У зв’язку з почастішанням останнім часом мовних срачів та нападок на злощасних «вишиватників», можна з великою долею вірогідності припустити, що доповідь Примакова не лишилася без уваги і Москва буде робити ставку переважно на внутрішню дестабілізацію та дезінтеграцію українського суспільства. Про те, що Кремль активно розігрує мовну карту , не казав тільки лінивий. І це абсолютна правда. Технології провокування конфліктів на мовно-культурному ґрунті давно відшліфовані й працюють ще з початку 90-х років минулого століття (і БУДУТЬ працювати, поки в Україні існуватиме білінгвізм).
Проте, чомусь дуже рідко згадують, що не меншу увагу супостати приділяють дезінтеграції тієї частини українського суспільства, яка ще не втратила своєї ідентичності й етновизначальних рис. І паскудне словечко «вишиватник» є елементом цього механізму. Це – маркер, яким мітять найбільш палких та непримиримих противників русифікації та прибічників рішучих дій. Ця соціальна група їдко висміюється (бо маніпулятори прекрасно знають, що пересічного українця дуже легко відвадити від чогось, якщо те висміяти) і позиціонується як вкрай шкідлива й деструктивна, що заважає будувати «нормальную страну», і така, що по суті нічим не відрізняється від російської вати (правда, одні нападають, а інші – бороняться, але то дрібнички, не звертайте увагу).
Таким чином, українська громада ділиться на смішних, відсталих радикалів, котрі носяться з різними реліктами й рудиментами, як дурень з писаною торбою, і всюди бачать «зраду» та «розумну», помірковану частину, котру хвалять за здатність до діалогу та готовність будувати європейську, мультикультурну комфортну для всіх (за винятком українців) країну. Кожну групу обробляє свій пул маніпуляторів.
Радикальні частині постійно підсовують факти «зради», «ганебних поразок», продукцію Липецької фабрики та смикають за нервові закінчення, щоб витягти на третій майдан. Поміркованих настійливо переконують, що немає ніякого значення, якою мовою людина послуговується, головне – що корисного вона робить для країни (нагадую, тему корисного-практичного у свій час обсмоктували Кучма, Тігіпко та Партія регіонів з Януковичем, котрі хвалилися, що вони – господарники/прагматики/професіонали на противагу вусатим вишиваним рухівським пустомелям, «каториє практічєскі нічєво нє дєлают»). Таким чином, Москва розкладає зозулячі яйця у різні кошики і планує в будь-якому разі отримати дивіденди.
Якщо провокатори спроможуться витягти свою цільову групу на Майдан – це завдасть удару українській владі, яка втратить якщо не 100%, то солідну частку легітимності. Якщо Майдан не замутять, приховані русифікатори з мовчазної згоди «поміркованих» українців, заколисаних мантрами про «толерантність та корисність», позабивають соціальні ліфти і це дасть старт новому етапу повзучої русифікації.
Реакція української влади на ідеологічні диверсії Кремля є шаблонною, застарілою, а тому – не вельми ефективною. Влада взяла курс на згладжування протиріч шляхом демонстрації поваги до всіх мовних та етнічних груп та ліберальної політики щодо використання державної мови посадовими особами, ЗМІ, освітніми і культурними закладами, тощо. Така стратегія здатна лише частково та тимчасово знати існуючі проблеми, а тому потребує вдосконалення.
По-перше, позатикувати рота всім провокаторам все одно не вдасться, з огляду на слабку консолідованість та обмежені повноваження влади. По-друге, згладжування відбувається головним чином за рахунок україномовних, яким вчергове пропонують стулити писок і не нагнітати в такий складний для країни час. Це викликає роздратування в тієї частини українського суспільства, що має загострене почуття національної гідності. Адже саме ці люди РОКАМИ попереджали про небезпеку з боку Росії, калатала у дзвони, закликала зміцнювати систему безпеки не всіх рівнях. Над ними сміялися, їх дражнили параноїками і відмахувалися від них, як від набридливих мух.
Практика показала, що ці «параноїки» була набагато адекватнішими і тверезішими за «реалістів» – їхні прогнози й перестороги справдилися на 100%. І що ж? Їх оцінили, до них стали прислухатися? НІ! Над ними знову сміються, дражнять вишиватниками і відмахуються від них, як від набридливих мух. А представники мовної та етнічної групи, яка найбільше доклалася до руйнації імунітету Держави, тепер знову на коні, вони ходять у патріотах, служать зразком для наслідування, впливають на політику та суспільну думку і продовжують нагло дуркувати, заперечуючи роль мовно-культурних бар’єрів як чинників безпеки. Тому політика «ненагнітання» і «згладжування» по відношенню до найбільш чутливої до гуманітарних питань української публіки відіграє роль кришки на киплячому котлі, яку може зірвати у вельми непідходящий момент.
Проблема в тому, основна частка влади й ресурсів продовжує зосереджуватися в руках персон, для яких гуманітарні питання ніколи не були важливими. А тому всі їхні гуманітарні ініціативи є радше ретрансляцією того, що їм напридумували їхні політтехнологи, ніж власною осмисленою позицією. Я далека від думки, що нинішня влада свідомо нас зраджує, але в її гуманітарній політиці немає душі. Є холодний розрахунок (причому, не завжди вірний) і слідування за кон’юнктурою та електоральними настроями. Влада намагається вгодити ВСІМ мовним та етнічним групам і ризикує нарватися на відчуження з боку всіх мовних та етнічних груп. І розраховувати на якість прориви у справі побудови національної держави від цих можновладців не варто. Дай бог, щоб вони зберегли існуюче українське культурне поле, і хоча б трохи його розширили.
Вирішальною нині є позиція самої української громади. Нам часто кажуть, що для перемоги над Путіним і подальшої розбудови держави нам потрібно терміново знайти спільну мову з російськомовною частиною суспільства. Безперечно, нам потрібно порозумітися, бо ми живемо в одній країні. Але треба чітко усвідомлювати, що далеко не з усіма суб’єктами, які формально є громадянами України, нам вдасться знайти спільну мову. Це стосується не тільки тих, хто відкрито підтримав окупацію, а й прихованих русскоміровцев, котрі примазалися до національно-визвольного руху, і під вивіскою якогось «особенного» російськомовного патріотизму розбудовують тут іншу Росію.
Перш за все потрібно консолідувати ту частину громадян України, які ще не втратили своєї ідентичності. Бо якщо ми дозволимо супостатам розірвати нас на часті, у нас просто не вистачить сил на подальшу дерусифікацію – і нас поглине Русскій мір ….
