Тарас Марусик, Радіо Свобода
На початку зазначу, що мій приклад не зовсім типовий, але й не рідкісний. У Києві я мешкаю вже практично півжиття – 31 рік. Завдяки вихованню вдома і, звичайно, переважно українськомовному середовищу першої половини мого життя в Яремчі, Дрогобичі і на Закарпатті до Києва приїхав сформованим і переконаним.
Це була осінь 1986 року. На початках напружувався, бо постійно чекав агресивної реакції на мою українську. Це був не комплекс, з огляду на те, що я завжди намагався розмовляти літературною мовою (дався взнаки своєрідний пуризм мого батька, який не втомлювався всіх виправляти, а хто не погоджувався, розгортав словника і показував).
Але був досвід двох моїх «підвищень кваліфікації» на Донеччині у Горлівці як вчителя спеціалізованої французької школи в 1977 і 1981 роках. Звичайно, я там також всюди розмовляв українською. І були випадки, коли представники, за явними ознаками, робітничого класу, іноді напідпитку, приклеювали відомі ярлики. Але найбільше мені запам’яталася п’ятикласниця, в якої я запитав дорогу, і вона, роблячи паузи, щоб добрати слова, відповіла мені українською.
Відчуття психологічної напруги пройшло досить швидко. За моїми спостереженнями, наприкінці 80-х років минулого століття відсотків 70 моїх випадкових чи невипадкових співрозмовників переходили зі мною на українську.
Русифікація в Яремчанській СШ
Досвід мого мовного прямостояння розпочався, як би це парадоксально не звучало, в Яремчі в 1969 році. Все почалося на уроці фізкультури у 8-му класі. Вчитель Зайчук, родом із Луганська, уроки і позашкільні заняття проводив російською. Так повелося. Але одного вересневого дня під час переклички він раптом почав змушувати розраховуватися по-російськи. Стояли ми не за абеткою, а за зростом. Отже, починається перекличка: Авєрін – пєрвий, Марусик – другий, далі – трєтій, чєтвйортий, мій друг і сусід Степан Шпортюк – п’ятий. «Атставіть» – крикнув Зайчук. І це «атставіть» тривало цілий урок – розраховувалися по порядку та бігали по колу в спортзалі. Причому Степан почав вже замість «п’ятий» вживати діалектну форму «п’єтий».
Ну, а далі нам зі Степаном присвятили збори за участі завуча, класного керівника і нас зробили «націоналістами». А ще далі – впродовж трьох чвертей нас двох на цілий клас не атестовували, причому спорту ми зовсім не цуралися, були чемпіонами школи, розрядниками.
Чемпіони школи з футболу. Степан Шпортюк і Тарас Марусик стоять (третій зліва і четвертий зліва, відповідно)
Навесні 1970 року, після третьої чверті відбулися збори педколективу і, несподівано для нас, Зайчука звільнили.
Але восени 1970 року, у 9-му класі, з’явився новий предмет «Цивільна оборона», який читав друг Зайчука, біолог Філенко (родом десь із центральної України). До того свої уроки він проводив українською, а тут – російською. Починається урок. «Устройство ядєрной бомби» І далі пальцем веде вниз по журналу, робить невелику паузу: «Марусик». Встаю, починаю відповідати – звичайно, українською. Ще не встигаю закінчити речення, як він: «Садісь!». Далі знову веде пальцем по журналу вниз, знаходить зрозуміло кого: «Шпортюк». Починає Степан відповідати, те саме: «Садісь!». І так тривало три чверті, і ми знову вдвох не були атестовані.
Мої переживання проілюструю таким прикладом. У березні 1971 року в складі збірної Івано-франківської області я брав участь у Республіканській олімпіаді з географії у Львові. З собою я взяв свіжо виданий у Києві підручник «Цивільна оборона» українською мовою, щоб (який абсурд!) на олімпіаді з географії знаходити вільну хвилину і готуватися до якогось екстерну з цієї осоружної цивільної оборони. До того ж, будучи «круглим» відмінником, ішов на медаль (яку в кінцевому підсумку заблокували – але це окрема тема).
Але знову спрацював той самий сценарій. Відбулися збори вчителів, Філенка звільнили. Велику роль у цьому зіграли вчителі української мови і літератури та фізики…
Київський досвід
Отже, зі школи я випускався «закончєнним націоналістом». У перший день мого переїзду до Києва я пішов на футбольний матч на тоді між київським і московським «Динамо». То був, здається, бій за чемпіонство в колишній імперії. І тут я чую за спиною скандування: «Бєй москалєй!». Це мене вразило: навіть я, «закончєнний націоналіст», не міг такого собі дозволити.
А ще мене вразила розповідь мого нового приятеля, з яким досі товаришую, киянина в третьому поколінні, з родини науковців, сьогодні доцента, кандидата наук. Одного разу він каже мені: «Ти знаєш, Тарасе, я вирішив поза домом перейти на українську. Їжджу по Києву другий рік, і ніхто не розмовляє по-українськи». А я його й запитую (як той, хто займався методикою викладання і вивчення іноземних мов): «А Ти чекав, що хтось до Тебе заговорить, чи Ти сам починав розмову?» – «Ну, звичайно, чекав». От я йому й пояснив, що таке психологічний бар’єр. Такі психологічні перешкоди відчувало більшість корінних киян, коли вирішувало розірвати російськомовні пута.
«Мовомарафон»: «Переходь на українську – стань незалежним!»
У мене такого психологічного бар’єру не було. Тому, коли я почав перетинатися з галичанами, зокрема, зі львів’янами, мене шокувала їхня мовна гнучкість, коли з українськомовними вони спілкувалися українською, а з російськомовними – по-російськи.
Якось запитав одну львів’янку з Товариства львів’ян у Києві, чому вона переходить з мови на мову. Вона сказала, що, мовляв, вони не дуже розуміють і так легше комунікувати. Це вже був не СРСР, а незалежна Україна.
На жаль, такий підхід поширений досі. Ще один мій знайомий-киянин розповів, як цього року один завідувач кафедри з мого рідного дрогобицького вишу, доцент, кандидат наук на відпочинку в Туреччині з російськомовними розмовляв російською. «Чому Ви це робите? – запитав мій знайомий. А той і каже: «Вони ж не розуміють. І взагалі, не треба конфліктувати».
Цікавим був мовний досвід моїх синів, народжених у Києві, але природно українськомовних. У старшого сина в класі, у гімназії імені Тараса Шевченка, не було, крім нього, жодного українськомовного в школі. Навіть дочка одного відомого політика родом зі Львова, його однокласниця, у школі розмовляла російською. Взаємна психологічна неприязнь на мовному ґрунті привела навіть до фізичного протистояння.
Індивідуальний мовний спротив проти порушення мого невідчужуваного права на рідномовну публічну атмосферу привів мене спочатку до створення першої в електронних медія мовної передачі «А мова – як море!» на Радіо Свобода, яка проіснувала майже два роки, поки тодішнє керівництво радіо не скасувало її, а відтак – до занурення в громадську діяльність як на чолі громадської організації при «Меморіалі» імені Василя Стуса і в складі різних ініціатив, серед іншого – в Координаційній раді при Міністерстві культури, опрацюванні законопроекту «Про державну мову».
Чому?
Російська в устах галичанина, львів’янина разить сильніше, ніж російська в устах киянина. Чому? Бо існує міф чи стереотип про Український П’ємонт, історичну місію Галичини, ширше – Західної України і мовну стійкість та опірність західняка. Треба сказати, що часто такий міф/стереотип має під собою ґрунт. Що точно не є міфом – це справді масове українськомовне середовище Західної України, яке здатне українізувати чужинецький елемент. Західна Україна повинна показувати приклад не лише в себе дома, але й за своїми межами на українських просторах.
Це поки що не під силу іншим територіям. Звичайно, процес рухається, але рухається вкрай повільно – через байдужість держави або недостатнє розуміння органами державної влади ролі мови як цементу суспільства; через панування олігархічних медіа, яким ця тема нецікава; через розслабленість західноукраїнської суспільності – мовляв, мова в нас панує, а як у Києві чи деінде більшості зручніше розмовляти російською, нічого страшного в цьому немає; через відсутність практики вести на різних рівнях профілактику мовного відступництва як відступництва від своєї нації і від самого себе.
Плакат учасників пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року
Свого часу мовознавець Орест Ткаченко зазначив: «Якщо більшість неповних титульних націй Центральної Європи пройшли розвиток «мовна свідомість – національна свідомість – державна свідомість», то на сучасних східноукраїнських землях цей розвиток може відбутись у зворотному напрямі: «державна свідомість – національна свідомість – мовна свідомість».
Хочеться на це сподіватися. Але з огляду на те, що у врегулюванні мовного законодавства ми лише на початку шляху, такий непростий, яким є мій досвід мовного прямостояння в Києві, ще буде досить довго актуальним.
Автор: Тарас Марусик, заступник голови Координаційної ради з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя при Міністерстві культури України
Джерело: Радіо Свобода
