Лариса Масенко
У нашому суспільстві по-різному ставляться до поширеного в Україні явища білінгвізму – паралельного або одночасного вживання у багатьох сферах комунікації української і російської мов. Лінгвісти і лінгвокультурологи, які фахово вивчають проблеми масового білінгвізму, вважають, що конкуренція двох мов у тому вигляді, в якому вона побутує в Україні, загрожує самому існуванню української мови.
Промовистою є, зокрема, назва одного з інтерв’ю Юрія Шевчука, професора Колумбійського університету, – «Двомовність для України – це поцілунок смерті».
Водночас в колах науковців і публічних інтелектуалів є чимало опонентів такого трактування мовної ситуації країни. Досить популярною є думка про недоцільність обговорення мовних проблем, які вносять розкол у суспільство, про значно більшу значущість розв’язання економічних та соціальних завдань.
Мовне порозуміння на Майдані
Толерантному ставленню до двомовної ситуації країни сприяли й події, які відбулись на київському Майдані в 2013–2014 роках, що в них активну участь брали не лише україномовні, а й російськомовні громадяни.
Кілька книжок спогадів, записаних від учасників Революції гідності і опублікованих видавництвом «Дух і Літера», містять і україномовні, і російськомовні тексти. У передмові до видання «Майдан. Свідчення. Київ, 2013-2014 роки» один із його редакторів Леонід Фінберг пише: «Майдан розмовляв і українською, і російською, і це була двомовність порозуміння, а не розбрату».
Ця обставина вплинула, очевидно, й на ставлення Петра Порошенка до поширення в Україні двох мов. У перші роки президентства в його риториці постійно фігурувала тема «російськомовних патріотів», а вся країна була прикрашена двомовним гаслом «Єдина країна. Единая страна».
Імовірно, бажанням зберегти порозуміння з російськомовними громадянами, виявлене під час Революції гідності, була продиктована ініційована групою львів’ян акція мовної солідарності з мешканцями Сходу й Півдня. Згідно з акцією, проведеною 26 лютого 2014 року, львів’яни мали один день розмовляти російською, а донеччани – українською.
На заклик львів’ян відгукнулись поодинокі групи в Донецьку та деяких інших зросійщених містах, проте масового характеру акція не набула. Спроба перенесення на всеукраїнський простір моделі мовного порозуміння Майдану виявилась провальною.
Свідчення учасників Революції гідності
Цікаво було б, до речі, детальніше вивчити й питання про те, наскільки відповідала цілям революції мотивація участі в ній російськомовних громадян. Навіть попереднє ознайомлення з великим масивом спогадів учасників Майдану дає можливість побачити суттєві розбіжності у сприйнятті національних цінностей серед представників тих, кого прийнято називати «російськомовними патріотами України».
На підтвердження наведемо два приклади. Ось опубліковане у згаданому вище виданні свідчення киянки Ольги Стрельцової (47 років, медичний працівник):
«Вы знаете, я очень люблю свою страну. То, что «Украина понад усе!», – для меня это действительно было «понад усе». Моя дочь после 2004 года начала говорить на украинском языке. Ей проще – она на украинском в школе училась, а у нас-то в советское время украинских школ почти не было, нас учили на этом языке (на русском) разговаривать. И ты понимаешь, что когда тебе нужно быстро говорить, то легче на нем, а когда есть время подумать, то мне очень нравится на украинском розмовляти, все добре, гарно. Мотивация, конечно, была одна – чтобы этот бардак прекратился!».
А ось як пояснює, що привело його на Майдан, інший учасник революції, свідчення якого зафіксовані в збірнику Олександра Стражного «Майдан: свідчення – події – менталітет», опублікованому в тому ж видавництві.
Валентин К. (38 років, Київ): «Я никогда не был «прихильником» каких-то внешних атрибутов национальности, патриотизма. Я никогда не пел гимн, никогда не кричал «Героям Слава!». Все это я считал бандеровскими речовками. Поэтому тогда мне было некомфортно. Тем более, что я хлопец с Донбасса. Для меня все это было дико. Однако я был среди митингующих. Меня возмущало поведение власти. Надоело терпеть».
Отже, бачимо, що Ольгу беззастережно можна віднести до російськомовних патріотів України. Вийти на Майдан, попри всі небезпеки такого кроку, її спонукала любов до своєї країни і відповідальність за її майбутнє. Характерно, що, попри свою вимушену російськомовність, вона схвалює перехід дочки на спілкування українською.
Натомість щодо мотивації другого учасника революції постає питання, за що він стояв на Майдані. Він приєднався до протесту проти диктатури Януковича, бо терпіти її справді було ганьбою. Але чи солідаризувався він із Майданом у захисті Української держави, якщо національні символи не мали для нього жодного сенсу, а гасло «Слава Україні! Героям слава!» він зневажав як «бандерівську речовку»? І якою він бачить майбутню країну – Україною чи другою Росією, лише демократичнішою за прототип?
Що забезпечить цілісність Української держави?
Такі свідчення доводять слушність думки, висловленої Анатолієм Стреляним: доля української демократії і доля українства – це речі, що далеко не в усьому збігаються.
Цілісність Української держави забезпечить не толерування двомовного стану країни, що є найтяжчою спадщиною радянської доби, а наполегливі зусилля, спрямовані на підтримку й розширення україномовних практик, які створять альтернативу домінуванню російської мови у великих містах. Зразком тут може бути не символічний «обмін мовами» між Заходом і Сходом, а діяльність таких львівських громадських організацій, як «И так поймут», активіста Святослава Літинського, що веде тривалу боротьбу, включно із судовими позовами до іноземних кампаній, за маркування товарів та обслуговування у торгових мережах державною мовою.
Цілісність Української держави забезпечить не толерування двомовного стану країни, що є найтяжчою спадщиною радянської доби, а наполегливі зусилля, спрямовані на підтримку й розширення україномовних практик, які створять альтернативу домінуванню російської мови у великих містах.
Святославу Літинському та іншим громадським активістам доводиться витрачати свій час і зусилля на те, що давно вже мала б зробити держава.
Нещодавно журналісти каналу «1+1» зняли сюжет, що продемонстрував, як працівники низки магазинів і кав’ярень, розташованих у самому центрі столиці, дозволяють собі ігнорувати державну мову, відмовляючись переходити на неї навіть на вимогу клієнтів.
Варто навести в цьому зв’язку досвід мовної політики Латвії, де в таких випадках мовна інспекція має право забрати ліцензію у власника закладу. І такі законодавчі норми захисту державної мови діють у всіх публічних сферах. Відомо, наприклад, що мер Риги Ніл Ушаков, якого обрала російськомовна більшість латвійської столиці, був оштрафований за спілкування із школярами російською мовою.
Це недемократично? Звісно, що так. Але зупинити русифікацію, яка є очевидною загрозою державній незалежності, можна лише шляхом впровадження мовного закону, обов’язкового для виконання.
Треба зауважити, що останні промови президента Петра Порошенка, зокрема й на святі Дня Незалежності, свідчать, що президент змінив своє ставлення до проблем українсько-російської двомовності і нині обстоює потребу захисту української мови як основи державності. Хочеться вірити, що це є правдивим переконанням президента, а не даниною передвиборчій риториці.
Автор: Лариса Масенко, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»
Джерело: Радіо Свобода
