Павло Клімкін, Європейська правда
Сьогодні Венеційська комісія оприлюднила довгоочікуваний висновок щодо нового Закону України “Про освіту”, а точніше, щодо його 7-ї статті, в якій ідеться про викладання мовами національних меншин.
Як відомо, саме ця стаття викликала гостру реакцію цілої низки сусідніх країн, а найбільше в Угорщині. І ось висновки міжнародних експертів засвідчили, що їхні тривоги були загалом безпідставними.
Венеційська комісія констатувала, що український закон, будучи рамковим, залишає достатній простір для повноцінного вивчення учнями з національних меншин рідної мови. Конкретні ж положення й деталі мають бути закріплені в окремому Плані реалізації закону “Про освіту”, а потім, якщо необхідно, то і в Законі “Про загальну середню освіту”, який саме зараз розробляється.
Як і рекомендує комісія, ці положення і документи готуватимуться в тісному контакті з самими національними громадами.
Для нас надзвичайно важливо, що комісія назвала посилення позицій державної української мови в освіті та обов’язковість її вивчення всіма громадянами країни не тільки законними, але й похвальними. Адже саме це і є головною метою нового закону.
Хоч я від самого початку був переконаний у його справедливості, українська дипломатія, тим не менше, надзвичайно серйозно поставилася до занепокоєння наших зарубіжних партнерів.
Я особисто провів термінові візити й численні бесіди зі своїми угорським, румунським, польським колегами, неодноразово виїжджав у регіони, де зустрічався безпосередньо з національними громадами, відвідував їхні школи, розмовляв з учителями, учнями та батьками.
Хочу поділитися одним доволі парадоксальним своїм спостереженням: хоча новий закон найсильнішу політичну бурю викликав у Будапешті, найбільш корисним він є саме для угорської національної меншини на Закарпатті. Її чисельність за останні роки скоротилася мало не на третину. А все через те, що угорська молодь, яка практично не вивчала в школі українську, не може знайти себе у власній країні й масово виїжджає в Угорщину та інші країни ЄС.
Тільки знання державної мови дозволить молодим угорцям повноцінно інтегруватися в наше суспільство і зупинить депопуляцію. У цьому питанні Будапешт мав би нам тільки допомагати.
Реакція сусідніх європейських країн висвітлила ще одне серйозне, якщо хочете, загальнополітичне питання. Хоча Закон “Про освіту” аж ніяк не порушував жодних норм Європейського Союзу, наш намір посилити в Україні позиції української мови викликав у них спонтанний протест.
Виходить, що Україні не дозволено те, що дозволено решті країн, виходить, що ми, українці, мали б і далі залишатися комфортними для всіх, без власної волі і власних пріоритетів.
Щось подібне спостерігаємо і в ситуації, коли Польща вимагає, щоб ми разом дивилися на нашу спільну непросту історію виключно крізь польські окуляри.
Пробачте, але Україна вже 26 років – незалежна держава, ми ростемо, ми міцнішаємо, ми звільняємося від залишків радянського колоніалізму й комплексів меншовартості, хоча, на жаль, і значно повільніше, ніж хотілося б. Нашим партнерам слід якнайшвидше усвідомити, що ми є рівноправною й рівноцінною їм державою – не більше, але й не менше.
І тоді у нас ніколи не виникатиме подібних проблем. Ми готові брати на себе відповідальність за власну історію і за майбутнє наших стосунків із сусідами, але й вони мають зробити те саме.
Якщо у наших європейських друзів прояви такого “старшобратського” ставлення до України є спорадичними і пояснюються, швидше за все, інерцією мислення та внутрішньополітичними чинниками, то у Росії “старшобратство” є параноїдальним і вкрай агресивним. Росія не може змиритися з втратою своєї головної колонії.
Засліплена імперськими амбіціями, вона не тільки вторглася на нашу територію, але й протягом усіх років нашої незалежності намагалася зберегти в українському суспільстві той колоніальний стан, який був досягнутий за століття репресій і насильницької русифікації.
Відразу ж зазначу: російську мову поважаю як мову великої культури. І не її вина в тому, що ще триста років тому імперія зробила її знаряддям колонізації й асиміляції України.
Особливо ж активно Росія використовує мовне питання як гібридну зброю саме сьогодні. Усі кремлівські експансіоністські концепції, від “русского міра” до “Новоросії”, ґрунтуються на виключному статусі російської мови. Нагадаю, що й окупацію Криму й Донбасу Москва намагалася виправдати саме захистом російськомовного населення від міфічної української загрози.
Хочу заспокоїти усіх стривожених: російській мові в Україні нічого не загрожує. Вона, як і за часів СРСР, масово звучить на вулицях великих міст, вона широко присутня на українському телебаченні, вона й досі домінує в друкованих ЗМІ.
Засторога Венеційської комісії щодо можливого дискримінування російської мови в українській освіті у порівнянні з мовами ЄС може здатися формально вмотивованим. Але це тільки ще раз підтверджує, що
міжнародній спільноті давно час розібратися в складній мовній ситуації, яка виникла в Україні за століття російського панування.
Перш за все слід з’ясувати, яким є реальний статус і реальна роль російської мови в нашій країні.
Після виходу України з СРСР вона з домінантної імперської мови в один день формально перетворилася на мову російської національної меншини. Але це зовсім не вся правда. Річ у тім, що російська мова вийшла далеко за межі етнічної самоідентифікації і великою мірою витіснила українську в багатьох сферах нашого суспільства взагалі.
Останні опитування, які Київський міжнародний інститут соціології провів по всій Україні, за винятком окупованих територій, переконливо показують, наскільки складною, парадоксальною й деформованою є мовна ситуація в нашій країні. Цитую: “У 2017 році етнічними українцями себе назвали 88% опитаних, росіянами – менше 6%. Українську мову назвали рідною 68%, російську – 13%. Водночас спілкуються з родиною завжди чи переважно українською лише 50% опитаних, тоді як 25% – завжди чи переважно російською, 24% – рівною мірою і українською, і російською”.
Тобто тих, хто вважає російську рідною, удвічі більше, ніж етнічних росіян, а тих, хто завжди спілкується російською, вдвічі більше, ніж тих, хто вважає її рідною мовою! Картинка явно шизофренічна, чи не так?
Ми не піддаємо сумніву необхідність забезпечити мовно-освітні права російської меншини, але тільки якщо це стосується її національної ідентифікації і виключно в місцях її компактного проживання. Вважаю, що це може бути зроблено без зміни закону шляхом запровадження такої кількості уроків російської мови та літератури, яка б задовольняла потреби громад і узгоджувалася з необхідністю повноцінного оволодіння державною українською мовою.
Але чому ми повинні докладати зусиль для збереження постколоніальних деформацій та результатів насильницької денаціоналізації власного народу?
І чи справедливим було б вважати відродження української мови на власній українській землі дискримінацією інших мов?
Хоча відповіді на ці запитання очевидні, врегулювання мовних проблем залишається вельми складним. Безперечно, нам потрібно вести конструктивний діалог з нашою російською меншиною, інакше замість нас цей діалог вестиме Москва.
Безперечно, нам потрібна виважена й толерантна дискусія і з усіма російськомовними співвітчизниками, а також і в українському суспільстві загалом. Переконаний, разом ми знайдемо шлях, щоб гарантувати права наших етнічних росіян, дійти згоди з іншими російськомовними та забезпечити повноцінне функціонування державної мови як потужного чинника формування єдиної української політичної нації.
Автор: Павло Клімкін, міністр закордонних справ України
Джерело: Європейська правда
