На сайті Insider з’явилась публікація «Українське мовне питання по-заокеанськи». Її автор мовознавець Лесь Белей полемізує з нещодавно опублікованою у видавництві «Дискурсус» брошурою Юрія Шевчука «Мовна шизофренія. Quo vadis, Україно?», в основу якої лягла його доповідь, прочитана у червні в Національному університеті «Києво-Могилянська академія».
Белей відносить Шевчука до еміграційних дослідників, поділяючи їх на «повноцінних» (щоправда, їх, на його думку, «не так багато, як хотілося б») і менш повноцінних, головною вадою яких вважає їхню відірваність від матеріалу та контексту. До цих других він і зараховує автора «Мовної шизофренії», проте робить це лише на тій підставі, що Шевчук викладає україністику у Колумбійському університеті. Уже це не може не дивувати, бо Шевчук є громадянином України, щороку приїздить до батьківщини і має цілком достатньо часу для спостережень над її мовним життям. Але припустимо, що Белей цього не знає. Не будемо зупинятися й на тому, що мовну ситуацію країни можна вивчати і за її межами, прикладом чого можуть бути класичні праці про соціолінгвістичну ситуацію України Юрія Шевельова, який викладав славістику в тому ж Колумбійському університеті і в той час не міг відвідувати колишню батьківщину.
Перейдемо до суті претензій, що їх критик висуває до аналізованого тексту.
Передусім йому не подобається термін «мовна шизофренія», оскільки, як він зазначає, ця метафора «емоційна та пейоративна, а науковець, який вдається до емоцій, перестає бути науковцем і перетворюється на львівську Орлицю». При цьому й сам захисник наукової об’єктивності не уникає емоції, вдаючись до демонізованого в засобах масової інформації образу Ірини Фаріон. А проте, якщо Белей претендує на позицію науковця, а не пересічного читача газети «Вєсті», то мав би оцінювати Ірину Фаріон за її науковими працями, а не публічною діяльністю. Можна не сприймати емоційних висловів, що до них вдається Ірина Фаріон у суперечках з політичними опонентами, а проте у наукових працях вона завжди дотримується наукового стилю й наукової етики. Можу лише побажати мовознавцеві Лесю Белею, щоб у своїй майбутній докторській дисертації він виявив такі ж ґрунтовні знання, здатність систематизувати величезний і складний масив мовного матеріалу та чіткість викладу, який продемонструвала Ірина Фаріон у своєму останньому дослідженні «Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у ХIV-XVII століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна практика» (Львів, 2015, 656 стор.).
Намагаючись спростувати аргументацію Шевчука й звинувачуючи його у незнанні азів соціолінгвістики, критик натомість демонструє власне невігластво у цій сфері. Так, він доводить, що ніякого нав’язування російської мови в Україні не відбувається, є лише хаос, спричинений відсутністю мовної політики й законами ринку. Але ж кожному фаховому соціолінгвістові відомо, що відсутність у державі мовної політики також є політикою, спрямованою на підтримку тієї мови, яка посідає сильніші позиції, зокрема в комунікативних сферах. А яка мова має сильніші позиції у пострадянській Україні, можна не уточнювати.
Кожному фаховому соціолінгвістові відомо, що відсутність у державі мовної політики також є політикою, спрямованою на підтримку тієї мови, яка посідає сильніші позиції, зокрема в комунікативних сферах.
На противагу авторові «Мовної шизофренії» Белей не вбачає маніпуляцій у паралельному вживанні двох мов у одній телепрограмі. Він, очевидно, вважає, що вдало спростував наведену Шевчуком практику обов’язкового розведення двох мов у телевізійному просторі інших країн, прикладом Чехії і Словаччини, де на телебаченні кожен говорить своєю мовою: чех – чеською, а словак – словацькою, бо це не шкодить розумінню. А проте, цей приклад аж ніяк не підважує твердження Шевчука про русифікаторські стратегії змішаного вжитку двох мов на українському телебаченні. Швидше, навпаки, підтверджує його. Адже якщо спроектувати чесько-словацьку модель мовних стосунків на українсько-російську, то на наших телеканалах українці мали б говорити українською, а росіяни – російською, і тоді б українська, безперечно, домінувала, як і належить. Ба більше – і в Росії у телепрограмах українці мали б право говорити українською.
«Світова історія дає багато прикладів націєтворення, яке відбувалося без вирішального мовного фактора. – Стверджує Лесь Белей. – Взяти до прикладу подібну до нашої історію Ірландії, де більшість населення говорить англійською, проте має викристалізовану ірландську свідомість».
Але ж саме приклад Ірландії, однієї з небагатьох європейських країн, якій не вдалося після здобуття незалежності змінити мовну ситуацію на користь своєї мови, має стати застереженням для України. Досвід національної поразки Ірландії в мовно-культурному будівництві показує, як згубно впливає на долю країни неспроможність протистояти культурній експансії колишньої метрополії. Розвиток саморуйнівних тенденцій, що має вияв у нескінченній громадянській війні на релігійному ґрунті, спричинено й втратою своєї мови як основи духовного життя країни.
Я вже писала про те, що Леся Українка, застерігаючи українців від наближення до моделі мовно-культурного життя тогочасної Ірландії, переклала у 1906 році для «Нової громади» Бориса Грінченка статтю ірландця Френсіса Феґі. У статті йшлося про небезпеку засилля англійської мови у пресі, часописах і книговиданні Ірландії. «Загляньте в наші книгарні й часописи. – писав Ф.Феґі. – Там повно сміття, виметеного з Англії… Ми зовсім не хочемо тут зневажити кращі форми англійського життя, звичаїв і літератури. Але ж Ірландія переймає і приймає найгірші форми, тим позбавляючи своїх людей сили в боротьбі на трибуні чи на кафедрі».
Чи може заперечити Лесь Белей, те що ірландська модель домінування колишньої імперської мови властива сучасній нібито незалежній Україні? І що в умовах конкуренції двох мов на одній території в майбутньому переможе та мова, яка має більшу комунікативну потужність. І це також належить до азів соціолінгвістики, у незнанні яких мовознавець звинувачує опонента.
Дивує, що намагаючись довести прикладом Ірландії неважливість мови для збереження державної незалежності, критик ігнорує ще один важливий аспект проблеми, а саме – порівняльний аналіз нинішньої мовної політики Англії і Росії. Перша давно вже відмовилась від імперських амбіцій і посягань на чужі території. Повторне збройне завоювання Ірландії з її боку – річ неможлива.
Натомість для Росії перемога у мовно-культурній війні з Україною стала передумовою її нинішнього збройного вторгнення й окупації Криму й частини Донбасу. І у своїх планах реанімації совєтської імперії Кремль спирається на ту частину населення України, свідомість якої йому вдалося «викристалізувати» через контроль над українськими засобами масової інформації.
На цих очевидних загрозах втрати держави внаслідок нехтування ролі мовного фактора в її збереженні й зміцненні наголошує Юрій Шевчук, спираючись і на праці іншого «еміграційного дослідника» Юрія Шевельова і на власний досвід вивчення мовно-культурного планування в інших країнах.
Здавалося б, український мовознавець має радіти з того, що фахові й блискуче викладені тексти Шевчука активно «лайкає» й поширює у фейсбуці українська громада. Натомість складається враження, що, замість солідаризуватися з колегою у важливій спільній справі захисту мовного простору своєї країни, Лесь Белей претендує на вакантне місце Вадима Колєсніченка, який нині переховується десь на широких просторах Росії, якій так вірно служив.
Лариса Масенко
