Невже українці так сильно повірили в мантру влади про те, що мовне питання “не на часі” або може спровокувати новий наступ ворога на східні землі?

– Фактично, протести відбувалися ще з осені 2010 року – ще до закону Ківалова-Колесніченка, коли Єфремов, Симоненко й Гриневецький зареєстрували законопроект “Про мови в Україні”. Тоді під стінами ВР відбувалися активні, хоча й невеликі, пікети. Влітку 2012-го, одразу після ухвалення цього закону, був Мовний майдан, що мав чималий резонанс в суспільстві… А в 2014 році такого не було.

Думаю, це через війну й ту риторику, яку на тлі війни поширювали у ЗМІ найвищі представники влади: Турчинов, Яценюк і Порошенко. Вони в один голос твердили, що незалежно від того, якою мовою розмовляють українці, вони на тлі агресії Росії є патріотами України; що мовне питання тільки відриває від головного – боротьби з окупантом і так далі.

Така риторика, до речі, властива українській політиці з 1991 року. Цей стиль прищепив за своїх два терміни ще Леонід Кучма. Він цілком свідомо на заході України говорив одне, а в Донецьку – прямо протилежне. Політичний клас при владі робив усе для того, щоб роз’єднувати країну. У ситуації, коли одну частину країни протиставляли іншій, можна було здобути політичні дивіденди і зберегти владу. Тому риторика Турчинова, Яценюка, а згодом і Порошенка, була однаковою. Саме вони озвучили неконституційні фрази про надання спеціального статусу російській мові, забуваючи, що в законодавстві немає такого положення. А потім почали апробовувати “спеціальний статус” в проектах Конституції. Порошенко подав свій проект Конституції і дозволив ці питання вирішувати на рівні органів місцевого самоврядування. Тобто керівна ланка фактично спасувала перед таким грізним викликом – як і за часів Кучми, коли ратифікували “Європейську хартію регіональних та меншинних мов”.

- Поговорімо про сам склад КС. Чи викликають довіру його судді і зокрема голова Юрій Баулін? Чому вони відмовилися задовольнити клопотання ВО “Свободи” про відвід п’ятьох суддів?

– Спочатку розповім, чому вони це клопотання не задовольнили. Власне, на підставі того, що вони цього не зробили, я зробив припущення, що в адміністрації президента змінилась позиція. Бо коли хотіли б його “завалити”, розгляд цього питання завершився б на першому ж клопотанні: якби відвели п’ятьох суддів, не було би кворуму. Тому це не пряме підтвердження моєї гіпотези про зміну позиції щодо цього питання на Банковій. Тоді чому ж “Свобода” просила про відвід тих суддів? Бо окрім всього, ще є питання моралі. Ці п’ятеро суддів (в тім числі й Баулін), щодо яких керівник Юридичної служби ВО “Свобода” Олег Бондарчук подав клопотання, не викликають довіри, адже вони брали участь у переписуванні Конституції і дозволили узурпувати владу Вікторові Януковичу. І навіть якби їх відвели, на цьому процес розгляду не завершився б. Були б нові акції протесту, нова ситуація, і влада змушена була б реагувати.

Гібридна назва закону КК демонструє, що це не простий закон, а закон про державну мовну політику. Хоча засади цієї політики може визначати лише Конституція, а не закони.

- Як фахівець, якого залучили до судового процесу, які експертні висновки щодо цього закону Ви зробили? Зважаючи на те, що він досі чинний, чи можемо говорити про його негативні наслідки?

– “Закон про засади державної мовної політики” мутував кілька разів під різними назвами (“Базовий закон “Про мови України”” ініціював ще покійний Євген Кушнарьов 2007 року). Його гібридна назва демонструє, що це не простий закон, а закон про державну мовну політику. Хоча засади цієї політики може визначати лише Конституція, а не закони. Цей закон всуціль гібридний і шахрайський, адже майже в кожній його статті російську дописано або поряд з регіональними мовами, або поряд з державною – українською.

Звісно, що після 2012 року працівники публічних сфер скористалися цим законом. Особливо це було помітно на рекламі: у Києві одразу з’явилися російськомовні білборди й сіті-лайти. Після того, як ухвалили закон, Національна Рада з питань телебачення і радіомовлення на своєму сайті написала, що у зв’язку з ухваленням закону “Про засади державної мовної політики”, теле- і радіокомпанії мають право самі визначати мову програм і вносити зміни у свій статут. Низка компаній це зробили. Все звелося до того, що на деяких радіостанціях частка українських пісень не сягала й 3% – аж доки не ухвалили закон про квоти.

Про закон Колесніченка-Ківалова можна дуже багато говорити, але скажу про міну сповільненої дії, яку придумали ці негідники. Маю на увазі 10-відсоткову квоту представників нацменшин, які мешкають на одній території. Так от, у законі вони написали, що факт існування регіональної мовної групи, що становить не менше ніж 10% населення відповідної території, дає право російській чи мовам інших меншин набути статусу регіональних. Всім зрозуміло, що авторам закону йшлося лише про одну мову нацменшини – російську. Саме її вони хотіли зробити регіональною на всій території України і таким чином вкласти кляп в рот всім україномовним, загальмувати виконання 10-ї статті Конституції про всебічний розвиток і функціонування української мови як державної на всій території України у всіх сферах життя.

- Як би Ви назвали мовну політику нинішньої влади? Чому навіть після Революції Гідності так важко впроваджувати українську у сфери культурного та суспільно-політичного життя?

– Мовна політика як така відсутня. Згадую слова відомого соціолінгвіста Лариси Масенко, що відсутність мовної політики – це і є мовна політика. Її можна по-різному називати: яловою, страусиною, та головне, що характеризує цю політику, – небажання порушувати мовне питання, мовляв, воно само вирішиться, а ми тим часом постоїмо собі на березі бурхливої річки і перечекаємо повінь.

Мовна політика як така відсутня.

Пригадуєте, як колись Кличко казав, що за соціологічним опитуваннями мовне питання перебуває на 31-му місці за актуальністю? Влада свято вірить, що воно неважливе. Хоча коли той самий Кличко їде в Німеччину чи США, він розуміє, що там – німецька, а там – англійська. А в нас – біда. Цілі покоління українців формувалися і виростали в такій атмосфері: вдома спілкувалися українською, а за порогом переходили на російську. Існували дві паралельні дійсності. Навіть після 1991-го року, коли вже не було таких неписаних правил, як за радянських часів, ця нездорова атмосфера відчувалася. Тобто біда тих людей, котрі перебувають при владі, у тому, що вони не мали іншої ситуації, коли формувалися. І тепер просто не в силі зрозуміти, що мова – один з ключових елементів конституційного ладу.

- Якби все-таки Конституційний Суд скасував закон Ківалова-Колесніченка, які наступні кроки треба було би зробити і чи потрібен нам новий закон про державну мову?

– Безперечно, такий закон нам потрібен. Разом з кількома громадськими організаціями в Міністерстві культури нам вдалося протиснути мінкультівську бюрократію і змусити затвердити дорадчий орган – Координаційну раду з питань застосування української мови у всіх сферах життя при Міністерстві культури. В межах цієї ради створена мовна робоча група під головуванням відомого юриста-міжнародника, який багато працює на мовному полі, – Володимира Андрійовича Василенка. Ми зараз опрацьовуємо новий закон про державну мову.

Хочу заспокоїти громадян, які думають, що коли скасують закон Ківалова-Колесніченка, доведеться повернутися до попередньої ситуації – до закону про мови в УРСР 1989 року, в якому російська визначена мовою міжнаціонального спілкування. Панікувати не варто: не забуваймо, що 1996 року було ухвалено Конституцію України, яка внесла корективи у застосування Закону “Про мови в Українській РСР” і скасувала деякі його положення… А Конституція має вищу юридичну силу, ніж будь-який закон.

Очевидно, складно буде ухвалити новий закон про державну мову, бо становище в парламенті дуже непросте. Подумайте лишень, яка неадекватна ситуація: закон про скасування закону “Про засади державної мовної політики” проголосований майже три роки тому і досі не підписаний. Думаю, новий закон багато хто підтримуватиме, але чи набереться потрібна кількість голосів – побачимо. Поки що це забігання наперед, бо зараз на порядку денному – розгляд цього питання у Конституційному Суді, де крім позивачів – Ірини Фаріон, Олега Бондарчука і Леоніда Ємця, залучено трьох експертів і ряд свідків, які були в парламенті, коли ухвалювали закон Колесніченка-Ківалова з грубим порушенням регламенту.

Розмовляла Леся БАСАРАБ. Газета ВО “Свобода”

Фото: з Фейсбук-сторінки Тараса Марусика

Напишіть відгук