Сергій Грабовський

Спершу громадянський рух «Відсіч», а потім і Держтелерадіо почали бити на сполох: частка української мови в телебаченні України зменшується! Якщо, за даними моніторингу ефіру десяти найбільших всеукраїнських комерційних телеканалів («Україна», «Інтер», НТН, ICTV, 1+1, 2+2, СТБ, «Новий», ТЕТ і К1), на початку червня частка української мови становила близько 28%, то тепер вона зменшилася до 23%. Інакше кажучи, за п’ять місяців ця частка зменшилася на п’ять відсоткових пунктів. Найменше української мови на каналах «Україна», «Інтер», 1+1 та СТБ — за 17 годин моніторингу активісти «Відсічі» не зауважили там жодної суто україномовної передачі чи фільму. Водночас фільмів і передач українського виробництва за ці п’ять місяців на цих каналах побільшало — із 33% до 51%, а російського виробництва — істотно поменшало — з 29% до 19%.

Звісно, одноденний моніторинг, який проводила «Відсіч», це ще не остаточний вердикт (для останнього потрібно моніторити телеканали кілька діб), але все ж він в першому наближенні оприявнює цікаву ситуацію. Частка української мови зменшується, а частка власних фільмів і передач — зростає… Хоча на деяких телеканалах і з мовою, і з власним виробництвом — швах. За даними моніторингу, лідерами за обсягами телепродукції російського виробництва є телеканали «Україна» (81%), НТН (44%) та «Інтер» (30%). При цьому канал «Україна» перманентно порушує вимогу закону про обов’язкові 50% української телепродукції в ефірі. Нагадаю, що в статті 9 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» недвозначно написано: «У загальному обсязі мовлення кожної телерадіоорганізації не менше 50 відсотків має становити національний аудіовізуальний продукт або музичні твори українських авторів чи виконавців». Але, схоже, для власника «України» закони України нічого не варті, чи не так? Що цікаво: Нацрада і Міністерство інформаційної політики, які б мали зайнятися цією неприпустимою ситуацією, нічого не роблять. Ба більше: за даними «Відсічі», канал «Інтер» також виявив себе як порушник, пускаючи в ефір російські телесеріали з певним ідеологічним навантаженням. Публічної реакції Нацради на це також не було.

При цьому українська мова завжди в цілій низці телепродуктів номінально українського виробництва — починаючи від напівзабутого вже нині «Шоу довгоносиків» — була представлена виключно у формі суржику, неначе ані літературної, ані справді народної мови — у розмаїтті діалектів останньої — не існує й існувати не може. Згадаймо лише продукцію корпорації Star Media, яка номінально є «теж-частково-українською». Персонажі історичних фільмів там вряди-годи розмовляють українською (здебільшого каліченою), навіть коли йдеться про українців та українську територію; а часом белькочуть щось незрозуміле, що до української мови відношення не має, але «представляє» її (телесеріал «Убити Сталіна»). А щодо суржику в ефірі… Сьогодні ситуація у порівнянні з 1990-ми і початком 2000-х не покращилася, навпаки, суржику, як на мою суб’єктивну думку, стало більше. І це несе в собі значну загрозу.

Складається враження, що заміщення літературної та народної української мови на телебаченні суржиком — це чиясь політика. Хотілося б помилитися, але вмикаєш телевізор — і він підтверджує найгірші підозри.

У першій половині 1990-х львівський філософ Тарас Возняк опублікував справжню оду суржику — мовляв, він «живий», «теплий», «наївний» тощо. Може, воно б так і було, якби не постколоніальна реальність, яку з Галичини часом важко розгледіти. На суржику неможливо аналізувати політичну й економічну дійсність, неможливо творити філософські тексти, неможливо розвивати науку й писати інструкції до ліків. Звісно, літературні та телевізійні персонажі можуть розмовляти суржиком, але його «передозування», та ще й поряд з літературною російською мовою, та ще й з московським акцентом… Таке «передозування» суржику на телебаченні фактично унормовує його застосування в усіх сферах спілкування, тим самим відкидаючи українську на маргінес. Складається враження, що заміщення літературної та народної української мови на телебаченні суржиком — це чиясь політика. Хотілося б помилитися, але вмикаєш телевізор — і він підтверджує найгірші підозри.

Які саме? У випадковий збіг обставин чи в банальну дурість менеджменту та власників зазначених телеканалів не віриться.

Залишаються три гіпотетичні припущення. Перше з них — що йдеться про відновлення політики «поменше українського — побільше неорадянського», бо саме в такому разі панування олігархічного капіталу та відповідних владних структур стає стабільним. Згадаймо лише, як був знищений популярний у 1990-х україномовний тоді телеканал ICTV після того, як його придбав «головний зять» доби правління Кучми і перетворив на ретранслятор російсько-радянського світу… Друге припущення — що власники телепростору вирішили, що українізація — це надто дорого, слід економити гроші, а «піпл» і так «схаває» (національні інтереси ж нехай ідуть під три чорти, головне — власні кишені). Причому українськість — не сама лише мова, а й зміст, наповнення ефіру, коли йдеться про ток-шоу, фільми та телеконкурси, розвернуті до українських проблем та української аудиторії, а не зроблені a la russe, у тій стилістиці, яка немалою мірою перетворила нинішню Росію на те, чим вона наразі є. Нарешті, третє припущення — що власники телеканалів, вони ж олігархи, взяли курс на реінтеграцію (радше часткову, ніж повну) України в «русский мир». В обмін на певні поступки з боку Путіна, що дадуть змогу цим олігархам відродити свій бізнес в Росії. Яке з цих припущень найбільш вірогідне? Чи всі три одразу? Поки що важко сказати. Але наявність тенденції до деукраїнізації вітчизняного телепростору не викликає сумнівів.

Автор: Сергій Грабовський

Джерело: День