Архів теґу: українська мова

І знову про мову і дебілів!

Опубліковано:

muharskyi

Антін Мухарський

Все частіше  чути: “Я украинскій русскоязичний патріот і мову учіть мнє нєт надобності, потому что мєня і так всє понімают”. Спробуємо   розібрати суть питання і проблематики.

Я — Антон Дмитрович Мухарський народився в місті Києві в абсолютно російськомовній родині. Родичів в селі не маю ані по батьковій, ані по маминій лінії. Читати далі

Частка україномовних книг в українських книгарнях

Опубліковано:

Мовний розподіл книг за категоріями у книгарні f.ua

У зв’язку з нещодавніми ініціативами що до заборони ввезення російських книг в Україну, я вирішив повторити свій аналіз мовного асортименту українських книгарень. Я розширив вибірку до чотирьох інтернет-книгарень, в яких є можливість відсортувати книги за мовою (yakaboo.uachytayka.com.uagrenka.ua та f.ua).

Результати аналізу показують що 80% асортименту книгарень складає російськомовна література, а україномовна література складає лише 15%. В середньому в українській книгарні на одну україномовну книгу приходиться п’ять російськомовних книг. Україномовні книги домінують тільки серед  навчальної літератури та правової.

Результати моїх підрахунків не претендують на стовідсоткову достовірність, але на основі них можна скласти уявлення про загальні мовні пропорції на ринку книги.

Автор – Stanislav Svidlov

Російський суд зневажає українську мову – Надія Савченко

Опубліковано:

savchenko

Судді кілька разів відмовлялись долучати матеріали до справи через мову написання.

28 січня Донецький суд Ростовської області проігнорував кілька важливих документів захисту лише через те, що вони були українською мовою, – передає ТСН.

Коли суд вчергове відмовив у долучені важливого документу лише через мову його написання, Надія обурилась – і стала наполягати на незаконності таких дій, а також звинувачувати суд в утиску її прав. У відповідь суддя звинуватив полонену у тому, що вона використовує українську мову “лише для преси”. Читати далі

У лютому відбудуться комітетські слухання про мовну ситуацію в Україні

Опубліковано:

komitet

19 лютого відбудуться слухання у Комітеті з питань європейської інтеграції про становище української мови. Про це написав у Фейсбуці Роман Матис, засновник ініціативи “И так поймут”, яка займається захистом прав україномовних.

За його словами, попередня тема: “Українська мова в контексті європейської інтеграції (асоціації з ЄС)”. Читати далі

ДЕРУСИФІКАЦІЯ УКРАЇНИ. БИТВА З ВІТРЯКАМИ ПО-УКРАЇНСЬКИ?

Опубліковано:

боротьба з вітряками

 

Нещодавня кавалерійська атака Першослужителя від культури на знахабнілі до краю FM радіостанції, які – ну хоч ти лусни! – не хочуть видавати в ефір замість великомосковського непотребу якісну українську пісню, змусила оце й мене, оперезавшись трохи притупленою вже шаблюкою слова, вилізти на свою вірну шкапину – себто, сісти за клавіатуру старенького компа. Аякже! Сам скільки писав про те блюзнірство! Не підтримати тепер патріотичний порив пана міністра було б, за таких обставин, річчю безчесною і, навіть, підлою.
Найперше, кинувся у відкритий ефір – а що як підтримувати вже нічого не треба, адже у пана міністра від слова до діла півкроку! Що як там суціль чаруюча душу українська пісня? Уявляєте – на яку радіостанцію не перемкни у пошуках ну, хоч якогось там завалящого Бітла, чи Висоцького-Окуджави, а дзуськи! Скрізь все наше, українське! Тут ось, «зелене жито зелене», там, куди не кинь оком, котить хвилі розкішний «Океан Ельзи», а ген там он несе спраглому світові рідне слово солодкоголоса зоряна Вірка навпереміну зі співаючим ректором…
Але, що це? Куди б я не повертався, які б станції не «клікав», скрізь каламутні хвилі етеру плюскали у вуха як не англійщиною, то московщиною, чи отою, «маломосковщиною» курковського розливу, яка так привільно почувається на наших теренах. Розчаруванню моєму не було меж. З-поміж десятка радіостанцій ніжні переливи української спіткав лише на «Промені» та на Радіо 24, де саме був випуск новин. Навіть на «Українському Хіті» на українську не натрапив – не з моїм щастям. Хіт був чомусь англійським…
Отакої! Це що ж виходить – мовники елементарно саботують розпорядження самого пана Міністра? Та за таке ж можна й справді поплатитися ліцензіями! Чи ні? Чи всі вже звикли до того, що подібні громи з українського Олімпу – то річ цілком безпечна, бо ж їх основним призначенням є втихомирення «стурбованої» громадськості? Тим більше, що про жодну постанову уряду, як виявилось, не йшлося. Хвилю жвавого обговорення в Мережі та ЗМІ здійняв розтиражований допис, викладений на Twitter відразу пополудні, четвертого січня цього, 2016 року таким собі громадянином В’ячеславом Кириленком, який, судячи з жаргону тої писульки, до міністра КУЛЬТУРИ України, віце-прем’єра українського уряду В’ячеслава Кириленка жодного стосунку не має. В усякому разі, прочитавши ось це: « В Україні є типу вітчизняні FM-станції без пісень укрмовою взагалі.Якщо така профанація,то треба міняти закон і забирати ліцензії.І негайно.», я зробив саме такий висновок.
Деяку невпевненість викликало, щоправда, оте « І негайно» Ну, дуже воно близьке до стилю діяльності нашого уряду, де на словах все відбувається невідкладно, негайно – приймають «доленосні» закони, ухвалюють, навіть не читавши, бюджет, під ошалілі від такої урядової рішучості телекамери, кують в заліза злочинців. Щоправда, закони ті доводиться потім довго й тяжко коректувати, бюджет все-таки читати і, хапаючись за голову, переписувати, а клятих злочинців, попри гучні – на весь світ – заяви відпускати з миром.
– А, що як той допис і справді писаний рукою нашого міністра? –крильми нічного метелика, що намагається пробитися до світла крізь невидиме скло, шелестіла в голові невідступна думка. Ото причепа! Під те шелестіння уявився мені, не знати чому, нездара-пастух, якому громада довірила пасти свій товар. Прочумавшись в якусь мить від філософських роздумів про високе, помічає він раптом, що його норовлива паства зайшла у шкоду. Гойкаючи та сварячись гирлигою, кричить він на неї зі свого безпечного пагорка, сподіваючись якщо не налякати тих гостророгих гимонів, до яких не так-то й безпечно підступитися, то, принаймні, показати свідкам того безчестя, що він-таки не сидів склавши руки, а робив все, що міг, аби припинити потраву.
Дурне порівняння. Хіба ж схожі наші лисніючі від надміру самовпевненості урядовці на якогось там затюканого пастуха! Ні-ні, то якась мара… І, потім, – хто, перебуваючи в здоровому глузді, може заперечити патріотичність В’ячеслава Кириленка – того самого Славка Кириленка, що голодував на мерзлім граніті Жовтневої площі, аби Україна отримала незалежність, Славка, який поклав свою професійну кар’єру на олтар служіння народу, вже понад десятиліття горблячись на нього, невдячного, в парламенті!
Кажете, не бачите результатів того слугування? Кажете, патріотизм ніколи не був професією? Кажете, патріоти наші виявились якщо не відвертими зрадниками, то конформістами чи нездарами, які окрім гучного лементу лишили по собі зруйновану країну? Ну, ви й циніки! А хто ж, питається, вибирав до парламенту комуняцьких, медведчуківських та біло-голубих злдодюг, які гальмували прогрес, розносили країну по кишенях та оффшорах? Та ж те кодло до останнього не давало нашим патріотам розвернутися!
Хоча, воно, й ваша правда,– як не крути, а й опозиція є невід’ємною складовою влади і нарівні з нею несе відповідальність перед народом за розбудову країни, за її успіхи й провали. Та й у діючій владі наші патріоти не вперше. Хто ж забуде надії, які так щедро засівалися на світанку помаранчевих часів! Де вони ті надії? Хто пустив їх за вітром, спаплюживши віру у порядність – чи не наші патріоти?
Ох, вже ті сумні думки! Щось і шкапина моя пристала, зашкандибала під свинцевим їх тягарем і рука з шаблею зависла… Та й на чиї голови опустити її караюче лезо – на голови привладних нездар, а чи на «розумні» голови тих, хто їх приводить до тої влади?
Чи це одному мені, а чи Вам, читачу, теж здається, що й сьогодні маємо дещо схоже на пережитий колись процес болісного протверезіння від помаранчевої ейфорії? Він, щоправда, розпочався майже одразу, але ж ейфорія, яка дозволила амбітним понад всяку міру нездарам видряпатись на Печерські пагорби таки була. Саме тоді, два роки тому, через свою інфантильну легковірність, через поступливість, через любов до дармового сиру (як варіант – гречки), відомо де покладеного, ми знову привели до влади вовків, уряджених, щоправда, не в овечі шкури, а в милі серцю національні кольори. Щоправда, цих навіть вовками важко назвати – вже радше шакали, які нахабно і безсоромно здирають шкуру з овець, що мали необережність довіритися їм, але полохливо ховаються за отару, коли приходять справжні вовки.
Звісно, попередня влада була ще гіршою, бо навіть не приховувала своєї злолдійської сутності. Зате там все було відкрито. Були ми і були вони. А як, скажіть, ставитись до сьогоднішніх «народолюбців», які так довго переконували нас в своїй любові, в своїй відданості нам, але при першому ж випробуванні, попри все оте патріотичне словоблуддя, малодушно віддали ворогові частину Краю, з усіма, хто на той час там перебував, кинувши напризволяще і військо, і флот? Як ставитись до тих, хто до цього дня – притому зовсім не через якісь там високі стратегічні міркування, а саме через усвідомлення свого злочину, коли порушивши закони своєї країни, фактично підігравали агресору – так і не визнали нав’язану нам війну війною? Через те наші військовополонені не мають відповідного статусу, їх не захищає міжнародне право, в зону лиха не має доступу Червоний Хрест, не створено ставку верховного головнокомандувача, яка б концентрувала зусилля війська по звільненню захоплених ворогом територій, натомість, організацію спротиву агресору передовірено цивільним особам. А як ставитись до того, що наші «патріоти», присмоктавшись до корупційних схем попередників, відверто гальмують процес реформ, своїми незугарними діями нищать економіку країни, нищать саму незалежність, довівши країну, фактично, до дефолту?
Прикладів нездарності нашої влади задосить. І оця дивна «війна» нашого міністра культури зі зросійщеним FM простором України, схоже, належить до того ряду. Задумаймось – хіба так мав би чинити один з найвищих чинників української влади, бачачи, що зросійщення Краю не припинилося, більше того, на другому році його урядування і далі набирає обертів? Чи мав би він усвідомити, відтак, особливо після болісного досвіду 23 лютого 2014 року з тою непродуманою, невчасною спробою скасування горезвісного закону Колесніченка-Ківалова, що вирішення мовного питання, як те звучить на пташиній мові нашого напівграмотного чиновництва, зовсім не тотожне об’єднанню мультиетнічної української нації засобами української мови. Попри абсолютну необхідність того об’єднання, його життєву важливість для нації, для її безпеки і успішного розвитку, процес той є справою вельми делікатною і, у всякому разі, нескорою, якщо ми хочемо справді серйозних, незворотніх змін, а не примітивної імітації. І справу ту в жодному разі не вирішити за допомогою найімперативніших постів у Twitter(і)
Як же мав би чинити мудрий міністр Культури? На мою скромну думку, йому найперше варто було б звернути щонайпильнішу увагу на своє найближче оточення, адже за висловом однієї, ну дуже відомої політичної особи: «кадри вирішують все». Якщо кадри мали аж таку вагу в очах диктатора Джугашвілі, який, власне, потребував лише виконавців, бо рішення завжди приймав сам, то наскільки ж ретельніше мав би ставитись до підбору соратників пан Кириленко, беручись до реанімації, як він пише, «укрмови»!
Що ж за «кадри» оточують пана міністра? Чи не його профільним заступником є певний пан Карандєєв, якого ми пам’ятаємо по явно некоректних діях, які, в тому числі, спричинили до призупинення фінансування Кримської Світлиці, при тому, зазначений панок явно намагався ввести в оману громадськість, то стверджуючи, що світличанам продовжують виплачувати зарплату, а то й зовсім заявляючи, що газета геть припинила свою діяльність. Не з найкращого боку характеризує його, скажімо, й засновник, музичний директор та диригент Українського національного симфонічного оркестру, директор Українського центру мистецтв пан Іштван Геді. Чи не під патронажем саме цього профільного пана відбувались явна корупція в Національному газетно-журнальному видавництві, яка спричинила до перебоїв в його діяльності, поставила на грань існування цілий ряд відомих культурологічних видань України, таких, як «Пам’ятки України», «Музика», «Український театр», «Театрально-концертний Київ», портал «Культура», газет «Культура і Життя», та «Кримська Світлиця»?
Ми можемо уявити, що посада міністра Культури, тим більше, першого віце-прем’єра уряду, є клопітною, забирає багато часу, але не настільки ж, щоб не помічати якісь ключові моменти, тим більше, коли вони очевидні навіть для рядових громадян!
З яких міркувань, хотілося б знати, головою видавничої ради газети «Культура і Життя», яка має безпосередній стосунок до очолюваного паном Кириленком міністерства, стає пан Андрій Курков, за яким, окрім слави знаного російськомовного письменника, тягнеться брудний хвіст захисника «гнобленої» в Україні російської мови? Це, нагадаємо, той самий пан, який ще в серпні 2011 року у своїй статті для британського видавництва Penguin Random House Company, зробив такий собі «промоушн» українській мові, розповідаючи, що зарубіжна література перекладена на українську мову, за винятком «Гаррі Поттера», рідко стає популярною в Україні, зате тут існує давня традиція російськомовного письменства. Як приклад, нагадав він про Булгакова, Гоголя, Гроссмана, нагадав, що й Тарас Григорович всі свої прозові твори та половину поетичних написав саме російською мовою. При тому, пан Курков не знайшов потрібним пояснити що все те стало можливим внаслідок жорсткої довготривалої експансії російської мови в нашому Краю, яка продовжується до сьогодні, активним чинником якої, усвідомлює він те чи ні, є, з поміж іншого, і він сам.
Воно, може, часи змінилися, змінивши, мяко кажучи, неоднозначну риторику пана Куркова? Недаремно ж латиняни казали, що tempora, мовляв, mutantur et nos mutamur in illis? Змушений, на жаль, розчарувати мого читача. Декого не змінює навіть час. Так, у липні 2015 року у програмі «Остання барикада» пан Курков заявив, що в Україні, мовляв, давно вже потрібно було б створити окремий «Інститут російської мови» при Національній Академії Наук України.
Власне, нема нічого дивного в тому, що український письменник, яким пан Курков себе вважає, пише в Україні мовою російською. В сенсі можливості реалізації своїх творів, з огляду на руїну, яку являє собою ринок української книжки, україномовного продукту взагалі, включно з FM етером, з якого почали цю історію, таке рішення письменника, який хоче, щоб його книжки продавалися, приносячи йому і гроші, і славу, слід визнати цілком логічним. В усякому разі, нічого поганого я в тому не вбачаю. Інша річ, коли ти намагаєшся переформатовувати під любу тобі, з тих, чи інших мотивів, мову цілу країну, то це вже виглядає, як на мене, відвертим нахабством. Коли я називаю таке нахабством, я маю на увазі от що: маючи під боком стоп’ятидесятимільйонний російський ринок, пан Курков, хоче розширити його ще й за рахунок України. А те, що при тому звужується, нищиться ринок української книжки, нищиться мова автохтонного народу, який за межами України ніде в світі не має можливості жити, розвиватися в сфері її благодаті так повно, як це можливо лише на рідній землі, пана Куркова не обходить. Думаю, він навіть не задумувався про те.
Я не можу похвалитися популярністю пана Куркова, але в мене, окрім українських творів, є моя англомовна поезія, є англомовна проза, щодо якої маю чимало теплих відгуків колег – письменників з Великої Британії, Сполучених Штатів, Канади, Нової Зеландії, Південної Африки, Японії, з інших країн. Проте, мені і на думку не спадає пропонувати владі створювати в Україні за кошт платників податку Інститут англійської мови. Маю, натомість, до своїх послуг ринок ледь не цілого світу! Щоправда, попри зацікавленість, скажімо, того ж Amazon(а), наразі, моя держава унеможливлює продаж моїх англомовних книжок через ту мережу, оскільки Amazon не працює з українськими банками, а прохати НБУ дозволу відкрити рахунок в іноземному банку виглядає аж надто принизливим.
– В кого що болить, той про те і говорить, кажуть в народі. Ось так, непомітно, ми з дивного, фантасмагоричного оточення пана міністра Культури, який обстоюючи на словах українську мову, культуру, дивним чином вибирає собі за сподвижників осіб, які фактично руйнують те все, ми торкнулися пекучих проблем української книжки. Проблеми ті не виникли самі собою, а є результатом продуманих, виважених дій однієї сторони та беззастережного підігрування, конформізму чи елементарної нездарності сторони іншої. Яка сторона зацікавлена в тотальному зросійщенні українців, пояснювати, думаю, не потрібно. Іншою стороною є наша влада, яка за чверть століття Незалежності мало що зробила для утвердження в Україні української мови, української книжки, української культури
Аби пояснити, чому я звертаю таку особливу увагу саме на друковане слово, запитаю: чи не бувало так, що, переглядаючи екранізацію відомого Вам літературного твору, Ви, мій читачу, ловили себе на думці, що все якось не так, як Вам уявлялося – не так все яскраво, герої зовсім не такі, як описував їх автор тої книжки, як бачили їх Ви, та й основний посил, як і не згубився зовсім, то пішов геть в іншому напрямку? Поясненюється це тим, що дивлячись такий фільм, Ви бачите оригінальний літературний твір через призму сприйняття авторів фільму. Відеообрази, створені ними, не потребують Вашої уяви, зате, вони домінують у Вашій свідомості, нав’язуючи абсолютно однозначне їх трактування. Натомість, читаючи книжку, Ви напряму під’єднуєте світ своєї уяви до світу, створеного уявою автора. В результаті такої співтворчості і виникають найяскравіші, найемоційніші образи. Саме через цю свою особливість книжка ніколи не зникне, не розчиниться у світі відеообразів. Саме тому вона є такою важливою для мислячої людини, власне, незамінною.
Вищесказане стосується не лише художніх творів. Непорівняно більшу роль відіграє друковане слово в стимулюванні, в підживленні уяви людей науки, в просуванні нашого знання про світ і нас в ньому. Та, якщо мова наукових творів не має такого важливого значення, то з мовою художніх творів все навпаки. Так, читаючи Тихий Дон незрівнянного Михайла Шолохова, хіба не занурююсь я в світ донського козацтва, хіба не починаю сприймати дійсність через сприйняття його героїв? Хіба, читаючи Кентерберійські Оповідання Джеффрі Чосера, не дибаю я дорогами середньовічної Англії в гурті немитих паломників, хіба не надриваю живіт, регочучи над їх оповідками? Хіба не плачу я кривавими слізьми, хіба не сивію від розпуки, ховаючи рідних разом з Мироном Даниловичем Катранником Василя Барки?
Сіль якраз у тій ідентифікації себе з героями того, чи іншого твору. Поринаючи у їх світ, який, звісно ж, найкраще може бути переданий лише оригінальною мовою твору, читач мимоволі стає частиною того мовного простору. А те, що мова невід’ємна від культури, від звичаїв і традицій народу-носія, то вона на якийсь час, скажімо, на час читання того чи іншого твору, безальтернативно включає читача у сферу своєї реальності. І то прекрасно! Гірше, коли чужа мова заполоняє все навколо і ти вже не знаєш напевно, хто ти сам у цьому вивернутому свті.
Хтось може сказати, що в Україні багато видавництв і ніхто не забороняє їм видавати книжки українською мовою, мовляв, світ вільної конкуренції, де лише попит диктує пропозицію, має свої правила, від яких нікуди не подітись. Все так. Лишень забули додати, що український мовний простір є значною мірою переформатованим зусиллями нашого східного сусіда, які, як бачимо, не припиняються і сьогодні, що наші видавництва (чи й випадково!) поставлені в нерівні умови з видавництвами російськими, чия продукція фактично заполонила книжковий ринок України.
Тож, як би мав діяти наш шановний уряд, аби виправити збочену мовну ситуацію в Україні, коли значна частина її мещканців (умисно не пишу «громадян») на підсвідомому рівні ідентифікують себе скоріш як «славяне», як «русскоязычные укрАинцы», як «русские», але не як українці, з усіма витікаючими з того наслідками і загрозами, частина з яких вже почала реалізовуватись?
Найперше, вкрай необхідно внести до парламенту та в найкоротші терміни ухвалити добре продуманий закон про українську мову, який би на державному рівні поставив її на належне їй місце, зробив на ділі обов’язковою для вжитку у всіх без виключення державних установах, у всіх навчальних закладах. Треба усвідомлювати, при тому, що розвернути течію русифікації, яка на протязі століть лише посилювалась, є завданням непростим і нескорим, особливо з огляду на те, що будь-які різкі порухи можуть бути потрактовані, як порушення прав громадян. Теба розуміти, що те потребуватиме немалих фінансових затрат, оскільки все у цьому світі має свою ціну. Так, замість того, щоб сваритися пальчиком на радіорусифікаторів, чи не краще було б задуматись, чому так сталося, що музичний, пісенний простір України звужено до кількох розкручених груп, до невеличкого числа впізнаваних і щиро люблених співаків? Чи не тому, що в комплексі й тут працює ефект курковства і багато українських співаків, музикантів прив’язані до російськомовного простору значною мірою фінансово? Можна скільки завгодно ганити їх за брак патріотизму, але в світі, де ніхто ще не скасував грошей, таки закиди є фарисейством чистої води. Це, звісно, лише один з моментів, які здатні, за умови комплексного підходу, з часом виправити ситуацію. Насправді, в Україні є достатньо чудових поетів, піснярів, композиторів, музикантів, які роками не можуть пробитися через стіну відчуження, вибудувану владою. Помітьте їх, печерські олімпійці! Відкиньте хитромудру комуняцьку практику де з поетами, письменниками, композиторами, музикантами розплачувались «почесними» грамотами, пустопорожніми званнями, копійчаними гонорарами і такими ж копійчаними преміями. Пора б усвідомити, нарешті, що творчий труд є одним з найкваліфікованіших і найвище оплачуваних у світі.
Чи в рівних умовах знаходяться, скажімо, українська поетеса Галина Литовченко, яка має або ж шукати спонсора, аби видати свою книжку, або ж оплатити вартість її друку сама і Південноафриканська письменниця Пайпер МакДермотт, яка нещодавно видала свою книжку The Seventh Gate? Чи в рівних вони умовах, коли вартість книжки Пайпер двадцять один долар, а вартість подібної ж книжки на українському ринку є в рази меншою? Чи справедливо, що українські автори змушені видавати свої книжки самотужки, мізерними накладами? Чи справедливо, що, окрім невеличкої купки розкручених письменників, решта просто забула, що таке гонорари?
Звідси, окрім нагальної необхідності щонайпильнішої уваги уряду до українського книговидавництва (що зовсім не означає поливання золотим дощем часто незугарних, непрофесійних наших видавництв, які, як правило, не бажають брати на себе жодних ризиків, перекладаючи їх на плечі авторів, а прийняття відповідних, добре продуманих законів, які б полегшили діяльність справді професійних видавництв, зробили б її гарантовано прибутковою, вигідною), треба дуже ясне усвідомлення, що найбільшою проблемою тут є навіть не проблема з книговидавництвом чи з розваленою, знищеною впень системою їх розповсюдження – системою книгарень. Найбільшою проблемою є доведений до краю рівень купівельної спроможності українських громадян, які в величезній більшості своїй поставлені на межу виживання і, навіть, за великого бажання, не можуть дозволити собі такої розкоші, як гарна книжка. Більше того, відчуття пригніченності, а часто й відчаю, яке є неодмінним наслідком доведення нації до зубожіння, аж ніяк не сприяє зануренню в світ мистецтва, а разом з браком вільного часу, коли левова частка його витрачається на здобування засобів до існування, робить його практично недоступним.
Ось де виклики, на які винайняті мною чиновники української влади не можуть/не хочуть/ нездатні наразі дати гідної відповіді!
Справа, власне ж, не в одному ж міністрові Кириленку, якому варто подякувати хоча б за його деленінізацію України, за спроби відродити український кінематограф. Справа у старій, совковій за своєю суттю, системі української влади на загал. Хіба ж не такими самими методами діють «супервайзори» з адміністрації Проезидента – всі оті юріїбогуцькі, які не раз вже скандально світилися своїм неоднозначним втручанням сферу культури, в діяльність Оперного театру, зокрема.
На жаль, в невеликій статті неможливо охопити всю складність мовної проблеми, яка перманентно не вирішується і теперішнім «революційним» урядом, заклопотаним черговими і, звісно ж, нагальними проблемами, які спадають на його голову як з дірявого мішка. Невпинні пошуки закордонних інвесторів, в той самий час, як члени уряду-мільйонери безкарно виводять через державні банки свої капітали в оффшори, подальше затягування боргової удавки, замість активних спроб реанімації власної економіки, нічим не виправданий обвал національної валюти, на якому дехто добряче нагрів руки, субсидії, які виплачують нам з нашої ж кишені, замість гідних зарплат і пенсій… Список можна продовжувати. Питання лише в тому, коли суспільство врешті усвідомить, що нинішня влада не має власного бачення виходу з кризи, яку переживаємо, відтак, потребує щонайшвидшого перезавантаження.

13 січня 2016 р.
Валентин Бут

Відсутність україномовної клавіатури ноутбуків HP порушує права споживачів – суд

Опубліковано:

72938

Львівський активіст Святослав Літинський виграв судовий позов проти продавця ноутбуків HP (Hewlett Packard) через відсутність маркування клавіатури українською мовою. Про це пише ZAXID.NET.

Літинський, відомий низкою успішних судових позовів проти багатьох виробників побутової та електронної техніки, сподівається, що таке рішення суду змусить Hewlett Packard постачати в Україну належно марковані ноутбуки. Читати далі

Мовні підсумки 2015 року

Опубліковано:

silence-1024x716

З точки зору розвитку та поширення української мови в Україні, безперечно, головним підсумком року є той факт, що досі чинним лишається так званий “Закон Ківалова-Колесніченка”. Ми чудово пам’ятаємо, ким були автори даного закону (принаймні публічно): один із цих осіб виявився відвертим зрадником, отримав російське громадянство і втік до держави-агресора, а іншому заборонено обіймати посаду ректора свого ж вузу. Читати далі

Мінкульт хоче забирати ліцензії у радіостанцій, що не транслюють пісень українською мовою

Опубліковано:

kyrylenko

Міністр культури України В’ячеслав Кириленко ініціює внесення змін в українське законодавство щодо позбавлення ліцензій українських радіостанцій через відсутність у них українського контенту. Про це він заявив у своєму мікроблозі у Twitter. Читати далі

КРИМ. ФАКТОР ВЛАДИ І ПЕРСПЕКТИВИ МОВНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Опубліковано:

українська мова для криму

Невдовзі після здачі Криму, певні сили в Україні (на жаль, близькі до нинішньої влади) почали засівати міфи про зрадливих кримчан, які не те, що без спротиву здалися Росії, але самі домагалися приєднання до неї. За розрахунками осіб зацікавлених, це мало б відвести «негідні» підозри від тодішньо-теперішнього голови уряду, якому, схоже, напередодні непростих економічних реформ ні до чого були вериги великого дотаційного регіону та тодішнього Голови ВР, який у відсутність Президента виконував повноваження Верховного головнокомандувача. Власне, краще сказати: «мав би виконувати». Насправді, порушивши статті 102, 106 /19, 20, 21/, 116 чинної Конституції України та статті 4, 9 закону України «Про оборону України» , зазначені добродії, разом з посадовцями АР Крим, які зневажили ст. 14 зазначеного Закону, мали б бути притягнуті до кримінальної відповідальності, як того вимагає його двадцята стаття. А проте ж, всі вони продовжують перебувати при владі, перекладаючи відповідальність за свої злочини на зраджене ними військо, на полишений на ласку агресора народ.
Для того, щоб розвіяти щонайменші сумніви чия ж насправді вина – кинутого напризволяще, без жодних притомних наказів, війська, беззбройного народу, який протягом трьох тижнів як міг підтримував обложені гарнізони, чи чинної на той час влади, варто таки уважно перечитати статті Конституції України та закону України «Про оборону України», в яких мова йде про обов’язки влади в часі прямої воєнної агресії. Це дасть чітке розуміння того, хто саме вчинив зраду, адже за законом, військо не мало права розпочинати активні воєнні дії без відповідного наказу а беззбройний народ фізично не міг протистояти регулярній армії. Ще варто розуміти, що з точки зору вітчизняних законів, власне, як і з позиції міжнародного права, не має жодного значення скільки серед мешканців Криму було на момент окупації прибічників приєднання до Росії, а скільки патріотів України, бо за Конституцією, всі вони були громадянами України і обов’язком держави Україна, її посадових осіб зокрема, було захистити їх від зовнішньої агресії.
Тим же, хто маніпулює «волею кримського народу», висловленою громадянами щойно окупованого півострова на так званому «референдумі», проведеному фактично під дулами російської зброї, нагадаю, що окремого «кримського» народу в природі не існує. Натомість, є къиримли (кримці), чи як ми більше звикли їх називати, кримські татари. Ось вони, дійсно, є автохтонним народ Криму, з усіма витікаючими правами. Але навіть вони, згідно чинної Конституції, могли вирішити свою долю лише винісши питання зміни статусу території на всеукраїнський референдум.
Тож, як бачимо, зовсім не зрадливі кримчани є причиною анексії півострова, а неспровокована агресія «братнього» Кремля та відверта зрада владців власної держави. Відтак, на думку автора, найпершою умовою повернення Криму є усунення від влади та засудження осіб, чия зрада призвела до втрати стратегічно важливого регіону, до того, що в окупації опинилися понад два мільйони українських громадян, яких держава невдовзі визнала ще й нерезидентами, до ганебного проголошення анексованої території вільною економічною зоною і відвертого гендлярства з окупантом, з фактичним визнанням її складовою частиною РФ ( угода про поставку електроенергії до т.зв. «Кримського федерального округу», постанова уряду про врахування виплачуваних РФ пенсій кримчанам.)
Засудження (маю на увазі не лише моральний аспект) є абсолютно необхідною вимогою не лише як акт справедливості, але й як недвозначна засторога для наступників. І щошвидше те станеться, то краще, бо замість того, щоб робити системні кроки до повернення втрачених територій, зрадники, що й досі перебувають при владі, намагаються відсунути питання Криму з порядку денного, консервуючи у такий спосіб нинішній стан речей.
Як же мала поводити себе українська влада у стосунках з Кримом, аби не втратити його? В ідеалі, влада має завжди діяти чесно і порядно. В ідеалі, вона мала б діяти так, як те робить влада будь-якої країни – завжди і незмінно в інтересах своєї країни, своєї нації. Але невідтята пуповина, що всі ці роки міцно пов’язувала українські привладні еліти зі вчорашньо-сьогоднішньою імперією, легко уможливлювала для них підпорядкування інтересів українського нації інтересам «старшого брата». Якщо ж розуміти, при тому, що агенти впливу Кремля ще й досі, навіть після рясно скропленого кров’ю Повстання Гідності, перебувають в найвищих ешелонах української влади – у Верховній Раді, в уряді, в Адміністрації Президента, то залишається лише дивуватися, що довготривала операція з повернення України в стійло Московії привела лише до втрати Криму. Але операція та триває…
Мушу розчарувати тих, хто вважає, винуватцями здачі Криму виключно недолугих турчинових-яценюків. Крим здавали від самого початку і доклалися до того, тою чи іншою мірою, всі без виключення українські Президенти і уряди. Це вони десятиліттями ігнорували інтереси українців Криму, не проводячи жодної виразної проукраїнської політики в зросійщеному регіоні. Це вони чверть століття марудили кримських татар, заграючи натомість з відверто промосковськими силами. Це їх клептократія знищила сподівання етнічно різнобарвних кримчан на процвітання у складі України, значною мірою відвернула їх від неї.
Найпершим значимим кроком у здачі Криму було напівзабуте нині відступництво української влади від Чорноморського флоту. Нагадаю: Україна зробила значний внесок у створення військово-морських сил СРСР, виділяла щорічно значні кошти на утримання Балтійського, Північного, Тихоокеанського, Чорноморського флотів та Каспійської військової флотилії, тож мала повне право на отримання своєї частки, що й було зафіксовано в Біловезьких угодах, за якими Чорноморський флот, в тій його частині, що базувалася в портах і базах колишньої УРСР, переходив у повне її підпорядкування. На жаль, зухвалий тиск Московії з одного боку та очевидне нерозуміння вищим політичним керівництвом української держави значення військово-морського флоту для країни з 854 мильним морським кордоном, призвело до нічим не виправданих поступок, до розділу українського Чорноморського флоту, до приживлення в українському Криму ракової пухлини російської військової бази, яка відразу ж почала поширювати свої отруйні метастази, відверто займаючись антиукраїнською діяльністю.
Нерозуміння тодішніми фігурантами українського політикуму структури військового флоту, його значення для морської держави є сумним свідченням того, що українська нація упродовж всіх років перебування в соціалістичному раю, не мала жодного контролю ні над своїми кордонами, ні над ключовими галузями промисловості, ні над ВПК, ні над військом, чи флотом зокрема. Все те контролювалося ззовні, з Москви. Чи не цим пояснюється те, що від перших днів Незалежності на найвищі військові посади призначалися не українські офіцери-патріоти, які мали чіткі плани розбудови українського війська, дієво формували те військо, докладали титанічних зусиль, аби всі військово-морські бази Чорноморського флоту, розташовані на українській території, залишились за Україною, ще в перші роки запропонували (полковник Віталій Ілліч Лазоркін) нову Воєнну доктрину України яка, до слова, не втратила своєї актуальності до цього дня, а особи, які не вийшли з-під ментальної залежності від Москви, тим чи іншим чином або ж проводили її політику, або безвольно слідували у її фарватері?
Не дивно, що та некомпетентно-угодницька політика зрештою привела до того, що разом з кращою частиною Чорноморського флоту, всупереч Конституції України, Росії були здані (формально, передані в довгострокову оренду) військово-морські бази на території півострова. При тому, в головній військово-морській базі, в Севастополі, нахабний орендар відтиснув більші і кращі частини інфраструктури, залишивши українскій маринарці задовольнятися тим, чим погребував сам. При тому, призначена Україною вартість оренди була неймовірно низькою. При тому, Україна не зробила жодних кроків, аби не допустити осадження в Севастополі п’ятої колони російських відставників, для яких мерія Москви активно будувала житло. І це тоді, коли українські моряки (військовослужбовці на загал), які попри шалений тиск на них, щиро прихилилися до України, перебуваючи на своїй землі, були змушені микатись по орендованих квартирах, гуртожитках, жити в казармах, отримуючи зарплати в рази менші за ті, які отримували російські моряки!
Власне, автор не може пригадати жодного випадку, коли б ще хоч одна держава погодилась розмістити на своїй території чужу військово-морську базу, яка б домінувала над власним військовим флотом, тим більше, розмістивши їх фактично в одній бухті! Чи можна уявити, при тому, щоб держава-власниця, попри постійні недружні акти з боку держави-орендаря, попри відверто підривну діяльність чужинської військово-морської бази, зокрема, не робила з того висновків, натомість, продовжила строк оренди ще на чверть століття? Зрештою, все те недолуге, провокуюче приниження власного флоту, власного війська не могло не привести до катастрофи.
Ще однією, вельми показовою рисою київської політики у Криму, була… тотальна відсутність будь-якої державницької політики. Власне, це стосувалося не лише Криму. Замість того, щоб докладати всіх зусиль для розвитку Краю, для підвищення його конкурентоздатності в світі і ефективного просування шляхом прогресу, що результувалося б у зростанні добробуту нації, в її успішності, а відтак, – в її любові до своєї країни, гордості за неї, клани, які змінювали один одного у владі, вдалися до безсоромного розграбування України.
За такої, з дозволу сказати, «політики», не могло бути жодної мови ані про заходи з об’єднання розрізнених регіонів, ані про якусь консолідацію нації якої вона конче потребувала. Більше того, недолугі бастарди взялися грати на етнічних струнах, а мовна проблема стала улюбленим інструментом цинічних політтехнологів, які задля підвищення рейтингу своїх нікчемних винаймачів ладні були розірвати країну. Замість провадження далекоглядної, мудрої державницької мовної політики, замість системних зусиль, спрямованих на те, щоб українська мова посіла нарешті належне їй місце, виконавши одну з найголовніших своїх функцій – функцію консолідатора нації, недолугі владці перед кожними черговими виборами щодалі більше роздмухували жар надуманого мовного протистояння. Чи можна, перебуваючи в здоровому глузді, уявити, щоб замість ефективної підтримки україномовних ЗМІ півострова, влада практично нічого не робила для їх підтримки? Більше того, єдину державницьку українськомовну газету Криму «Кримську Світлицю» Київська влада неодноразово позбавляла фінансової підтримки, піддавала судовим переслідуванням, відверто нищила в той самий час, як на утримання російськомовної преси з бюджету виділялись мільйони гривень!
З часом, те все більше нагадувало божевільні танці на густо замінованому полі. Лише природна толерантність українців дозволяла протягом догого часу уникати нищівного вибуху. А проте, далеко не всі регіони відрізнялися толерантністю. Нетерпимість до інакшої думки в деяких з них прирівнювалась ледь не до чесноти, а десятиліттями насаджувана ненависть до «бендер», до «фашистских-пособников-татар», підживлювана розгнузданою ксенофобською пропагандою «старшого брата», штовхала на неадекватні вчинки.
Оскільки ми зачепили мовну тему, яку автор, в силу своїх переконань, вважає ключовою, доведеться хоча б побіжно торкнутися теми жахів примусової українізації та мовних утисків нещасних російськомовних мешканців Криму, яких вони зазнали під владою бездушних хохлів. Проблема та, маємо усвідомити, непроста. Досить сказати, що нею довгий час впритул опікувався сам господар Кремля, настійно вимагаючи від української влади надання російській мові в Україні статусу державної. Назовні все виглядало цілком логічно: утиски на мовному грунті у фактично двомовній країні могли викликати осуд у цілому світі, а лідер нації, який опікувався правами своїх співвітчизників мав би викликати лише позитивні емоції. «Могли», «мав би»… Чому ж світ не явив ні осуду в першому випадку, ані якихось позитивних емоцій в другому? Чи не тому, що, на відміну від часів засекреченого есересеру, світ цифрових технологій передбачає легкий доступ до відкритої статистики? Але ж офіційні статистичні дані АР Крим, де російськомовні, нібито, зазнавали чи не найбільших утисків, неспростовно засвідчували, що з 586 функціонуючих на 2014 рік середніх загальноосвітних шкіл автономії лише 14 шкіл забезпечували навчальний процес кримськотатарською і… лише 7 українською мовою. У решті 565 шкіл викладання велось виключно мовою російською. В більшості шкіл були, щоправда, ще й українські та кримськотатарські класи, проте, забезпечити в цій структурі викладання всіх предметів рідною (українською, кримськотатарською) мовою було вкрай важко.
Щоправда, сьогодні пані Статистика показує вже зовсім інші цифри. Так, вона свідчить, що в Криму невпинно зменшується число класів з навчанням кримськотатарською мовою. З запланованих на 2015 рік 38 перших класів відкрилися лише 35. Що ж до мови української, то, за словами міністра освіти пані Гончарової, через її «непопулярнність», цьогоріч не відкрито жодного українського першого класу. Загалом на півострові не залишилось жодної української школи, число україномовних класів скоротилося до двадцяти
Що ж, пані Статистика з усією очевидністю засвідчує вміння хазяїна Кремля захищати інтереси своїх співвітчизників. Чи… то були все ж таки не його співвітчизники, а наші з вами? Адже, здається, він лише в травні 2014 перетворив їх всіх чохом в «соотечественников»?
Власне, наводячи ці приклади, автор хотів лишень звернути пильну увагу свого читача на важливість мови в державному будівництві, її значення для утвердженні держави, для ефективної протидії політичному наперсточництву, яке непомітно перетворюється на відверту агресію з усіма витікаючими наслідками.
Насправді, ніщо інше крім мови не може з’єднати країну, зцементувати її. Досвід історії людства переконливо свідчить про те. Але досвід останніх подій зі втратою Криму, з розпалюванням вогнища війни на Донбасі, засвідчує ще й те, що мова в той же час є вельми потужною зброєю, за допомогою якої можна розколоти країну, насадити своє бачення світу, свою ідеологію перетворити її громадян на непримирених ворогів. Але ж, як переконати перейти на мову державну тих громадян України, для кого російська мова по суті є першою мовою – мовою якою вони почули перше слово, освідчилися в коханні? Чи не викличе це спротиву, який приведе до прямо протилежного результату? Не спрощуючи, можу стверджувати, що завдання те цілком посильне. Насправді, в Україні не так багато етнічних росіян, для кого російська мова є справді рідною, для кого перехід на українську, означає необхідність подолання певного психологічного бар’єру, який, до слова, переступає кожний емігрант, оселяючись в іншій країні. Але ж більшість російськомовних громадян України є етнічними українцями, зрусифікованими унаслідок послідовної мовної політики імперії. Повертаючись до своєї родової – рідної мови, їм, принаймні, не доведеться долати згаданий бар’єр.
Мудра держава має докласти всіх зусиль, аби переконати своїх громадян в абсолютній необхідності реального переходу на єдину державну мову і проводити ту політику системно, запровадивши вжиток української мови спершу у всіх без виключення дошкільних навчальних закладах, у школах і вузах, діючи поступово, але неухильно і невідступно.
«А, що ж з кримськими татарами?» спитає читач. «Замість російської, їх змушуватимуть тепер вивчати українську мову? Чи не порушимо ми їх права?» Безперечно, в Криму кримські татари мають бути забезпечені всіма можливостями для отримання освіти рідною мовою. Більш того, кримськотатарська мова мусить мати не лише прописаний статус державної, а й розповсюдитися до повноцінного використання в побуті. З поверненням Криму в склад України та утворенням кримськотатарської автономії, що безперечно рано чи пізно відбудеться, можливості для її повноцінного розвитку розкриються повною мірою. В цьому сенсі, росіянам і українцям Криму варто б почати впритул цікавитись, принаймні, програмою «Еліфбе». Що ж до мов інших національностей, то на сьогодні, скажімо, маємо села, де розмовляють виключно російською, мадьярською мовами, не вміючи гаразд говорити українською. Саме тому, забезпечуючи право представників інших національностей в місцях їх компактного мешкання на вивчення і функціонування їх національних мов, необхідно безумовно забезпечити на тих же територіях повноцінне функціонування державної української мови.
Домінування на теренах України української мови, поза всяким сумнівом, є ключовою умовою реального об’єднання країни, її успішного розвитку. Як альтернатива, мовна дезінтеграція країни напряму веде до дезінтеграції територіальної, до втрати незалежності, до повернення чи то в імперське стійло стагнації, чи до підпорядкування іншій державі. Навала кривавого «русского мира» з його примарними «новоросіями» і месіанською маячнею є очевидним свідченням того.
Але передумовою мовного об’єднання має бути докорінне переформатування владних еліт, найперше, зміна наших поглядів на те, кого слід приводити у владу. Замість «успішних» для своєї кишені товстосумів, замість підкилимних «решал», авантюристів та популістів всіх мастей, маємо навчитися обирати людей порядних, фахових, патріотів свого Краю, які мають чітке бачення перспектив країни та реалістичні плани її розвитку.
Лише прихід якісно нової, нескорумпованої влади, наше усвідомлене бажання непростих змін і наполеглива праця уможливлять реанімацію економіки, її швидкий розвиток і, як результат, відродження України в цілому. Саме цього, а не низьких тарифів і пільг маємо прагнути всім серцем, докладатися всіма силами. Власне, наше майбутнє в наших руках, панове. Не змарнуймо його!
30 грудня 2015 р.
Валентин Бут

Глава московської церкви в Україні виступив проти богослужінь українською мовою

Опубліковано:

onufrii

28 грудня під час єпархіального зібрання духовенства в Києво-Печерській лаврі митрополит Київський і всієї України УПЦ Московського Патріархату Онуфрій виступив проти богослужінь українською мовою. Про це повідомляє сайт Релігія в Україні.

Після своєї доповіді митрополит Онуфрій відповів на запитання присутніх. В одній із записок, що надійшли із залу, було поставлено питання про те, які кроки збирається робити керівництво УПЦ для “українізації” богослужіння. Чи планується готувати нові переклади богослужбових текстів українською мовою, і чи будуть видаватися богослужбові Євангеліє і Апостол українською мовою? Відповідаючи на запитання, митрополит Онуфрій заявив, що «не потрібно плутати Божий дар з яєчнею». Читати далі