Новий закон про мову: затишшя чи низький старт?

Лана Самохвалова, Укрінформ

У парламенті зареєстровано аж п’ять мовних законопроектів. Найбільш підготовленим здається законопроект 5670-Д.

Історія української мови – не лише плач та стогін з приводу вікових її заборон, штучних перешкод та переслідувань її носіїв. Якщо слідкувати за мовними перипетіями останніх років, це, попри драматизм, – життєствердна історія любові, правової винахідливості та величезної волонтерської роботи.

За нашими даними, мовний законопроект, який вважатиметься базовим для мовного законодавства, – 5670-Д – буде винесено до сесійного залу вже найближчим часом. У якій ситуації він виноситься, які перспективи прийняття та ризики неприйняття?

Без перебільшень, «мовні» події останніх років – щось на кшталт чи інтелектуального бойовика, чи історичної драми.

Не обтяжуючи деталями, нагадаємо події «мовного циклу» останніх років. Те, що від початку Незалежності українізація була м’якою, визнають навіть найбільш скептичні до влади соціологи.

При цьому мовним питанням не задоволені були всі. Проросійські люди (яких всі роки підігрівала російська влада через телеканали) стверджували, що сфера вживання російської звужується і що в школах зменшується кількість годин її вивчення. Потім оце локальне незадоволення набуло абсолютно фейкової формули «наступу на російськомовних».

Не задоволені були й українськомовні патріоти. Вони небезпідставно стверджували, що на Півдні та Сході місцева влада просто не дозволяє освітні українськомовні програми, і що міське мовне середовище не розвивається абсолютно. Окремими пунктом виставляли претензії до російськомовних каналів, які насаджували не лише російську, а й ностальгійно популяризовували радянську добу, як щось втрачене.

Варто зауважити, що український політикум до кінця ніколи не розумів ролі й можливості мови, як такої, у суспільній реорганізації. Застороги вчених-мовників сприймалися, як інтелектуальні завихріння. Всі понад двадцять років Незалежності праві й ліві актуалізовували мовне питання перед виборами для мобілізації електорату.

Передбачаючи образи тих чи інших націонал-патріотів різних скликань, я можу їм заперечити лише однією фразою: «Ви не могли провести мовний закон, бо у вас не було більшості в парламенті. Але чому, як депутат, ви не створили курсів з безкоштовної української? Чи провели від початку до свого становлення за руку хоча б одного молодого письменника?» (Точніше, один колишній депутат такі курси зробив. Але нацдемів у парламенті були сотні). Період Януковича – це був період згортання будь-якої диверсифікації усіх сфер економічного життя та суспільного узалежнення. Не дивно, що в Кремлі взялися і за українську мову.

Сергій Ківалов та Вадим Колесніченко
Сергій Ківалов та Вадим Колесніченко

Лютий–червень 2012 року. Два кооптованих із РФ політика, Ківалов та Колесніченко, протягують закон, який розширював використання регіональних мов, якщо кількість носіїв цих мов – не менша як 10% від населення певного регіону, а в окремих випадках – й менше, ніж 10%.Закон дозволяв використовувати регіональні мови “в роботі місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування, у державних і комунальних навчальних закладах, а також інших сферах суспільного життя”.

Фактично, звужував обов’язкову сферу використання державної мови та робив її знання в певних регіонах просто не потрібною.

23 лютого 2014 року Верховна Рада України скасувала цей закон, прийнявши поданий ще 28 грудня 2012 року В’ячеславом Кириленком проект Закону «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про засади державної мовної політики».

28 лютого 2018 року Конституційний суд визнав неконституційним закон “Про засади державної мовної політики” – “закон Ківалова-Колесніченка”. Причина – порушення процедури ухвалення документа.

Детально про те, як непросто приймалося це рішення і що стало підставою для скасування – Укрінформ писав тут.

ЯКА СИТУАЦІЯ ЗАРАЗ

У столиці нині – сплеск розвитку української. Минулого року я провела маленьку фокус-групу, запитуючи всіх мовно-заангажованих спікерів про становище української мови. І Олександр Авраменко, і В’ячеслав Кириленко, й Антін Мухарський, і Лариса Масенко, й Іван Драч і багато інших відповіли, що в Києві мовна ситуація покращилася. І в сфері обслуговування, і на вулицях, у парках, громадському транспорті української мови та України стало більше.

Ці дані підтверджуються опитуваннями Київського міжнародного інституту соціології наприкінці минулого року. Згідно з ним, кожен другий українець розмовляє українською вдома (щоправда, це без урахування окупованих територій), 39% українців спілкуються українською на роботі чи навчальному закладі. П’ятеро з десяти працівників кафе відповідають українськомовним клієнтам українською, один із десяти – переходить на українську пізніше. Четверо з десяти працівників не переходять на українську мову.

Українську мову називають рідною дедалі більше українців – 68% (дані соціологів без урахування окупованих територій). 61% опитаних вважає, що державна політика має сприяти поширенню української мови в усіх сферах життя. 60% – зазначають, що українська мова має стати основною в усіх сферах спілкування.

В міжнародному плані ситуація здається неоднозначною. Сусіди України уважно стежать за всіма мовними законопроектами та мовними статтями інших законопроектів. Досить м’який закон про освіту, ухвалений восени минулого року, відгукнувся Україні й заявою Польщі, Угорщини та став темою розмови із дипломатами Румунії.

Як тут не згадаєш про те, що Україна була в складі трьох імперій.

Юридично ситуація виглядає сприятливою. Правники трактують, що через скасування закону Ківалова-Колесніченка діє пряма норма Конституції, але необхідність прийняття мовного законодавства – очевидна.

І тут починається найцікавіше. Вибори в цій країні ніхто не скасовував. І мовне питання залишається гарячим для електорату Сходу та Півдня (вибачте, але їх 20 років переконували, що їх утискають за мовним принципом, свідомість за три роки не зміниш, різкий мовний закон може їх відштовхнути). Не виключено, що саме тому на врученні Шевченківської премії президент Петро Порошенко сказав, що він виступає за 10-річну програму укорінення та зміцнення державного статусу української мови. Мовники та волонтери насторожилися, бо ж, як мені пояснили вчені, – там, де пропонують 10-річну програму, там нема місця чіткому й однозначному законопроекту. Схвально про 10-річну програму відгукнулася Оксана Забужко. Мовляв, це стратегічний хід Президента, він правильний, але окремий новий закон приймати треба.

Оксана Забужко
Оксана Забужко

Який же закон? Автор цих рядків нарахувала в парламенті аж п’ять мовних законопроектів. Найбільш підготовленим здається законопроект 5670-Д «Про забезпечення функціонування української мови як державної». У нього є свій фейсбук-акаунт.

Законопроект підтримали віце-прем’єр-міністр Павло Розенко, віце-прем’єр-міністр В’ячеслав Кириленко, міністр культури Євген Нищук, голова Верховної Ради Андрій Парубій.

Ми переглянули законопроект, під яким поставили підписи 76 народних депутатів Українита на підтримку якого висловилися 70 громадських об’єднань.

Що нового пропонує проект закону?

Пропонує запровадити Національну комісію зі стандартів державної мови. І серед її повноважень є не лише затвердження стандартів державної мови. Їй віддано і затвердження правопису, і термінологія, плюс транскрибування і транслітерація. Вона ж визначає вимоги до рівня володіння державною мовою. Їй «підвідомчі» посібники та підручники, методика та порядок перевірки рівня володіння мовою. Вона ж затверджує зразок сертифікату про рівень знань державної мови.

Це не все. Національна комісія зі стандартів державної мови утворює Термінологічний центр української мови, який ініціює зміни до Правопису української мови та працює над стандартами української термінології в різних галузях.

Також вводиться посада Уповноваженого із захисту державної мови, який щороку подає Кабінетові Міністрів, громадськості річний публічний звіт про свою діяльність і про стан дотримання закону. Саме при Уповноваженому із захисту державної мови діє служба у складі 27 мовних інспекторів.

Законопроектом пропонується створити ще й Центр української мови. Він проводить іспити та видає Державний сертифікат встановленого зразка на знання мови.

Автор цих рядків неодноразово виступав за створення в Україні контролюючої інстанції, свого роду Інституту Української мови. Але чи не буде така розгалужена мережа уповноваженого, комісії, центру занадто бюрократичною?

Не маю нічого проти бюрократії, без неї неможлива демократія. Але коли вона громіздка, вона не дуже ефективна.

Також виникає запитання: що таке «рівні володіння мови», пропоновані законом. І чи можна об`єктивно і безстороньо їх визначити? І де ми знайдемо у владі людей, які б знали мову на експертному рівні? Чи не стане визначення рівня підставою для зловживань?

І нарешті, різні статті проекту закону в разі прийняття набувають чинності упродовж від шести місяців до двох років. Не переконана, що встигнемо.

Втім, можливо, наші побоювання будуть пом’якшені, якщо закон буде винесено в зал.

Ми ж попросили експертів і волонтерів прокоментувати ситуацію.

БЕЗ ПРИЙНЯТТЯ ЗАКОНУ МИ ВІДДАМО ПИТАННЯ В РУКИ УЛЬТРАПРАВИМ

Юрій Макаров, член правління Національної суспільної телерадіокомпанії України:

– Закон про мову потрібний. Причому, достатньо радикальний. Стара теза опонентів: «Не розгойдуйте човен» – не більше, ніж маніпуляція. Ми орієнтуємося на те, що підказує російська пропаганда. Як представник «панівної меншості», я російськомовний, і від російської мови не збираюся аж так відмовлятися – вона мене влаштовує у певних рамках. Це моє життя, моє особисте право, і щойно на мої права будуть зазіхання, то я реагуватиму відповідно. Але українці, україномовні, які виросли за останні 25 років і які в принципі можуть обходитися без російської, почуваються дискримінованими ще більше, ніж їхні батьки. І цю напругу, яка виходить у вигляді істеричних проявів, треба каналізувати, бо тоді її монополізують крайні праві. Не приймаючи закон про мову, ми добровільно даємо право на діяльність ультраправим.
Тепер про ймовірну міжнародну реакцію. Всі виступи наших сусідів мають формальну та суттєву складову. Претензії поляків та угорців, які стали приводом до загострення, мають привід та причини. Причини з приводами інколи не мають нічого спільного. Боятися приймати закон через гіпотетичну реакцію – ну, вибачте, не можна…

Але проблема також у тому, що я, як філолог, не вірю в масову двомовність. Все, як у старому серіалі: серед живих має залишитися один – нічого не поробиш.

Юрій Макаров
Юрій Макаров

Є люди, які в певних умовах на певних територіях говорять на чотирьох мовах. Скажімо, на Поділлі свого часу прийнято було розмовляти українською, російською, ідишем, польською. Так само на австрійській території люди були дво-тримовні. Але це виняток. Загалом же, там, де ми захищаємо права україномовних, там ми наступаємо на права російськомовних. Це треба усвідомити, змиритися. Нічого тут не поробиш. Якщо в цьому не зізнатися, а дурити голову, то ми просто перестанемо розуміти проблему.

Але я маю й суттєві зауваження. Вимагати від українця, щоб він із понеділка на вівторок перейшов на українську – нереально. Для цього ми повинні забезпечити українцям, зокрема, російськомовним, можливість такого переходу. Для всіх, хто хотів би опанувати на нормальному рівні – так, щоб не червоніти – українську мову, треба забезпечити такі можливості. І це справа не самодіяльних ентузіастів.

Спочатку хочу сказати про ситуацію, як філолог (а філологів колишніх не буває). Я нарахував десять підручників з української для англомовних. Нема підручника для російськомовних (за винятком одного).

Мій учитель професор Тищенко вимірював дистанцію між мовам одного куща. Дистанція між українською та російською не менша, ніж між російською та польською. Курс польської мови від нуля до експертного рівня загалом займає 18 місяців. І це споріднена дружня, зрозуміла нам польська мова. Для тих, хто хоче опанувати мову на нормальному рівні, треба забезпечити такі можливості. Потрібна мережа курсів, а український дидактичний матеріал повинен просто залити все.

Я знаю, що є лише один колишній народний депутат Олесь Доній, який започаткував безкоштовні курси української мови на волонтерських засадах.

Я ДУЖЕ БОЮСЯ, ЩОБ НЕ БУЛО ПЕРЕГИНІВ

Ірина Бекешкіна, соціолог:

– Я вважаю, що прийняття мовного закону – справа надважлива. Важливо приводити у відповідність до мовного закону меню у кафе та ресторанах, сервіси.

Але у мене є побоювання, щоб не було перегинів. Наприклад, ну, є літні викладачі у вишах, майже пенсіонери, які читали лекції російською, то дайте їм допрацювати до пенсії.

Або: яким буде перехідний період для закону? Просто дайте собі чесну відповідь – скільки потрібно часу за відсутності курсів, щоб люди добре опанували державну?

Ми повинні розуміти, що ми лише запроваджуємо масову культуру українською. Фільми, книговидання та читання українською – норма в Києві, але ще не є сталою звичкою в інших регіонах. Я за закон, але за поступовість та обережність, бо сила дії дорівнює протидії.

ЗАКОН КІВАЛОВА-КОЛЕСНІЧЕНКА МІГ ПЕРЕТВОРИТИ УКРАЇНУ НА РОСІЙСЬКУ ГУБЕРНІЮ

Лариса Масенко, мовознавець:

– Я була втішена рішенням Конституційного суду про скасування закону Ківалова-Колесніченка. Прийняття цього закону з використанням Хартії було підступною маніпуляцією, а існування цього закону в українському правовому просторі перетворювалося на ганьбу. Ми після цього закону в мовному питання підійшли до прірви. Закон Ківалова-Колесніченка остаточно перетворив би Україну на російську губернію.

І, звісно, я виступаю за прийняття закону 5670-Д. Він найбільш фаховий та підготовлений, бо ж над законом працював група, яку очолював дипломат та юрист, який знає мовні законодавства інших держав, Володимир Василенко.

Я підтримую цей законопроект, бо він містить норми про інститути контролю. Якщо ми приймемо закон, але пустимо виконання норм на самоплив, то ефекту не буде. В країнах Балтії мовні закони містять інституції контролю і це ефективно працює.

Журналісти одного з видань влітку провели опитування. Вони телефонували в обласні державні адміністрації, починали говорити – і їм відповідали російською, після їхнього зауваження переходили на українську, а в одній адміністрації – й не перейшли. Тому закон слід приймати.

І я бачу запит на мову. Із задоволенням бачу, як багато роблять волонтерські організації: «Простір свободи», «Відсіч», «Не будь байдужим», «Итак поймут». Одні відстежують товари, на яких нема українського маркування, інші стежать за ефірами, проводять дослідження. Є безкоштовні курси з української, і навіть створено розмовні клуби. Молодь багато робить для активізації розмовного середовища, але прийшов час для закону і для переводу цього на фахову основу.

МАЄ БУТИ ГАРАНТОВАНЕ НАДАННЯ ПОСЛУГ ДЕРЖАВНОЮ МОВОЮ

Тарас Шамайда, керівник проекту «Простір свободи»:

– Законопроект «Про забезпечення функціонування української мови як державної» регулює усі сфери життя українців. У проекті закону прописана також система моніторингу та контролю за дотримуванням закону, яку здійснюватимуть мовні інспектори на всій території України. Передбачена також система покарання за порушення закону – будь-який українець у разі порушення його прав зможе звернутися до Уповноваженого з захисту державної мови. Кожна людина, яка у Маріуполі, Києві, Львові чи будь-якому іншому місті приходить на вокзал купувати квиток чи їде потягом, чи приходить в дитячий садочок і хоче отримати українськомовну освіту для дитини, приходить в орган місцевого самоврядування, в лікарню, повинна отримати гарантоване обслуговування та надання послуг державною мовою.

Автор: Лана Самохвалова, Київ

Джерело: Укрінформ

Напишіть відгук