Ілько Лемко

На піку актуалізації і зміцнення української національної ідеї як чинника консолідації, на тлі боротьби не на життя, а на смерть з російською агресією, наприкінці 2015 – на початку 2016 року з українського телебачення зникає українська мова. Так, якщо на початку червня частка української мови на ТБ становила близько 28%, то наприкінці року вона зменшилася до 23%. Тобто за 5 місяців ця частка зменшилася на 5% — українська мова зникає з телеефіру зі швидкістю 1% на місяць. Це не дивина, а радше цілком стала тенденція, яку ми відчуваємо протягом усіх років незалежності. Для прикладу можна навести досить прикре відсоткове співвідношення української і російської мов  п’ятирічної давнини: книговидання – 13% проти 87%; газети – 31,8% проти 68,1%; журнали – 10,6% проти 89,4%; фільми в кінотеатрах (мова звучання) – 45% проти 55%; телебачення – 41,4% проти 58,6% (sic! Зараз, нагадуємо, 23%, або майже вдвічі менше, ніж при Януковичі). Так само констатується значне переважання російської над українською в інтернет- і радіопросторі.

В Україні не знає російської 5%, української – 12%, російською володіє 92%, українською – 86%. Добре володіють російською 68%, українською – 57%. Як бачимо, російська має набагато сильніші позиції. Якщо ж до того врахувати, що з тих 86%, що «володіють» українською, дві третини ведуть на вулиці  приблизно таку розмову: «Ну зачем ви це дєлаєте? Я ж вам рускім язиком кажу», то чисельність людей з далеко не ідеальним, а більш-менш пристойним знанням української мови, а не суржику, скоротиться до 20-25 відсотків.

Сучасні політичні реалії російсько-української війни практично звели нанівець мусовану останніми роками комуністами, регіоналами та іншими антиукраїнськими силами ідею запровадження в Україні російської мови як другої державної, чи навіть офіційної. Та, як не дивно, повзуча русифікація на тих рівнях, які не вимагають виконання закону про мови, потужно відвойовує все нові й нові позиції. Та навіть законодавчі положення про мову в Україні, які чітко передбачають, наприклад, в рекламі використання лише української мови, сьогодні абсолютно нехтуються – з’являється повно зовнішньої реклами, реклами у друкованих та електронних ЗМІ російською мовою, чого не було ніколи від 1991 року. Навіть за часів правління Януковича жоден представник державної влади: речник міліції, прокуратури, МНС, СЕС etc., чиновник будь-якого рівня в офіційному коментарі не міг собі дозволити говорити російською. Тепер це абсолютно звичайна річ.

2010 року Янукович суворо наказав міністру внутрішніх справ Анатолію Могильову за два місяці вивчити українську мову. Така ж вимога з боку Порошенка до Авакова сьогодні здавалася б фантастичною, адже в країні є набагато важливіші справи. Тенденція, одначе! Ще більш фантастичним виглядало намагання Авакова судитися за право виступати російською, тобто за право не виконувати законів України. Якщо так піде далі, то невдовзі Януковича будемо згадувати як ревного українізатора.

Завдяки героїчному патріотизму російськомовної частини українського народу, ставлення до російської мови, навіть у західному, «бандерівському» краї, робиться більш толерантним: міський голова Львова – «найбільшого україномовного міста світу» – демонстративно читає російські вірші, і ніхто йому не посміє закинути антипатріотичності, хоча за часів Януковича усі без винятку львівські «супер-патріотичні» ЗМІ настирливо дорікали йому за те, що він, нібито, приймаючи в аеропорту Бориса Колесникова, промовив до нього два слова російською, а саме: «Рад встрече». Лише два слова російською з вуст львівського бургомістра (до речі, факт достеменно не доведений) і такий рейвах. Зараз Львів, наповнений тисячами, десятками і сотнями тисяч українських туристів зі Сходу, буквально вибухає «мовою агресора», але жоден львів’янин (серед яких, до речі третина своїх російськомовних) не наважиться якось вгамувати, принаймні, навіть увічливим зауваженням, цю фонову агресію, яка буквально зашкалює в акустичному середовищі ну дуже українського міста. І на сто відсотків не знайдеться сьогодні в Україні навіженого ідіота, який би на «мову агресора», почуту з вуст героя-кіборга, міг би закинути щось на зразок: «Говоріть державною мовою». До речі, останнім часом вислів «мова агресора» зник в Україні остаточно, бо «мова агресора» виявилася також і мовою Майдану і мовою героїв війни на Сході. Отака-то вийшла несподіванка. Порошенко говорить про «60% українських героїв-воїнів АТО російськомовних», хоча волонтери називають цифру і 70% і навіть 80%.

Але ж історія розвитку і зникнення мов доводить, що усяка рівноправність суперечливих сторін у цьому питанні – баланс тимчасовий, бо рано чи пізно хтось один із претендентів на панівне становище перемагає.

Те, чого не могли добитися комуняки і риги, тобто значного зміцнення офіційного і неофіційного статусу російської мови в Україні, зробили часи майже тотальної ворожості і ненависті українців до країни-агресора – Росії. Парадоксальний парадокс, утім зрештою українці без парадоксів – річ неможлива… Президент Порошенко говорить про «вільний розвиток і вживання в Україні інших мов, насамперед російської і англійської» і згадує про свій «Указ» щодо «пріоритетного вивчення» цих мов. Як буде, з подачі президента, тепер «пріоритетно» вивчатися в Україні російська мова (такого дива за часів Незалежності ще не було) – це дуже цікаве питання, можливо будуть боротися з матюками чи викорінювати жахливий хохлацький акцент при вимові «великого и могучего»? Хто зна..? Хоча завіса вже трохи відкрилася, і те, про що всі здогадувалися, вилізло на поверхню: президент, прем’єр, спікер, всі міністри і т. п., коли проводять закриті наради без преси, спілкуються собі любісінько виключно російською. Скандальне відео пересварки міністра внутрішніх справ Авакова, прем’єра Яценюка з губернатором Саакашвілі цікаве насамперед не матюками і жбурлянням склянки з водою, а тим, що президент Порошенко всі свої репліки, зокрема, що не треба матюкатися, кидає російською мовою. Зрозуміло, це ж серйозна розмова з прем’єром, з міністрами, і удавана й фальшива українська мова тут ні до чого. Ось і стає зрозуміло, в чому «пріоритетність насамперед російської» в Україні.

Російська мова ніби спроквола, невимушено, ненав’язливо напрошується на вищий статус, аніж вона мала досі в Україні. Знову наче примара виникає ідея про «рівноправність» двох мов. Невже може бути і те, і се? Але ж історія розвитку і зникнення мов доводить, що усяка рівноправність суперечливих сторін у цьому питанні – баланс тимчасовий, бо рано чи пізно хтось один із претендентів на панівне становище перемагає. Про це пише чудовий дослідник української мови Ярослав Радевич-Винницький: «Що ж до теорії «двох рідних мов», то друга «рідна» мова – явище настільки ж природне, як друга голова у чорнобильських телят-мутантів… Мовне роздвоєння має паралель у культурному роздвоєнні людини. До того ж ні мови, ні культури ніколи не бувають симетричними, а стосунки між ними паритетними. Пояснюється це не стільки нерівновартістю національних мов і культур загалом, скільки панівним становищем одних і залежним – інших. Двомовність (білінгвізм) за таких обставин набуває своєрідної диглосії: одна мова в суспільстві є вищою, важливішою, обов’язковою, пов’язаною з категоріями влади і престижу, інша – нижчою, менш важливою, необов’язковою, марґінальною. Важливість мови панівного народу зростає мірою підіймання щаблями соціальної драбини».

Ще один парадоксальний парадокс: у нас мова, «пов’язана з категоріями влади і престижу», виявляється також і меншовартісною. Журналісти підловили Арсенія Яценюка, який відійшовши на декілька метрів від мікрофона на мітингу, спілкувався по мобільнику російською. У нашому істеблішменті одна мова підміняє іншу залежно від обставин. Отож, рано чи пізно якась мова переможе, бо білінгвізм є річчю складною і громіздкою, а людські стосунки у суспільстві прагнуть до простоти і прагматизму.

Двомовність несе у собі велику небезпеку, і канадські політики визнають, що «як показали події у Квебеку, державна двомовність призводить до розколу держави». І «офіційність» вимираючої української мови вочевидь жодним чином її не врятує. Через те, що ірландська мова має офіційний статус, її не внесли до переліку мов, які захищає Європейська хартія регіональних мов і мов меншин. А вона вмирає. Кажуть, не може зникати офіційна державна мова, а насправді ще й як може – і в Ірландії, і в нас, в Україні.

(витяг з розділу нової книги Ілька Лемка «Цікавинки укрмови» – Львів: Апріорі, 2016)

Автор: Ілько Лемко

Джерело: Збруч