В. Марковський, Р. Демків

Відродження української нації, її боротьба за державну незалежність у ХІХ–ХХ ст. пов’язані з боротьбою за підвищення правового статусу української мови. У цей історичний період важливим завданням для національної політичної еліти та всього українського суспільства було забезпечення права на навчання рідною мовою.

У сучасних умовах державотворення, підтримуючи ідею статусу єдиної державної мови, українська держава та суспільство усвідомлює необхідність забезпечення мовних прав представників національних меншин.

Правовою основою для цього є положення частини п’ятої статті 53 Конституції України, де вказано, що «Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства» [1].

Сьогодні це положення Основного Закону реалізовується на підставі статті 20 Закону України «Про засади державної мовної політики» від 03.07.2012 (далі – Закон про мовну політику) [2].

Водночас в українському суспільстві, і в науковій спільноті зокрема,  постійно обговорюється необхідність оновлення мовного законодавства через те, що Закон про мовну політику неодноразово зазнавав обґрунтованої критики у середовищі і юристів, так і інших науковців щодо його неконституційності*. Відтак із втратою чинності цього законодавчого акта, сфера мовних відносин в Україні буде регулюватися вже іншим законом. Очевидно, одним з тих проектів законів, що зареєстровані у Верховній Раді України, а їх станом на 01.06.2017 є три [3, 4, 5].

Тому пропонуємо розглянути один із проектів законів, зареєстрованих у Верховній Раді України, у частині забезпечення права національних меншин на освіту рідною мовою, що є першим за датою реєстрації: Проект Закону «Про мови в Україні» від 19.12.2016 (далі – Законопроект) [3].

Така постановка проблеми зумовлена ще й тим, що до сьогодні невирішеним і дискусійним є питання, в якому ж обсязі має застосовуватися мова національної меншини у навчальному-виховному (освітньому) процесі навчальних закладів в Україні. Із цим питанням пов’язана інша проблема: в якому ж обсязі має застосовуватися державна мова у навчальних закладах, що провадять навчально-виховний (освітній) процес мовою національної меншини (корінного народу)*. Відтак важливо з’ясувати як пропонується вирішувати це питання у вказаних законопроектах.

Перед тим як розпочати аналіз вказаного Законопроекту, пропонуємо визначитися з деякими поняттями. Наприклад, поняття, використані у формулюванні частини п’ятої статті 53 Конституції України – «навчання рідною мовою» і «вивчення рідної мови» – належать до обсягу прав національних меншин на освіту рідною мовою. Але очевидно, що поняття «навчання рідною мовою» і «вивчення рідної мови» не тотожні. Поняття «навчання рідною мовою» фактично означає провадження навчально-виховного (освітнього – у ВНЗ) процесу мовою національної меншини чи корінного народу, тобто польськомовна, російськомовна чи караїмськомовна школа (кафедра, факультет, інститут)**. Також це означає, що основний обсяг навчально-методичного, дидактичного матеріалу різних навчальних дисциплін у такій школі  (кафедрі, факультеті, інституті) розроблено мовою національної меншини чи корінного народу. Поняття «вивчення рідної мови» є дещо вужчим у контексті прав національних меншин на освіту рідною мовою, а ніж «право на навчання рідною мовою».

Вказане було певною мірою враховано і під час розроблення аналізованого нами Законопроекту. Його розробники пропонують здійснювати правове регулювання застосування державної мови, мов національних меншин і корінних народів у сфері освіти, за допомогою  положень, що містяться у розділі VI «Мова у сфері освіти в Україні» у межах однієї статті 16 «Мова у сфері освіти в Україні», що складається з 7-ми частин [3]. Положення частин першої і другої статті 16 урегульовують питання застосування державної мови в навчально-виховному (освітньому) процесі та її обов’язкове вивчення у закладах усіх освітніх рівнів.

Частина третя статті 16 Законопроекту має такий зміст: «Громадянам України, які належать до корінних народів або національних меншин України, гарантується право на вивчення відповідних мов (мови) корінних народів або національних меншин у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства». Ця стаття є дуже схожою за змістом до частини п’ятої статті 53 Конституції України з тією різницею, що у змісті частини третьої Законопроекту немає поняття «навчання рідною мовою», а йдеться лише про вивчення мов національних меншини чи корінних народів [3].

Конституційне право на навчання рідною мовою національних меншин чи корінних народів трактується частиною четвертою статті 16 Законопроекту. Тобто розробники закону вирішили розмежувати поняття «навчання рідною мовою» і «вивчення рідної мови» в окремих частинах статті 16 Законопроекту.

Однак спершу проаналізуймо положення частини третьої статті 16 Законопроекту. Його зміст  безпосередньо стосується права національних меншин і корінних народів на вивчення їхньої рідної мови у дошкільних закладах, школі та ВНЗ або через національні культурні товариства на території всієї держави.

Тобто, зважаючи на текст Законопроекту, ні кількісні показники, ні територія проживання національної меншини чи корінного народу, не можуть завадити праву громадянина України, який належить до національної меншини чи корінного народу, вивчати рідну мову свого народу. Відповідно до Законопроекту та положення Конституції України (ч. 5 ст. 53), держава бере на себе зобов’язання таке право забезпечити.

Очевидно, що йдеться про гарантоване право представників національних меншин чи корінного народу вивчати рідну мову, навіть якщо така особа (наприклад, дитина в класі) є одна. У такому разі, на нашу думку, юридичною підставою для вивчення особою мови національної меншини чи корінного народу має бути заява такої особи (осіб) про забезпечення гарантованого законом права. Отже, правове значення тут матиме лише бажання, вимога (заява особи, осіб) вивчати рідну мову в тому чи іншому навчальному (державному чи комунальному) закладі. Однак такі деталі в Законопроекті упущені, що є його суттєвим недоліком.

Єдиною умовою забезпечення такого права державою є можливість (здатність) навчального закладу (школи чи ВНЗ) певної територіальної громади забезпечити вивчення мови національної меншини чи корінного народу. Тут, власне, і можуть виникнути проблеми з педагогічними (науково-педагогічними) кадрами для реалізації гарантованого Конституцією права. Приміром, це може бути проблема викладачів (вчителів), які б змогли навчати мови караїмів або кримських татар, тобто, наших співвітчизників, які переїхали до Львова через окупацію Росією Кримського півострову.

Окремо потрібно зауважити на положення, сформульовані у частині четвертій статті 16 Законопроекту, метою яких є врегулювання питання про застосування мов національних меншин і корінних народів в освітньому і навчально-виховному процесі на певній території або, як вказано в законопроекті, «У межах Автономної Республіки Крим або в межах сіл, селищ, міст, що визначені законами України місцями поширення корінних народів або національних меншин» [3]. У вказаному формулюванні, як і в частині п’ятій статті 4 Законопроекту, прямо вказано, що територіальні межі застосування мов національних меншин і корінних народів визначаються законами України. Саме так це й передбачено пунктом 4-м частини першої статті 92 Конституції України [1]. Нагадаємо, що Закон про мовну політику (положення пункту 2-го частини третьої статті 7) всупереч статті 92 Конституції України, дозволяв органам місцевого самоврядування самостійно «за рішенням місцевої ради» визначати територію, на якій можна застосувати мову національної меншини чи регіональної мови у різних сферах публічних відносин, зокрема, й у сфері освіти [2]. Отже, Законопроект № 5556 є більш досконалим аніж чинний Закон про мовну політику, але тільки в тому сенсі, що він не суперечить Конституції України.

Однак невирішеним у статті 16 Законопроекту залишається основне питання – як і в якому обсязі поряд із державною мовою в освітньому і навчально-виховному процесі буде вживатися мова національної меншини чи корінного народу. Це питання набуває ще більшої невизначеності з огляду на останнє речення частини четвертої статті 16 Законопроекту де вказано, що «У старших класах навчальний процес здійснюється українською мовою».

Як вбачається, вказане положення суперечить попередньому, оскільки частина четверта вже гарантує національним меншинам та корінним народам право на вживання їхньої мови у навчально-виховному (освітньому) процесі поряд з державною. Тобто Законопроект, що ставить за мету, з огляду на його назву і преамбулу, визначити права національних меншин у сфері мовних відносин, свого завдання виконати не зможе (про корінні народи в преамбулі просто забули:).

На нашу думку, занадто невизначеним залишається положення частини п’ятої статті 16 Законопроекту, в якому його розробники спробували вирішити це питання аби збалансувати обсяг застосування державної та мов національних меншин (корінних народів) у навчально-виховному (освітньому) процесі: «Використання мов (мови) корінних народів або національних меншин України в освітньому процесі у навчальних закладах усіх рівнів освіти не повинно зменшувати кількість освітніх послуг, що згідно з освітніми програмами надаються українською мовою». Яка ж тоді мета вказаного Законопроекту, якщо невирішеними залишаються стільки проблем? Питання радше риторичне. Очевидно, що вказане створює внутрішні суперечності у цьому Законопроекті, генеруючи правову невизначеність, що суперечать конституційному принципу верховенства права.

Здійснюючи порівняльний аналіз формулювань положення частини третьої і четвертої статті 16 Законопроекту, виявляється його значна схожість із формулюванням статті 6 Закону України «Про національні меншини», де міститься аналогічне положення, а саме: «Держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства …» [7]. То ж навряд чи положення частин третьої і четвертої статті 16 Законопроекту у такому формулюванні можна вважати новелою у сфері реалізації прав національних меншин і корінних народів. Якщо ж порівняти формулювання положень про мову освіти національних меншин, що міститься в Конституції, то єдина різниця полягає в тому, що окрім національних меншин, як це є в частині п’ятій статті 53 Конституції України, у Законопроекті цілком обґрунтовано вказуються корінні народи.

Проте й тут існує проблема, що стосується визначення корінних народів України, оскільки станом на травень 2017 року такий статус має лише кримсько-татарський народ [8]. Тобто прийняття Законопроекту має передбачати прийняття й іншого законодавчого акта, який би визначав перелік корінних народів України. Але про це не згадано в законопроекті «Про мови в Україні», що, важаємо, теж є недоліком Законопроекту.

Розробники Законопроекту також припустилися низки помилок у розумінні (чи пак нерозумінні) деяких термінів, що використовуються у його формулюваннях статті 16. Помилковим є використання в тексті статті 16 Законопроекту терміну «освітній процес» щодо мови освіти у закладах дошкільної та середньої освіти. У цьому разі має використовуватися термін «навчально-виховний процес» як це встановлено Законом України «Про освіту». Термін «освітній процес» потрібно використовувати тоді, коли йдеться про вищі навчальні заклади. Тому не зовсім зрозуміло, що мали на увазі розробники Законопроекту. Йдеться про право національних меншин на навчання рідною мовою у ВНЗ України, чи все ж у частині четвертій статті 16 Законопроекту помилково використано термін «освітній процес» і право навчання рідною мовою національних меншин і корінних народів є обмежене тільки школою і дошкільними закладами? З тексту Законопроекту це не зрозуміло. Відтак відправляємо Законопроект на доопрацювання і знову гаємо час.

Вважаємо, що метою прийняття законодавчого акта у сфері мовних відносин має бути реалізація конституційних норм, а не дублювання положень Конституції України або інших законів, як це зроблено в проаналізованому Законопроекті. Останній фактично не вносить нічого нового ні у правове регулювання мовних відносин у сфері освіти, ні в забезпечення права національних меншин і корінних народів на освіту рідною мовою.

На нашу думку, оптимальним є варіант, коли для вирішення проблем, пов’язаних із правовим статусом мов національних меншин, має бути прийнятий окремий (спеціальний) закон, що визначав би правовий статус державної мови. Наприклад, як це зроблено у Проекті Закону «Про державну мову» № 5670 від 19.01.2017. І лише тоді, відштовхуючись від такого закону про державну мову, можна було б розробляти і приймати закон про функціонування мов національних меншин в Україні, а не змішувати дві глобальні проблеми у сфері мовних відносин в одному правовому акті. Наслідок цього бачимо на прикладі проаналізованого нами такого недосконалого, повного суперечностей Законопроекту.

 Автори:

Марковський В. Я., доцент кафедри теорії та історії держави і права, конституційного та міжнародного права ЛьвДУВС (0974509100)

Демків Р.Я., доцент кафедри цивільного права та процесу факультету №2 Інституту з підготовки фахівців для підрозділів Національної поліції ЛьвДУВС, к.ю.н. (0677943690).

Первісний варіант надруковано у матеріалах Шостої Всеукраїнської науково-теоретичної Інтернет-конференції (Львів, 30.05.2017)/ «Місцева влада й самоврядування в Україні та державах світу: історія і сучасність (аспекти права). На вшанування пам’яті проф. Юрія Панейка». – Вип. 6 /Терлюк І.Я. (укладач) / ІНПП НУ «Львівська політехніка». – Львів: Ліга-Прес, 2017. – 162 с. – С. 117 – 123

Список використаних джерел:

1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
2. Про засади державної мовної політики: Закон України від07.2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/ 5029-17
3. Про мови в Україні: Проект Закону України № 5556 від 19.12.2016 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=60750
4. Про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні: Проект Закону України № 5669 від 19.01.2017 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=60952
5. Про державну мову: Проект Закону України № 5670 від 19.01.2017 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=60953
6. МарковськийВ. Я. Прогалини у правовому регулюванні мовної інтеграції іммігрантів в Україні / В. Я. Марковський // Науковий вісник ЛьвДУВС. Серія юридична. – 2016. – № 3. – С. 21 – 31.
7. Про національні меншини в Україні: Закон України від06.1992 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2494-12
8. Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави: Постанова Верховної Ради України від 20.03.2014№ 1140-VII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1140-18

* Розробка і прийняття нового мовного закону обумовлена необхідністю підвищити правовий статус української мови як державної. Такий закон має забезпечити дієвий правовий механізм реалізації статусу державної мови.

* Про актуальність цього питання ми вже згадували у статті «Прогалини у правовому регулюванні мовної інтеграції іммігрантів в Україні» [6].

** Саме караїмська мова належить до тих мов, на які спрямована Європейська Хартія регіональних мов або мов меншин, оскільки ця мова перебуває на межі зникнення.