Тарас Марусик для Радіо Свобода

Конституція України вже чверть століття стоїть «на сторожі» державної мови. І хоча цю дату нинішня верховна влада України відзначила тускло, для годиться, все ж їй можна подякувати за одне: цього дня не було наскоків на українську мову. Припускаю, що всю увагу президента і парламентської більшості заполонила «невідкладна» проблема великого герба України…

Серед найчутливіших статей проєкту Конституції 1996 року були статті про символіку, статус Криму і мов. Зокрема, статтю 10, мовну, голова парламенту Олександр Мороз ставив 17 разів на голосування. Не виключено, що мову і символіку кулуарно обміняли на автономний статус Криму.

З ухваленням Основного закону закінчився один з етапів на довгому шляху унормування мовної ситуації в Україні, що триває досі. Очевидно, що Конституція 1996 року стала одним із ключових мовних актів, які змінили і змінюють нашу державу.

Те, що переслідувана Москвою українська мова є надзвичайно важливою для суспільства, засвідчили перші такі акти, проголосовані ще за існування маріонеткової держави УРСР. Під тиском різних факторів, які збіглися в часі – вулиці, перебудовчих процесів у Москві, справжніх змагальних виборів до останнього совєтського парламенту і першої демократичної Верховної Ради України – офіційний маріонетковий Київ ухвалив зміни до «Конституції Української РСР».

27 жовтня 1989 року було змінено редакцію конституційної статті 73: «Державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя». А 28 жовтня було ухвалено закон «Про мови в Українській РСР», стаття 2 якого «Державна мова Української РСР» проголошувала українську мову державною.

Мовні акти Конституційного суду України

З огляду на численні наскоки політиків, які належали до різних політичних сил, Конституційному судові України довелося вже чотири рази тлумачити статтю 10. П’ятою мовною ухвалою, яка більше ґрунтувалася не на статті 10, а на порушеннях Регламенту Верховної Ради, стало резонансне Рішення від 28 лютого 2018 року, яким скасували закон «Про засади державної мовної політики» (так званий «мовний закон Ківалова-Колесніченка»).

Перший (і головний) акт КСУ – Рішення від 14 грудня 1999 року, в якому сказано, що статус української мови як державної є складовою конституційного ладу держави нарівні з її іншими державними символами. Цей статус «повністю відповідає державотворчій ролі української нації.., яка історично проживає на території України, складає абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі». Що це означає? Те, що статус інших мов – національних меншин чи іноземних – не має такого самого правового статусу.

В окремій думці стосовно Рішення від 28.02.2018 року суддя КСУ Володимир Мойсик зазначив, що Венеційська комісія в своєму висновку від 19 грудня 2011 року застерегла законодавця від спроб розширити сферу використання російської мови в країні і підкреслила, що ставити російську мову на однаковому рівні з українською небезпечно. Це зменшуватиме інтегративні сили української мови і поставить під загрозу роль, яку має відігравати єдина державна мова.

Нагадаю ще одне Рішення від 20 грудня 2007 року, яке знову стало дуже актуальним у світлі спроб депутатів від партії «Слуга народу» відтермінувати обов’язкове дублювання українською мовою російськомовних фільмів та серіалів на українських телеканалах.

Наскоки доморощених руйнівників

Якраз сфера демонстрування фільмів українською мовою зазнала останнім часом найбільших атак. Головним ідеологом цього наступу став голова профільного парламентського комітету Микита Потураєв.

Для порушення норм мовного закону, які стають чинними 16 липня 2021 року, було абсолютно цинічно притягнуто посилання на епідемію COVID-19. А почати виконувати ці норми пропонували після закінчення епідемії (чого, до речі, ніхто сьогодні не береться точно прогнозувати).

Після вельми енергійного спротиву активістів владна «монобільшість» поки що відступила. Про це в прямому етері радіо повідомила моя опонентка, народний депутат і соратниця Микити Потураєва Євгенія Кравчук, яка, серед іншого, висловила припущення, що у зв’язку з дублюванням українською мовою можуть скоротитися перегляди серіалів. Це мені нагадало шалену кампанію 2006 року проти урядової постанови про дублювання фільмів в кінотеатрах, за якою стояла тоді інша впливова партія. Як відомо, та кампанія завершилася пшиком.

Ініціативу Потураєва й інших провладних депутатів знову підтримав не лише міністр культури та інформаційної політики України Олександр Ткаченко, а й голова Верховної Ради України Дмитро Разумков. Зокрема, він сказав, що парламент розгляне законопроект №5554, який відтерміновує українськомовне дублювання фільмів і серіалів, якщо «він буде підготовлений комітетом».

Фактично на боці посадових осіб зі столичних вулиць Грушевського, Садової і Банкової виступив інший конституційний орган з вулиці Хрещатик, Національна рада з питань телебачення і радіомовлення. Опонуючи аналітичним звітам Уповноваженого із захисту державної мови Тараса Кременя, цей орган зробив висновок, що «обсяг української мови в загальнонаціональному телеефірі відповідає вимогам Закону».

В дискусію на боці конституційних органів вступив олігархічний телеканал, який назвав аналітику офісу Уповноваженого маніпуляцією з цифрами.

Нагадаю, що мовний Уповноважений зафіксував недотримання трьома телеканалами – «1+1», «Інтер» та «Україна» – обов’язкової частки державної мови. Крім того, Тарас Кремінь заявив, що «дві третини усіх серіалів на провідних українських телеканалах демонструються російською мовою».

До речі, відповідно до методології моніторингу дотримання мовних квот, затверджених Нацрадою, мова запрошених у студію гостей не контролюється, а цитування текстів іншою мовою в межах репліки ведучого зараховується до репліки українською мовою. Крім того, поза моніторингом залишається мова реклами, оголошень, заставок тощо.

Це лише малесенька частина спроб щось зробити з мовним законом, щоб він так не «напружував» владний політикум та олігархічні телеканали. Але насправді Конституція України і стаття 10 залишається бастіоном державного статусу української мови. Сьогодні цей бастіон є, на жаль, вододілом між владою, джерело якої – народ, та активними, пасіонарними представниками цього народу. І поки що влада відстає у темпі державотворення і державобудови від своїх найактивніших виборців.

Автор: Тарас Марусик – журналіст, публіцист, експерт з питань мовної політики

Джерело: Радіо Свобода