Українську мову можна вивчати не лише в школі, університеті чи на платних курсах. Уже три роки поспіль в Україні існує унікальний волонтерський проект “Безкоштовні курси української мови”, який пропонує свою допомогу всім охочим. Його волонтери працюють у 17 містах України.

Про те, чим живе проект, розповіла його координатор Анастасія Розлуцька “Дзеркалу тижня“.

— Настю, ти досить відома людина в колі волонтерів та громадських активістів. А широкий загал знає про тебе мало. Чим ти займалася раніше, і як зародилася ідея “Безкоштовних курсів української мови”?

— Свого часу я закінчила факультет журналістики ЛНУ ім.Франка, але журналістику як професію не обрала. Натомість захистила дисертацію з політичних наук. Бурхливі історичні події, як от революції Помаранчева, Гідності, а нині ще й російсько-українська війна, спонукали бути там і тоді, де й коли, за моїм внутрішнім відчуттям, мусила бути.

Питання мови завжди залишалося для мене дуже особливим і мало світоглядний та ментальний статус. Ніколи не ставилася до російськомовних людей агресивно чи вороже. Але чітко усвідомлюю, що в Україні має творитися український простір: розвиватися культура, видаватися українською мовою література тощо. Власне, ідея курсів виникла як реакція на українофобський мовний закон Ківалова—Колесніченка. Олесь Доній, тоді народний депутат України, запропонував два проекти: Вільний університет (він одразу прижився й запрацював) та “Безкоштовні курси української мови”. З другим проектом було складніше. Ідея витала у повітрі, але її треба було деталізувати: організовувати, координувати, складати програму та концепцію. Сьогодні, так виходить, це чи не єдиний послідовно волонтерський рух загальнонаціонального масштабу, який сформувався до Майдану й існує вже три роки. Ми ніколи не платили своїм волонтерам, відтак організовують курси лише ті, хто справді зацікавлений у їх розвитку. Такі собі ідеалісти на мовному ґрунті.

— Після прийняття закону Ківалова—Колесніченка виник Всеукраїнський комітет захисту української мови — так званий “список трьохсот”. До нього входили депутати, громадські діячі, журналісти, письменники. І, здається, курси української мови були одним із його напрямів діяльності. 

— Цей “список 300” був, швидше, своєрідним маніфестом. Олесь Доній і я входили до складу комітету й запропонували на його розсуд розроблену нами концепцію курсів. Зробили все під егідою Всеукраїнського комітету захисту української мови, бо інших ресурсів, на яких можна було подати інформацію про курси, на той час не було.

— Хто викладає на ваших курсах? Як ви шукали викладачів?

— Спочатку шукала їх особисто — писала пости в соцмережах. Тепер вони знаходять нас самі. До речі, Київ став четвертим містом, у якому ми відкрили курси української мови, бо все ж спочатку були Луганськ, Херсон і Кіровоград.

Наші координатори на курсах не обмежуються проведенням занять, вони мають ще купу різних ініціатив. До прикладу, в Краматорську курси координує Оксана Муравльова — переселенка з Ясинуватої. Крім того, вона ще має розмовний клуб “Файно” і координує “Краматорськ СОС”, допомагає плести маскувальні сітки для військових. Це людина просто безмежної сили. У Костянтинівці координатор курсів — переселенка з Макіївки Наталка Шевченко. Вона теж організовує різні мистецькі вечори, конкурси для дітей і допомагає військовим. Також курси діють у Слов’янську, Дружківці, Сєвєродонецьку, Маріуполі, гуртуючи чудових людей, які виїхали з окупованих територій.

— Курси в Луганську почали працювати ще до Майдану. Чи багато охочих було тоді?

— Так, охочих не бракувало, і ми встигли сформувати кілька груп по 20 слухачів у кожній. Окрім курсів, організовували також літературно-мистецькі заходи. Наприклад, під час Майдану їздила з Сашком Лірником до Луганська, і там у нас відбулося чотири зустрічі: з методистами, які навчають дітей; з самими дітками; зі слухачами курсів; з молодими митцями — поетами й прозаїками. Серед них траплялися різні люди: хтось говорив і писав українською, хтось — російською, але всі були вмотивані, всім було цікаво. Пам’ятаю, сиділи у якомусь кафе й говорили не тільки про культуру. Ми з Сашком розповідали про Майдан, і це не викликало в людей ані обурення, ані схвалення. Вони просто знали й розуміли, що відбувається в Києві. Правда, годі було очікувати негативу від слухачів, які ходили на наші курси, але всі, хто хотів і мав здатність критично мислити, добре розумілися на подіях на Майдані.

Мені сподобався Луганськ. Там було абсолютно спокійно. Доки не вторглася Росія. З місцевими можна було говорити, навіть із тими, котрі з різних причин не сприймали Майдан. Забракло, вважаю, часу. Все відбулося надто швидко. Ну й, звісно, свою роль зіграла нерішучість нашої влади у підтримці української мови та культури. До речі, в нас і тепер, після Майдану, ні освіта, ні культура не у фаворі. Підтвердження цього — у статтях видатків держбюджету.

Знаєш, тільки тоді, коли почала їздити на Луганщину і Донеччину, зрозуміла, чого нам бракувало досі, — спілкування. Одна частина країни мало розмовляла з іншою. Я, наприклад, знала, що є місто Слов’янськ, але не уявляла, яке воно, які люди в ньому живуть, що їм болить над усе, що робить їх щасливими. Тепер знаю, які там живуть люди, які їхні настрої, чого вони хочуть і про що думають. І тепер цього порозуміння між визволеними територіями Донбасу й іншими регіонами України в десятки разів більше, ніж було раніше.

— Безкоштовні курси української мови діяли і в Севастополі. Чи були вони популярними?

— Курси в Севастополі працювали два роки. Там було дві групи по 10 осіб. Не думаю, що, зважаючи на таку кількість слухачів, їх можна назвати популярними. Але це були перші кроки. Ми тільки організовували вивчення української мови в Криму, передавали книжки. А ось у Луганську людей було набагато більше. Там і до ЗНО готували.

— Коли відкривали курси, готувалися до першого заняття, — чи боялися, що ніхто не прийде?

— Ні, бо всіх охочих ми записували заздалегідь. Пригадую, на першому занятті в Києві я плакала. У нас є традиція. Новачки розповідають, чому прийшли до нас, що їх мотивує. Отож, бабуся з Донецька хотіла читати внукам казки українською. Слухач із Києва бажав “знати українську мову і відновити історичну справедливість”.

Під час Майдану, коли була реальна загроза штурму, коли вже почалася штовханина з “Беркутом”, ми призупиняли заняття, тому що проводили їх у Будинку профспілок і в приміщенні Спілки письменників — тобто в самому центрі Києва. І ось одного разу на Майдані до мене підійшов хлопець у балаклаві й закричав: “Настю, Настю, а коли ж на зайняття?” Розумієш, я бутерброди розношу на барикади, а йому бракує курсів!

— Хто ваша аудиторія? 

— Російськомовні українці. Люди, які ідентифікують себе як українці, але так склалося, що російська мова для них превалює. Це величезний відсоток людей, і ми забрали його до себе на курси. Після Майдану запис до нас у Києві зріс приблизно вчетверо. Слухачів набирали через Facebook. Рекламний білборд Безкоштовних курсів вивісили тільки у Слов’янську та Кіровограді. У Слов’янську він з’явився одразу після визволення міста. Між іншим, в окуповані міста ми зайшли вслід за нашими військовими. Назбирали книжок, купили 100 прапорів і відкрилися у Слов’янську, Краматорську, Дружківці. Там до нас ішли чудові люди, і в них було бажання навчатися.

Ти вирішуєш для себе, що у своїй країні зі своїми співвітчизниками розмовляєш українською. І це навіть не правило, а принцип. Якщо ти прийняв для себе рішення, то дотримуєшся його.

— У мене є знайомі, які дуже люблять українську мову, хотіли б спілкуватися нею, але їм складно наважитися, бо більшість оточення розмовляє російською.

— Це, на мою думку, питання самодостатності й ментальної стійкості. Ти вирішуєш для себе, що у своїй країні зі своїми співвітчизниками розмовляєш українською. І це навіть не правило, а принцип. Якщо ти прийняв для себе рішення, то дотримуєшся його. Ось, наприклад, людина розмовляє двома мовами: російською й українською. Часто трапляються двомовні сім’ї. Це дуже важливі приватні речі, в які не можна втручатися. Я для себе визначилася, що розмовляю українською. А інша людина може розмовляти двома мовами. Я застерігаю від заяв, котрі звучать, наприклад, на всіляких форумах та в соцмережах, — мовляв, що це за недоумки, які за 20 років не спромоглися вивчити українську! Чи, мовляв, тих, хто досі не вивчив українську, можна тільки під примусом навчити. Жодного примусу! Ми через це вже проходили. Це має бути свідомий вибір — довгий шлях, який може тривати багато років. Маю прохання чи застереження для всіх, хто займається питаннями мови, — не втручатися брутально в особистісну сферу людини. Бо, по-перше, ніхто на таке не вповноважував, а по-друге — успіх сумнівний, а шкода гарантована.

“От, вони розмовляють у сім’ї російською!” — обурюється хтось. Та хай хоч китайською. Це їхні право й вибір. Ми ж говоримо про українську мову як про державну, офіційну. Помічаю, коли порушую питання мови, маніпуляцію: от ви тут розказуєте, що питання мови важливе, а як же російськомовні солдати, які захищають Україну на Сході? Хіба вони не патріоти? Так, це їхня мова. Вони завжди нею спілкувалися, і ніхто з нас не має права засуджувати їх чи докоряти. Вони захищають Батьківщину. Крапка. Чи прийде хтось із них до усвідомленого вибору мови держави Україна — це вже інше питання. Але не можна маніпулювати цими особистісними речами. Вважаю, те, як наші волонтери Безкоштовних курсів підходять до вивчення мови, дуже важливо. Вони просто задовольняють запит людини, яка прийняла рішення; навчають мови через культуру, нічого не нав’язуючи.

До речі, в Луганську, Донецьку, Криму та Кіровограді саме наші волонтери і слухачі організовували місцеві Євромайдани.

— Про право вибору. Останнім часом у нас активно дискутується ідея заборонити російський медіа-продукт, музику і навіть книжки, оскільки вони несуть загрозу. Як ти ставишся до цього?

— Російські пропагандистські продукти, які насправді є зброєю в інформаційній війні Кремля проти нас, мають бути заборонені. Що стосується тотальної заборони на все, походженням із Росії, — то в умовах інформаційної епохи це нереально. Тут, як і в будь-якій іншій сфері, слід відділяти зерно від полови. Наприклад, викривальний щодо злочинів путінського режиму звіт розслідування, проведеного Борисом Нємцовим, — це також “продукт” російського походження, але чи має він блокуватися в Україні лише на підставі цієї ознаки?

— Що то була за історія, коли вам довелося закрити курси для службовців у Кіровограді?

— У Кіровограді в нас було кілька груп слухачів. Одна з них — місцеві чиновники. Їм треба було навчитися укладати документи українською мовою. Але коли почався Майдан, вони від занять відмовилися. Сказали: “Вбачаємо загрозу у вивченні української мови”.

— Яку саме загрозу, не пояснювали?

— Ні. Ми не розпитували. Це була окрема група, ми її закрили й пішли далі. На кіровоградських курсах була викладачка Наталя Вельгун, дуже бойова жінка. Вона продовжувала викладати українську мову іншим слухачам.

— Окрім занять для слухачів, у Безкоштовних курсів є ще одна цікава ініціатива — “Книжковий форум на колесах”. Розкажи про нього.

— З допомогою людей ми зібрали дуже багато книжок. А ще в нас є така шалена координаторка курсів Катерина Мельник, яка скуповує книжки на всіх книжкових розкладках. Одного разу ми з дівчатами-волонтерами їхали в автівці ранковим Києвом і обговорювали ідею, що на Сході слід не тільки дарувати книжки, а й продавати. Ось так, буквально на колесах, народився “Книжковий форум на колесах”. Ми зв’язалися з видавництвами, вони надали нам свої книжки під реалізацію за ціною видавництв. Із тими книжками поїхали на Схід. Запросили до свого гурту письменницю Дзвінку Матіяш із її книжками “Марта з вулиці Святого Миколая”, “Роман про Батьківщину”. До речі, друге видання роману народилося саме після її першої поїздки з нами на Схід, коли Дзвінка минала всі ті блокпости. Насправді то було дуже символічно, бо в “Романі про Батьківщину” багато роздумів про дім. У передмові до другого видання роману Дзвінка гарно про це пише.

Ми об’їздили Слов’янськ, Краматорськ, Дружківку й Костянтинівку. Вважаю, дуже круто з’їздили. За три дні продали книжок на 21 тис грн. Що таке “форум на колесах”? Це коли зупиняється автобус, і ти в шаленому темпі витягуєш усі книжки. Година — на презентацію, година — на продаж книжок. Крім того, ми передавали книжки бібліотекам у районних центрах, до яких не доїхали. Думаю, якби ми свого часу возили на Схід більше українських книжок, можливо, нам би й не довелося потім возити туди “броники”.

— Ви опікуєтеся і дитбудинками у визволених містах?

— Другий рік поспіль ми проводимо традиційну акцію — на свято Миколая їздимо на Схід до військових та до вихованців дитячих будинків у визволених від окупантів містах. Привозимо багато різних подарунків — цукерки, одяг і, звичайно, книжки. Кожній дитині особисто даруємо книжку. І не просто даруємо, а даємо змогу вибрати свою, ту, котру вподобає. Дитина, що радіє книжці більше, ніж цукеркам, — таке я вперше побачила в Донбасі.

Нинішнього року я була приголомшена, коли в одному з дитбудинків нам назустріч вийшли діти в капцях на босу ногу, без шкарпеток. Ми привезли їм шкарпетки. І мене найбільше вразило, коли дитина вигукнула: “Посмотрите, нам подарили настоящие носки!” Це була зима; досі, коли згадую ту сцену, — мурашки по шкірі… А в директора в кабінеті ми побачили новий шкіряний диван. Адміністрація нам хвалилася, що, отримавши гроші на ремонт школи, насамперед відремонтували та обладнали новими меблями кабінет директора. Буває й така “любов”. До диванів. А має бути — до дітей.

— Настю, на які кошти існують курси?

— Це пожертви небайдужих людей. Ми створили громадську організацію “Український світ”, відкрили офіційний рахунок, на який і перераховуються кошти. Але всі наші викладачі працюють безкоштовно.

— Ви продаєте чашки й футболки з оригінальними написами, які заохочують вивчати і спілкуватися українською. Наприклад, “Навчи друга розмовляти українською”, “Фліртую тільки українською” тощо.

— Так, усі кошти, виручені з цих аукціонів, ми витрачаємо на допомогу військовослужбовцям або дітям із зони АТО. Благодійні внески переважно витрачаємо на поїздки в регіони або на семінари для викладачів наших курсів.

— Якою ти бачиш подальшу долю курсів?

— Доки є запит, ми не зупинятимемося. Звісно, ми б хотіли розширюватися, але поки що не маємо такої можливості. Працюватимемо в нашому родинному колі. Поки що це 32 волонтери в самому Києві, 86 — по країні. Знаєш, яке найбільше досягнення для координатора курсів? Зібратися наприкінці навчального року в тому ж волонтерському складі, що й на початку. Нам це вдається. І це надихає.

Автор: Євгенія Онищенко

Джерело: Дзеркало тижня

Фото з фейсбук-сторінки Анастасії Розлуцької