Уляна Кривохатько, 20 років, SMM-спеціаліст: 

“Я перейшла на українську за один день – 2 квітня 2014 року. Просто повернулася додому з подорожі і почала з усіма говорити українською. Окрім іншого, це був один зі способів ідентифікувати свою приналежність до тих, хто обирає в конфлікті з Росією блакитно-жовтий бік”.

“Щодо реакції рідних та знайомих – мені здається, вони були до цього готові, хоча спочатку трохи знічувалися і не розуміли, якою мовою зі мною треба спілкуватись. Я ніколи не вимагаю від людей звертатися до мене українською – це має бути усвідомленим вибором кожного, а не намаганням підлаштуватися”.

“Тоді, коли це відбулося, на українську одразу перейшло дві людини – я і моя молодша сестра. Вона зараз частково повернулася до російської через вплив оточення. Але я помітила за собою, що в колективах, де я з’являюся, люди починають постійно вставляти у російські речення якісь українські слова чи звороти. Напевно, це якийсь вірусний, підсвідомий ефект”.

Олександр Безедінов, 38 років, підприємець:

“Я з дитинства завжди любив українську мову, але оскільки народився та виховувався в російськомовній сім’ї, то розмовляв російською. Коли навідувався до своєї прабабці влітку, то розмовляв з нею українською. Вона мені завжди подобалась своєю мелодикою, я завжди відчував її своєю рідною, мовою якою колись спілкувались деякі мої предки і якою приємно було спілкуватись мені”.

“Заважала відсутність україномовних співрозмовників поруч, а також вольового рішення. Отже по мірі свого зростання я зрозумів, що правильна українська мова та суржик, який чув від своїх родичів – це не одне й теж”.

“Каталізатором стали події останнього часу. Проте я б не хотів, щоб думали, немов це стало для мене принциповим рішенням в піку російськомовним громадянам. Я поважаю позицію російськомовного оточення, не дорікаю їм, і не вважаю їх якимись гіршими за мене”.

“Багато думав останнім часом, яким чином у нас сформувалось підгрунтя для розвертання такої інформаційної маніпуляції? Чому я з самого дитинства вважаю себе українцем, а деякі мої однолітки, з якими я разом зростав на одних вулицях, ходив в одні школи – ідентифікують себе інакше? Я аналізував своє дитинство, намагаючись згадати як така ідентифікація з’являлась у мене. І прийшов до висновку, що це був цілий комплекс передумов, серед яких однією з найголовніших є мова. Це стало таким собі каталізатором мого переходу на українську. Отже тут мабуть є порівну серця і голови, як то кажуть”.

“Знайомі поставились з розумінням. Тут мені більш-менш поталанило. З домашніми одразу узгодив, а на роботі у мене більше половини колег спілкується українською. Отже там, де я буваю 70-80% свого часу, сприймають це як належне”.

“Хочу бути відвертим – я не зо всіма спілкуюсь українською. Якщо наприклад спілкуюсь з людиною російськомовною, яку я бачу раз, або два на рік, то мені просто простіше спілкуватись російською 1-2 хвилини, ніж пояснювати чому і як я перейшов на українську. З російськомовними клієнтами під час переговорів спілкуюсь тією мовою, якою вони зі мною, тобто підлаштовуюсь”.

Олександра Сергієнко, 32 роки, вчителька інформатики: 

“Я перейшла на українську в 2008 році. Йшла до цього поступово, це не було рішенням однієї миті. Коли в розмовах з противником України звучить “Ну это все классно, но что ж ты такая патриотка, а говоришь по-русски?” – ти розумієш, що тобі немає чим крити. Щоб позбавити оцього залізного аргументу опонентів, треба було перейти на українську. А ще одним моїм мотивом на той момент було те, що колись у мене будуть діти, і я хотіла, щоб вони чули українську в родині. Щоб вони не мучились питаннями – а хто я, а яка моя рідна мова, щоб вони чули це в родині від мами і могли сказати – так, українська – моя рідна. А далі вже, коли вони виростуть, то де і як вони житимуть – це вже буде їхнє рішення”.

“Так сталось, що я перейшла на українську якраз коли почалась літня відпустка, в той період у мене не було сильного контакту з людьми, тому перехідний період пройшов спокійно. І я за три місяці напрацювала алгоритм, як відповідати на питання “Що з тобою трапилось?” “Ти це проспорила?” “Як надовго тебе вистачить?”. Я придумала універсальну відповідь – “Мені так хочеться”. Якщо я бачу, що людина щиро цікавиться і з нею можна адекватно говорити, то я могла трохи більше розказати про свої мотиви”.

“Діти у мене україномовні, бо українську вони чують від мами. Хоча старший, Тарасик, білінгв, він російською теж вміє спілкуватись, але це кумедно звучить. У сина нема ніяких проблем в спілкуванні з однолітками. Я йому пояснила, що в Україні люди спілкуються багатьма мовами, в нашому регіоні російська дуже поширена, але українська поширена також. Сказала, що ти, Тарасик, українець і живеш в Україні, і якщо тобі хтось скаже, що він не розуміє, то це його проблеми, а не твої”.

“Були такі випадки на дитячих майданчиках, коли у сина з подивом питали “Ого, ты по-украински говоришь?”. А Тарасик відповідає: “Так, бо я українець, але ти можеш говорити російською, я тебе цілком розумію”. Подивимось, як буде далі, бо у дитини в будь-якому випадку будуть свої друзі і під тиском соціому може бути будь-що. Просто хочеться йому розставити правильні акценти змалечку. Не проблема, якщо навіть він перейде на російську, просто треба розуміти, що ти на своїй землі і українська – це мова твоєї держави”.

Віталій Андроник, 21 рік, студент ЗНУ:

“З дитинства я говорив на суржику, бо народився і перші 10 років прожив у селищі. Потім наша сім’я переїхала у російськомовне місто. На те, як я говорю, довго не зважав, і десь аж у 7-8 класі зрозумів, що потрібно говорити або російською або українською. Насправді, я намагався перейти і на російську через оточення, але для мене ця мова чужа, ніхто в родині нею не спілкувався, читати російською було неприємно, тому швидко залишив цю ідею”.

“Велику роль відіграє самовизначення себе у цій країні, усвідомленням себе українцем. Ось це самовизначення у мене припало на підлітковий вік. Було звісно важко викорінити певні слова із суржику, проте головне постійно працювати над собою. За кілька місяців я вже спілкувався українською. Не раз чув, що хтось там не говорить українською через російськомовне оточення – це взагалі не причина, перевірено на собі. Я не зважав на те, що про мене подумають інші, я просто знав – я говорю мовою свого народу і це нормально”.

“Якось в одному із запорізьких “АТБ” я запитав касира, де тут є сірники. Я не знаю, чи включила вона в себе “дурника” чи справді не знає що це, але повторив ще кілька разів і врешті-решт довелося їй перекласти. Насправді такі ситуації обурюють”.

“Загалом люди дуже привітно ставляться, коли чують українську: хтось одразу починає відповідати українською, хтось – продовжує російською. Із повчального – ніколи не намагатися перетягнути когось на українську. Коли я почав розмовляти українською, в школі намагався змусити до цього друзів, так само і в коледжі, але це те ж саме, що битися об стіну головою. Зрештою, з того часу більше не звертаю увагу на те, хто якою мовою говорить.

Владислав Мороко, 43 роки, чиновник

“Я народився в Оріхові Запорізької області і до чотирьох років там жив. Звісно ж розмовляв українською. Наприкінці 70-х батьки переїхали до Запоріжжя – російськомовне середовище, садочок, школа… – словом, “перевчили”. До української мови спілкування повернувся під час навчання на істфаці ЗНУ та викладання у вишах міста”.