Андрій Любка
У своєму крайньому на Збручі тексті Юрій Винничук слушно повертається до мовного питання в Україні, акцентуючи увагу на тому, що після Майдану російська «здобула певні моральні преференції, з якими кожен україномовний змушений миритися». Загалом погоджуючись із цією тезою, не можу не висловити сумнів щодо оптимізму автора, якому віриться, що молоді покоління з порозумінням «справляться значно успішніше». Можливо, але лише за умови, що то буде понимание, а не порозуміння.
Бо після Майдану й початку російської аґресії ціла країна почала активно спростовувати міфи російської пропаґанди про так звані утиски російськомовних, хунту й фашистів. Все б нічого, але на шляху до переконання себе й усього світу в тому, що ми не етнічна, а політична нація, яка може собі дати раду з внутрішньою різноманітністю й двомовністю, нам намагаються нав’язати існуючий стан речей як «нормальний», «демократичний» чи «європейський». І коли україномовна людина просто каже, що мовна ситуація в Україні хвора і що наша мова в багатьох сферах — під реальною загрозою, її блискавично оголошують провокатором, який зазіхає на «єдність» країни.
Російськомовні патріоти не гребують моральними маніпуляціями, розповідаючи про двомовність Майдану, російську в прифронтових окопах чи журнал Шевченка. Теза проста: якщо хочемо миру в країні — треба якомога хутчіш визнати, що ніякої мовної проблеми немає.
А на мій погляд, мовна проблема в Україні є. Й замовчувати її чи накладати на неї табу — контрпродуктивно. Я ще пам’ятаю часи, коли умовними «сепаратистами» називали Рябчука, Андруховича й Бойченка — бо вони мали сміливість сказати вголос про фундаментальні різниці між «Сяном і Доном». Їх таврували зрадниками, розпалювачами конфлікту, провокаторами і ще бозна-ким, хоча час показав: проблеми були, і вчасно не вирішені, замовчені — вони стали гарячим конфліктом. Ми ж не звинувачуємо лікаря, коли він повідомляє нам діагноз? І якщо побити чи піддати забуттю лікаря, хвороба не зникне й сама себе не вилікує. Так і з мовним питанням: не хочете, щоб воно з проблеми переросло в конфлікт — думайте, аналізуйте, вирішуйте і дійте, а не замовчуйте й вішайте не екрани логотипи «Единая страна».
Українська мова — під загрозою, навіть після Майдану русифікаційні процеси продовжуються, і це питання рано чи пізно стане кісткою в горлі. Минулого року я проїхав усі без винятку реґіони сходу й півдня України, і можу сказати з власного досвіду: немає там ніякої двомовності. Там є одна, на 100% панівна мова — російська. Це у Львові, Ужгороді чи Луцьку ви можете почути на вулицях кілька мов, а на сході — дзуськи. І коли ми говоримо про двомовність, слід передусім казати про збільшення прав і державну підтримку української — тоді є шанс, що русифіковані реґіони колись і справді стануть двомовними.
Наразі ж тенденції — протилежні. Наприклад, з результатів проведеногоGfk Ukraine опитування випливає, що хоч 51% молодих українців і декларують себе україномовним, та в соціумі солов’їною говорять лише 43%. Перекладу: кожен п’ятий молодий україномовний українець поза родиною свідомо переходить на спілкування російською. Що це, як не меншовартісність? Наслідки колоніального минулого ще довго даватимуться взнаки, і чимало українців в процесі кар’єрного зростання і/чи урбанізації вибиратимуть панівну російську, бо російськомовні політичні/олігархічні/бізнесові/спортивні/тощо еліти, телеканали, журнали й пароплави радіостанції переконують їх, що ця мова відкриває ширші перспективи. І буцімто культурніше відповісти російською, якщо до тебе нею звернулися. Та й взагалі краще говорити/друкувати/створювати продукт російською, бо тоді більше людей «паймут».
Доходить до абсурду: у найближчому до мене ужгородському ресторані можна отримати меню чеською, англійською й російською, але українською — зась! Запитаний про це, офіціант лише знизує плечима — мовляв, а пощо, і так паймут! Це і є пропаґована російськомовними патріотами «двомовність» — яка не передбачає вжиток української.
Тож хочу звернутися до російськомовних колеґ: не приватизуйте право на істину! Якщо все лише на ваших умовах — то це не порозуміння, а диктат. І якщо людина виступає за ембарґо на російську поліграфічну продукцію, мовні квоти на радіо й телебаченні, обов’язковість знання української для держслужбовців, то вона не конче провокатор і зрадник. Просто вона хоче абсолютний мінімум — бодай реальної двомовності в Україні. А то, чесно кажучи, дістало, що в Римі, Варшаві чи Празі українську мову можна почути на вулиці, а в Запоріжжі чи Кременчуці — лише якщо заговориш сам із собою.
Автор: Андрій Любка
Джерело: Збруч
