На чернігівському сайті 0462.ua зібрано 6 історій про те, як російськомовні перейшли на українську.

“Прийнято вважати, що Чернігів – місто російськомовне. Дійсно, в результаті ряду історичних подій сучасне населення в більшості своїй розмовляє російською або на суржику – суміші російської та української мов. А ось чисту українську мову у нас почуєш нечасто. Однак вона є, і останнім часом її навіть стає більше”, – пишуть автори.

А ось і самі історії:

Денис Дьомін, перекладач:

– Регулярно збирався почати говорити українською ще зі студентських років, але все щось заважало – не міг вийти із зони комфорту, вистачало максимум на день. Щоправда, завжди переходив на українську, коли до мене нею зверталися. Це, мабуть, банальна ввічливість, якої, до речі, дуже не вистачає працівникам сфери послуг та й багатьох державних органів.

Узимку-2013/2014 нарешті зрозумів, що перехід на українську абсолютно не страшний, тому вирішив використовувати рідну мову й у побуті. Вважаю, що мова має бути живою, а не лише офіційною. Ситуація з українською мовою в Україні сьогодні дійсно складна, тому вирішив почати з себе та зробити власний маленький внесок у її виправлення.

Складнощі були здебільшого психологічні. Особливо зі знайомими людьми, родичами. З лінгвістичної точки зору не дуже складно, бо постійне пасивне сприйняття мови (фільми, телебачення, школа, університет) закладає чудову основу. Я місяці за два звик, десь за півтора роки вже й мислити почав переважно українською.

Зручніше за все починати в незнайомому середовищі, з чужими людьми. Я й раніше майже завжди переходив на українську за кордоном. В ідеалі – почати говорити десь під час туру в Європі, а тоді повернутися й не переходити назад на російську. Можна ще й на родичах тренуватися, якщо вони не проти.

Тут головне захотіти, а порад в Інтернеті вже ціле море – дивитися фільми українською, вибрати український інтерфейс у параметрах пристроїв, читати книжки. До речі, як починаєш це робити, звертаєш увагу: той виробник не переклав меню українською, ця книга не перекладена українською, цього фільму теж немає українською…

Стає дещо неприємно, але ж попит стимулює пропозицію – як більше людей захочуть українського контенту, його стане більше.

Єгор Щербина, студент:

– Українською розмовляю приблизно чотири роки, почав ще задовго до Майдану. На мій вибір вплинуло багато різних факторів. Але найбільше мене дивувало, чому я, українець, живучи в Україні, маю розмовляти російською. Зміна мови відбувалась складно. Що дуже мене здивувало, бо я все життя вважав, що якщо українська є десь «на слуху», то я легко зможу використовувати мову в повсякденному житті.

Спершу були проблеми з використанням мови в повністю російськомовній компанії – занадто велика спокуса перейти на мову співбесідника. Але освоївся досить швидко. Просто треба мати бажання і не зупинятись, знову і знову говорити українською. Потім буде легше.

На тих, хто відмовляє від використання української та ставить дурні запитання, краще взагалі не реагувати і не переконувати їх у чомусь, бо це упереджені люди, які міркують штампами та стереотипами і, зазвичай, погано володіють навіть російською.

Початківцям раджу менше телевізора й більше книжок. Якщо більш конкретно, можу порадити «Мовну шизофренію» Юрія Шевчука. Він викладав українську мову в Колумбійському університеті та Гарварді. Це стосовно теми.

А взагалі читайте те, що вам більше подобається. Це можуть бути не обов’язково книги, головне – тримати більше україномовного контенту довкола себе, а якщо його нема створювати та перекладати самому. Тим самим поширювати українську мову.

У цьому вам допоможе сайт «Толока», там роблять переклади фільмів, серіалів і книжок. Елементарно перемкніть у машині радіоприймач на україномовну радіохвилю. Використовуйте мову з любов’ю, частіше кажіть компліменти та теплі слова, і я даю гарантію: зміна світу на краще не змусить на себе чекати.

І головне пам’ятайте, що «мова вмирає не тому, що її забороняють, а тому, що нею не говорять ті, хто її знає».

Лідія Ломако, філолог:

Українською я почала розмовляти в повсякденному житті більше двох років тому. На рішення вплинуло декілька факторів. Насамперед, події у країні. Виникло бажання національної ідентифікації. До того ж, після першої родинної подорожі до Львова стало прикро, що дочка не говорить українською взагалі.

Вирішила бути прикладом для дітей. Перехід на українську в мене внутрішньо відбувся в один день. Однак були складні моменти: розмовляти з друзями, які звикли до тебе російськомовної, з бабусею. З часом всі звикли. Хоча й досі чую від незнайомих людей: «Ой, а ви звідки? Не з Чернігова? Звідкись із Західної України?»

Усі родичі по маминій лінії живуть у Росії, я кожні шкільні канікули проводила в Москві. Пояснити їм, що я – не «бандерівка», що у своїй країні хочу розмовляти своєю мовою, було складно. Досі питання не закрито.

Людям, які б хотіли розмовляти українською в побуті, пораджу не соромитись, не думати, що вони не зможуть. Бо найчастіше чую від співрозмовників: «Я б теж хотів українською розмовляти, але не вмію». Звичайно, вмієте!

У кожного, хто тут живе, дивиться телевізор, слухає радіо, є величезний словниковий запас, хай і пасивний. З часом усе перейде в актив. Звичайно, для того щоб розмовляти правильно, слід звернути увагу і на граматику. Хоча у молоді й цієї проблеми теж не буде, адже в школах усі вчились українською. І, звичайно, обов’язково – читати українською.

Юрій Гаврилюк, директор фірми:

– Я розмовляю українською вже два роки. Це співпало з подіями в країні. Але й до того, коли ми їхали із сім’єю у Львів чи на Закарпаття, я говорив українською. І за кордоном ми розмовляємо виключно українською. Так простіше, та й українці нас знаходять, чуючи мову. Можливо, це й була та база, яка дозволила говорити так, як я говорю зараз.

Я не знаю, наскільки у мене покращилась українська мова за цей час, бо я ніяких спеціальних зусиль не роблю. Я не ходив на курси, не повторював граматику. Моя жінка, наприклад, коли зосередиться, українською буде говорити краще, ніж я. Але коли вона в розслабленому стані, автоматично переходить на російську.

Який ще був стимул до української? Можливо, те, що в мене син у четвертому класі. Ми спілкуємося українською по шкільній програмі, по інших питаннях. Старша дитина навчається у Вінниці, російської там майже не залишилося.

Діти двомовність отримують кращу, ніж я колись, бо в мене мама викладач російської мови й літератури. І як раніше було: якщо ти мешканець міста, розмовляєш російською, мешканець села – українською. Я народився і все життя прожив у місті, тому розмовляв російською.

При зміні мови основна складність виникає на етапі, коли ти говориш українською, а всі інші російською. Через це виникає суржик. Іноді люди кажуть: «Я не хочу розмовляти суржиком» або «Я не буду розмовляти українською, тому що російські слова трапляються».

Моя позиція: нічого поганого в цьому немає. На перехідному етапі це нормально, без цього етапу взагалі нічого не буде. Це виправдання того, що ти нічого не робиш. Треба, щоб було бажання спілкуватися, і все.

Лілія Ібрагімова, керівник арт-студії “Колібрі”:

– Півтора роки я говорю українською. Офіційно перейшла на українську 1 вересня 2014 року. До цього розмовляла інколи, коли подорожувала, щоб відокремити себе від російських громадян. Я довго збиралась почати розмовляти українською, тому що я живу в цій країні. Якби я жила у Франції, розмовляла б французькою. Так і потрібно, щоб це логічно було.

Крім того, мене надихали події, які відбувалися в країні. У процесі переходу в повсякденному житті складнощів не було. Єдине, що я робила: скрізь спілкувалась українською, а вдома російською. Мозок повинен відпочивати, бо так одразу перейти важко.

Це така рекомендація – для себе відокремити, або тільки вдома розмовляти, або поза ним. А потім стане легше. На роботі спочатку деякі складнощі були з перекладом термінів на українську, але мені допомагали учні. У мене син також за два роки до мене почав спілкуватися українською, це теж допомогло.

Людей, які б відмовляли від уживання української, не було. Навпаки, багато хто почав після мене так само розмовляти українською. Тому що всі знають, що Ібрагімова Лілія Салім’янівна, башкирка, українську мову не вивчала. І якщо вже я перейшла, то вони теж переходили і намагалися розмовляти зі мною українською.

Це дуже добре, коли у вас українське середовище. Бо коли ти тільки перейшов і знаходишся в російськомовному середовищі, ще не маєш словарного запасу, а тому не можеш вільно розмовляти. Мене спершу виправляли. Потрібно не соромитись, а запитувати, як буде українською те чи інше слово. А ще треба читати. Я перечитала багато сучасних авторів і класиків.

Олексій Кирюша, працівник культури (в процесі переходу на українську мову):

– Влітку 2015 року я вирішив перейти на спілкування в соціальних мережах українською мовою. Поміняв прізвище, ім’я на українську мову, інформацію про себе. Зробив це на зло ватникам, як їх називають, які пишуть під різними постами. Їх дістає, що ти пишеш українською мовою, а не російською, і вони тебе не розуміють.

Я вирішив, що це буде моїм першим кроком в переході на спілкування в побуті і на роботі виключно на українську. З чогось треба було почати, і я вирішив почати з соціальних мереж. У мене діти маленькі, намагаюся і з ними українською розмовляти.

У моєму колі спілкування – люди, які готові прийняти будь-яку точку зору, тому ніяких питань не виникало. А якщо і виникнуть у кого-то, я буду пояснювати свою точку зору. Постараюся зробити так, щоб людина мене зрозуміла і ми прийшли до спільного знаменника.

Охочим перейти на українську мову порадив би пробувати. Часто буває так, що намагаєшся сказати щось українською, але не знаходиш слова або не можеш перекласти його з російської на українську мову. Але якщо трохи подумати, таке слово знаходиться.

Відразу, звичайно, буде суржик – це основна складність при зміні мови. Іноді він викликає сміх в оточення, але до таких ситуацій потрібно ставитися з гумором. Зрештою людина буде говорити літературною українською мовою.

Джерело: 0462.ua