Нещодавно відбулася церемонія вручення нагород для учасників конкурсу української мови Петра Яцика. Цей конкурс відбувається щорічно вже двадцять років поспіль. Десятки тисяч молодих людей пройшли цей конкурс. Усі добре знають українську мову. У незалежній Україні мовою навчання у початкових, середніх школах та вищих навчальних закладах стала українська мова. Абсолютна більшість людей віком до 50-ти років володіють українською мовою. Володіють нею і більшість старшого покоління.
Прикрим є факт, що у Києві, столиці незалежної держави України, єдиною державною мовою якої є українська, більшість людей спілкуються російською. Російська мова домінує у бізнесі, спорті та засобах масової інформації.
Якщо йдеш до ресторану, офіціанти починають спілкуватися російською.
Я російську мову вивчав у 1939-1941 роках по 2 години на тиждень під час навчання у Бучацькій середній школі. Я її розумію, проте вільно спілкуватися не можу. Саме тому у відповідь на звертання російською мовою я завжди прошу перейти на українську. У більшості випадків люди з легкістю і навіть з радістю переходять на українську мову. Я повернувся до України у 1988 році, їздив до різних регіонів, побував у Ялті, проте завжди і всюди спілкувався української мовою. І практично ніде не мав проблем із цим.
Завдяки Майдану наша плюроетнічна держава перетворилася на плюроетнічну патріотичну націю з новими цінностями, зокрема діяти з почуття обов’язку до своїх співвітчизників, до своєї країни. Це продемонстрували волонтерські служби на Майдані та добровільні об’єднання, які нині борються за Україну у Донецьку та Луганську. Цей трансформаційний процес однак ще не завершився. Не всі ми позбулися підсвідомого комплексу меншовартості. Саме тому більшість людей у столиці починають спілкування російською мовою. Виняток становлять люди, які походять із західних областей. Вони спілкуються українською не лише між собою, але і з іншими мешканцями столиці.
Як вийти з цієї ситуації? Відповідь дуже проста. Усі, хто володіють українською мовою, у будь-яких життєвих ситуаціях (у особистому спілкуванні, на роботі, в органах державної влади) повинні починати розмову українською. У виняткових випадках, коли люди не знають української, як наприклад, вимушені переселенці з Донецької та Луганської областей, з ввічливості повинні переходити на російську мову.
Декілька років тому був організований конкурс на тему: “Україна моїх мрій”. Участь взяли близько 500 учасників, які писали короткі есе про Україну їхніх мрій. Пам’ятаю, що одна 14-річна дівчина з Вінницької області написала: “В Україні моїх мрій люди будуть посміхатися одне до одного”. Заохочена нагородою, вона почала втілювати свою мрію, посміхаючись перехожим на вулицях. Спочатку реакція була досить стриманою. Згодом люди почали відповідати їй взаємністю. А ще пізніше вона стала помічати, що люди почали посміхатися й одне до одного. Таким чином, вона зробила перший крок до створення України її мрій. Мене це надзвичайно вразило, і тому я довго підтримував з нею електронний зв’язок.
Моя дружина народилася у Канаді, де народилися і її батьки. Однак, вона добре володіє українською мовою. Не знаючи російської, вона з усіма і всюди спілкується українською мовою (з іноземцями – англійською або французькою). Під час покупок у магазинах та на ринках вона зауважила, що у більшості випадків продавці більш радісно обслуговують її, аніж тих, хто розмовляє російською. Я певний, що такі реакції відчують україномовні уродженці України.
Потрібне станеться, якщо люди розпочнуть говорити українською мовою з усіма, усюди, про все. Вони будуть вражені гарними результатами. Згадане вище не є насильною українізацією, не є браком поваги до російської мови та її багатої літературної спадщини. Це радше буде гарною реакцією на спроби Путіна показати, що Україна не відбулася як держава у політичному, економічному і навіть у мовному плані.
Богдан Гаврилишин,
Громадський діяч, Президент Фонду Богдана Гаврилишина
