Надія Трач

У медіях та в соціальних мережах уже тиждень не вщухають мовні баталії. Спровокувало таку ситуацію внесення на розгляд Верховної Ради одразу трьох мовних законопроектів.

Як народні обранці, так і пересічні українці реагують типово.

Нардепи вже забули, який саме законопроект підписали, бо часто поставили свій автограф на двох із них. Тому здебільшого відхрещуються і відмовляються давати коментарі пресі. Пересічні ж українці миттєво стали експертами з мовної політики – у Facebook котиться хвиля мемів, жартів та душевних терзань на мовну тему. Здається, тільки зовсім ледачий не прокоментував це питання.

Водночас фахівці з мовної політики не встигають роздруковувати та опрацьовувати всі нові статті та блоги з аналізом законопроектів.

Лінгвісти фіксують у нотатниках новотвори – мовна поліція, мовний патруль, шпрехенфюрери та метафори й гіперболи – мовна битва за Україну, тест на ефективність комунікації влади та суспільства, війна за ідентичність, в’язниця за мову, розстріл за суржик, мовний інспектор у плащі Бетмена та ін.

Захисники російської вже встигли охрестити законопроекти “драконівськими” та “пещерними”.

Можна було б знизати плечима, іронічно посміхнутися та просто піти далі. Мовляв, ще тиждень погомонять і минеться. Жоден із законопроектів не ухвалять, це ігри політиків, які відволікають людей від інших проблем – на такі песимістично-скептичні думки часто можна натрапити в мережі.

Проте, можна подивитися на це інакше, під іншим кутом зору. Ми є свідками того, як у країні народжується мовний менеджмент. Основна його відмінність від мовної політики полягає в тому, що йдеться не про нав’язування певного плану дій у мовній сфері зверху, від держави, а про постійну боротьбу за владу, битву інтересів, враховування громадських ініціатив. Це результат постмайданних прагнень, який нарешті поширився і на мовну сферу.

Що таке мовний менеджмент?

Хрестоматійне визначення цього поняття передбачає “спроби певної особи чи інституції із владними повноваженнями змінити мовні практики чи переконання групи осіб; це політичний акт, який народжується з віри в те, що теперішні практики та переконання неадекватні чи небажані та потребують змін” (Bernard Spolsky, Language Management, 2011, p. 181).

Саме це зараз відбувається в Україні. Не відволікання від невдалих реформ, а спроба запровадити зміни у мовнополітичній сфері. Які, звісно, наштовхуються на шалений спротив – як системи, так і частини суспільства.

Хто може стати “мовним менеджером”?

Як зазначає Бернард Спольскі, учасниками мовного менеджменту можуть бути творці Конституції, законодавці; судді, котрі тлумачать мовні закони; урядовці, котрі визначають правила та встановлюють бюджет; урядові інституції, котрі впроваджують політику щодо статусу та застосування мов і бюрократи, які безпосередньо здійснюють та оцінюють мовну політику.

Важливими учасниками мовного менеджменту соціолінгвісти теж вважають мовних активістів. Попри те, що їм часто не вистачає владних повноважень, щоб безпосередньо запровадити зміни, вони блискуче володіють інструментами лобіювання, поширення ідеологій, переконання та залучення на свій бік.

Зрештою, повноцінним учасником мовного менеджменту може стати і пересічний громадянин – вдалий пост у Facebook в інформаційному суспільстві часом здатен переконати більше, ніж довга парламентська промова.

Для чого існує мовний менеджмент?

Його ключовими завданнями насамперед є регулювання мовних відносин у багатомовних країнах, культивування державної мови та захист прав національних меншин.

Звісно, можуть виникати й інші вимоги відповідно до потреб громадян та динаміки розвитку мовної системи – зміна орфографічної системи, правопису тощо.

Як виглядають свіжоспечені мовні закони у світлі теорії і практики мовного менеджменту?

Отже зареєстровано три законопроекти:

– “Про мови в Україні” №5556, зареєстрований 19 грудня 2016 року;

– “Про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні” №5669, зареєстрований 19 січня 2017 року;

– “Про державну мову” №5670, зареєстрований 19 січня 2017 року.

Лайфхак для ледачих – почитайте порівняльні таблиці до законопроектів, вони коротші за обсягом і вказують саме на зміни порівняно з чинним мовним законом.

Що об’єднує три законопроекти?

У всіх текстах підкреслено те, що йдеться про регулювання мови тільки у державному та публічному вжитку, проект №5670 не дарма називається “Про державну мову” – у тексті послідовно вживається саме термін державна мова, що, по-перше, повсякчас підкреслює регулювання мови передусім у державному секторі, по-друге, апелює до мови як до символу державності.

Об’єднавчим чинником є й критика закону Ківалова-Колесніченка, який нардеп Андрій Тетерук влучно назвав законом трьох, а не двох К – Кремля-Ківалова-Колесніченка.

Ще один момент, який об’єднує – автори всіх проектів стверджують, що на їх запровадження не потрібні додаткові кошти з держбюджету. Чесно кажучи, трішки лукавлять. Адже принаймні два законопроекти – №5669 та №5670 передбачають впровадження нових інституцій – Національної комісії зі стандартів державної мови, Центру української мови, Термінологічного центру української мови та Уповноваженого із захисту державної мови включно з службою мовних інспекторів (законопроект №5670) чи Уповноваженого із захисту державної мови, мов національних меншин, регіональних (міноритарних) мов (законопроект №5669). Проте, як показує світовий досвід, інвестиції в культуру, зазвичай повертаються сторицею.

Що відрізняє три мовні законопроекти?

Ключовий принцип – законопроекти №5556 та №5669 описують як регулювання вжитку державної мови, так і мов національних меншин.

Натомість законопроект №5670 регулює тільки державну мову.

Щодо прав національних меншин, то автори обіцяють невдовзі представити на розгляд парламенту окремий законопроект, який буде регулювати ці питання.

Ба більше, попри позірну схожість текстів, законопроекти відрізняються термінологією, формулюваннями та частково ідеологією. Не будемо занадто вдаватися в деталі. Адже, як відомо, у них ховається диявол.

По-перше, медійники вже розібрали їх по гвинтиках. Порівняльний аналіз можете знайти тут.

По-друге, це всього-на-всього законопроекти, які ще навіть не розглядав комітет з питань духовності та культури, не кажучи про власне обговорення на порядку денному парламенту.

Будуть вноситися зміни. Будуть пошуки консенсусів. Те, що наразі шокує чи сприймається надто гостро, матиме дещо інший вигляд у кінцевому тексті ухваленого закону.

Щодо критики, то найбільше перепало на горіхи законопроекту “Про державну мову” №5670. Саме він вводить поняття “мовна інспекція” та кримінальну відповідальність за публічне приниження української мови.

З іншого боку, він отримав найпотужнішу підтримку громадськості. Понад 60 громадських організацій із різних регіонів України, переважно мовно-культурного спрямування, долучилися до громадської коаліції “Україні – закон про державну мову”.

У заяві цього об’єднання, зокрема, сказано: “…Москва упродовж століть здійснювала цілеспрямовану політику знищення української мови. Русифікація, спрямована на розмивання української ідентичності, послаблення і роз’єднання нації, на жаль, тривала і після проголошення 1991 року державної незалежності. Меншовартість і брак політичної волі призвели до нездатності української держави забезпечити, як того вимагає стаття 10 Конституції України, “всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України… Час нарешті зупинити русифікацію і прийняти сучасне мовне законодавство, що відповідає Конституції та викликам, що стоять перед Україною”.

З повним текстом заяви та списком організацій, котрі підтримують законопроект №5670, можна ознайомитися тут.

Ба більше, законопроект “Про державну мову” підтримують і в наукових колах.

Так, Лариса Масенко стверджує:

“Попередній аналіз цих законопроектів свідчить, що мали рацію ті фахівці з мовного планування, які вважають, що Верховна Рада має ухвалити два різних закони – один про державну мову, а другий – про мови національних меншин. Цій вимозі відповідає професійно розроблений законопроект “Про державну мову” (№5670)”.

Такої ж думки дотримується Тарас Марусик, апелюючи до європейського досвіду:

“Крім того, підхід, коли в одному проекті йдеться і про державну, і про інші мови, є хибним. Це стосується і законопроекту “Про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні” № 5669 від 19.01.2017.

Поняття “державна мова”, “мови національних меншин”, визначені Конституцією України, мають різну природу: державна мова є невід’ємним атрибутом конституційного ладу держави, в той час як використання мов національних меншин є одним із елементів забезпечення прав національних меншин.

Використання термінів “мови”, “мовна політика” було штучно нав’язане для того, щоб послабити захист державної мови. Мабуть, невипадково, у більшості європейських країн застосовано такий підхід“.

То ж у чому секрет успіху законопроекту №5670?

По-перше, до його написання долучилися найрізноманітніші “мовні менеджери” – професійні юристи, мовознавці, партійні та громадські діячі та мовні активісти.

Платформою для такої плідної взаємодії стала робоча група при міністерстві культури за головування Володимира Василенка.

По-друге, його творці не відмовчуються і не відмахуються руками, як переважно у випадку перших двох законопроектів, а роз’яснюють, надають розлогі коментарі, тлумачать, виправляють перекручене в ЗМІ.

Тобто поводять себе як грамотні мовні менеджери, успішно складаючи тест на комунікацію між владою та громадськістю.

Навіть переклали його зі складної мови юридичних термінів простими тезами “для чайників“.

У випадку двох попередніх проектів №5556 та №5669 такої стратегії не спостерігаю. Мовляв, навіщо простим смертним розуміти, в чому суть наших законопроектів. Ми ухвалимо, а тоді уже розбирайтеся.

Тож сподіваймося, що громадський законопроект №5670 буде взятий за основу. І з певними доопрацюваннями і змінами відповідно до конструктивної критики громадськості врешті-решт стане законом.

Принаймні обізнаність у теорії і практиці мовного менеджменту його творці уже довели – прозоро комунікуючи з публікою, враховуючи конструктивну критику й показуючи готовність до дій та до змін.

Автор: Надія Трач, кандидатка філологічних наук, докторантка Ґіссенського університету імені Юстуса Лібіха (Німеччина)

Джерело: Українська правда. Життя