(Читайте статті Євгена Лакінського про таємниці канадського білінгвізму: Що вважати білінгвізмом: двомовна держава чи двомовні громадяни?  і  Концепція канадського білінгвізму: “два народи” чи індивідуальні права?)

Уявіть собі звичайного дорослого слона. Одного дня, прийнято рішення що слон відтепер – “сухопутний-і-морський звір”, який плаває не гірше ніж ходить. Отже, слона щодня водять на пляж. Той старанно плаває протягом години, уявляючи себе китом. Після чого повертається на сушу.

Уявили? Тепер поговоримо про двомовність на федеральній держслужбі Канади.

Як воно починалося

У 1960-ті роки, Королівська комісія з білінгвізму та бікультуралізму (Комісія Лорандо-Дантона) констатувала: щоранку, йдучи на роботу, франкомовний держслужбовець має залишати рідну мову вдома.

З етичної точки зору це було негарно. З практичної – показувало франкомовним, що вони у Канаді майже як іммігранти, чим підживлювало сувереністські рухи. Комісія запропонувала рішення: при кожному федеральному міністерстві створити відділи, де робочою мовою була б французька. Тоді, вважала Комісія, англомовні чиновники працювали б англійською, франкомовні – французькою, і всім було б добре.

Таку методику запровадили у збройних силах – і вона добре себе зарекомендувала. Але на цивільній держслужбі її, з різних причин, відкинули. Натомість, вирішили, що відтепер федеральний Public Service стане двомовним. І що обидві мови матимуть рівний статус.

У 1969, коли було прийнято Закон про офіційні мови, Федеральній держслужбі було більше 100 років. Це була цілком сформована організація. Там була своя культура, своя термінологія, свої норми.

Увесь цей колосальний механізм планувався, формувався і ріс як одномовний. Усе його функціонування було розраховано на вживання лише одної мови – англійської. Тепер же він мав працювати двома мовами водночас. І обидві мали мати рівний статус.

Уявіть собі складну вертикальну організацію, де тисячі людей працюють ціле життя. Більшість людей, від клерків до замміністрів, знають лише рідну мову і практично не розуміють жодної іншої. Меншина може й говорить вдома французькою, але ціле життя працювала англійською, яку знає достатньо добре.

Так виглядала більшість оттавських міністерств у 1960ті роки. Щось подібне було й у багатьох монреальських офісах аж до кінця 1970х. Але у Монреалі було простіше: по-перше, більшість міста і провінції – франкомовна. А по-друге, Хартія французької мови (1977) поставила чітку і зрозумілу задачу: замість одної адміністративної мови запровадити іншу. В офісного люду була проста альтернатива: навчитися працювати французькою чи переїхати до інших провінцій. Цей вибір був дуже болячим, але принаймні зрозумілим.

У Оттаві ж сталося так: усі й далі мають право працювати англійською, але при цьому запровадити паралельну франкомовну термінологію і перекладати документи і французькою також. А головне – на певних (особливо керівних) посадах довелося вивчити французьку. Але не для того, щоб працювати нею щодня (адже працюєш “мовою свого вибору”, себто англійською), а “щоб було”.

Уявіть собі англомовного менеджера років так 45-55, якого раптом відправляють на курси французької. Він чесно намагається засвоїти незнайому мову. Але склавши іспити, знов повертається до рідного кабінету. Більшість народу навколо вживають лише англійську. Навіть франкофони соромляться говорити з шефом своєю мовою, бо ціле життя робили це “загальноприйнятою”. Менеджер живе у англомовному районі англомовного міста, читає англомовні газети, говорить англійською з англомовними офіціантами, продавцями, таксистами. Якщо йому й потрапить до рук франкомовний документ, то це, радше за все, буде переклад з англійської (і переклад не завжди якісний).

Як ви думаєте, наскільки йому легко зберегти свої нові language skills? Це було б важко навіть ідейному франкофілові. Але більшість службовців йшли на мовні курси не через любов до Бальзака чи Едіт Піаф, а щоб втримати свою посаду чи отримати підвищення. Отже, результати зрозумілі.

Що з того вийшло

Щоб працювати “одною з двох офіційних мов за власним вибором”, треба або щоб більшість колег вільно володіли обидвома з них, або щоб усі обрали ту саму мову. Архітектори білінгвізму сподівалися на перше, але на практиці відбувається друге.

У федеральних держустановах Столичного регіону Канади (Оттава і Гатіно) коло 25 % посад вимагають лише англійської, 6,6 % – “англійської або французької” (часто – евфемізм для “лише англійської”), і тільки 0,2 % – лише французької (очікується, що франкофон все одно знатиме англійську). Решта посад – двомовні, але інколи – “середньої двомовності” (рівень BBB), а інколи й “бажано двомовні” (склав іспити з другої мови – добре, не склав – теж нічого).

Франкомовні складають 41,2 % федеральних держслужбовців Столичного регіону, але практично у всіх відділах вони – у меншості. Втім, і там де вони у більшості – обов’язково є колеги, які недостатньо вільно володіють французькою, або й взагалі її не знають. Звичайна оттавська ситуація: на нараді – 7 франкофонів і один англофон, але всі розмовляють англійською.

Звичайна оттавська ситуація: на нараді – 7 франкофонів і один англофон, але всі розмовляють англійською.

Але якщо у якомусь відділі майже усі франкомовні (а решта чудово знає цю мову), то більшість документів все одно писатимуть англійською. Чому? Щоб їх зрозуміли колеги з інших відділів. Щоб начальству не довелося напружуватись. А ще – усі звикли до англійської термінології.

До 1960х термінологія була англійською. Французьку термінологію запровадили у паралельному режимі. Тобто, брали англійські назви посад, проектів, адміністративних процедур тощо – і перекладали мовою Бальзака. Так само і з документами: їх писали здебільшого англійською, але перекладали французькою.

Переклад – взагалі складна річ. Те, що однією мовою звучить гарно і органічно, іншою може звучати дивно (“Джон знайшов, що це працювало”). А щоб добре перекласти документ що стосується, припустимо, аудиту чи інформаційного менеджменту, треба розуміти деталі процесу і володіти термінологією, прийнятою у галузі.

Але перекладач не може бути спеціалістом у всіх галузях. А інколи переклад довіряють звичайному співробітнику, який більш-менш знає французьку: він старається як може, але не є професійним мовознавцем.

У результаті французька версія часто виглядає екзотично: зарозуміла пихата мова, що не підходить за стилем; дивні вирази та конструкції (“tenue d’information” у значенні “information holdings”), вульгаризми, англіцизми, неточний переклад… Трапляється, що два різні перекладачі перекладають дещо по-різному: отже, та сама організація, програма чи база даних має дві різні назви (інколи – у тому самому документі).

Інколи, щоб зрозуміти про що йдеться треба прочитати оригінальну англійську версію.

Усі звикли до англійської термінології, а французька інколи виглядає штучно і незвично. Трапляється, що навіть франкофонам не завжди легко здогадатися, якому англійському терміну відповідає французький “аналог”.

Чи легко бути одномовним?

Отже, поточних норм недостатньо для того, щоб повноцінно працювати французькою у більшості держорганізацій столиці. Але їх цілком достатньо, щоб ускладнити кар’єру багатьом англомовним держслужбовцям. Більше половини посад вимагає скласти іспити з другої офіційної мови. Це й для франкомовних не завжди легко: одна річ – вільно говорити і писати, інша – коли оцінюють кожне твоє слово. Але для англомовних це ще складніше.

Три чверті канадців надають перевагу англійській. 90% з них (68 % загального населення) не знають французької. У більшості провінцій франкомовні складають лише кілька відсотків населення. А поруч – 300-мільйонні США, з колосальним економічним та культурним впливом. У 934-тисячній Оттаві франкомовних – менш 15 %. А франкомовне місто Гатіно (за річкою) – у три рази менше від столиці.

Спробуйте вивчити міноритарну мову до такого рівня, щоб скласти усний та письмовий іспит! Для 68 % канадців це проблема. Багатьом з них здається, що їхні права обмежують, не даючи зробити кар’єру у власній столиці.

Багатьом людям реально важко вивчити чужу мову – як декому складно навчитися кататися на гірських лижах чи грати у хокей.

Звісно, франкоканадцям доводиться не просто складати іспити, а ще й реально повсякденно працювати не-рідною мовою. Але їм трошки легше: англійська домінує на континенті, а у Оттаві без англійської не обійтися: ані сніданок не замовити, ані в поліцейського дороги спитати.

Чому нічого не можна змінити?

Отже, ситуація не є ідеальною. Але жодне просте вирішення не є прийнятним.

Найпростіше – зробити двомовними геть усі державні посади Столичного регіону. Двомовність мала б бути обов’язковою для всіх, і то на рівні CCC (вільне володіння мовою). Але тоді 90 % англомовних канадців апріорі не змогли б працювати у міністерствах столиці. Вже і зараз вони вважають, що їх дискримінують, а “обов’язкова-двомовність-для-всіх” викликала б широке незадоволення і розхитала б країну.

Крім цього, більшість столичних функціонерів склали б франкоканадці – бо вони є найбільш двомовними. Це якби одна з етнічних громад “захопила б владу у цілій країні”.

До того ж, чимало добрих спеціалістів не є двомовними. Приміром, не завжди легко знайти кваліфікованого айтішника, який би володів і французькою також хоча б на середньому рівні (BBB). Але зараз держслужба має низку одномовних (та “бажано двомовних”) посад…

Можна б відмінити білінгвізм на держслужбі. Але для будь-якої правлячої партії це стало б політичним самогубством. Для початку, вона втратила б депутатські місця у Квебеку, Акаді, а може й у деяких районах Онтаріо. Пішла б хвиля протестів у Квебеку, у Акаді та поміж франкоонтарійцями. Посилився б сувереністський рух. Побачивши безлад, англоканадські виборці теж відвернулися б від партії-“провокатора”. Врешті-решт усе це могло б призвести до негайного розвалу Канади.

Можна б створити окремі франкомовні і англомовні відділи при кожному міністерстві. Це вже було рекомендовано Комісією Лорандо-Дантона у 1960ті. Але виникло б, як мінімум, три проблеми:

1) Франкомовні опинилися б наче у “гетто”. Їхні відділи були б маленькі та ізольовані. Це обмежило б перспективи кар’єри. А поза “гетто” – себто, у англомовних відділах -довелося б взагалі відмовитися від своєї мови. З “народу-засновника”, франкоканадці могли б “перетворитися” на “меншину у резервації”. І краще від того не було б нікому.

2) Уявіть собі два відділи у одному міністерстві, один з яких працює (і говорить) лише мовою А, а інший – лише мовою Ф. Між ними можуть виникнути мовні, або й етнічні конфлікти.

3) А крім цього, як вони будуть співпрацювати? Це б уповільнило б роботу. А деякі служби довелося б дублювати кожною з мов. Усе це – додаткові витрати, а бюджет – не з гуми.

Жоден уряд не ризикне нарватися на такі проблеми. Значно безпечніше підтримувати статус кво: формальна двомовність, але робота, переважно, англійською; плюс – мовні курси для охочих.

Автор: Євген Лакінський

Портал мовної політики