Як не крути, а нинішня російсько-українська війна розпочалася саме через мову. Це незаперечний факт. Саме мовний фактор Росія використала як головний привід до агресії ― пояснивши її потребою захисту російськомовних громадян в Україні.

Можна скільки завгодно заперечувати це й доводити, що Росія могла б вигадати будь-який інший привід, щоб анексувати Крим та розпочати війну на Донбасі, або й узагалі зробити це без приводу, але вона використала саме цей привід. Отже, він був для Росії найбільш зручним та ефективним.

З початком російської збройної агресії та окупації українських територій стало очевидно, що сусідня Росія — це ворог України, а не дружня країна-партнер, як багато хто вважав раніше. Цей ворог не з’явився раптом нізвідки, а роками системно працював проти України: ставив на ключові посади в Україні своїх агентів впливу, підривав українську економіку, розвалював військо, підпорядковував собі український бізнес та інформаційні канали, сіяв серед українців розбрат. Особливих зусиль Росія доклала до інспірації в Україні «мовного конфлікту», яким дуже ефективно скористалася.

Українцям вдалося змобілізуватися й зупинити ворога, метою якого було і є в той чи інший спосіб повністю підкорити Україну. Але чимало наших громадян під впливом ворожої пропаганди стали на бік агресора, підтримують або виправдовують його ― це переконливо продемонструвало нам визначну роль інформаційної політики у питанні національної безпеки. Та на жаль, ключовий напрям російської інформаційної експансії — мовний — досі залишається без належної відповіді з українського боку.

Для експертів вплив мови на безпеку держави давно є аксіомою. Та через невігластво чи шкідництво деяких представників української влади, а також через необізнаність українських громадян, мовним фактором безпеки в Україні нехтують впродовж усіх років незалежності. А внаслідок тиску та спекуляцій Росії, тема мови взагалі перетворилася в нашій країні ледь не на табуйовану. В українському політикумі бояться її чіпати, щоб, мовляв, не дати зайвого інформаційного приводу агресорові та не спровокувати збурення в суспільстві.

Але таким чином в Україні консервується те становище, яке Росія вміло використовувала й продовжує використовувати проти України. Тому, замість уникати мовного питання, українській владі та громадянам пора нарешті звернутися до наукових знань і усвідомити роль мови як фактора національної безпеки, позбутися хибних стереотипів і комплексів щодо мови, які наш ворог накидає нам і використовує проти нас, та сформувати справедливі засади мовної політики, що відповідали б інтересам України.

Інформація ― зброя

Характерною рисою сучасної гібридної війни Росії проти України є надпотужний інформаційний вплив на населення з метою сформувати вигідну Росії громадську думку та використати ошуканих пропагандою людей на свою користь.

Ресурси та кошти, які Росія спрямовує на це, промовисто свідчать про важливість інформаційного напряму. Об’єктами російського інформаційного впливу є і населення самої Росії, і світова спільнота. Але головний інформаційний фронт розгорнуто в Україні, підкоривши яку, Росія прагне відновити свою імперську могутність.

Як і на фронті звичайному, на інформаційному фронті теж є свої жертви. Вплив російської інформаційної агресії є різноплановим і вимірюється числом таких жертв та рівнем їхнього ураження. Затуманених пропагандою українських громадян агресор використовує як «ополченців», як «живий щит», як масовку для проросійських парадів і демонстрацій, як дешеву робочу силу. Крім того, на неокупованій території такі люди є базою для збурення протестів і дестабілізації ситуації, а також можуть бути завербовані як агенти чи диверсанти.

Загалом, маніпулюючи суспільними настроями в Україні, агресор створює ілюзію, начебто ніякої агресії немає. У Криму, мовляв, Росія була змушена стати на захист мирного російськомовного населення, якому загрожував ледь не геноцид із боку «українських фашистів» і яке саме покликало Росію на допомогу та легітимізувало анексію на референдумі. А на Донбасі, мовляв, узагалі нема російських військ ― там іде громадянська війна, яку «київська хунта» розв’язала із своїм народом, щоб поневолити, пограбувати й дискримінувати передусім російськомовних громадян України.

Ефективність російської пропаганди на українській території впливає на її ефективність і всередині самої Росії, і по всьому світу. Оскільки чимало українських громадян справді повірили у вигадану загрозу «українського фашизму» й бачать у Росії порятунок, це безперечно збільшує серед громадян РФ число прихильників політики Кремля щодо України та число охочих їхати в Україну захищати російськомовне населення.

Звісно, так званий захист російськомовного населення ― не єдина і не головна причина, яка мотивує росіян їхати воювати на українську землю. Багато хто з них бажає відновити російську імперію, її уявну велич, або просто хоче заробити чи збагатитися грабунком.

Та якби деякі громадяни України менше вірили російській пропаганді, то й росіяни були б менше впевнені у своїй правоті, навіть попри свої імперські амбіції і попри тотальну дезінформацію населення в Росії та його схильність довіряти телевізору.

Однак, чимало мешканців окупованих українських територій воліють не помічати на своїх вулицях російських загарбників, зокрема з Якутії, Бурятії, Чечні. Зате щиро вірять у вигадані злочини «українських карателів», а також у те, що на боці України воюють американці, навіть афроамериканці. Почасти це можна пояснити браком об’єктивних джерел інформації на окупованій території. Але російським ЗМІ довіряє й певна частина мешканців неокупованих українських територій, де доступ до об’єктивної інформації є. Такі люди щиро вірять, що до влади в Україні прийшли «фашисти», які хочуть запродати її Заходу та от-от почнуть утискати російськомовне населення.

Маємо дивний феномен: деякі громадяни України підтверджують повідомлення російських ЗМІ про злочини «українських карателів» ― не тому що бачили їх на власні очі, а тому що мають довіру саме до російських і проросійських ЗМІ. Звісно, погляди деяких проросійськи настроєних громадян можуть бути й поміркованіші, але однаково ґрунтуються не на фактах, а насамперед на симпатії та довірі до Росії (та, відповідно, на антипатії й недовірі до України). І ця симпатія та довіра конвертується російською пропагандою в нових добровольців з Росії, готових воювати проти України.

Натомість у західного обивателя проросійські настрої певної частини українського населення можуть викликати сумніви, чи варто його країні ставати на бік України. Не знаючи нашої історії, він може припустити, що деякі регіони України є історично ближчими до Росії за мовою та культурою, а в Україні таки утискають російськомовних, бо інакше не було б ніякого конфлікту і сепаратизму.

Західний обиватель може сприймати конфлікт в Україні як щось далеке, незрозуміле й не надто значуще ― як ми сприймаємо, приміром, конфлікт десь на Близькому Сході чи в Африці. Людині, яка не стежить за конфліктом спеціально, досить важко розібратися, на чиєму боці правда.

Тим часом Росія за допомогою ЗМІ та своїх агентів впливу переконує світ, що Україна сама винна у конфлікті, порушує права російськомовних, намагається їх ізолювати від Росії та насильно затягти в Європу. І якщо в Україні така антиукраїнська риторика більшість громадян обурює, то західного обивателя ― не конче, бо ж її меседжі спрямовані не проти його країни. Під впливом російської пропаганди він може схилитися до думки, що певним регіонам України варто надати право і можливість відокремитися. І що уряду його спокійної заможної країни ні в якому разі не слід устрявати в російсько-український конфлікт та підтримувати санкції проти Росії, жертвуючи добробутом і наражаючись на небезпеку. При цьому симпатії частини українців до Росії, а також їхня мовна спільність з Росією є вирішальним аргументом.

На щастя, такі настрої на Заході не домінують. Та оскільки уряди західних країн намагаються протидіяти російській пропаганді й про це говориться публічно, то її вплив, вочевидь, є вельми помітним. Цей вплив звужує вікно можливостей для Заходу ― бо хоч представники влади там поінформовані краще за пересічних громадян, та однаково мусять зважати на думку виборця. Таким чином, мовний поділ українців та проросійські настрої частини українського населення конвертуються у зменшення підтримки України з боку Заходу.

Не секрет, що інформаційні методи війни не є новітнім винаходом. Деморалізація армії та цивільного населення супротивника, розпалювання конфліктів, сіяння паніки, формування й підтримка капітулянтських настроїв та зрадництва у його середовищі ― усе це здавна використовувалося у війнах, і не лише під час збройної фази війни, а й на етапі її підготування чи взагалі замість неї.

Китайський військовий стратег Сунь Цзи казав: «Той, хто досяг успіхів у військовій справі, підкоряє чужі армії, не вступаючи в битву, захоплює чужі міста без облоги й руйнує чужі держави без тривалого збройного протистояння».

Маємо визнати, Росія так легко анексувала український Крим саме завдяки інформаційній кампанії, поле для якої ретельно готувалося заздалегідь. Проросійські настрої місцевих «еліт», значної частини місцевих українських вояків та населення відіграли вирішальну роль у цій анексії. Авжеж, вона є ганебною та, ймовірно, стратегічно програшною для Росії, але з тактичного погляду ― цілком вдала.

Схожу тактику застосовано й на сході України. І хоч кримський сценарій там не вдалося повторити, однак проросійські настрої неабияк посприяли розв’язанню війни на Донбасі та окупації його частини. Головнокомандувач об’єднаних Збройних сил НАТО в Європі Ф. Брідлав охарактеризував російську інформаційну кампанію проти України як «найбільш дивовижний інформаційний бліцкриг, який ми коли-небудь бачили в історії інформаційних воєн».

За допомогою інформаційного впливу, Росії вдалося поєднати в Україні, здавалося б, непоєднуване ― накинути певній частині українських громадян абсолютно чужі цінності та ідеали «російського світу».

Це поєднання (яке, до речі, теж можна назвати гібридом) є ще однією особливістю цієї гібридної війни. Примусове виховання або перевиховання представників одного народу в культурних традиціях і координатах іншого, ворожого, народу та подальше використання таких людей проти свого народу не є унікальною практикою.

Українцям відомий, наприклад, феномен яничарів. Але на яничарів Османська імперія перетворювала полонених християн або дітей з підкорених народів. А в цій війні Росія виховала своїх «яничарів» прямо на території незалежної України. Розуміння інструментів і методів, застосованих для цього Росією, є надзвичайно важливим, бо тільки знаючи їх ми зможемо їм протистояти, а не наступати далі на ті самі граблі.

То яких же помилок припустилася Україна? Чому наразилася на збройну агресію з боку сусіда? Чому деякі українці надають перевагу російським ЗМІ, а не українським? Чому не вірять своїм очам, а повірили й продовжують вірити російській пропаганді, попри її очевидну брехливість та абсурдність? Чому інші українці не піддаються впливу російської пропаганди, хоч і перебувають у тому самому інформаційному середовищі? Чому в деяких регіонах України довіра до російської пропаганди є більшою, ніж в інших? На які соціальні групи російська пропаганда має найбільший вплив? Які меседжі російської пропаганди є найефективнішими? Що ми маємо робити, щоб уберегти решту України від окупації та згодом повернути втрачені території? На всі ці питання Україні треба знайти відповідь, щоб протидіяти російській інформаційній агресії та мінімізувати її негативний вплив. Ми маємо дуже ретельно проаналізувати ситуацію, що склалася, виявити свої вразливі місця та виправити свої помилки, які до цієї вразливості призвели.

Ключ до розуміння цього ― мовний фактор.

Мова та національна безпека — зв’язок очевидний!

У лютому 2015 року Київський міжнародний інститут соціології дослідив, які верстви українського суспільства найбільш вразливі до впливу російської пропаганди. Щоб кількісно оцінити цю вразливість, вчені інституту запровадили індекс результативності російської пропаганди (РРП), який має відповідати рівню згоди респондента з основними її тезами, а саме: майдан організували американці разом із націоналістами ― в результаті майдану до влади прийшли націоналісти, які загрожують російськомовному населенню України ― Крим і схід України були в небезпеці ― Крим вдалося захистити, включивши його до складу Росії, а схід повстав і хоче незалежності та гарантій безпеки ― націоналісти, що незаконно прийшли до влади, почали війну зі своїм народом.

Опитування проводилося на всій території України включно з окупованими територіями Донбасу, але за винятком Криму. Результати дослідження виявилися досить цікавими (див. Діаг. 1). Якщо середній індекс РРП по Україні — 26 одиниць, то для україномовних цей індекс дорівнює лише 15 одиницям, натомість для російськомовних — 38 одиницям.

Діаграма 1. Індекс результативності російської пропаганди залежно від мови, якою відповідав респондент

Отже, рівень довіри україномовних громадян до російської пропаганди значно менший за середній, а російськомовних ― значно більший за середній. Загалом, російськомовні вразливіші до впливу російської пропаганди у 2,5 рази за україномовних. Можна припустити, що україномовні громадяни довіряють російській пропаганді значно менше за російськомовних, бо в україномовних немає жодних підстав сприймати її як «рідну». Цей факт пояснює, чому серед україномовних практично нема сепаратистів.

Не менш показовими є дослідження Соціологічної групи «Рейтинг», проведені у серпні та листопаді 2014 року. Ставлення українських громадян до Незалежності України та до визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом принципово відрізняється залежно від мови респондента (див. Діаг. 2-3).

Діаграма 2. Чи підтримали б Ви проголошення Незалежності України сьогодні?

*Тут і далі: ВВ — важко відповісти.

Серед україномовних рівень підтримки Незалежності України — найвищий. Тимчасом російськомовні громадяни — чи не єдина соціальна група, в якій рівень підтримки Незалежності суттєво менший за 50%. Зауважмо, що опитування проводилося, коли на сході України йшли активні бойові дії й коли рівень патріотизму населення, здавалося б, мав би зашкалювати.

Діаграма 3. Чи погоджуєтесь Ви з тим, що Голодомор 1932-33 років був геноцидом Українського народу?

Також російськомовні громадяни ― це чи не єдина соціальна група, в якій більше ніж половина не вважає Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу.

Мова та історична пам’ять — дві взаємопов’язані складові ідентичності. Якщо ідентичність народу розмита, є ризик хибного ототожнення себе з іншим народом. Це рано чи пізно призводить до спалахів сепаратизму всередині країни та зазіхань ззовні.

Окремо слід звернути увагу на показники двомовних громадян та громадян, що говорять суржиком. З діаграм 1-3 очевидно, що такі громадяни, втрачаючи мову, дрейфують у бік зменшення патріотизму. Як відомо, росіяни в Україні рідко бувають двомовними чи говорять суржиком. Отже, ці двомовні та суржикомовні — переважно етнічні українці (так само, як і суто україномовні). Виходить, не національність, а мова є більш вичерпною ознакою патріотизму. Тому мовна стійкість (здатність українця берегти рідну мову) є надзвичайно важливою якістю.

З погляду національної безпеки цікаво також з’ясувати, чому найпотужнішою та найорганізованішою силою, яка протистоїть російській окупації в Криму, є кримські татари? Адже українців там живе вдвічі більше. Щоб зрозуміти це — досить подивитися на результати опитування щодо рідної мови жителів Криму, яке провів Центр Разумкова восени 2008 року (див. Діаг. 4).

Діаграма 4. Яку мову Ви вважаєте рідною? (опитування в Криму)

На відміну від кримських українців, більшість кримських татар зберегли мову та, відповідно, ідентичність. Тож знову можна зробити висновок про важливість мовної стійкості. Вона є запорукою життєздатності народу.

Як бачимо, між мовою, якою говорить українське населення, та державною безпекою є чітка зрозуміла кореляція.

Якщо ж комусь ці дані здадуться неймовірними, він може порівняти карту окупованих українських територій з картою поширення в Україні української та російської мови, і переконається, що окуповані Росією українські території майже збігаються із територіями, на яких найбільше поширена російська мова.

Це й не дивно. Для агресора російськомовність місцевих мешканців — чудовий привід вважати їх своїми співвітчизниками, а загарбану землю — своєю. До того ж, території, де рівень патріотизму є меншим, а приязність до агресора — більшою, легше захопити й утримати.

З усього цього випливає цілком очевидний висновок: українська мова захищає Україну від російської агресії та окупації. А от російська мова — це як запрошення для російських загарбників.

Щоб глибше зрозуміти вплив мови на безпеку, розгляньмо механізми цього впливу та поміркуймо над деякими фактами.

Мовний фактор як привід та інструмент агресії

Як не крути, а нинішня російсько-українська війна розпочалася саме через мову. Це незаперечний факт. Саме мовний фактор Росія використала як головний привід до агресії ― пояснивши її потребою захисту російськомовних громадян в Україні.

Можна скільки завгодно заперечувати це й доводити, що Росія могла б вигадати будь-який інший привід, щоб анексувати Крим та розпочати війну на Донбасі, або й узагалі зробити це без приводу, але вона використала саме цей привід. Отже, він був для Росії найбільш зручним та ефективним.

Варто пригадати, що свого часу нацистська Німеччина обґрунтовувала аншлюс Австрії саме мовною й культурною спорідненістю німців та австрійців (фактично стведжувалося, що це «один народ»), а напад на Чехословаччину та окупацію Судетів ― потребою захисту «німецькомовних співвітчизників». Це сталося ще до початку Другої світової війни, і світ це проковтнув, а подекуди навіть схвалив. При цьому в обох випадках було приведено у дію сценарії, надзвичайно подібні до тих, які Росія нині застосувала в Криму та на Донбасі. Зокрема, Німеччина вдалася до активної інформаційної кампанії, щоб залучити й використати населення територій, які хотіла загарбати, та щоб виправдати свої дії в очах світової спільноти.

У чехословацьких Судетах, де раніше не було помітних міжетнічних конфліктів, нацистська Німеччина спровокувала сепаратистський рух, який підтримало місцеве німецькомовне населення. Рух переріс у збройне протистояння. Німеччина фінансувала й озброювала судетських «ополченців», формувала на своїй території їхні загони. Чехословаччина йшла на значні поступки, зокрема у мовному питанні, але агресора це не спинило і пронімецьких настроїв судетців не змінило. Зрештою, навіть територіальні поступки Чехословаччину не врятували й вона опинилася під контролем Німеччини. Сталося це з мовчазної згоди і навіть під тиском інших європейських країн.

В Австрію нацистська Німеччина ввела війська й привела до влади австрійських нацистів. Німецькомовні австрійці опору не чинили. На референдумі 99,73% австрійців проголосували за приєднання до Німеччини. Світова спільнота майже не заперечувала, а загалом поставилась до аншлюсу нейтрально чи навіть схвально.

Як бачимо, аргументи про «захист співвітчизників» та про «один народ», а також загроза ескалації вплинули на світову спільноту магічно: вона закрила очі на брутальне порушення Версальського і Сен-Жерменського договорів, які було укладено по Першій світовій війні та згідно з якими Німеччина визнавала незалежність Чехословаччини й не мала права об’єднуватися з Австрією.

Варто також зазначити, що німецька окупація Судетів руками самих судетців, коли Німеччина ніби лишалася осторонь, але «стояла за спинами співвітчизників», є типовою технологією гібридної війни. Хоча сам термін «гібридна війна» з’явився пізніше.

До речі, якби Росія таки визнала, що веде проти України гібридну війну, то кремлівським «захисникам» російської мови личило б називати її автентичним російським терміном, а не наслідувати ворожу західну термінологію. Власне термін «гібрид» (від лат. hybrida) ― переважно біологічний, українською перекладається як мішанка, покруч. Гібрид виникає при схрещенні двох видів тварин або рослин. У російській біологічній науці термін «гібрид» замінив правдиве російське слово «ублюдок» (від рос. ублудить, блудить), що має також синонім «выродок». Тож російська гібридна війна по-російському мала б називатися «ублюдочная».

Головною підставою до анексії Криму та підтримки сепаратистів на Донбасі Росія оголосила захист російськомовного населення від міфічних «українських фашистів». Усю російську пропаганду побудовано на розпалюванні антиукраїнської істерії та залякуванні російськомовних громадян України вигаданими утисками й загрозами з боку україномовних.

Так званим захистом російськомовного населення Росія почала опікуватися з часу розпаду СРСР ― тобто задовго до приходу Путіна до влади.

Щойно в незалежних державах, які утворилися з колишніх радянських республік, почали формувати свою мовну політику, як одразу ж з Кремля посипалися гнівні заяви про буцімто порушення прав російськомовних. У такий спосіб недобита імперія окреслила території, які вважає сферою своїх інтересів і впливу. А начебто шляхетна мета захисту мовних прав колишніх співвітчизників, що з примхи долі опинилися за кордоном, була насамперед приводом нахабно втручатися в суверенні справи держав-сусідів, погрожувати їм та диктувати свою політику.

Зауважмо, Росія заповзялася захищати не своїх громадян і навіть не етнічних росіян як носіїв російської мови та культури, а все російськомовне населення, і не деінде, а саме на території колишнього Союзу. Таким чином, Росія проголосила об’єктами свого захисту мільйони людей, які цього не потребували, не просили, а часто-густо взагалі є російськомовними вимушено ― внаслідок тривалої русифікації.

Згодом було актуалізовано концепцію «російського світу» та озвучено відому тезу про те, що російські інтереси всюди, де є російська мова.

У 2005 році Путін у посланні Федеральним зборам РФ вкотре повторив давно окреслений привід до зазіхань і втручань у справи сусідніх незалежних держав: «…Маємо визнати, що розпад Радянського Союзу став найбільшою геополітичною катастрофою століття. Для російського ж народу він став справжньою драмою. Десятки мільйонів наших співгромадян та співвітчизників опинилися за межами російської території».

А наприкінці 2006 року, оголошуючи наступний рік роком російської мови, Путін заявив: «Російський світ може і має об’єднати всіх, кому дороге російське слово і російська культура, де б вони не жили, в Росії чи за її межами. Частіше вживайте це словосполучення ― «російський світ». У 2007 році він створив фонд «Російський світ», головною метою якого проголошувалося збереження і поширення російської мови у світі.

Активно пропагувати й накидати «російський світ» узялася Російська Православна Церква на чолі з Гундяєвим, а також її філії, зокрема УПЦ МП.

Фактично, поширення «російського світу» є звичайною русифікацією, з тією заувагою, що під русифікацією слід розуміти не лише мовну, а мовно-культурно-світоглядну експансію.

Прагнучи «об’єднати всіх, кому дороге російське слово», в «російський світ», Росія за допомогою політтехнологій активно заходилася ділити громадян сусідніх країн на російськомовних і неросійськомовних та нацьковувати одних на других. Як завжди, в пригоді стало хрестоматійне «розділяй і володарюй» (лат. divide et impera) ― універсальний імперський принцип підкорення держав і народів, що базується на підтримці суперечностей та розпалюванні ворожнечі між етносами, регіонами або елітами держави, яку прагнуть підкорити. Зауважмо, це ― метод саме інформаційного впливу, адже силою посварити й розділити не можна, зате можна розбурхати конфлікт за допомогою брехні, підступу та маніпуляцій.

Серед інструментів російського впливу на Україну, поділ українців на україномовних і російськомовних Росії вдавалося використовувати найбільш послідовно та ефективно. Під гаслами захисту російської мови до української влади потрапляли проросійські політичні сили. Лякаючи російськомовних громадян України вигаданими загрозами, Росія розпалювала в Україні українофобію та сепаратизм. Зрештою, саме ці вигадані загрози Росія використала як головну підставу до анексії Криму та підтримки сепаратистів на Донбасі.

Власне мовний поділ українців виник внаслідок брутальної русифікації протягом усього періоду перебування України як колонії у складі Російської імперії, а потім СРСР. Понад триста років нас активно намагалися асимілювати й перетравити в єдиний російський чи радянський народ. Частково це вдалося.

Досить часто російськомовні громадяни, які сформувалися в СРСР, надто ті, які стали російськомовними під впливом русифікації, щиро вірять у виняткове значення російської мови та культури для світу. Адже вони росли й виховувалися в умовах, де доступ до світового культурного надбання був обмежений, а національні культури інших народів СРСР могли існувати тільки як другорядні. Поруч із сотнями російських режисерів, акторів, музикантів, письменників, яких вони знають та шанують, ці люди не назвуть і кількох десятків діячів мистецтва з інших країн. Навіть ті неросійські фільми та книжки, які вони бачили та читали, були перекладені російською мовою. Така зацикленість на всьому російському ― аномальна, особливо для людей, що не є росіянами. Вона могла сформуватися тільки у відповідному середовищі внаслідок насильницького інформаційного впливу на свідомість.

З розпадом Союзу русифікація не припинилася, а лише набула нової форми. Росія почала завалювати сусідні країни своїми переважно низькопробними фільмами, піснями, книжками й зачищати для них ринок за допомогою російських агентів впливу та корупційних схем. Як наслідок в Україні російська та російськомовна продукція вже багато років домінує в інформаційно-культурному просторі, особливо на телебаченні та радіо. Ситуація не змінилася навіть попри війну з Росією ― це вкотре доводить, що наш інформаційно-культурний простір досі контролює Росія і проросійські сили. Молоді люди, які виросли в російськомовному середовищі, споживаючи російський продукт, не рідко стають такими самими жертвами русифікації, як і їхні батьки, яких русифікували в СРСР. Слід зазначити, що окрім російської мови, виховані на російському продукті люди засвоюють також і відповідні цінності та моделі поведінки.

Маніпулювати такими громадянами не складно. Варто вкинути в інфопростір качку про загрозу російській мові та культурі або про загрозу «насильницької українізації», і вони одразу ж стають на захист російських цінностей, бороняться від впливу «нижчої» культури та кличуть Росію на допомогу. Фактично, жертви русифікації будь-який помітний вплив іншої культури схильні розглядати як небезпеку російській «надкультурі». Тому серед них досить легко спровокувати українофобію.

Говорячи про русифікацію, важливо зазначити, що її вплив не є вибірковим – він поширюється й на самих росіян. Саме тому деякі росіяни часто не мають поваги до культур інших народів. Російський імперіалізм використовував русифікацію як інструмент, що допомагав йому самовідтворюватися. Фактично, він нерозривно пов’язаний з русифікацією. Якщо русифікацію припинити, зверхнє ставлення та фобія щодо інших народів з часом зникне.

Русифікація та інспірація мовного конфлікту — це ті маніпулятивні технології, які Росія роками застосовувала в начебто незалежній Україні, щоб підтримувати проросійські настрої, розпалювати українофобію та сепаратизм і змушувати Україну поступатися своїми інтересами.

У Криму як найбільш російськомовному регіоні України технологія залякування українізацією виявилася найефективнішою. Хоч насправді помітної українізації там ніколи не було, це не заважало значній частині мешканців Криму відчувати перед нею ірраціональний жах.

До прикладу, в 2009 році в Криму було лише 7 українських шкіл, лише 7,3% кримських учнів навчалися українською. При цьому, за даними Центру Разумкова, 75,2% мешканців Криму вважали, що піддаються насильницькій українізації. Стимулюючи українофобські настрої місцевого населення, Росії вдалося утримувати на території Криму свій флот. Це відіграло фатальну роль під час анексії Криму. Неймовірна брехня про «українських фашистів», які буцімто загрожують російськомовним в Україні, також відмінно спрацювала.

Насправді в Україні протягом усіх років незалежності не припинялася русифікація. Особливо помітною вона була на сході та півдні України, де з 1992 по 2010 рік частка громадян, які в сім’ї використовують лише російську, зросла приблизно на 10%.

Русифікація незалежної України та роздмухування в ній мовного конфлікту були б неможливими, якби Росії не допомагали в цьому деякі українські політики, політичні партії та місцеві «еліти». Дехто з них відкрито або приховано працював на Москву, а дехто дбав лише про свої відсотки на виборах.

Статус російської мови ніколи не був для українців пріоритетним питанням і завжди поступався питанням економічним. Наприклад, у 2012 році це питання хвилювало лише 3,9% українців і посідало 31 місце за важливістю у списку з 33 питань. Однак, його актуалізація часто додавала політикам і партіям голосів на виборах. Два українських президенти ― Кучма і Янукович ― перемогли на виборах не в останню чергу завдяки обіцянкам підняти статус російської мови. Паразитуючи на мовному питанні, здобували підтримку регіонали та комуністи. Так російська п’ята колона пролазила у вищі ешелони української влади та утримувала контроль над зросійщеними регіонами України.

Промовистою ілюстрацією технологій розколу України за мовною ознакою є відомий плакат про три сорти України, який Партія регіонів поширювала ще 2004 року, щоб змобілізувати свій електорат та спровокувати в нього «антипомаранчеву», а насправді антиукраїнську істерію.

На жаль, пересічний український виборець нічогісінько не знає про вплив мови на безпеку та добробут країни. До мови він ставиться переважно утилітарно ― використовує ту, яку зручно. Однак, у російськомовних громадян така позиція часто межує з прихованою українофобією. Начебто нічого не маючи проти української мови, вони часто уникають учити її, говорити нею. А коли обставини змушують їх говорити українською, їх це гнітить і дратує. Вони щиро не розуміють, навіщо їм «незручна» українська, якщо вони звикли до іншої. Такі люди зазвичай теж є жертвами русифікації. Вони б радо підтримали підвищення статусу російської мови й тому голосують за тих, хто це обіцяє. Їх не турбує, що це може вбити українську мову та державу і що це було б зрадою тих, хто за цю мову та державу боровся і загинув. Зручність ― понад усе.

Шкідництво Януковича, регіоналів і комуністів на користь Росії сьогодні очевидне всім порядним людям. Скоївши страшні злочини, він та чимало його поплічників втекли до Росії. А ті, які лишилися, майже не криються, що підтримують агресора.

Але шкідництво цих кремлівських маріонеток у мовній сфері досі лишається очевидним не для всіх. Варто пригадати деякі факти:

• у листопаді 2011 року ВР ухвалила відверто антиукраїнський закон сумновідомої О. Бондаренко про скасування квот на українську музику та зменшення квот на національний аудіовізуальний продукт;
• у лютому 2012 року уряд ухвалив постанову, що заохочувала показувати в українських кінотеатрах фільми, дубльовані в Росії російською мовою (раніше дозволялося показувати тільки фільми, дубльовані в Україні українською);
• у червні того ж року ВР ухвалила ганебний закон Колесніченка-Ківалова «Про засади державної мовної політики», який запровадив в Україні регіональні мови, суттєво розширивши права російської;
• очолюване українофобом Табачником шкідництво в освітній сфері, зокрема три регіоналівські законопроекти про вищу освіту (які, на щастя, громадськості вдалося відбити) тощо.

Закон КК «Про засади державної мовної політики» досі чинний і продовжує шкодити Україні. Один з його авторів — українофоб В. Колесніченко — зрадив Україну, відмовився від українського громадянства і тепер, як повідомляють ЗМІ, живе в окупованому Криму з російським паспортом.

Треба бути дуже наївною людиною, щоб не розуміти, що вся ця антиукраїнська діяльність координувалася з Кремля.

Однак, попри всі кричущі факти, які свідчать про сплановане нищення української мови, від українських політиків і звичайних громадян трапляється чути, що мова не на часі, а дехто взагалі нишком сподівається, що антиукраїнський закон КК залишиться чинним. Така позиція викликана дивовижним невіглаством, яке ще можна пробачити звичайній людині, але ж не представникам влади…

Також в українському політикумі склалася недобра традиція жонглювати термінами державна мова, офіційна, регіональна тощо, подекуди протиставляти ці терміни, приховуючи за цим правдивий зміст. Але насправді поняття офіційна мова та державна мова — тотожні. У світі для цих понять є єдиний термін — official language. Якщо мова є офіційною тільки у певному регіоні країни (регіональна мова) — це означає, що в цьому регіоні вона має рівні з державною права й відповідні функції. Мова, що має особливий або спеціальний статус, вочевидь також має більші права, ніж будь-яка інша недержавна (неофіційна) мова — цій мові делегуються певні права та функції державної мови, або такі функції, для яких державна мова не годиться.

Тож не обманюймо ані себе, ані український народ — офіційний або регіональний статус російської мови означатиме запровадження в Україні (або в окремих її регіонах) другої державної мови.

Якщо ж говорити про надання особливого або спеціального статусу російській мові, то доречно було б одразу пояснити українцям, які саме функції державної української мови і з якої причини перебере на себе російська мова, або для яких саме функцій не годиться українська мова, що їх виконуватиме російська?

Тимчасом Росія на окупованих територіях активно викорінює українську мову. І в Криму, і на Донбасі активно прибирають українські написи, а головне — усувають українську мову з освіти, ліквідують україномовні школи. За українську мову там можуть ув’язнити, катувати і навіть убити. З усього цього добре видно, що Росія вбачає в українській мові величезну небезпеку. Туди, де поширена українська мова, російські загарбники й не рипнулися, а там, де її трішки — роблять усе, щоб її не було зовсім.

Висновки

Доки Україна плекатиме двомовність, доти вона залишатиметься об’єктом російського впливу, зазіхань і агресії.

З огляду на все вищевикладене, Україна має докорінно переглянути свою мовну політику і розпочати активне поширення та популяризацію української мови по всій території України. Адже саме українська мова є запорукою безпеки України та самозбереження нації.

Закон КК має бути скасовано. Замість нього треба розробити сучасне мовне законодавство. Страхи щодо збурення суспільства через скасування цього закону є невиправданими. Насправді до більшого збурення й недовіри до влади призводить те, що цей зрадницький закон досі чинний.

Спроби створення для російськомовних українців окремого російськомовного інформаційного простору, спеціальних російськомовних телеканалів, є вкрай хибними. Усі українські громадяни знають українську. Тож їх треба об’єднувати спільним україномовним інформаційним простором, а не роз’єднувати двомовним. Тільки спільний україномовний інформаційний простір допоможе вибудувати спільну українську ідентичність громадян. А для прибічників російських ЗМІ українські російськомовні ЗМІ однаково є і будуть вторинною підробкою.

Загалом, Україна не має боятись протестів певних верств, а сміливо впроваджувати українську мову в усі сфери життя. Якщо громадянам пояснити, що українізація потрібна для їхньої ж безпеки, для інформаційного захисту країни, то вони це сприймуть. А громадяни, нелояльні до української мови, ніколи не будуть лояльні й до самої України. Адже мова — це її суть.

Сергій Оснач

Сергій Оснач – громадський діяч, активіст Громадянського руху «Відсіч», член Експертної комісії з питань розповсюдження і демонстрування фільмів, співкоординатор ініціативи «Бойкот російського кіно».

Джерело