Наслідком російської асиміляційної політики є те, що більшість українців втратили мовну стійкість, вони підкоряються диктату російськомовних партнерів по комунікації. Така риса мовної поведінки, як мовна стійкість, властива прибалтійським народам, вони зберігали її і в радянський час. Своя мова і своя культура — це основа національної держави, тому литовцям, латишам і естонцям вдалося після розпаду Радянського Союзу відродити втрачену після Другої світової війни державність. Наша ж країна без міцного фундаменту лишається хисткою будівлею.
Так вважає Лариса Масенко, доктор філологічних наук, професор університету “Києво-Могилянська академія”, провідний науковий співробітник Інституту української мови НАН України. Далі – інтерв’ю для “Дзеркала тижня“.
— Ларисо Терентіївно, хотіла би поговорити з вами про розвиток живої української мови. Дуже багато молодих людей чудово розмовляють українською мовою, бо думають на ній, бо виросли на українських книжках, і кожний вправляється у своїй мовній повноцінності як у повноцінності національній на свій кшталт: багато діалектизмів, тих самих галицизмів, які досі в тренді, багато сучасного українського сленгу, — тобто йдеться аж ніяк не про “обживання” мови, а якраз про вживання її як рідної, питомої, з будь-якими мовними експериментами, які, власне, є обов’язковими у живому мовленні наших людей.
— Мені здається, ви дуже оптимістично дивитеся на ситуацію, тому що, на жаль, якщо брати живе спілкування в міських середовищах, то процес українізації іде все ж таки повільно, і в тому ж Києві у живому спілкуванні домінує російська мова. Єдиний безперечний позитив, що української вже більше. Якщо на початку 1990-х років вона звучала рідко, то зараз на вулицях її частіше чуєш — це вже є результатом україномовної освіти. Молодь, це я зі свого досвіду викладання знаю, вся вже володіє українською мовою. Проте далеко не всі молоді люди спілкуються нею поза навчанням, тобто виходить, що україномовність замикається у формальних сферах спілкування, а у неформальних досі поширена російська.
Те, що ви кажете про сленг, дуже важливо. Загрозою для української мови була відсутність сленгу. Наш видатний мовознавець Юрій Шевельов свого часу писав, що відсутність сленгу і жаргонів — це велика небезпека для української мови, для її майбутнього, адже мова розвивається саме в живих розмовних формах побутування.
У такій постколоніальній ситуації двомовності, як наша, мови можуть бути рівноправні статусно, але вони нерівноправні функціонально. Так, у Білорусі після референдуму в 1995 році російській мові надали статус другої державної, тобто зрівняли в правах з білоруською. Але оскільки міські середовища вже сформувалися впродовж радянського періоду як російськомовні, то таке узаконення в правах двох мов призвело до майже повного витіснення білоруської. Зараз ця мова перебуває у кризовому стані. В мережі можна побачити відео опитування, проведеного нещодавно на вулицях Бреста, коли журналіст звертався до перехожих білоруською мовою. Воно показало, що мешканці цього міста білоруську мову взагалі не розуміють. Понад те, деякі з них агресивно реагували на неї, вимагаючи від журналіста говорити на “їхній” російській мові.
У нас ситуація виглядає оптимістичніше, та все ж українська мова лишається під загрозою, особливо після ухвалення в період президентства Януковича закону про засади державної мовної політики Ківалова—Колесніченка. Цей закон у шахрайський спосіб надав російській мові фактично статус другої державної, тому на значній частині території українській мові загрожує доля білоруської, якщо цей закон не буде скасовано і не буде запроваджено мовної політики, спрямованої на утвердження реального, а не декоративного державного статусу української мови. Лише за такої умови можна буде поступово активізувати її вживання в адміністративних та інших сферах суспільної комунікації.
Загалом треба нагадати, що в ситуаціях мовного конфлікту конкурують, звичайно, не мови, а їхні носії. Як зазначав французький лінгвіст Андре Мартіне, мова перемагає іншу не тому, що вона краща, а тому, що її носії агресивніші, заповзятливіші, наполегливіші.
Наслідком російської асиміляційної політики є те, що більшість українців втратили мовну стійкість, вони підкоряються диктату російськомовних партнерів по комунікації. Така риса мовної поведінки, як мовна стійкість, властива прибалтійським народам, вони зберігали її і в радянський час. Своя мова і своя культура — це основа національної держави, тому литовцям, латишам і естонцям вдалося після розпаду Радянського Союзу відродити втрачену після Другої світової війни державність. Наша ж країна без міцного фундаменту лишається хисткою будівлею.
Наслідком російської асиміляційної політики є те, що більшість українців втратили мовну стійкість, вони підкоряються диктату російськомовних партнерів по комунікації.
— Зараз молоде покоління письменників хизується нормами молодіжного мовлення у своїх творах.
— Безперечно. Цікаво, що, попри певні проблеми у сфері україномовного спілкування в міських середовищах, українська мова виявляє потужний творчий потенціал. У нас зараз активно й успішно розвивається українська література — причому в різних жанрах. Хоча кожну національну культуру представляють передусім твори “високої полиці”, але в сучасному суспільстві вона має різні “поверхи”, і поряд з високою має бути й масова популярна, жанрово розмаїта література, хоча таке розрізнення є досить умовним.
— Особа вчителя для молодого покоління є настільки ж важливою, як і особа літератора й дослідника мови.
— Зараз дехто з освітян звертає увагу на необхідність заохочувати школярів до читання і докладає до цього багато зусиль. Активну діяльність веде, наприклад, Оксана Проселкова, вчителька з Краматорська, яка популяризує твори українських письменників у школі, де викладає. Вона запрошує на зустрічі з дітьми письменників. Нещодавно туди приїздили Іван Андрусяк, Леся Воронина. Школі дарують книжки. Думаю, що це не поодинокий приклад такої важливої освітянської діяльності.
Є громадський рух “Не будь байдужим!”, яким керує Оксана Левкова, він багато робить для популяризації української мови і культури. Наші студенти з Києво-Могилянської академії, учасники руху, ходили до старшокласників київських шкіл і розповідали їм про сучасну українську літературу, знайомили з творами Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Марії Матіос, Сергія Жадана.
Цікаво, що школярі часом питали: “А вони що — живі?” Тобто в уявленні школярів українська література обмежувалась лише дев’ятнадцятим століттям і сільською тематикою, а про існування сучасної міської літератури вони нічого не знали.
Від телевізійних керівників українські митці на свої пропозиції чують одну відповідь: “Не формат!”
Це свідчить про дуже слабку популяризацію української культури в ЗМІ. Це робить лише державне радіо, зокрема канал “Культура”. Натомість на головних телеканалах бракує якісних культурологічних програм. Від телевізійних керівників українські митці на свої пропозиції чують одну відповідь: “Не формат!”. Можу навести хоча б такий вражаючий приклад. Український культуролог Марко Роберт Стех створив велику серію відеосюжетів про видатних діячів української культури і науки — всього понад 80 розповідей по 10 хвилин кожна, дуже цікавих, знятих на високому професійному рівні. Проте цією вже готовою і такою необхідною для поширення знань про українську культуру відеопродукцією зацікавився лише київський регіональний телеканал.
— Є цікава тенденція до крайнощів — нав’язування Галичині статусу П’ємонту за якістю патріотизму і за винятковою чистотою мовлення. Наслідування сільської, а чомусь не міської, галицької говірки свого часу було модним на телебаченні. І це ні до чого не зобов’язувало — це був просто кон’юнктурний штамп, як і звичайний радянський штамп.
— Це закономірно, тому що це та територія, де українська мова побутує повноцінно, в усіх середовищах. У Західній Україні раніше почала формуватися повноструктурна мова — якщо в підросійській частині розвиток літературної мови відбивався лише в художній літературі, а до інших сфер її не допускали, то в Західній Україні, яка була у складі Австро-Угорщини, завдяки реформам Франца Йосифа, коли було надано права так званим крайовим мовам, почали формуватися різні стилі української мови. Тут з’явились україномовні газети, українська мова була впроваджена в освіту, почала формуватися термінологія, зокрема граматична.
Людмила Підкуймуха, моя аспірантка, досліджувала мову літератури міжвоєнного Львова. Там у 30-х роках було літературне угруповання прозаїків “Дванадцятка”. Мова цих письменників відображає тогочасне львівське міське мовлення — це розвинений міський сленг, жаргони: школярський, батярський, жаргон підпільників. Що цікаво: у міжвоєнному Львові більшість населення становили поляки, але українці, при тому що були меншістю, не піддалися полонізації, а сформували повноцінне міське розмовно-побутове мовлення — усне мовлення інтелігенції, міський сленг, соціальні діалекти. Львівські діалектологи під керівництвом Наталі Хобзей уклали словник цієї львівської “ґвари” — “Лексикон львівський: поважно і на жарт”.
У радянський час було заборонено говорити, що в другій половині ХІХ — на початку ХХ століття українська літературна мова формувалася у двох варіантах — східноукраїнському і західноукраїнському. Це закономірно, адже територія України була розірвана між двома державами, це пізніше обидва варіанти були об’єднані в загальноукраїнський стандарт. Зараз частина західноукраїнської лексики повертається, актуалізується, причому не тільки в мові західноукраїнських письменників, наприклад Винничука, який багато пише про Львів і про Львів міжвоєнного періоду зокрема. Галицькі регіоналізми — ту ж “кнайпу”, “автівку”, “філіжанку”, “фотель” тощо — можна зустріти і в творах Ірен Роздобудько та інших київських письменників. Це позитивний процес, який збагачує мову, розширює її лексичний склад.
Кожна розвинена мова побутує в різних формах. Крім літературного стандарту, є живі розмовні різновиди усного мовлення. І територіальні, і соціальні діалекти — це мовне багатство, живе джерело тієї ж літературної мови. Дуже важливим є повноцінне функціонування української мови і в писемних, і в усних її формах. “Жива мова”, “живе слово” — ці вирази стосуються усного мовлення, мови, якою говорять, спілкуються у повсякденному житті. Нашій спільноті дуже важливо подолати обмеженість вживання української мови у неформальному міському спілкуванні.
Автор: Ірина Кириченко
Джерело: Дзеркало тижня
